Поняття і структура моральної свідомості особистості соціального працівника

Мораль як соціальне явище має складну структуру. В сучасній етичній науці усталеною є думка про те, що до основних структурних компонентів моралі належать моральна свідомість, моральна діяльність, моральні відносини. Водночас кожен із цих структурних компонентів має свою підструктуру. Зокрема, моральна свідомість акумулює в собі моральні норми, принципи, категорії, мотиви, ціннісні орієнтації тощо. Якщо свідомість загалом виявляється в ідеальному, адекватному, активно–перетворюючому віддзеркаленні дійсності, то моральна свідомість має певну специфіку, яка полягає ще й у тому, що вона, на відміну від науково–теоретичного мислення, оперує нормативно–ціннісними категоріями, утворює особливу модальність мислення.

Моральна свідомість особистості – це різновид форми суспільно свідомості. Моральні норми, принципи, що діють у суспільстві, кожною особистістю сприймаються й усвідомлюються суб'єктивно. Проте і об'єктивація відбувається за умов конкретної діяльності та відносин Тому під моральною свідомістю особистості соціального працівника варто розуміти ідеальне віддзеркалення і регулювання власне моральних відносин у сфер соціальної роботи. Саме під таким кутом зору ми будемо аналізувати окреслену проблему.

Структуру моральної свідомості особистості соціального працівника доцільно розглядати на двох рівнях: раціонально–теоретичному і почуттєвому (морально–психологічному). Раціональність і емоційність правомірно протиставляти лише як властивості зруйнованої психіки. Проблема емоційного й інтелектуального постає в етиці різнобічно: в аспекті способів, із допомогою яких суб'єкт віддзеркалює моральність, сприймає і засвоює її; способів, із допомогою яких суб'єкт через моральність опановує світом, що його оточує; і в аспекті мотивації, внутрішньої детермінації вчинків, ціннісної орієнтації особистості.

Основними структурними елементами моральної свідомості соціального працівника на раціонально–теоретичному рівні є етичні знання, ідеали, погляди, переконання, норми, принципи, категорії та ін. Коротко їх охарактеризуємо.

Етичні знання – це особлива форма духовного засвоєння результатів пізнання, процесу віддзеркалення моральної дійсності, яка характеризується усвідомленням їх істинності. Невід'ємними якостями етичних знань є науковість, систематичність, усвідомленість, осмисленість. Вони охоплюють знання моральних вимог, норм, правил поведінки, виконують роль висхідних орієнтирів у світі цінностей, є передумовою відповідального ставлення до власної поведінки і поведінки інших. Соціологічні дослідження вітчизняних і зарубіжних учених підтверджують той факт, що соціальний працівник, у якого не сформовані наукові знання, вирішує етичні питання, спираючись на власні емпіричні переконання і погляди, і з цих позицій сприймає соціально–педагогічну практику.

Звичайно, знання моральних норм, принципів, категорій не робить автоматично людину морально вихованою. На цій підставі деякі вчені виголошують думку про те, що моральне просвітництво ніби тотожне моралізуванню, тому його потрібно уникати. Справді, моралізування має негативний вплив на формування особистості, оскільки паралізує здатність особистості до самостійного, повністю відповідального, внутрішнього вільного вчинку, тобто вчинку, історично і духовно детермінованого свободою.

Моралізація передбачає гетерономну мотивацію власних дій індивіда, виключає саму ідею морального вчинку, ставить перепони формуванню естетично осмисленому, прекрасному. Проте мова йде про інше – про поширення моральних знань у доброму розумінні цього слова. Коли ж робиться наголос лише на “моралізації”, то це стає певним гальмом введення обов'язкового вивчення, наприклад, християнської етики в середніх і вищих навчальних закладах України.

Особливістю моральних знань є й те, що вони рідко утворюють “чисте” знання про мораль, оскільки найчастіше виступають знаннями про конкретні або загальні прояви життя. Слід звернути увагу і на такий аспект проблеми: етична аргументація тією чи іншою мірою опирається на деякі нерефлексуючі очевидні явища морального буття. Ці засади не мають досконалої “прозорості” для розуму, тому предмет етики у прикінцевому результаті не раціоналізується. Не випадково в історії етичних вчень так багато ірраціоналістичних, інтуїтивних, містичних концепцій, які утверджують пріоритет “серця”, почуття перед інтелектуальним осягненням сутності морального світу.

