Розповідь учителя

— Одна з центральних ідей його творчості — здатність людини до подолання горя і злиднів, незламність волі — знаходить досконале втілення у сонаті № 14.

Італійською sonare означає звучати. Соната— це музичний твір і водночас жанр камерної музики. Вона виникла в середині XVIII століття, написана для 1—2 інструментів і складається з 3—4 частин.

Під справжньою назвою твору Sonata quasi una Fantasia (тобто «Соната немовби фантазія») він написав: «Присвячується графині Джульєтті Ґвіччарді»...

У цій посвяті та подіях власного життя композитора — ключ до проникнення у глибокий зміст сонати, яку з легкої руки одного з друзів Бетховена — поета Людвіґа Рельштаба — нерідко називають «Місячною».

Душевний стан композитора напередодні написання сонати був складним. Успіх супроводжував його як піаніста і композитора, його твори набули популярності.

Колоритний портрет тридцятирічного Бетховена дав відомий французький письменник Ромен Роллан: «Погляньте на нього, на Бетховена, цього тридцятирічного завойовника, великого віртуоза, блискучого артиста, салонного лева, яким марить молодь... який викликає захоплення... на Бетховена, погані манери якого терпляче виправляє добра княгиня Лихновська; який робить вигляд, що зневажає моду, однак високо піднімає голову над красивою, білою, тричі закрученою краваткою і вдоволений, гордий (і водночас не зовсім спокійний), скоса спостерігає, яке враження справляє він на оточуючих; на Бетховена, у якого хороший настрій, сміх на всю горлянку, життєрадісність».

Здавалося, Бетховен мав бути щасливим. У творчості й житті він досягнув того, про що скромному юнакові з Бонна й не мріялося. Але «доля стукала у двері»: вже кілька років композитор помічав послаблення слуху... Звернення до лікарів не приносили покра-щення. Глухота ставала очевидною, її доводилося приховувати від оточуючих, вона прирікала на повну самотність. Відчай все частіше охоплював Бетховена. І саме у цей час до нього прийшло справжнє (принаймні, так йому здавалось) кохання. Про свою чарівну ученицю, юну графиню Джульетту Ґвіччарді він став думати як про свою майбутню дружину, плекаючи надію, що щасливе кохання допоможе йому здолати страшну недугу.

Нездійсненні мрії тривали недовго. Бетховен, імовірно, зрозумів марність надій на щастя раніше, ніж мав мужність признатися в цьому сам собі. Він вірив і сумнівався. Кожна зустріч приносила нові сумніви. Перепоною стали глухота Бетховена, його бідність, аристократичне походження Джульєтти.

Бетховену й раніше доводилося прощатися з надіями і мріями. Але на цей раз життєва трагедія постала особливо гостро. Тільки творчість могла повернути композиторові віру в себе. І він подолав безнадію, написавши сонату, в якій життя, творчість, фортепіанний геній Бетховена злилися воєдино у дивовижній досконалості.

Невдовзі Джульетта завдала Бетховену подвійного удару: одвернулася від нього і вийшла заміж за Роберта Ґадленберга, бездарного композитора, проте графа.

Приголомшений Бетховен виїхав у маєток свого друга Марії Ердеді. Не бажаючи нікого бачити, він три дні блукав лісом, поки його не знайшли в лісових нетрях зовсім безсилим від голоду. Жодної скарги не злетіло з його уст. У Бетховена не було потреби в словах. Усе було сказано музикою.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Слухання музики	\|	Слухання музики

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.