Складові індивідуальної пропозиції на РП.

У попередньому розділі ми встановили, що основними типами ринків є ринок товарів і послуг, ринок капіталів та ринок праці. На ринку праці та ринку капіталів підприємці купують фактори виробництва, а на ринку товарів і послуг вони виступають як продавці продукту. Тобто на практиці підприємці одночасно беруть участь у різних ринках – щонайменше, на ринках праці, капіталів та продукту.

Основними суб’єктами на ринку праці є, як відомо, роботодавець і найманий працівник. Останній пропонує на ринку певний товар з метою обміняти його на інші товари. Цей товар має здатність задовольняти потребу підприємця у виробництві певного обсягу продукту, яка значною мірою залежить від попиту споживача на певний товар чи послугу фірми. У свою чергу потреба підприємця в певному обсязі виробництва продукту формує його попит на ринку праці та на ринку капіталів. У такий спосіб на ринку праці формуються попит і пропозиція, співвідношення яких певною мірою визначає рівень ціни робочої сили, а також кон’юнктуру ринку праці. В разi збiгу попиту та пропозицiї кон’юнктура ринку працi буде врiвноваженою, в разi перевищення попиту над пропозицiєю – трудодефiцитною, в разi перевищення пропозицiї над попитом – трудонадлишковою.

В економiчнiй лiтературi вiдсутня єдина думка про те, що слiд вважати пропозицiєю на ринку працi: робочу силу, працю чи результати працi. Iнакше це питання формулюється так: «Що слiд вважати товаром на ринку робочої сили?» Полемiку з цього приводу можна знайти в роботах. Однак бiльшiсть спецiалiстiв вважають, що вiн виступає у виглядi iндивiдуальної робочої сили. Iндивiдуальна робоча сила розглядається як сукупнiсть фiзичних і духовних якостей, якими володiють органiзм, жива особа i користуються кожного разу, коли вони виробляють будь-якi споживчi вартостi. Це специфiчний товар, який:

1) є живим товаром, купiвля якого називається наймом. Вiдповiдно продана в такий спосіб робоча сила називається найманою робочою силою, а працiвник – найманим працiвником;

2) не вiдчужується вiд його власника – найманого працiвника в процесi купівлі-продажу. Працiвник продає пiдприємцю користування своєю робочою силою на певний час, залишаючись носiєм i власником цього своєрiдного товару. Найманий працiвник i пiдприємець – юридично рiвноправнi люди i однаковою мiрою користуються правами людини та громадянина. Вiдносини мiж найманим працiвником і роботодавцем юридично оформляються трудовим договором (контрактом), у якому зазначаються взаємнi права та обов’язки сторiн щодо виконання всiх умов купівлі-продажу робочої сили. Зокрема, за трудовим договором найманий працiвник зобов’язаний працювати в господарствi пiдприємця за певною професiєю (спецiальнiстю), кваліфiкацiєю, на певному робочому мiсцi й дотримуватися режиму працi даної фiрми. Пiдприємець, зі свого боку, зобов’язаний виплачувати найманому працiвниковi заробiтну плату згідно з виконаною роботою, забезпечувати умови працi, передбаченi законодавством про працю, зайнятiсть i трудовим договором (контрактом);

