Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Літопис Луганського будівельного технікуму транспортного будівництва

Луганський будівельний технікум транспортного будівництва – один із найдавніших навчальних закладів Донбасу. Його історія тісно переплітається з історією промисловості та транспорту Луганського краю, розвитком видобування корисних копалин.

Про наявність кам’яного вугілля в Донецькому басейні було давно відомо, але тривалий час промислової розробки родовищ не відбувалося. Спочатку існували дрібні примітивні копальні, у яких вугілля добувалося для господарських потреб населення. Селянські шахти стали одним із поширених кустарних промислів другої половини ХІХ століття.

Один за одним стають до роботи Юзівський, Макеєвський, Петровський, Маріупольський, Краматорський, Алмазнянський, Донецько-Юріївський (Алчевський) металургійні заводи, Горлівське, Дебальцівське, Краматорське машинобудівельні підприємства тощо.

У 1896 році розпочав роботу, а в 1900 р. випустив перший паровоз Луганський машинобудівельний завод, заснований німецьким підприємцем Густавом Гартманом.

Реалізувати потенціал промислового краю можна було лише за умови вирішення проблеми транспорту в Донбасі. Тривалий час єдиним транспортом луганського краю був гужовий. Але повільний крок волів, запряжених у чумацькі вози, не відповідав зростаючим темпам розвитку суспільства та промисловості. Не вирішувала проблему й спроба перетворити на транспортну артерію Сіверський Донець. Вугілля в реґіони Росії постачали сплавом, як, наприклад, з Лисичанських копалень до Ростова. З 1864 року почала розвиватися більш досконала розробка антрацитових шахт, що було зумовлено будівництвом залізниці від Грушевського родовища до Ростова-на-Дону, але відсутність цілісної мережі зручних шляхів сполучення давало можливість поширюватися цьому антрациту лише в найближчих містах, переважно приморських.

У 1865 році уряд Росії отримав клопотання, направлене групою промисловців, у якому йшлося про заснування концесії на будівництво залізниці від Курська до Таганрога через Харків та Донбас. Уряд у цілому пропозицію підтримав, внісши до неї зміну – колія мала поєднати Ростов і Таганрог.

Будівництво тривало протягом 1868-1869 років. Починають працювати станції Слав’янськ, Краматорськ, Дружківка, Костянтинівна, Щербинівка, Микитівка, Пантелеймонівка, Харцизьк. У 1872 році Костянтинівська залізниця поєднала завод промисловця Джона Юза з портами Маріуполя.

(Фото №1) У 1876 році уряд оголосив конкурс на проведення Донецької кам’яновугільної залізниці, надав кращий проект та кошторис. Виграв торги видатний російський промисловець та меценат Сава Іванович Мамонтов, ініціатор створення Приватної російської опери. Маєток С.І. Мамонтова в Абрамцево й будинок в Москві стали центрами мистецького життя країни. До так званого «мамонтовського гуртка» входили художники І.Левітан, І.Рєпін, О.Васнєцов, В.Врубель та багато інших. Ця людина стає спонсором та співзасновником журналу «Світ мистецтва», фонду Музею витончених мистецтв.

Колія будувалася складно, виснажлива праця супроводжувалася вкрай низьким рівнем побуту та матеріального забезпечення робітників. Ними ставали переважно безземельні селяни з Орловської, Рязанської, Харківської, Полтавської та інших губерній імперії, а також декількох арештантських рот. Умови були такими, що відрізнити ці дві категорії людей на перший погляд було неможливо. Втім, 1 грудня 1878 року дорогою рушили перші потяги. Артеріями Донбасу стають Донецько-Маріупольська дорога, лінії Дебальцеве-Звєрєво, Дебальцеве-Попасна, Попасна-Краматорськ, Дебальцеве-Луганськ, Дебальцеве-Микитівка, через рік - Попасна-Лисичанськ, Хацапетівка-Кринична-Ясинувата. У жовтні 1880 року Донецька кам’яновугільна дорога була поєднана з Костянтинівською, а в 1894 році колія Донбас-Кривий Ріг поєднала два важливих промислових регіони України.

(Фото №2А) У 1878 р. був відкритий вокзал станції Луганськ (тепер – старий залізничний вокзал). Необхідні були фахівці, які продовжуватимуть будівництво залізниці, слідкуватимуть за її технічним станом, керуватимуть залізничним транспортом.

