Регіональні міжнародні акти спеціалізованого характеру.

Загальновизнаним і основним джерелом цієї галузі права є також міжнародний звичай. Стаття 38 Статуту Міжнародного Суду ООН визначає його як «... доказ загальної практики, визнаної як правова норма». Міжнародна практика створення звичаю складається з двох основних елементів - міжнародної практики держав та визнання ними за такою правової норми (opinio juris), тобто юридично обов'язкової сили. Визнання державами міжнародного звичаю opinio juris seve nеcessatis, на відміну від норм міжнародної моралі, міжнародної ввічливості (comitas gentium), міжнародної звичаєвості, норм традицій¹, є необхідною умовою для визнання такого правила поведінки міжнародно-правовою нормою.У цьому випадку найважливішою проблемою є проблема доказу існування міжнародно-правового звичаю.Той, хто стверджує наявність такого звичаю, повинен довести існування практики застосування цього правила поведінки як юридично обов'язкового.

Основними доказами цього може бути політична, дипломатична і законодавча практика держав; міжнародна діяльність уряду, парламенту країни; рішення національних судів, що стосуються предмета або об'єктів, що у свою чергу можуть бути предметом або об'єктами міжнародно-правових відносин (наприклад: діяльність і привілеї дипломатичних агентів, питання громадянства, визнання, правонаступництва та ін.). Доказом також може бути рішення міжнародних судів з питань міжнародного права, декларації, резолюції та інші міжнародні акти міжнародних міжурядових організацій, в яких беруть участь країни, спільні документи міжнародних конференційтощо. Наприклад, декларації та резолюції Генеральної Асамблеї ООН, які ухвалюються більшістю її членів, якщо такі супроводжуються opinio juris, без сумніву ведуть до створення загал ьновизнаного міжнародного звичаєвого права. Таке ж значення має, наприклад, Віденська декларація і Програма дій, ухвалені на організованій ООН Всесвітній конференції з прав людини 1993 р.

Серед звичаєвих норм у цій галузі найбільшого застосування набули норми Загальної декларації прав людини 1948 р. Практично немає держав чи інших суб'єктів міжнародного права, які б не визнавали за Декларацією юридичної сили звичаєвого характеру. До актів такого ж значення належать: Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 p., Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 p.. Декларація про прогресивний розвиток міжнародного публічного права 1986 р. та ін.

Певне значення для галузі прав людини мають зазначені в п.с ст.38 Статуту Міжнародного Суду ООН «загальні принципи права, визнані цивілізованими націями». Стосовно цього джерела міжнародного права існують суперечливі погляди. Одні мають на увазі принципи міжнародного права, визнані правосвідомістю цивілізованих народів, інші розуміють під ними принципи національних правових систем, треті розглядали ці принципи у світлі норм, прийнятих як внутрішньодержавним правом більшості країн, так і міжнародним правом. Найбільш реальним видається висновок про те, що виходячи із самого формулювання: ці принципи не є виключно принципами внутрішньодержавного або міжнародного права. Мабуть, законодавець навмисне не визначав їхню системну приналежність.

Загальні принципи права, властиві власне самій категорії «право», є загальними як для внутрішньодержавного, так і для міжнародного права. Такі принципи неодноразово використовувалися у практиці Міжнародного Суду ООН. У справі «Про силу арбітражних рішень адміністративного трибуналу ООН» Суд посилався на «принцип неприпустимості повторного розгляду справи, вже раз вирішеноїсудом», у справі «Хорзовска фабрика» посилався на принцип «ніхто не може бути суддею у своїй власній справі». У міжнародному кримінальному праві такими принципами є, наприклад, принцип презумпції невинуватості, принцип справедливого та незалежного суду, принцип - ніхто не може бути засуджений за скоєння будь-якого діяння або за бездіяльність, які під час їх вчинення не становили злочину за національним чи міжнародним правом тощо. До таких принципів належать також принципи загальної юридичної техніки : «Lex specialcs derogat generale» — спеціальний закон відміняє загальний закон; «Lex posterior derogat priori» - наступний закон відміняє попередній Закон.