Не випадково також і те, що художня література часто віддзеркалює більш тонкі нюанси моральних явищ, ніж та чи інша аналітична праця. Крім того, наведена вище особливість етичного знання зумовлює неможливість його вичерпного теоретичного уявлення. Цим частково можна пояснити ту обставину, що жодна етична доктрина не стала загальноприйнятою, а вплив теорії моралі на реальну моральну свідомість суспільства не є достатньо ефективним.

Отже, етичне знання формується в контекстах реальних процесів, виконуючи відповідно до них нормативну і ціннісно–орієнтуючу функцію. Етичні наукові знання активно сприяють формуванню в особистості соціального працівника морального ідеалу.

Моральний ідеал – це уявлення про найвищу моральну досконалість, яка як взірець, норма й найвища мета визначає певний спосіб і характер дії людини. Свої основні функції моральний ідеал виконує у програмній функції. Програмна або цільова функція морального ідеалу полягає у тому, що він відіграє у системі моральної свідомості роль вищої життєвої мети, тобто у цьому сенсі ідеал є проекцією сучасного на майбутнє, орієнтує особистість на вищі моральні цінності. Таким чином, моральний ідеал необхідно розглядати не як пасивне очікування майбутнього, а як активний творчий процес, спрямований на вдосконалення існуючої моральної дійсності, прагнення і здійснення “морально вищого”, отже, гармонії у взаємовідносинах “соціальний працівник – клієнт”, “клієнт – соціальний працівник”, “соціальний працівник – суспільство”.

Стрижнем індивідуальної моральної свідомості є переконання, у формуванні яких беруть участь усі компоненти людської психіки: розум, знання, почуття. Якщо почуття є безпосередньою дійсністю розуму, його жива плоть, то переконання – це його внутрішня основа.

Переконання – це основна моральна настанова, яка визначає мету і напрям вчинків людини, тверда впевненість у чомусь, заснована на певній ідеї, на світогляді.

Переконання соціального працівника можуть опиратися на особистий і колективний досвід, логічні обґрунтування і теоретичні положення. Проте у переконання перетворюються не всі знання, а лише ті, які не суперечать одне одному. Життєвий досвід і теорія є різними джерелами переконань, але дуже важливо, щоб вони гармоніювали одне з одним. Особистий досвід завжди обмежений, часто–густо поверховий, колективний досвід багатший, але й він не включає всього суспільного досвіду.

Подолати однобічність емпіричних переконань здатна лише теорія, яка адекватно віддзеркалює об'єктивні закони внутрішнього світу, в тому числі й закони моралі. Тому найбільш глибинні й адекватні моральній необхідності переконання формуються на світоглядному рівні свідомості, у тісному взаємозв'язку з ідейними, науковими переконаннями. Знання стають переконаннями тоді, коли вони пройшли через почуття і є наслідком пережитого досвіду.

Переконання, не зігріті почуттями, є сухі. “Почуття, – писав В.Бєлінський, – є дійсністю розуму, як тіло є реальністю душі: без почуттів ідеї холодні, світять, та не гріють, позбавлені життєдайності й енергії, не здатні перейти у справу” [12, с. 473].

Водночас переконання, що ґрунтуються лише на почуттях, без опори на стійкі знання, науковий світогляд, легко розбиваються під дією несприятливих обставин.

Переконаннями стають ті моральні знання, які не лише засвоєні, але й творчо перероблені індивідом відповідно до власного світогляду, що несуперечливо вписуються в його ідейні прагнення і становлять його компонент. Ось чому переконання знаходять вияв у практичній діяльності та поведінці соціального працівника, стають його керівними і спрямовуючими першоречниками, дисциплінують волю, здійснюють самоконтроль, здатні стримувати у людині бажання, які суперечать потребам інших людей, колективу, суспільству, що зафіксовані у морально–правових нормах і, навпаки, розвивати і зміцнювати ті якості, котрі забезпечують внутрішню цілеспрямованість і зібраність, владність мети над ситуативними бажаннями.