3 жовтня 1880 року відбулося урочисте відкриття Луганського залізничного технічного училища, про що свідчить рапорт інспектора Донецької залізниці від 14 жовтня 1880 року, де повідомляється «…міністр шляхів сполучення особисто дозволив управляючому Донецької дороги відкрити Луганське залізничне технічне училище». (Фото №2) У довідці Державного архіву Дніпропетровської області повідомляється, що «одне з найдавніших залізничних технічних училищ було засноване С.І. Мамонтовим. (Фото №3) Називалося воно Луганським і знаходилося на станції Луганськ, що на залізничній лінії Дебальцеве–Міллерове Донецької Кам’яновугільної дороги. Училище було засноване одночасно з будівництвом Донецької Кам’яновугільної дороги, ділянка якої від станції Дебальцеве до станції Луганськ була споруджена у 1878 році.

У 1912 році попечителем Донецького технічного училища був помічник начальника служби шляху, надвірний радник, інженер VІІ класу шляхів сполучення Олександр Федорович Булацель, який проживав у місті Катеринослав на Старо-Дворянській вулиці.

Начальником училища у 1912 році був надвірний радник, інженер-технолог Олександр Фрідріхович Опперман, який закінчив Харківський технічний інститут. На посаді начальника училища перебував з 3 березня 1906 року. У 1911 році нагороджений орденом Анни ІІ ступеня (Підстава: «По Екатерининской железной дороге». Вип.. ІІ, 1912 рік; стор. 248-249, 269-270.; «Справочная книга по личному составу служащих Екатерининской железной дороги на 1 января 1912 года», стор. 229).

(Фото № 4, 5, 6) Училище розмістилося у невеликій двоповерховій будівлі. На першому поверсі знаходилися адміністративно-господарчі кабінети й квартира директора. На другому – три аудиторії для навчальних занять. Викладацький склад становив 12 осіб. Випускники навчального закладу ставали техніками служби шляху та будівель. У перші роки випуск становив 7-12 осіб, а за спогадами Самодаєва Г.Й., колишнього викладача технікуму, найперший випуск - усього 1 особу. Навчалися в училищі лише хлопці, дівчата до занять не допускалися. Існують відомості, що у цей час в училищі навчалися діти залізничників або «неблагонадійна» в політичному та релігійному плані молодь. (Фото №7)

Режим в училищі був надзвичайно суворим, панувала військова дисципліна. (Фото №9)

За спогадами випускника, а згодом викладача технікуму Ткаченка Олександра Івановича, начальник училища інженер Олександр Фрідріхович Опперман підтримував старорежимну дисципліну. Протягом 3 років навчання усі учні знаходилися на казармених умовах. Жили в гуртожитку, що розташовувався на другому поверсі залізничного вокзалу. Але невдовзі Управління Єкатерининської залізниці виселило гуртожиток з приміщення вокзалу. Учні вимушені були розквартируватися у приватному порядку. (Фото №10)

Вранці перед початком занять учні шикувалися у великій залі у два строї на молитву. Після завершення молитви військовим кроком розходилися по кабінетах. (Фото №11)

1910 року корпус добудовується й організовуються кабінети фізики та креслення. Виділяється кімната для учнівської церкви й актова зала. Навпроти училища в одноповерховій будівлі розташовувалися учнівські майстерні: кузня, слюсарний і теслярський цехи.

Щосуботи, щонеділі й на кожне церковне свято в училищній церкві проводилося богослужіння. Учні мали бути охайно одягнені, у святковій формі. Їх шикували у церкві за зростом, а позаду чи праворуч стояли інспектор або наглядач.

(Фото №8) У 1916 році в училище був запрошений викладач курсу паровозів інженер тяги Єкатерининської залізниці, начальник депо Луганськ Юрій Лисенко – організатор українського аматорського театру на Луганщині, племінник видатного українського композитора Миколи Лисенка. Його вражали суворі порядки в училищі.

У 1917 році Луганське залізничне технічне училище було реформоване в Донецьке середньо-технічне училище, підпорядковане Народному Комісаріату шляхів сполучення СРСР.

1919 р. в Луганську остаточно встановилася радянська влада, що призвело до значних змін і в житті нашого навчального закладу.