3) передбачає продовження безперервних вiдносин роботодавця й найманого працiвника з моменту найму працiвника аж до його звiльнення. Ця обставина свiдчить про унiкальнiсть ринку робочої сили, його принципову вiдмiннiсть вiд iнших товарiв: вiн iснує не лише за межами господарства, а й у ньому самому; вiдiграє значну роль у створеннi доходiв суспiльства. Про це свiдчать ряд економiчних теорiй i економiчна практика. Так, за трудовою теорiєю вартостi продукт створюється двома факторами – робочою силою i засобами виробництва. Проте нову вартiсть, умiщену у виробленому продуктi, створює жива праця, тодi як вартiсть матерiальних факторiв виробництва лише переноситься на вироблений товар як складова частина витрат на виробництво. Уся знов створена живою працею протягом року вартiсть створює нацiональний доход, який є джерелом доходiв усiх верств населення (заробiтної плати, прибутку, процента (вiдсотка), ренти, дивiдендiв тощо), а також коштiв на нагромадження, тобто на розширення виробництва i капiтальнi вкладення. Згiдно з iншою теорiєю – теорiєю граничної продуктивностi – продукт створюють чотири фактори продуктивностi: капiтал, земля, праця, пiдприємницька дiяльнiсть. Теорiя граничної продуктивностi стверджує, що участь кожного з факторiв у створеннi цiнностi визначається його граничною продуктивнiстю, тобто величиною створюваного ним граничного продукту. Економiко–математичнi дослiдження граничної продуктивностi працi показали, що обсяг виробленої продукцiї на 75 % створюється працею найманих працiвникiв i на 25 % – капiталом. Крiм того, треба додати, що, як свiдчить практика, заробiтна плата в розвинених країнах становить близько 75 % нацiонального доходу;

4) не можна покласти на зберiгання, як це можна зробити з iншим товаром;

5) не приносить доходу, якщо його не продати, i, крiм того, потребує додаткових життєвих благ для його пiдтримання; оплачується роботодавцем пiсля використання його протягом певного часу, встановленого договором купiвлi–продажу робочої сили. Найманий працiвник дозволяє використовувати свої здiбностi ранiше, нiж вони оплачуються, тобто працiвник наче кредитує пiдприємця;

6) не знищується в процесі використання, а навпаки, примножується й сам бере участь у створеннi благ;

7) не може бути абсолютно однаковим у рiзних iндивідiв, якщо навiть вони належать до однiєї й тiєї самої професiї та спецiальностi, на вiдмiну вiд iнших товарiв і послуг, вироблених за одним стандартом та технологiєю.

Кiлькiсть часу, яку окрема сiм’я вирiшує запропонувати на ринку, залежить вiд багатьох факторiв. По-перше, вiд члена сiм’ї, який вирiшив працювати. Для нього найважливiшим може бути заробiтна плата, але й бажання з користю використати час, не запропонований на ринку, також може виявитись дуже важливим. Наприклад, у неробочий час iндивiд може вiдвiдувати вечiрнi заняття, займатися спортом, дивитися телевiзор, займатися садівництвом, авiамоделiзмом тощо. По-друге, рiшення про кiлькiсть часу, запропоновану на ринку, може залежати також вiд iнших членiв сiм’ї. Чоловiк, наприклад, візьме до уваги заробiтну плату жiнки, перш нiж вирiшить, скiльки годин на тиждень (день, мiсяць) потрiбно вiдпрацювати. Крiм того, вiн ураховуватиме обов’язки батька щодо своїх дiтей i сина щодо своїх батькiв.

Отже, рiшення про пропозицiю робочого часу приймає сам iндивiд на основi багатьох факторiв. Розглянемо, як класична теорiя пояснює, чому iндивiди пропонують саме таку, а не iншу кiлькiсть робочого часу на ринку.

Класичний аналiз пропозицiї робочого часу використовує концепцiю корисностi, яка базується на перевагах, що розкриваються через вибiр. Наприклад, перевага товарiв сукупностi Х перед товарами сукупностi Y означає, що сукупнiсть Х бiльш корисна, нiж сукупнiсть Y. Отже, кориснiсть у такiй iнтерпретацiї визначає силу переваг.

На ринку робочої сили iндивiд, який бажає отримати доход, обмiнявши свій час і послуги на грошi, має визначитись, яку частину часу iз свого денного, тижневого, мiсячного i т. д. бюджету треба запропонувати на ринку, а яку – використати для вiдпочинку. Час вiдпочинку – це час поза ринком – включає в себе не тiльки час, використаний з метою одержання задоволення (кiно, театр, книги тощо), а й такi види трудової дiяльностi поза ринком, як прибирання квартири, турбота про дiтей, ремонт i т. п.