Під впливом уже сформованих переконань утворюються звички, які виявляють сенс вчинків соціального працівника. Звички стають ніби багаторазовими переконаннями, вони не лише закріплюють накопичений особистістю досвід, але й роблять поведінку більш стійкою й оперативною, оскільки дозволяють негайно здійснити моральні реакції на ті чи інші явища, процеси. Позитивний характер звички виявляється і в тому, що, включаючись у вольовий процес, вона економить інтелектуальні та вольові зусилля.

Змістовний аспект почуттєвого рівня моральної свідомості охоплює великий спектр моральних почуттів (честі, обов'язку, відповідальності), емоцій і уявлень про моральне й аморальне, моральні потреби, мотиви, ціннісні орієнтації, спрямування тощо. Ці елементи є ніби первинною моральною свідомістю, вони формуються в аспекті генези раніше раціональних уявлень про справедливість, чесність.

У моральних почуттях соціального працівника з більшою емоційною силою й безпосередністю, ніж на теоретичному рівні, відбувається схвалення чи осуд, симпатії або антипатії, їх зовнішній вияв буває надто інтенсивним, у формі емоцій, радості або гніву, морального задоволення або незадоволення. Отже, будь–який вияв людських почуттів супроводжується безпосередніми емоційними реакціями: відбуваються зміни у виразі обличчя (міміка), у поставі всього тіла (пантоміма), а також в особливостях поведінки. Через свій зовнішній вияв емоції й почуття допомагають соціального працівника налагоджувати як інтерперсональний (з клієнтами, колегами, представниками різноманітних організацій), так й інтраперсональний (із самим собою) зв'язок.

Людські емоції надзвичайно різноманітні. Описати всі барви почуттів і перелічити відомі емоційні переживання майже неможливо. Орієнтовно “словник емоцій” охоплює 5000–6000 термінів.

Eмоції – це психічні процеси, які відображають особисту значущість та оцінку зовнішніх і внутрішніх ситуацій для життєдіяльності людини у формі переживання. Почуття характеризуються як стійкі емоційні стани, які мають чітко означений предметний характер і висловлюють ставлення як до конкретних подій, так і до уявних.

Найпростіші моральні почуття виражають безпосереднє оціночне ставлення до того, що відбулося. У психологічній науці їх називають ситуативними. Вони виникають у процесі діяльності соціального працівника, його спілкування з клієнтами, колегами. З допомогою цих почуттів соціальний працівник чітко реагує на коливання тих багатоманітних зв'язків, що мають місце у соціальній роботі. Ситуативні почуття надзвичайно рухомі та у своїй сукупності характеризують моральний настрій людини, своєрідний морально–психологічний стан. На його фоні реалізуються всі інші психічні процеси. Соціальний працівник несе безпосередню моральну відповідальність за створення умов, у яких клієнтові було б комфортно, а настрій його був би життєрадісним, оптимістичним. Почуття моральної відповідальності у більшості соціальних працівників достатньо усвідомлені.

Моральні почуття відповідальності дозволяють особистості соціального працівника відчувати у яскраво емоційному вияві суспільно–громадську значущість як своїх вчинків, так і інших, і професійно виконувати у зв'язку з цим ті або інші соціально цінні дії. Підкреслюючи роль моральних почуттів у системі “учитель – учень”, відомий психолог Л.С.Виготський писав: “Жодна форма поведінки не є настільки міцною, як пов'язана з емоцією. Тому, якщо ви хочете викликати у людини потрібні вам форми поведінки, завжди потурбуйтеся про те, щоб ці реакції залишали емоційний відбиток в учня. Жодна моральна проповідь так не виховує, як живе почуття, у цьому сенсі апарат емоцій є ніби спеціально пристосованим і тонким знаряддям, через яке найлегше впливати на поведінку” [46, с. 113].

У правовій регуляції почуття й емоції займають дещо інше місце. У більшості випадків правова регуляція ґрунтується на раціональних критеріях оцінки поведінки, достатньо чітко визначених законом. Разом з тим, правові почуття, особливо розвинуте почуття професійної відповідальності особистості соціального працівника, виявляється як педагогічний такт. Вони психологічно попереджують поведінку, здатну викликати дисгармонію у громадських стосунках, завдати втрат інтересам суспільства, колективу, окремим індивідам. Ці почуття допомагають упевнено орієнтуватися у сферах, що регулюються великою кількістю складних і різноманітних норм.