(Фото №14) Вступаючи на посаду начальника училища, Юрій Андрійович Лисенко потурбувався про склад педагогічного колективу. До нього увійшли інженери шляхів сполучення Томашевський, Лундишев, Шашель, інженер тяги Севастьянов. З міських інженерів він запросив Синелєва, Гайдебурова, архітекторів Нерона, Погодіну й відомого в Луганську інженера Жиренкіна. У той же час розгорнулася робота струнного оркестру, хорового, театрального, радіотехнічного гуртків, про що згадував у своєму листі випускник 1933 року Юрій Жуков. (Фото №16)

Домашня церква була ліквідована, замість неї були обладнані нові навчальні приміщення. До навчання тепер допускалися не лише хлопці, а й дівчата.

З 1921 року училище стало називатися Луганським технікумом залізничного транспорту.

Відбудова економіки після закінчення громадянської війни була потребою часу. Збитки тільки у промисловості від воєнних дій перевищували 10 млрд. карбованців. Вирішальна роль у відбудові народного господарства належала Донбасу, який був головною вугільно-металургійною базою країни. Масовий патріотизм луганчан проявився особливо яскраво у комуністичних суботниках, які були однією з дієвих форм боротьби за економічне відродження. Тільки у січні 1921 р. у Луганську відбулося 18 недільників та 26 суботників.

До кінця 1925р. було відбудовано 12 державних підприємств, у тому числі паровозобудівний, емаль-завод, ливарно-механічний та інші, де працювали 13 тис. робітників.

Великих успіхів досягнуто на культурному фронті. До кінця періоду відбудови у місті працювало 33 школи з ліквідації неписьменності, здійснюється план загального початкового навчання, у 13 семирічних та одній початковій школах навчалися 7 тис. дітей. (Фото №12)

У березні 1921 р. у Луганську відкривається перший робфак, восени 1928 року починає працювати інститут народної освіти - перший у Донбасі вищий навчальний заклад. Крім цього, працювали 4 технікуми, 2 рабфаки, 4 профшколи. Широкий розмах отримала культурно-просвітницька робота: діяло 5 клубів, 59 самодіяльних гуртків, 4 кінотеатри, 7 бібліотек, краєзнавчий музей і професійний театр.

У нашому технікумі діяли профспілкова організація та місцевий комітет. Вечорами учні займалися ліквідацією неписьменності серед населення, за кожним учнем було закріплено декілька родин. Цю роботу очолював Марченко, він був грозою для всіх невстигаючих і порушників дисципліни. А на свята місцеві жителі залюбки дивилися на багаточисельну колону учнів технікуму, які дружно співали „Наш паровоз, вперед лети!”.

(Фото №13) Молодь технікуму відвідувала гуртки. Особливо запам’ятався Григорій Стадніченко (пізніше закінчив Харківський інститут, працював у Харкові в Управлінні доріг). Активну участь у самодіяльності брали Пивовар, Сопельниченко, Петров та багато інших. Запам’ятався як досвідчений керівник драматичного гуртка Криницький В.Я.

У технікумі учні виступали рідко, частіше виїжджали на лінію залізниці.

Концертна група часто виступала в агітвідрядженнях. Головним шефом був Богданов Д.В., який очолював надзвичайну комісію з боротьби проти саботажу та диверсії на залізничному транспорті.

(Фото №15, 17)У 1924 році з технікуму виділено профшколу з дворічним терміном, яка існувала до 1930 р. і вищий технічний навчальний заклад із чотирирічним терміном навчання, який готував інженерів для залізничного транспорту вузької спеціалізації. Пізніше він був переведений до Дніпропетровська.

У 1927 р. починаються капітальні роботи на паровозобудівному заводі, які набрали найбільшого розмаху у роки першої п’ятирічки.

Поширюється ударний рух, який стає основною формою прояву трудової активності робочих. У 1929 р. ударні бригади були на всіх підприємствах міста. „П’ятирічку за чотири роки!” – лозунг робочих Луганського паровозобудівного заводу. У червні 1929 р. розгорнули змагання за випуск надпланового потягу у листопаді цього ж року.

Делегація луганських робочих була направлена до Москви з пропозицією підтримати цю ідею.

Співдружність московських та луганських робочих під лозунгом „П’ятирічка – у чотири роки” отримала ще більший розмах у зв’язку з відправкою до Москви луганчанами „Червоного потягу”. Робочі побудували надплановий потяг, 40 вагонів, добули 733 тонни вугілля. 5 жовтня 1929 р. потяг прибув до Москви. Лозунг, вперше висунутий луганськими робочими, став всенародним! Реконструкція Луганського заводу імені Жовтневої революції поряд із Дніпрогресом, Турксибом, Магніткою - одна з 29 найбільш важливих ударних будівельних об’єктів п’ятирічки. На реконструкцію держава виділяє 150 млн. крб.