Якщо ми розумiємо доход як сукупнiсть усiх товарiв, то вiдпочинок можна розглядати як поняття, протилежне доходу, тому що вiдпочинку можна досягти лише за рахунок доходу, i навпаки. Бажання одержати доход протиставляється бажанню вiдпочити, i для кожної можливої комбiнацiї доходу та вiдпочинку iснує свiй рiвень корисностi. Спiввiдношення мiж такими комбiнацiями та рiвнем корисностi називають функцiєю корисностi, або функцiєю переваги. Загальна формула для цiєї функцiї така:

U = f(Y, L),

де U – рiвень корисностi, Y– характеризує одиницi доходу, L – години вiдпочинку.

Щоб побудувати графiк цiєї функцiї – кривої байдужостi, припустимо, що:

1) рiзнi сукупностi товарiв можуть бути ранжированi як первинний, вторинний вибiр i т. д.;

2) для кожної пари (В₁, В₂) сукупностi характерне: якщо (а) В₁ переважає В₂, (в) В₂ переважає В₁, то iндивiд однаково вiддає перевагу i В₁, i В₂ або однаково байдужий до кожного з них. Останнє називається припущенням про порiвнюванiсть;

3) для всiх товарних сукупностей, а саме В₁, В₂, В₃, iснує таке положення: якщо В₁ переважає В₂ i В₂ переважає В₃, тодi В₁ має переважати В₃. Крiм того, iндивiд, який не вiддає переваги нi В₁, нi В₂, i не бачить рiзницi мiж В₂ i В₃, має бути байдужим також i до В₁, i до В₃. Це називається припущенням перехiдностi;

4) більша кiлькiсть усякого товару має перевагу над меншою. Це називається припущенням ненасиченостi.

Ми вже визначили функцiю корисностi за допомогою двох змiнних, а саме доходу та часу вiдпочинку. Розмiстимо доход на вертикальнiй осi, а час вiдпочинку – на горизонтальнiй, визначивши в такий спосіб положення площини можливостей для рiзних споживчих сукупностей.

Розглянемо сукупнiсть, показану точкою А на рис. 1. Ця сукупнiсть має Y₁ одиниць доходу та L₁ одиниць часу вiдпочинку. Двi лiнiї – горизонтальну та вертикальну – проведено через точку А. Вони дiлять площину можливостей на 4 квадранти. Згадаємо базове припущення (4), згiдно з яким бiльша кiлькiсть товару має перевагу над меншою. Порівнюючи сукупнiсть А з будь–якою точкою квадранта N, робимо висновок, що А має перевагу над будь–якою точкою (сукупнiстю) квадранта N, тому що точцi А вiдповiдає бiльша кiлькiсть i грошей, i часу вiдпочинку. З iншого боку, всi сукупностi в квадрантi Р вiдповiдають бiльшiй кiлькостi i грошей, i часу вiдпочинку, нiж точка А. Тобто всi точки квадранта Р мають перевагу над точкою А. У випадках з точками квадрантiв N i P iндивiд не залишиться байдужим, порiвнюючи сукупностi з цих квадрантiв із сукупнiстю А. Але цього не можна сказати, розглядаючи квадранти В i С. У них завжди знайдеться ряд сукупностей, якi не мають переваг над точкою А з погляду рiвня корисностi, тому що цi квадранти мають бiльшу кiлькiсть однiєї зі змiнних i меншу кiлькiсть іншої.

Рис.1. Низхідна крива байдужості

Якщо з’єднати всi цi точки байдужостi, дістанемо криву байдужостi (U₁), яка є межею мiж частинами площини, що мають бiльше i менше переваг. Як бачимо, крива байдужостi є похилою (злiва направо) кривою через припущення про поведiнку iндивiдiв. Сiм’я таких кривих називається картою байдужостi.