Почуття інтимних моральних переживань особистості – це почуття кохання, дружби, ніжності, делікатності, відданості, вірності й т. ін. У самому інтимному моральному переживанні соціальний працівник не може повністю звільнитися від соціально–моральних установок суспільного й конкретного соціального середовища, до якого він належить. Моральне почуття засвоює норми і функціонує відповідно до них, пройшовши через внутрішній світ, переконання, свідомість особистості. Отже, коли мова йде про інтимні почуття соціального працівника, то мається на увазі діалектичне поєднання об'єктивного й суб'єктивного; в якості об'єктивного виступають суспільні норми, принципи, вплив середовища, а в якості суб'єктивного – особистісне ставлення соціального працівника до клієнтів на рівні симпатії і антипатії.

Моральна свідомість соціального працівника в емоційній формі фіксує особливу моральну значущість почуття любові до людей. Любов характеризується вищою духовною напругою і ґрунтується на відкритті максимальної цінності конкретної людини. Вона не пов'язана навіть моральними оцінками і в цьому полягає її відмінність від дружби. Люблять “не тому що”, а “не дивлячись ні на що”. В усі часи любов до людей визнавалася необхідною моральною якістю вихователя, педагога, виразником його духовної досконалості. Любов – це грунт виховання, на якому утворюються надійні взаємовідносини з вихованцями, клієнтами. Соціальний працівник стає не просто прикладом для наслідування, а джерелом пробудження серця свого клієнта. Не формальним дзеркалом, у яке дивиться клієнта, а теплом, що пробуджує кращі паростки альтруїстичних якостей душі.

Отже, у педагогічному аспекті “любов до людей” – це морально–емоційне почуття, яке засвідчує рівень розвитку моральної свідомості Соціального працівника. Любов до людей виявляється в рівні відносин до них. Ці відносини характеризуються такими якостями, як довіра, повага, вимогливість, почуття міри, справедливості, шляхетності, доброти. До них відносяться і взаємоповага, взаємна вимогливість і відповідальність.

Варто виділити ще одну групу моральних почуттів, складних за своїм змістом, стійких і надзвичайно значущих для мотивації, оцінки моральної поведінки. Це почуття суспільного переживання, які за своїм змістом значною мірою є морально–політичними (морально–громадськими) почуттями. Почуття патріотизму, національної приналежності та єдності є складні за своєю структурою, генезою і змістом. У них виражається емоційне віддзеркалення і ставлення до моральних явищ великого соціального звучання. Почуття суспільного переживання за своїм змістом – це сплав власне особистого і суспільно значущого.

Соціальний працівник не може стояти поза суспільно–громадськими інтересами. Важливим елементом почуттєвого рівня структури моральної свідомості особистості соціального працівника є моральні мотиви. “Для реалізації вимог моралі, – пише В.Малахов, – потрібні реальні рушійні сили, які сполучали б ці вимоги зі світом конкретних людських дій і вчинків. Такі рушійні сили – внутрішні, суб'єктивно значущі спонуки до дії – в етиці розглядаються як мотиви останньої (від лат. mоvео – зрушую, приводжу в дію, штовхаю). Мотив виражає зацікавленість суб'єкта в певній дії і є відповіддю на запитання, чому, власне, він її вчинив” [139, с. 110–111].

У цьому контексті вчений ставить складну для розв'язання етичну проблему. З одного боку, ззовні доброчесний вчинок особистості, який за своїм об'єктивним змістом реалізує певну позитивну моральну цінність, нерідко спирається на суб'єктивні мотиви, які з мораллю нічого спільного не мають (жадобу слави чи влади, користолюбство). З іншого боку, часто–густо люди скоюють недоречні вчинки або й зовсім шкідливе від щирого серця, керуючись цілком моральними мотивами. Отже, постає питання моральної оцінки людської дії. Що тут покласти в основу – її мотив чи результат? В.Малахов дає однозначну відповідь на поставлене питання: якщо дії або поведінка людини лише ззовні відповідають вимогам моралі, а за своєю суттю ґрунтуються на позаморальній чи аморальний системі мотивів, загальна моральна оцінка цього прояву людської активності буде, безперечно, нижчою, ніж у тому разі, коли б подібні вчинки спиралися на моральні мотиви, адекватні їхньому позитивному змістові [139, с. 111].