Комсомол виступав активним помічником партії. На „Луганбуд” були направлені кращі представники Луганської комсомольської організації.

На будівництві працювали більше 5 тис. комсомольців і молоді у складі 216 бригад і комсомольських батальйонів. Комсомольська ланка Івана Стафійчука у березні 1932 р. встановлює світовий рекорд укладки арматури в день на кожного робочого, випередивши США – 1200 кг (проти 812 кг у США).

У листопаді 1933 р. реконструкцію паровозобудівного заводу завершено. Випуск продукції збільшився у декілька разів. Починається випуск потягу серій 1-5-1 „ФД”, потужність дорівнювалася десяти дореволюційним. На виставці у Парижі 1938 року цей потяг отримав першу премію та Золоту медаль.

Завод, колектив якого зростає до 18 тис. чоловік, стає найбільшим у Європі паровозобудівним підприємством та найудосконаленішим у світі щодо технічної оснащеності. Могильников О.М., випускник технікуму 1914 року, з 1922 р. працював помічником майстра, пізніше начальником паровозобудівного цеху заводу. Перебіг подій індустріалізації висловлювала преса Луганщини.

(Фото Жукова, №14А) Навесні 1924 р. у газеті „Луганська правда” з’явилася перша стаття Юрія Жукова про залізничну профшколу, де він тоді навчався. Її розмістили на першій сторінці, чим Юрій дуже пишався, хоча стаття була ще далека від літературного жанру. Досвідчених журналістів не вистачало, тому кожний робітничий кореспондент був на рахунку як майбутній співробітник редакції. Закінчивши профшколу, декілька років Юрій працював помічником машиніста паровоза, слюсарем, а влітку 1927 р. став штатним співробітником „Луганської правди”. Як згадує Ю. Жуков, колектив газети був активним, винахідливим, дружним. У 1928 р., коли розгортається соціалістичне змагання, оголошується перекличка шахт Луганщини, яка триває три місяці, про що написала „Правда” як найбільш відома газета, де розміщався величезний газетний огляд „Сто днів переклички рудників ”.

З ініціативи „Луганської правди ” була організована у масштабі Донбасу нова кампанія за перевиконання планів видобутку вугілля, відправки його до столиці – „червоний ешелон ” із надплановим вугіллям.

Цей „червоний ешелон ” супроводжувала делегація шахтарів, до складу якої ввійшли кореспонденти Павло Єсельсон та Юрій Жуков.

Москва зустріла шахтарів наприкінці 1929 р. дуже гостинно. Делегацію приймали не тільки колективи багатьох підприємств, які включилися тоді у соціалістичні змагання, а й керівники партії та уряду. Згадує Ю. Жуков: „... Ми побували у К.Є. Ворошилова. Керівник Держплану Куйбишев В.В. розповідав про плани першої п’ятирічки. Делегацію приймав Й.В. Сталін. Ми відвідали також і міністерство іноземних справ. Так починається мій шлях у журналістиці. В той же час багато хто з нас намагався писати літературні твори. Щотижня у „Луганській правді” з’являлася літературна сторінка – вірші, нариси, розповіді. Луганська секція організації пролетарських письменників Донбасу увійшла в історію радянської літератури під назвою „Забой”.

Наявність кваліфікованих педагогів, непогана для того часу матеріальна база надавали популярності навчальному закладу на Донецькій залізниці. Для вступників до технікуму юнаків та дівчат проводили іспити, конкурс становив 3-4 чол. на одне місце. З 1920 р. у технікумі було два відділення:

- механічне (паровозне, яке готувало спеціалістів для Луганського паровозобудівного заводу);

- будівельне відділення, яке випускало техніків-будівельників широкого профілю (для служб тяги, будівель, споруд).

Кожне відділення мало по 4 класи, паралельних класів не було. Дівчат, як правило, на навчання не приймали. Зростає контингент учнів. У 1918 р. до навчальної програми введено нові дисципліни – політичну економію, політичну географію. Як свідчать спогади випускників, викладацький склад був досвідченим і професійним.