Суто допоміжну роль у становленні галузі міжнародного права прав ЛЮДИНИ відіграють надані у п. d ст. 38 Статуту судові рішення (з посиланням на ст. 59 про те, що рішення обов'язкове лише для сторін, які беруть участь у справі і лише в цій справі) і доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй.Маємо особливо підкреслити, що судові рішення і доктрини спеціалістів визнаються у етапі не як джерела міжнародного права (хоч би і допоміжні), а як «допоміжний засіб для визначення правових норм» (тобто не як джерело, але як засіб для визначення, з'ясування точного значення, роз'яснення сенсу, змісту міжнародно-правової норми, або підтвердження факту її існування та застосування). Судові рішення як допоміжні засоби, про які йде мова в контексті цієї статті, можуть бути як рішеннями міжнародних судових установ і арбітражів, так і рішеннями національних судів.

Рішення Міжнародного Суду ООН не мають загальнообов'язкового значення і не є прецедентами, вони обов'язкові лише для сторін у справі, проте Суд зробив значний внесок у поширення загальновизнаногоправа на самовизначення народів. Однак, на думку багатьох вчених і практиків, рішення Європейського Суду з прав людини, навпаки, є зведенням норм прецедентного права. В.Г. Буткевич* вважає цей правовий масив джерелом європейського права у сфері прав людини. Він зазначає, що «мотивуючи свої судові рішення власними прецедентами, Суд фактично зобов'язав держави поважати їх і брати за основу в аргументації їхніх позицій у власних справах»¹.

Що стосується доктрин найбільш кваліфікованих фахівців з публічного права, то вони також є допоміжними засобами для визначення джерел міжнародного права. Саме погляди фахівців значною мірою впливають на міжнародно-правові позиції окремих країн, їх участь у міжнародно-правових актах.

Дискусійним в науці міжнародного права є питання про природу рішень міжнародних організацій та можливість розглядати такі рішення як джерела міжнародного права.

У XXI ст. значно зросла політична активність держав, результатом чого стадо прийняття політичних актів: резолюцій, декларацій ООН, актів спеціалізованих установ ООН і, що винятково важливо для держав Європи, регіональних актів, документів Ради Європи, Європейського Союзу, НБСЄ/ОБСЄ з прав людини. Рішення міжнародних органів та організацій з цього питання є нормами так званого «м'якого права». Тоє інституційні, рекомендаційні неправові норми, які містяться вдокументах міжнародних міжурядових організацій, настанови яких можуть мати обов'язковий політичний, але не юридичний характер. Такі норми виконують надзвичайно важливу допоміжну роль у становленні або визначенні opinio juris звичаєвих та підготовці і розробці договірних міжнародно-правових норм. Прикладом останніх були: Декларація прав дитини 1959 р. (1989 р. прийнята Конвенція про права дитини). Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1963 р. (1965 р. — Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації), Декларація про ліквідацію дискримінації шодо жінок 1969 р. (1979 р. — Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок) та інші.

Як приклад становлення або визначення opinio juris звичаєвих норм можна навести Декларацію ООН про територіальний притулок 1967 p., Декларацію принципів культурного співробітництва 1966 p., Декларацію ООН про ліквідацію всіх форм нетерпимості й дискримінації на основі релігії та переконань 1981 p., Декларацію ООН про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин 1992 р. тошо.

У Європі до таких документів належать Декларація принципів, що міститься у Гельсінському Заключному акті Наради з питань безпеки і співробітництва 1975 p., Паризька Хартія для нової Європи 1990 р. і взагалі стандарти шодо прав людини, встановлені у документах нарад НБСЄ/ОБСЄ, резолюціях і рекомендаціях РЄ та ін.

Протягом 50-60-х років усе більше і більше країн ставало членами ООН. При вступі вони мусили формально визнати Статут ООН, поставивши підписи під принципами й ідеями, викладеними в Загальній декларації прав людини. Це зобов'язання було остаточно визначене у Тегеранській прокламації (1968) (Proclamation of Teheran, Final Act of the International Conference on Human Rights, Teheran, 22 April to 13 May 1968), прийнятій Першою світовою конференцією з прав людини. Стаття 1 Прокламації : «Вкрай важливо, щоб члени міжнародного співтовариства виконати свої урочисті зобов'язання заохочувати і розвивати повагу до прав людини і основних свобод для всіх, без будь-яких відмінностей, таких як раса, колір шкіри, стать, мова, релігія, політичні чи інші переконання» ( «It is imperative that the members of the international community fulfil their solemn obligations to promote and encourage respect for human rights and fundamental freedoms for all without distinctions of any kind such as race, colour, sex, language, religion, political or other opinions»).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Джерела міжнародного права прав людини.	\|	Міжнародний білль про права.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.