У сфері соціальної роботи важливо зважати на дію зовнішньої і внутрішньої мотивації. До зовнішньої мотивації відносимо нагороди (як гідна зарплата, здатна мотивувати соціального працівника до ще кращої праці). До внутрішньої мотивації належать потреби, бажання досягти успіху, мрії та плани на майбутнє, а також цілі й ідеали.

Моральні потреби, як вид вищих соціальних потреб, характеризують стійкі психічні стани людини, що виражають її добровільне і некорисливе прагнення творити добро, стверджувати справедливість, викорінювати зло. Це загальне визначення може бути конкретизоване. Будь–яка моральна цінність, моральний принцип, норма, що розглядаються як об'єкти людських інтересів, можуть бути основою для конкретизації загального поняття “моральна потреба” – потреба соціального працівника у спілкуванні з клієнтами, співпереживанні, співучасті у їх справах.

У найзагальнішій формі процес переходу суспільно–громадських моральних потреб на рівень індивідуальної свідомості cоціального працівника може бути таким. Суспільство через морально–правові акти (Конституцію, Закони, статути, накази по установах соціальних служб) пред'являють до кожного соціального працівника вимоги, громадська необхідність яких очевидна. У процесі реалізації цих вимог відбувається їх постійне усвідомлення кожною особистістю в якості нагальних потреб, відбувається, таким чином, взаємопроникнення об'єктивного і суб'єктивного, встановлюється їх діалектична єдність. Діалектичність цієї єдності безпосередньо взаємопов'язана з функціональним призначенням соціальних і моральних потреб (обов'язку, відповідальності, справедливості) – бути джерелом активної діяльності суб'єкта. З одного боку, суспільна потреба може стати збуджуючою силою активної діяльності соціального працівника, лише будучи усвідомленою, тобто перетворившись у його власну потребу. 3 іншого боку, стати такою вона здатна лише у тому випадку, коли особистість так чи інакше бере участь у діяльності для забезпечення суспільної потреби. Таким чином, для того, щоб забезпечити ефективний “перехід” суспільно–громадської потреби на рівень індивідуальної свідомості соціального працівника, потрібно створити реальні можливості для участі в реалізації цієї суспільно–громадської потреби.

Внутрішня сила моральної потреби залежить не лише від соціально–психологічного настрою особистості, від міри залежності її від середовища, але й від її вихованості, яка визначає разом з іншими чинниками її моральні позиції.

Як відомо, К.Юнг виділив і описав дві основні психологічні позиції: інтроверсії та екстраверсії.

Екстраверсійна позиція означає зовнішню зорієнтованість особи до об'єктивного світу.

Інтроверсійна позиція – це внутрішня орієнтація до суб'єктивного світу.

Ці дві протилежні позиції наявні у психіці кожної людини, але одна з них, зазвичай, буває домінуючою й усвідомленою, тоді як інша підпорядкована й несвідома. Як зазначав Я.Ярема, “...інтроверсія дає людству геніїв культури: творців ідей, релігійних світоглядів; екстраверсія є умовою поступу людської цивілізації; вона видає цивілізаторів, що проводять ідеї в життя” [284, с. 6].

Отже, обидва ці психомеханізми важливі для людського поступу. З розвитком людини вони можуть змінюватися, і на ці зміни повинні зважати як всі, хто працює з людьми, особливо з дітьми і молоддю. Після екстраверсії дитячого віку (життя речовим світом) відбувається, інколи навіть дуже різким переходом, інтроверсія, характерна для років дозрівання. З досягненням зрілості верх бере екстраверсія. Похилий вік сприяє перевазі інтроверсії.

Соціальний працівник–екстраверт, зазвичай, значно більше подобається людям, ніж інтроверт, відкритістю почуттів, щирістю, умінням спілкування. Такий соціальний працівник добре володіє механізмом ідентифікації, тобто вміє поставити самого себе на місце клієнта через заглиблення, “поринання”, “перенесення” у його внутрішній світ, ототожнитись із ним морально–психологічно. Неприхованість моральної позиції cоціального працівника здатна здійснювати значний виховний вплив на клієнта. Водночас відвертість моральної позиції соціального працівника не завжди позитивно сприймаються колегами, керівництвом соціальної установи.