Лисенко Ю.А. викладав фізику, хімію, електротехніку, організовував у технікумі радіогурток. Бровін викладав математику, Писаревський – українську мову, Жиренкін – статику, опір матеріалів, розрахунки конструкцій, пізніше він викладав у Харківському інституті інженерів транспорту. Анциферов майстерно викладав креслення, Шашель – геодезію, Лундешев – вишукування проектів і будівництво залізниць. На кожному їхньому занятті була робоча атмосфера: питання, відповіді, пошуки шляхів розв’язання завдань.

Нерон Г.М. викладав архітектуру, будівельні роботи та матеріали, проектування будівель. Заняття проходили у вечірній час. Кожний учень отримував дошку для креслення, а проект не знімав, доки не закінчувалося проектування. Після занять дошку забирали з собою додому, бо їх не було де зберігати.

Вишукування, проектування залізниць викладав Лудишев Олександр Олександрович. Це був розумний майстер своєї справи, прискіпливий до дрібниць. Цього ж вимагав і від учнів.

Приміщень не вистачало, тому у 30-х роках актова зала була перероблена на два класи. Технікум замість трьох класних кімнат мав уже сім.

Лабораторні роботи проводились у будинку Васньова (Красна площа).

Після І курсу геодезичну практику проходили у Луганську, в районі місцевого цвинтаря (тепер парк ім. Молодої гвардії).

Завідувач майстерень Анциферов, його помічники зі складу студентів-випускників Дрокін, Пастухов, майстри Волошинов, Попов, Висоцький, Толоконіков навчали студентів теслярській, слюсарній, токарній, ковальській справам, ще й виконували приватні замовлення. Стосунки між учнями, адміністрацією, педагогічним колективом відзначалися взаємною повагою.

Виробничу практику проходили на станції Нирково, керівником якої був дорожній майстер Волков. Після закінчення профшколи кожний випускник відправлявся на дворічне стажування на ст. Ясиновата Катерининської залізниці в 15-у та інші дистанції колії, де займалися вишукувальними роботами з розвитку станції. Цими роботами керував випускник Дніпропетровського інституту інженерів транспорту Щеглов Михайло.

Після дворічної практики за будівельним спрямуванням і здачі письмового звіту та іспиту випускникові присвоювалося звання техніка.

Починаючи з 1932 року, технікум починає швидко розвиватися. Навчально-виробнича база розширюється. Навчально-виробничі майстерні були реорганізовані та електрифіковані.

У 1932 р. начальником технікуму призначений Морар А.Є., при якому добудовано гуртожиток на 120 місць.

У 1935 р. технікум перейменовано у Ворошиловградський технікум залізничного транспорту.

У 1937–1938 навчальному році при навчальних майстернях відкрито невеліровочний цех.

Технікум пишається випускниками 20-30-х років:

(Фото № 21) Волошинов С.Д. – учасник реконструкції „Луганськбуду”, Дніпрогесу. З 1929 р. він працює інженером паровозного відділу, начальником паровозного цеху.

Ломако А. – учасник будівництва Комсомольська-на-Амурі – порта Ваніно.

Тарасенко О.Ф. – лауреат Державної премії СРСР, учасник революційно-визвольного руху в Іспанії 1936-1939 рр.

Князєв М.І. після закінчення технікуму у 1923 р. працював на будівництві Єнакієвського, Магнітогорського, Красноуральського металургійних комбінатів, брав участь у Великій Вітчизняній війні. Нагороджений багатьма урядовими нагородами. Де б не працював Микола Князєв, він завжди з гордістю ніс звання випускника технікуму. (Фото № 20)

22 червня 1941 року фашистська Німеччина без оголошення війни завдала СРСР величезного удару. Тривалому артилерійському обстрілу було піддано прикордонні застави, військові штаби, вузли зв`язку, місця дислокації частин Червоної Армії. Особливо потужних атак з повітря зазнали військові аеродроми. У перший день війни радянські Військово-Повітряні Сили втратили 1811 літаків. Більшість із них навіть не встигли злетіти.

