Принцип педагогічного оптимізму

Педагогічний оптимізм є незаперечною цінністю й потребою соціальної роботи. Оптимізм (лат. орtimus – найкращий) – це світовідчуття, просякнуте життєрадісністю, бадьорістю, вірою в майбутнє, в успіх, схильність у всьому бачити хороше, світле [38, с. 677].

Утвердження оптимізму відбувається на певному соціальному й моральному фоні. Ситуація, в якій опинилася сучасна молодь, далеко не завжди сприяє вияву життєрадісності, вірі в перемогу ідеалів добра, справедливості, краси. Глибока економічна і політична криза стала причиною серйозних проблем. Подекуди навіть соціальні працівники, педагоги не витримують психологічних навантажень, їх охоплює розпач, песимізм, відчай. Усе частіше можна почути слова: “Краще вмерти, аніж жити...” На такому соціальному тлі серед молоді і студентів відбувається стрімке зростання беззаконня і злочинності, адже їх світосприймання стає неприродним, деформується, часто–густо воно затьмарюється вживанням алкоголю й наркотиків.

У реалізації принципу оптимізму слід враховувати також вроджений темперамент. З досліджень, які провели американські вчені С.Чесс та О.Томас й описали результати в книзі “Темперамент і порушення поведінки дітей”, випливає, що поведінка людини, її оптимізм чи песимізм визначається не лише соціальним фоном, середовищем, впливом агентів соціалізації, але й її особистісними характеристиками. Уже в палаті для новонароджених учені виявили дев'ять темпераментів. Ці темпераменти – головні характеристики дитини, які в переважно зберігаються у подальшому житті. Оточення дитини може дещо змінити ці характеристики, проте темпераменти глибоко вкорінюються в особистість, їх важко переробити.

Радість людини багатоджерельна, проте першим її початком, на наш думку Г.Васьковича, є творча праця. Вона суперечить споглядальному оптимізму, розкриває природні обдарування людини, загартовує її волю, характер, формує морально–естетичний ідеал. Щоб розвинути в учня радість творення, педагог сам має володіти педагогічною майстерністю, тактом, моральною культурою.

Оптимізм усуває недоброзичливість, злість, підозру у взаєминах між педагогом і вихованцем, створює живу, радісну атмосферу спілкування і взаєморозуміння, викликає відчуття щастя. Великий педагог–гуманіст Й.Г.Песталоцці у своєму листі до друга писав саме про такий стан духовного переживання: “З раннього ранку до самої ночі, весь час мої діти повинні були бачити на моєму обличчі та здогадуватися за виразом моїх вуст, що всім серцем я з ними, що їх щастя – моє щастя, а їх радість – моя радість” [175. – Т. 2., с. 53]. І далі: “Моя рука лежала в їх руці, мої очі дивились у їх очі. Мої сльози текли разом із їх сльозами, і моя усмішка супроводжувала їх усмішку”.

Оптимізм несумісний із будь–якою одноманітністю. В'ялість, пасивність, інертність соціального працівника суперечать динамічному розвиткові вирішення справ клієнтів. У роботі з клієнтом має бути достатня міра веселості, дотепного жарт. Тому не випадково, що гумор соціального працівника є природним джерелом оптимізму. Водночас зазначимо, що існують різні види гумору. Є гумор, який сприяє духовному комфорту клієнтів, надихає їх на добре, світле, піднесене. Проте існує і “чорний гумор”, здатний глибоко вразити душу людини, перерости не лише в іронію, але й у відверту грубість. Саме про останній вид гумору з великою огидою й осудом писав І. Франко у своєму оповіданні “Отець гуморист”. Отець Софрон Телесницький, він же вчитель третього класу, так допікав своїм “гумором” бідолашних дітей, що вони часто умивалися гіркими сльозами, а учень Волянський помер від запалення мозку.

Справжній гумор – це жива, цілюща вода для людини, це чисте повітря радості й бадьорості. “Завдання педагога, – писав В.О.Сухомлинський, – виховувати почуття благородного гумору: здатність поєднувати радісний подив із співчуттями, співпереживаннями, жалістю... Маленька людина, яка усміхаючись, співчуває й жаліє, ніколи не буде насміхатись над людиною, висміювати її тоді, коли треба допомогти” [241. – Т. 1., с. 579].

Гумор є доцільним із погляду вирішення соціальним працівником проблем клієнта, оскільки має свою логіку, доказ. Він може бути з успіхом застосований як аргумент, роз'яснення, підтвердження основних думок, положень. Думка, висловлена дотепно, жартівливо, зазвичай, дуже точна, ефектна, вразлива. Гумор, так би мовити, схоплює, віддзеркалює саму сутність явища. Він допомагає не лише співставити явища в аспекті їх суперечності (рівень констатації), але й подивитися на це співвідношення з неочікуваного боку. Саме несподіваність яскраво і глибоко виявляє суперечності явищ або між явищами, фактами, обставинами викликає сміх.

Гумор соціального працівника є однією з складових його професійної майстерності. Він допомагає створювати атмосферу доброзичливості й щирості і може існувати лише в ній. Це не зла іронія, що принижує гідність людини, відчужує її від інших людей, колективу, переключає увагу з можливого самозаглиблення на роздратоване самовиправдання. Гармонізуючи стосунки між людьми, гумор виховує навички самоаналізу й самоконтролю, сприяє усвідомленню гуманістичного ідеалу.

Гумор соціального працівника є показником його емоційної зрілості, засобом активної психічної саморегуляції, знищує в клієнта рівень тривоги, сприяє підтримувати інтелектуально й емоційно добрі стосунки з оточуючими.

Гумор сприяє розвиткові вищих інтелектуальних почуттів. Уміння людини, навіть чиюсь грубість, безтактність, хамство перетворити на гумор, формує своєрідний погляд на життя, в якому немає місця озлобленості, сваркам і скигленню.

Гумор є джерелом розрядки, засобом усунення напружених ситуацій, які можуть виникнути у спілкуванні соціального працівника з клієнтом чи групою клієнтів.

Д.Гришин і В.Прокопенко, вважаючи провідною рисою гумору оптимізм і життєрадісність, визначили декілька його функцій:

1. Справжній гумор сприяє розвиткові інтелекту, стимулює діяльність мислення.

2. Гумор – важливий засіб пізнання життя.

3. Здоровий, доброзичливий сміх зближує й об'єднує людей.

4. Гумор як естетична форма критики є ефективним засобом корекції взаємин і поведінки.

Ці ж автори також розкрили умови ефективності гумору в педагогічному процесі:

1. Сміятися можна лише над тим, що справді заслуговує висміювання, адже гумор – це особлива форма негативної і стверджувальної критики.

2. Гумор повинен виявлятися в необразливому висміюванні, жарті, адже предмет глузування – особистість, яка розвивається.

3. Тактовність. У гуморі виявляється гуманізм, бажання допомогти особистості.

4. Відповідати жартом на жарт [56, с. 83–85].

Дотримання цих умов, на думку вчених, допоможе пізнати світ людини, утвердити життєрадісність, віру в успіх спільної справи.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Категоричний імператив Іммануїла Канта та його сучасна критика	\|	Принцип колективізму

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.