Правове становище вільновідпущеників

Вже з найдавніших часів у Римі, як і в інших рабовласницьких державах, існувало право надання рабу свободи, відпущення на волю. Причин для цього було багато. У класичному римському праві правове положення вільновідпущеника визначалося в залежності від прав особи, який відпустив на волю. Наприклад, раб, відпущений на свободу квірітскім власником, набував права римського громадянина, а відпущений на свободу особою, право власності, якого спиралося не на цивільне особа, а на преторський едикт, набував тільки латинське громадянство. При Юстиніані ці відмінності були згладжені: якщо мануміссія виконана у відповідності з законом, вольноотпущеннік ставав римським громадянином.
Однак, навіть купуючи римське громадянство, вольноотпущеннік (або лібертін) за своїм правовим положенням не цілком прирівнювався до вільнонароджений.
В області приватного права існували, по-перше, деякі спеціальні обмеження правоздатності вільновідпущеника. Наприклад, до серпня вільновідпущеники заборонялося вступати в шлюб з особою вільнонароджені. Заборона шлюбу вільновідпущеника з особою сенаторського звання зберігалася аж до Юстініана. По-друге, лібертін знаходився в залежності від свого колишнього пана (що іменувався його патроном).
Так, патрон мав право:
а) на шанобливість лібертіна щодо патрона. Це мало, наприклад, практичне значення в тому відношенні, що вольноотпущеннік не міг викликати патрона на суд і, отже, був беззахисний проти свавілля патрона;
б) на виконання послуг для патрона (по суті моральний обов'язок, але вона звичайно підкріплювалася договором і перетворювалася в юридичну). Обов'язок лібертіна виконувати послуги для патрона приводила до такої експлуатації, що претор був вимушений все-таки виступати з деякими обмежувальними заходами;
в) на спадкування після вільновідпущеника, а також право на аліменти з боку вільновідпущеника. Таке право належало у разі потреби не тільки самому патрону, але і його дітям і батькам.

6 Правове становище колонів

В умовах економічної кризи III в. отримує розвиток особлива категорія залежного населення - прикріплені до землі селяни. Під ім'ям колона в класичну епоху мали на увазі орендаря землі (дрібного фермера), формально вільного, хоч економічно залежного від землевласника.
Поширення дрібної земельної оренди було викликане економічним становищем Римської держави. З припиненням завойовницьких війн, що давали Риму величезні маси рабів, прилив рабської сили припинився, а нестерпні умови, в яких містилися раби, приводили до того, що їх смертність значно перевищувала народжуваність.
Рабської сили перестало вистачати для обробки землі. Процвітало в останні роки республіки плантаторської господарство з рабською працею перестало бути вигідним. Римські землевласники стали віддавати перевагу здавати землю в оренду дрібними ділянками, нерідко навіть не за грошову винагороду, а за відому частку урожаю і з покладанням на орендаря також обов'язки обробляти і землю власника.
Ці дрібні орендарі за малопотужність своїх господарств у більшості випадків були вимушені вдаватися до позик у своїх господарів, і виявлялися в борговій від них залежності. У період абсолютної монархії положення колонів ускладнилося ще в зв'язку з податковою політикою імператорів. Колони були обкладені натуральною даниною, причому в податкових документах вони приписувалися до відповідних земельних ділянок.
Ці обставини приводили до того, що, з одного боку, землевласник гострозоро стежив за тим, щоб його неоплатний боржник-орендар не йшов з дільниці, а, з іншого боку, і держава була стурбована тим, щоб землі не залишалися без обробки і щоб податки із землі і податі з самого колона поступали справно.
На цьому грунті фактичне безправ'я колонів стало перетворюватися в юридичне шляхом видання відповідних постанов. У IV ст. н. е.. закон заборонив вільним орендарям, що сидять на чужих землях, залишати орендовані ділянки, а землевласникам було заборонено відчужувати свої землі окремо від колонів, що сидять на них. У результаті колони з вільних людей перетворюються на кріпаків, в "рабів землі". Колонат в цьому сенсі був зародком феодалізму.
На положення кріпаків переводилися іноді підкорені народи, що переселялися на римську територію. У деяких провінціях (наприклад, в Єгипті) подібного роду відносини були відомі ще до завоювання цих провінцій Римом. У колонат переростало іноді також і користування пекулієм з боку рабів, які прикріплялися в цих випадках до земельних ділянок. Остання обставина ще більш стирало відмінності між рабом і кріпосним колоном. Колон стає особою хоч і вільним, але дуже близьким по соціальному і юридичному положенню до раба. Колон стає пов'язаним із землею, яку він сам по своїй волі не може залишити і від якої не може бути відірваний проти своєї волі. Колон має право одружитися, мати власне майно. Але він прикріплений до землі, притому не тільки особисто: діти його також стають колонами. Подібно рабам колони могли в окремих випадках відпускатися на свободу, але це звільнення означало для них і "звільнення" від земельної ділянки, яким вони годувалися.