У нерівних боях радянські льотчики протягом першого дня збили понад 200 фашистських літаків. У цих боях героїзм та мужність проявили наші земляки. Вже о 10-й ранку 22 червня 1941 року провів один із перших повітряних таранів льотчик П.С. Рябцев. У перші дні війни героїчний подвиг здійснив М.Ф. Гастелло. Свій палаючий літак він спрямував на німецьку колону. Посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Випускник технікуму 1933 року, Гейбо Йосип Іванович, працював на залізниці 2 роки, згодом вступив до авіаційного училища у Воронежі, закінчив Московську військову академію. Брав участь у війні з Фінляндією, пройшов Велику Вітчизняну, визволяв Прагу, воював проти Японії. Починав війну у чині капітана, був командиром авіаційного підрозділу. У бою на підступах до Ленінграда літак запалав і приземлився на нейтральній смузі, а Гейбо Й.І. був тяжко поранений. Врятувала його 22-річна медсестра Надія Бондаренко. Після госпіталю продовжував воювати. (Фото № 21Б)

(Фото № 19) У перші місяці війни до лав Червоної Армії з 16 областей України мобілізовано 2515891 чоловік. Добровольцями на фронт пішли 25 тисяч комуністів та 72 тисячі комсомольців Ворошиловградщини.

У перші дні війни стали на захист Вітчизни 32 випускники технікуму, серед них Дюбін Олексій, Пантелєєв Карпо, Кондрашова Раїса, Синявський Дмитро, Смишніков Володимир , Буряк Федір.

На 5-й день війни створюється комісія з евакуації людей та майна у тил.

У зв’язку з загрозою фашистської окупації в вересні-грудні 1941року з Луганської області було евакуйовано углиб країни 150 підприємств, близько 270 тис. спеціалістів і робітників з родинами. 12 липня 1942 року викладачі, студенти, співробітники технікуму евакуювалися в місто Орджонікідзе в зв’язку з наближенням ворога. У безпечній зоні розпочалися іспити, а закінчилися вони на станції Кума Північно-Кавказької залізниці, де ешелон стояв близько двох тижнів. Далі дорога пролягла через Махач-Калу, Красноводськ, Алма-Ату, Новосибірськ. Кінцевою зупинкою стала станція Защита Томської залізниці. Тут співробітників та викладачів розселили по квартирах, ущільнивши місцевих жителів. Для учнів виділили гуртожиток барачного типу, а для навчального корпусу – одноповерхову будівлю.

Заступник начальника технікуму з навчальної роботи Аполлонін разом із викладачами Ткаченком, Бєлоусовою, Жирковою, Цвєтковим та іншими розпочали підготовку до нового навчального року: придбання майна та набору нового контингенту. Столи та табуретки закупили в Усть-Кам’яногорську. Транспорту не було, тому учні та викладачі носили меблі на відстань до 10-ти кілометрів. Щоб мати дрова на зиму, співробітники, викладачі та студенти ходили на розпилювання дров на лісосховище, звідки зароблені кубометри деревини вручну доставляли за місцем призначення.

Бажаючих навчатися було багато, а зараховані були лише ті, хто успішно склав іспити. Розпочався навчальний 1942 рік... Щодня о 6-й ранку ходили до клубу слухати останні новини з фронту.

У 1942 році технікум було перейменовано у Ворошиловградський технікум колійно-будівельних спеціальностей (наказ Народного Комісаріату шляхів сполучення СРСР від 22 січня 1942 року).

Війна тривала… Йшли жорстокі бої за Київ, Одесу, Севастополь…

На Ленінградському фронті воювали випускники технікуму:

(Фото № 19А) Клубін П.І – випускник 1924 року, інженер-полковник, нагороджений 10 урядовими нагородами. Після війни очолював кафедру вищого військового інженерно-технічного Червонопрапорного училища, професор, доктор технічних наук, заслужений діяч Російської Федерації.

(Фото № 25) З 22 червня 1941року на фронті Іванов В.П. – випускник 1927 р., інженер-полковник, нагороджений медаллю «За оборону Ленінграда». Брав участь у визвольних боях за Будапешт. Наказом Верховного Головнокомандувача, маршала СРСР Сталіна Й.В. від 13 лютого 1945 р. нагороджений медаллю ”За взяття Будапешта”. Відзначений медалями „ За перемогу над Німеччиною в Великій Вітчизняній війні”, „За бойові заслуги”, орденом Червоної Зірки та орденом Червоного Прапора.

Якубовський Борис Васильович – випускник 1929 року. Під час війни був начальником автодорожнього відділу штабу Ленінградського фронту. Керував проектуванням та будівництвом «дороги життя» по льоду Ладозького озера, про що пізніше напише у книзі «Дорога життя». Після війни присвятив життя науці – захистив докторську дисертацію.

З середини липня 1941 року бої розгорнулися на Уманському та Одеському напрямах. Особливо потужним був удар на Київському напрямі.