Розглядаючи криву байдужостi (U) на рис. 2, помiчаємо, що перехiд вiд однiєї точки до iншої (наприклад, вiд А до В) означає вiдмову вiд певної величини доходу на користь певної величини часу вiдпочинку. Виникає природне запитання: вiд якої величини доходу потрiбно вiдмовитись, щоб досягти однiєї додаткової години вiдпочинку? Для цього треба роздiлити Y₁ – Y₂ = DY на L₂ – L₁= DL. З графiка на рис. 2 видно, що спiввiдношення АС\СВ = DY\DL близьке до значення кута нахилу до горизонтальної осi дотичної до кривої байдужостi в точцi D. Цi два значення (спiввiдношення АС\СВ i тангенса) будуть тим ближчi одне до одного, чим ближче до точки D лежатимуть точки А i В. Отже, чим бiльший тангенс кута нахилу дотичної, тим бiльшим значенням доходу треба жертвувати, щоб одержати одиницю часу вiдпочинку. I навпаки, чим менший тангенс кута нахилу дотичної, тим меншим значенням доходу треба жертвувати, щоб одержати одиницю часу вiдпочинку. Порiвняння точок Е, D i F показує, що тангенс даного кута зменшується в мiру того, як доход замiнюється на вiдпочинок уздовж кривої байдужостi.

Рис 2. Випуклість кривої байдужості

Зазначений тангенс, або спiввiдношення DY\DL, називається граничною нормою замiни доходу на вiдпочинок (MRS), i його величина визначається як втрата рiвня задоволення, що припадає на кожну одиницю грошового доходу, вiд якої вiдмовились, в обмiн на збiльшення задоволення вiд кожної добавленої години вiдпочинку, з тим щоб забезпечити постiйний загальний рiвень задоволення.

Сучасний економiчний аналiз широко використовує кривi байдужостi, якi, однак, представляють лише половину аналiзу. Для того щоб завершити картину аналiзу, потрiбно розглянути iнший iнструмент – бюджетну лiнiю.

Ранiше ми згадували, що максимiзацiя корисностi передбачає споживання товарних сукупностей (у нашому випадку – грошового доходу i часу вiдпочинку), якi мають найбiльшi переваги. Але не всi бажанi сукупностi можна отримати, тому що iснує обмеження розмiру доходу. Припустимо, що ми взяли для аналiзу вiдрiзок часу один тиждень, тобто 168 годин (7 дiб по 24 години). За нормами ринку цьому часу, якщо його весь витратити на роботу (практично це неможливо – нiхто не може працювати цiлу добу протягом 7 днiв на тиждень, але ми зацiкавленi тiльки в потенцiйному максимумi; така iнформацiя корисна для визначення ставки заробiтної плати), вiдповiдає певний розмiр грошового доходу, який i є обмеженням. Iншими словами, якщо iндивiд вiдпрацює максимальну кiлькiсть годин на тиждень (168 годин), то вiн отримає максимальну величину доходу. Але практично нiколи так не буває, бо певну частину часу з тижневого бюджету iндивiд витрачає на вiдпочинок, тобто виходить, що вiн продає час вiдпочинку. Вiн може обрати рiзнi комбiнацiї часу вiдпочинку та розмiру одержуваного доходу за виконану роботу, однак їх загальна сума обмежена потенцiйним максимумом.

Розглянемо тепер рис. 3. На вертикальнiй осi вiдкладемо величину одержуваного доходу. Його потенцiйно максимальна величина Y₁ вiдповiдає точцi S. На горизонтальнiй осi вiдкладемо величину часу вiдпочинку. Його потенцiйно максимальна величина дорiвнює 168 годин на тиждень. При цьому зауважимо, що рух по осi злiва направо (тобто вiд 0 до 168) вiдповiдає збiльшенню часу вiдпочинку. З iншого боку, рухаючись справа налiво, ми можемо визначити кiлькiсть годин, витрачених на роботу за один тиждень. Отже, час вiдпочинку визначається при русi по горизонтальнiй осi злiва направо, а кiлькiсть робочих годин – справа налiво. З’єднання двох точок максимального споживання формує на графiку бюджетну лiнiю. Її нахил характеризується спiввiдношенням DY\DL. Бiльш точно абсолютна величина цього спiввiдношення визначає величину доходу, який можна одержати замiною однiєї години вiдпочинку на одну годину роботи, тобто ставку заробiтної плати. Бiльш крутий нахил бюджетної лiнiї асоцiюється з вищою заробiтною платою. Водночас спiввiдношення DY\DL дорiвнює тангенсу кута нахилу бюджетної лiнiї до вертикальної осi i називається граничною нормою ринкової замiни (MRMS).