8. Юридична особа в римському приватному праві

Суб’єктом правовідносин може бути не тільки фізична особа (окрема людина), але й об’єднання осіб, які виступають в обороті як єдине ціле.Вчення про юридичну особу тільки зародилось в Римі. У зв’язку з тим, що юридичні особи не набули високого значення в процесі розвитку господарського життя Риму, римські юристи не розробили поняття юридичної особи, як особливого суб’єкту, що протиставляється особі фізичній. Вже в Законах XII таблиць згадувались різні приватні корпорації (universities або collegium) – релігійного характеру, професійні об’єднання ремісників, тощо. У класичний період корпорація не вважалася власником майна. Воно було спільною власністю членів корпорації і не могло поділятися до тих пір, поки існує корпорація. Уразі припинення діяльності, майно корпорації розподілялося між останнім складом її членів. Корпорація, як така, не могла виступати і в цивільному процесі.Разом з тим, римські юристи звертають увагу на те, що в окремих випадках майно належить не окремим громадянам (фізичним особам), а закріплюється за об’єднанням. Так, римський юрист Марціан зазначав, що театр, стадіони які знаходяться в общині, належать сукупності, а не окремим особам (D. 1.8.6.1). Інший юрист Ульпіан проголошує: “У корпоративному об’єднанні не має значення для його існування, чи всі члени залишаються, чи залишається частина, чи весь склад змінюється на новий. Борги об’єднання не є боргами окремих його членів, і права об’єднання ні в якій мірі не належать окремим членам об’єднання” (D. 3.4.7.1-2). Однак усі ці висловлювання лише визнавали за такими об’єднаннями певні права та обов’язки.Проявом ідеї юридичної особи було визнання за муніціпіями (міськими общинами) права на самоуправління і господарську самостійність, в своїх майнових відносинах вони отримали змогу керуватися нормами приватного права. Цим вони прирівнювалися до статусу фізичних осіб. З часом така правоздатність визнається і за іншими корпораціями.Наслідком тривалого розвитку ідеї юридичної особи було вироблення римськими юристами певних ознак цього суб’єкта права. Корпорація виступала у приватноправових відносинах як самостійний єдиний суб’єкт, на рівні з фізичними особами. Майно корпорації не належало її членам, а було відокремленою власністю корпорації. Вихід із складу об’єднання окремих осіб не впливав на юридичний статус об’єднання. Корпорація має право від власного імені вступати у будь-які цивільні правовідносини як з іншими корпораціями, так і з фізичними особами.У республіканському Римі закріплювалась свобода створення приватних асоціацій з власними уставами. В епоху імператорів принцип свободи створення приватних об’єднань перетерпів безліч законодавчих обмежень, що було пов’язано з розповсюджуванням асоціацій, які під прикриттям дозволених цілей переслідували таємні політичні задачі. Юлій Цезар, скориставшись пристойним приводом, розпустив всі корпорації, крім найдавніших. Август заборонив без дозволу імператора утворювати будь-які корпорації, крім релігійних і деяких привілейованих (наприклад поховальних товариств).

У Римі існували наступні види юридичних осіб: державна, а згодом і імператорська скарбниця, муніципії, різні спілки осіб однієї професії – м’ясників, пекарів, ремісників, могильників, тощо, а також різноманітні релігійні об’єднання.

Діяльність юридичної особи припинялась у разі: досягнення поставленої мети; якщо діяльність набувала незаконного характеру; у разі вибуття всіх її членів. Класичні юристи визнавали, що мінімальна кількість, необхідна для функціонування юридичної особи – 3 чоловіки.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Правове становище рабів та наближених до них категорій населення	\|	ЗАГАЛЬНІ ВКАЗІВКИ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.