Перше бойове хрещення прийняв під Києвом на Дніпрі випускник технікуму Солянкін В.П.

Оборона Одеси, яка тривала 73 дні, скувавши тут 18 німецьких дивізій, мала велике стратегічне значення. Захисники Одеси полегшили відхід частин Південного фронту за Дніпро й організацію там оборони. Захищаючи Одесу, загинув випускник технікуму Ткаченко Іван.

На захист Вітчизни піднялися сотні тисяч людей.

До кінця 1941 року до народного ополчення вступило 1300 тис. чоловік, у липні 1941 р. у винищувальних загонах їх налічувалося близько двохсот тисяч.

На захист Донбасу встали десятки тисяч шахтарів, металургів, машинобудівельників, залізничників. Сталева фортеця на колесах – бронепоїзд «За Батьківщину» був побудований на Ворошиловградському заводі імені Жовтневої революції. Він громив ворога на рідній землі, під Ростовом-на-Дону. Сформовані восени 1941 року 383-я у Донецьку і 395 - та у Ворошиловграді шахтарські стрілкові дивізії перекрили шлях німецько-фашистським військам. Закріпившись на березі ріки Міус, гітлерівці намагалися просуватися вперед. Фронт протяжністю 345 км стояв на Міусі 264 дні.

Воїни - шахтарі не тільки вистояли, а й пронесли з гідністю прапор дивізії до Ельби. У складі 395-ї Шахтарської дивізії воював випускник технікуму 1939 року Борзенко Геннадій Федорович, який з боями дійшов до Берліна.

Узимку 1941 року радянські війська одержали історичну перемогу під Москвою. Серед 28 героїв-панфіловців, які закрили шлях на Москву німецьким танкам, були наші земляки: снайпер Телєгін І.Л., який знищив більше 100 гітлерівських солдат і офіцерів, сержант залізничних військ Мірошніченко В.П., льотчики Онуфрієнко Г.Д., Гейбо Й.І.

Народна боротьба в тилу ворога була одним із вирішальних чинників, що прискорила наближення перемоги. Поповнювалися лави народних месників. З перших днів окупації області ворошиловградці вели боротьбу з фашистськими загарбниками, яким не вдалося повністю відновити роботу жодного заводу, жодної шахти. На бойовому рахунку партизанів Ворошиловградської області - близько 5 тис. убитих і поранених гітлерівців, 8 пущених під укіс ворожих потягів, 15 зірваних залізничних мостів. Участь у партизанському русі Донбасу взяв старший брат Гейбо Йосипа Івановича - Олександр Іванович, випускник технікуму 1925 року. У складі Червоної Армії він дійшов до Чехословаччини. Війну закінчив на Далекому Сході. (Фото № 23)

У червні 1942 року німецькі армії розгорнули наступ на Сталінградському і Кавказькому напрямах. У липні 1942 року територія України була окупована фашистами. 125 днів і ночей радянські війська обороняли Сталінград. Серед захисників було чимало випускників технікуму. Перемога Червоної Армії під Сталінградом забрала понад 2 млн. солдат і мирних жителів міста. Контрнаступ радянських військ дав змогу розпочати визволення території України від фашистської окупації.

18 грудня 1942 року війська 1-ї Гвардійської Армії під командуванням генерала Кузнецова В. визволили перший населений пункт української території - с. Півнівку Міловського району Луганської області. Сьогодні тут височить монумент, а поряд - могила 1066 воїнів, які полягли за свободу українського народу. 16 січня 1943 року визволено с. Мілове, де 7 травня 1972 року урочисто відкрито монумент «Україна - визволителям». Це робота ворошиловградських скульпторів — заслужених діячів мистецтв УРСР — Мухіна В.І., Федченка В.Х., заслужених художників УРСР - Овчаренка І.П., Чумака І.М.

У свята та вихідні сюди стікається багато народу, щоб вшанувати пам'ять полеглих. Першим серед обласних центрів був визволений Луганськ - 14 лютого 1943 року.

