Категоричний імператив Іммануїла Канта та його сучасна критика

Принципи педагогічної моралі

Соціальний працівник – носій не лише знань, умінь, навичок, але й моральної культури, духовності, краси. На нього покладається величезна соціальна відповідальність за створення гармонії в суспільстві.

Найбільш узагальнено моральні вимоги до особистості соціального працівника, його діяльності містяться в моральних принципах. Принцип (від лат. principium − початок основа). − 1) першооснова, те, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорій, науки. 2) внутрішні переконання людини, ті практичні, моральні й теоретичні засади, якими вона керується в житті, в різноманітних сферах діяльності [256, с. 410].

Якщо моральна норма приписує які конкретно вчинки людина має здійснювати, то принципи в загальній формі розкривають зміст тієї чи іншої моралі, виражають сформовані в моральній свідомості суспільства вимоги, які стосуються моральної сутності людини, її призначення, сенсу її життя і характеру взаємин між людьми. Вони дають людині загальний напрям діяльності, і, зазвичай, є підґрунтям для більш часткових норм поведінки.

Крім принципів, які розкривають зміст тієї чи іншої моралі, існують також формальні принципи, котрі розкривають особливості способу виконання моральних вимог (наприклад, “свідоме – несвідоме”; “гуманне – антигуманне”).

Історія етичної думки зафіксувала погляд, згідно з яким єдиним і загальним принципом моралі є категоричний імператив. Сутність його визначив І.Кант, який наголошував: “Існує лише один категоричний імператив, а саме: дій, взявши за основу такий імператив, керуючись яким одночасно бажав би, щоб він став загальним законом” [97, с. 260].

Отже, І.Кант підносить моральний принцип до поняття “морального закону”, який ніколи не дозволить ставитися до людини як до засобу досягнення мети, а лише як до вищої цінності. Керуючись цим моральним законом на практиці, люди змогли б “хаотичний агрегат своїх вчинків” довести до певної системи і належним чином регулювати стосунки не лише на рівні “особистість – особистість”, “особистість – суспільство”, але й на рівні міжнаціональних зв'язків, зв'язків планетарного характеру [Там же].

Інший погляд щодо цієї проблеми зустрічаємо в сучасних представників комунікативної теорії етики – трансцендентальної прагматики (К.Аппель, Ю.Хабермас, В.Кульман, X.Ебелінг та ін.), які пропонують зміну парадигми морального закону шляхом переходу від “філософії свідомості” до “філософії комунікації” і від соціології, до теорії комунікативної дії.

Долаючи методологічний індивідуалізм класики, зокрема І.Канта, комунікативна теорія спрямовує свій пошук на знаходження більш фундаментальних основ для визначення достовірності, загальності й очевидності знань, правильності й універсальності етичних норм, принципів і цінностей, ніж ті, які могли бути виділені з людської суб'єктивності.

Такий підхід дозволяє оригінально досліджувати можливості регуманізації суспільства й особистості, стверджувати, що процес руйнації етичних норм, принципів зайшов настільки далеко, що поставив під сумнів; існування гуманістичних цінностей взагалі. Водночас загальні інтереси збереження гуманності, моралі, культури, екології землі є колективними і вимагають взаєморозуміння, вияву доброчесностей на загальнолюдському рівні.

Першоосновою для взаєморозуміння є життєвий світ, (Е.Гусерль), який заданий та існує інтерсуб'єктивно. Цієї позиції доnримується, наприклад, К.Аппель, який, виходячи з принципу загальних взаємин і полемізуючи з І.Кантом, формулює імператив моралі сучасності у такий спосіб: “По–перше, у всіх діях належить виходити з! того, щоб забезпечити виживання людського роду як реально комунікативної спільноти; по–друге, з того, щоб здійснити у реальному житті комунікативну спільність. Перша мета є необхідною умовою другої; а друга надає першій сенсу, який у кожному аргументі передбачається” [32, с. 58].

Конкретно розв'язуючи проблеми, пов'язані з наданням допомоги тим, хто її потребує, трансцендентальна прагматика виступає проти того, щоб спільне життя людей розглядалося як гонитва за матеріальними благами, як конкуренція у задоволенні предметних, а не духовних потреб. У кожного народу, наголошують представники трансцендентальної прагматики, є усталені віковічні традиції гуманного ставлення до інших. Соціальним працівникам необхідно розумно використовувати ці традиції у соціальній роботі з метою удосконалення її ефективності. Це по–перше. А по–друге, кожний етнос має вийти за власні межі для самозбереження і збереження всього людства. Кожна нація несе відповідальність перед іншою за поширення освіченості, духовного зростання і збереження миру на землі. Лише таким має бути шлях спасіння. Отже, моральний закон представниками комунікативної теорії формується таким чином: усі разом з усіма.

Ще один критичний підхід до сформульованого І.Кантом категоричного імперативу знаходимо в християнській етиці, яка визначає принцип реалізму. Теоретик та ідеолог християнської етики папа Іоанн Павло II пише, що ”для реалістичної етики імператив Канта є недостатнім: дій так, щоб твої дії могли стати основою загальних законів. Її вихідний принцип – у всіх своїх діях залишайся у єдності з дійсністю, будь вірним дійсності у вчинках. Розум здатний не лише до пізнання суб'єктної і предметної реальності, але й до її оцінки. Таким чином він передбачає, що в ній благо, і встановлює ієрархію благ, а це стає підґрунтям для нормативних суджень” [42, с. 33–34].

Неважко побачити, що, незважаючи на різні підходи щодо визначення сутності морального принципу І.Кантом і його сучасними критиками, їх об'єднує ідея гуманізму. Виходячи з вищенаведених суджень, можна констатувати, що принципи гуманізму є основним для моралі зокрема, педагогічної.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття і структура моральної свідомості особистості соціального працівника	\|	Принцип педагогічного оптимізму

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.