Слід мати на увазі й такий аспект проблеми: вияв моральної позиції соціального працівника, зазвичай, супроводжується гуманістичною спрямованістю, ціннісними орієнтаціями, які також є важливими складовими моральної свідомості. І.Зязюн у цьому контексті пише: “Гуманістична спрямованість – найголовніша характеристика майстерності... Це – спрямованість на особистість іншої людини, утвердження словом і працею найвищих духовних цінностей, моральних норм і стосунків” [173, с. 31].

Відомий етик і психолог Е.Фромм диференціює ціннісні орієнтації особистості на продуктивні та непродуктивні. До непродуктивних орієнтацій відносить такі: сприймальну, корисливу, авторитарну, ринкову. Продуктивна орієнтація має такі різновиди: вільну, активну, творчу. Найважливішим предметом продуктивності, згідно з поглядами вченого, є сама людина [262, с. 515].

Моральна цінність висвітлює те, заради чого діє людина, чому вона присвячує свою діяльність. Обираючи ту чи іншу цінність, людина тим самим формує своєрідний довгостроковий план власної поведінки й діяльності, визначає смислову перспективу останньої.

В.Малахов виокремлює два типи цінностей: 1) цінності, сенс яких визначається наявними потребами й інтересами людини, і 2) цінності, які, навпаки, надають смислу існуванню самої людини. Цінності, які обслуговують самоствердження людської особистості, якою вона є, і цінності, котрі творять і відроджують людину в певній принципово новій якості. Цінності другого типу в сучасній літературі інколи називають “вищими”, або “культурними”, або “смисложиттєвими”, або ж просто “самоцінностями”, оскільки щодо людського суб'єкта вони є чимось самостійним, самодостатнім і, отже, таким, що принципово вимагає морального ставлення до себе.

Отже, моральні цінності, які постають орієнтирами для людської свідомості, і, насамперед, вища з–поміж них цінність – ідея Добра, належать саме до другої з названих категорій цінностей.

Наявність певної системи моральних цінностей у cоціального працівника є необхідною умовою його особистісного та професійного самовизначення. Соціальний працівник дивиться на світ, на своє оточення, оцінює факти і події через призму своїх ціннісних уявлень, смислових структур, стереотипів. Тому моральні ціннісні утворення cоціального працівника визначають спрямованість, мотивацію, мету його діяльності, включаючись у структуру його самосвідомості, вони функціонально пов'язуються не лише з ідеалом, але й із таким структурним компонентом його особистості, як “Я–концепція”.

У контексті відзначеного підкреслимо, що моральна свідомість особистості виявляє себе не лише в почуттєвій та раціональній формах, але й у вольовій. Цю думку прекрасно ілюструє Г.Ващенко: “Уявімо собі учня, що розв'язує математичну задачу. Це складний психічний процес, в якому є елементи мислення, почуття і волі. Коли учень згадує, що вчитель дав йому певне завдання, коли він міркує над змістом задачі і над її розв'язанням, – це будуть процеси мислення. Коли він переживає неприємність від того, що не знаходить вірного розв'язання задачі – це є почування. Коли він робить зусилля й примушує себе до певних дій, потрібних для розв'язування задачі (переборювання нехоті до роботи, настанова на неї, писання і т. ін.) – це вияв волі” [34, с. 10].

Узагальнюючи ще раз наголосимо: моральна свідомість особистості – це діалектична єдність почуттєвого, раціонального й вольового компонентів. Роз'єднаність цих компонентів у діяльності соціального працівника обумовлює небажані наслідки. Тому можна стверджувати, що одне із завдань підготовки майбутніх соціальних працівників полягає в тому, щоб не допустити роз'єднання емоційно–почуттєвого, раціонального й вольового, знаходити оптимальні шляхи, методи, форми, засоби гармонійного формування інтелекту й культури почуттів, сильної волі та характеру.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Майбутнє етики соціальної роботи в Україні	\|	Категоричний імператив Іммануїла Канта та його сучасна критика

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.