Рис. 3. Обмежуюча бюджетна лінія

Розглянемо числовий приклад. Припустимо, що MRS (гранична норма замiни) дорiвнює 9, а MRMS (гранична норма ринкової замiни) – 6. Фактично це означає оцiнку однiєї години часу вiдповiдно iндивiдом і ринком. Iндивiд вважає, що одна година часу «коштує» 9 грошових одиниць, однак ринок готовий заплатити лише 6. Цiлком зрозумiло, що iндивiд використає цей час для вiдпочинку, а не запропонує його на ринку. Звичайно, такий вибiр iндивiд зробить, якщо його поведiнку можна назвати рацiональною. Рацiональна поведiнка полягає в тому, що iндивiд порiвнює запропонований набiр переваг з наявними можливостями, а потiм обирає найбiльш бажану можливу позицiю. Iррацiональна поведiнка виявиться у виборi будь–якої iншої комбiнацiї товарiв. При цьому варто зауважити, що рацiональна поведiнка не передбачає егоїзму або iнших почуттiв, якi далекi вiд любовi до сiм’ї та друзiв. Така поведiнка також не вимагає, щоб рiшення будь-якого члена сiм’ї не залежало вiд рiшень, прийнятих iншими членами, або навiть що рiшення, прийнятi однiєю сiм’єю, не залежатимуть вiд рiшень iнших сiмей в даному суспiльствi. Така взаємозалежнiсть є природною складовою повсякденного життя i не порушує припущень про рацiональнiсть.

Звернемо тепер увагу на одну деталь: бiльшiсть людей розглядають заробiтну плату (трудовий доход) як основне джерело доходу, але не єдине. Багатьом людям удається отримувати доход не тiльки на ринку робочої сили, а й на iнших ринках, якi генерують те, що можна назвати нетрудовим доходом. Останнiй можна отримати iз таких активiв, як акцiї (приносять дивiденди), облiгацiї (дають проценти), нерухомiсть (орендна плата) i безпосередньо вiд уряду (у виглядi соцiальної допомоги або допомоги по безробiттю). Такi види доходу дають змогу придбати товари, не приносячи в жертву години вiдпочинку. (Пам’ятайте, що трудовий доход одержують при продажу годин вiдпочинку.) Наявнiсть нетрудового доходу збiльшує кiлькiсть товарiв, якi можна придбати.

Рис 4 iлюструє, як наявнiсть нетрудового доходу збiльшує кiлькiсть грошей, якi можуть бути витраченi при використаннi заданої кiлькостi вiдпочинку (бюджетна лiнiя пересувається догори паралельно самiй собi на величину нетрудового доходу). За вiдсутностi нетрудового доходу максимальний можливий доход становить Y₂. За наявностi нетрудового доходу в розмiрi Y₁ максимальний можливий загальний доход дорiвнює Y₃. Бюджетна лiнiя переміщується (див. рис. 4) з BL₁ на BL₂, i тепер вона вже пройде через точки Y₃, K, T₁. Вона йде вiд максимальної точки доходу Y₃ через перегин у точцi К до максимальної точки вiдпочинку Т₁. Збiльшений доход одержано без змiн у ставцi заробiтної плати, тому нахил бюджетної лiнiї не змiнюється.

Рис 4. Бюджетна лінія і нетрудовий доход.

Розглянувши окремо поняття кривої байдужостi, карти байдужостi, бюджетної лiнiї, нетрудового доходу, вiзьмемо тепер комбiнацiю цих понять для аналiзу рiвноваги на ринку робочої сили. Економiчна задача може бути визначена як максимiзацiя корисностi за умови обмеженостi бюджету часу. Доступнi можливостi визначаються бюджетною лiнiєю, а сукупнiсть з найбiльшою перевагою – це найвища точка кривої байдужостi. Аналiз рiвноваги на ринку робочої сили показано на рис. 5.

Рис 5. Рівновага на ринку праці

Припустимо, що iндивiд вiдмовився вiд значної кiлькостi годин вiдпочинку (має лише L₁ годин вiдпочинку на тиждень) на користь досить великого доходу (Y₁), тобто вiн займає позицiю S на кривiй байдужостi U₁. Як вiдомо, карта байдужостi свiдчить про те, що iндивiд отримує бiльше задоволення при бiльшiй, нiж у точцi S, кiлькостi годин вiдпочинку i меншiй величинi доходу. Такий висновок можна зробити тому, що справа вiд точки S розміщується безлiч iнших кривих байдужостi з бiльшою кiлькiстю годин вiдпочинку i бiльшим рiвнем задоволення вiд сполучення величини доходу i кiлькостi годин вiдпочинку. Не можна забувати, що оптимальний набiр цих двох товарiв розміщується на бюджетнiй лiнiї. Отже, бiльшу величину задоволення ми мусимо шукати, рухаючись уздовж бюджетної лiнiї BKL₃. При такому перемiщеннi бюджетною лiнiєю перетинаються всi вищi кривi байдужостi доти, поки не буде досягнуто точки R на кривiй байдужостi U₃. Якщо це дiйсно найвища можлива крива, бюджетна лiнiя торкнеться саме її. А подальший рух вправо вздовж бюджетної лiнiї завершиться досягненням нижчих рiвнiв задоволення. Зупинка в точцi R є досить привабливою з погляду максимiзацiї корисностi зі споживанням Y₂ грошових одиниць доходу i L₂ годин вiдпочинку на тиждень. Зауважимо, що, наприклад, точка Q є бiльш привабливою з погляду задоволення, але вона лежить вище бюджетної лiнiї i не може бути взята до уваги. А взагалi, можемо сказати, що будь–яку криву байдужостi, яка перетинає бюджетну лiнiю, не можна взяти як оптимальну, тому що завжди можна знайти щонайменше ще одну криву, крiм зазначеної, з вищим рiвнем корисностi.

Отже, ми розглядаємо далi бюджетну лiнiю BKL₃ на рис. 5, яка дотикається до кривої байдужостi U₃ у точцi R. Цiй точцi вiдповiдає Y₂ – величина грошового доходу i L₂ – кiлькiсть годин вiдпочинку. Очевидно, що в точцi дотику MRMS дорiвнює MRS. Гранична норма ринкової замiни характеризує спiввiдношення, за яким вiдпочинок можна замiнити на години роботи, а гранична норма замiни характеризує спiввiдношення, за яким iндивiд хоче замiнити вiдпочинок на години роботи. Отже, поки MRMS не зрiвняється з MRS, можна переходити до вищої кривої байдужостi. А звiдси випливає загальний принцип: якщо ставка заробiтної плати не дорiвнює MRS (граничнiй нормi замiни – величинi, яку бажає одержати iндивiд), то вибiр iндивiда буде спрямований вздовж бюджетної лiнiї до досягнення сукупностi величини доходу i годин вiдпочинку, яка задовольняє найбільше.

Узагальнюючи наведене, вiдповiмо на питання, що означає для iндивiда знаходитись, наприклад, у точцi R на рис. 5? Теоретично MRMS дорiвнює MRS. Можемо сказати, що в цiй точцi iндивiд максимiзує задоволення, коли за умови наявностi ОР нетрудового доходу вiн може вибрати PY₂ трудового доходу i OL₂ годин вiдпочинку. З максимального можливого часу OL₃ лише OL₂ використовується як час вiдпочинку, а решта (L₂ – L₃) пропонується iндивiдом на ринку як робочий час.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 3. Індивідуальна пропозиція на ринку праці	\|	Класична теорія пропозиції робочого часу.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.023 сек.