У битві під Курськом німецькі війська отримали відсіч. Особливо гарячі бої точилися під Прохоровкою, де в бою взяли участь до 1500 танків з обох боків. Ціна перемоги Червоної Армії під Курськом була надзвичайно високою. Але, виснаживши ворога під Курськом, радянські частини перейшли в наступ, оволоділи Орлом, Бєлгородом, визволили Харків. У битві під Курськом воювали наші випускники Валуйський В.О., Мішин В.Ф. Восени 1942 року Валуйський В.О. прибув на Калінінський фронт, де був тяжко поранений. У травні 1943 його перекинули на Орловсько – Курський напрям. Воював на трьох українських фронтах, брав участь у визволенні Будапешта, Відня. Нагороджений орденами, медалями СРСР. Мав 5 подяк від Верховного Головнокомандуючого Й.В. Сталіна. (Фото № 24)

Влітку 1943 року Мішин В.Ф., будучи командиром танку, у боях на Курській дузі виявив хоробрість і мужність.

Раїса Кондрашова у складі 18-го Гвардійського корпусу воювала на Донбасі, врятувала чимало життів, надаючи пораненим солдатам і офіцерам медичну допомогу. Загинула 17 вересня 1943 року під Краматорськом Донецької області.

Почалася кривава битва за Дніпро. 6 листопада 1943 року Київ визволено від окупантів!

1944-й рік - остаточного визволення українських земель. У лютому війська 1-го - 2-го Українських фронтів оточили в районі Корсуня - Шевченківського 10 німецьких дивізій. Точилися жорстокі бої. У березні ворог був розбитий. Випускники технікуму проявили стійкість і мужність. Солянкін В.П. воював на Міус - фронті, Донбасі, Курській дузі, у Білоруських лісах. Жителі міста Ліда (Чехословаччина) з вдячністю вручили йому символічний ключ від міста за особисту відвагу при визволенні від фашистів. Салієнко І.Н. брав участь у визволенні Білорусії. Нагороджений бойовими медалями.

Звільняючи Правобережну Україну, з грудня 1943 р. до кінця 1944 р. втрачено 1 млн. 300 тис воїнів. Протягом січня 1943 р. – жовтня 1944 р. в одній оборонній та 11 наступальних операціях втрачено майже 3,5 млн. радянських солдатів і офіцерів. Випускники технікуму Дюбін О.З., Пантелєєв К.В. загинули, захищаючи Лопатинський район Львівської області.

Частини Червоної Армії починають визвольний похід у Європу.

Ковальов Михайло Олександрович, студент технікуму, був призваний до лав Червоної Армії. У 1942 - 1943 рр. навчався у танковій школі, у 1944 р. загинув у бою на Віслі. У технікумі навчалися 5 братів Шухіних: Іван закінчив технікум у 1915р., Пилип - 1916р., Олексій - 1923р., Григорій – 1925 р., Павло - 1927 р. По-різному складаються їхні долі після закінчення технікуму:

Григорій Іванович - кадровий військовий, служив у залізничних військах, полковник; Іван Іванович - працював начальником відділу праці та зарплати на заводі імені Леніна; Олексій Іванович - учасник будівництва Турксибу; Павло Іванович - після закінчення ВТНЗу працював викладачем, завідувачем навчальної частини, начальником технікуму з 1942 – 1946 рр; Шухін Пилип Іванович працював на будовах Уралу, Сибіру, воював на Сталінградському, Південному, третьому та четвертому Українських фронтах. Війну закінчив на території Німеччини. Нагороджений дванадцятьма урядовими нагородами.

У Великій Вітчизняній війні брали участь не тільки випускники, а й викладачі технікуму: Єфанов Іван Іванович, Пересипкін Василь Охрімович. Торговець Іван Григорович. Дорогами війни пройшли викладачі технікуму Салієнко Ілля Никонович, Іванчикова Катерина Гаврилівна. Наближали перемогу і учасники трудового фронту: Могільников Олександр Михайлович, Кіреєва Софія Василівна, почесний залізничник СРСР Бойко Андрій Михайлович.

Алдакімов Дмитро Кузьмич після закінчення технікуму у 1936 р. брав участь у будівництві залізниці, по якій під час війни із сусіднього Ірану надходила допомога союзників. Все життя віддав улюбленій справі — залізниці.

Тимофєєв Іван Васильович - випускник 1926 р. протягом війни був начальником головного відбудовчого потягу №7, закінчив війну у Польщі. Нагороджений орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки, Великим Хрестом Польського уряду, десятьма медалями.

У роки війни населення широко залучалося до будівництва оборонних споруд, створення грошового та продовольчого фондів, шефства над військовими частинами.

Тимофєєв І.В. та його підрозділ одержали подяку від Сталіна Й.В. за грошовий внесок - 46 тис. крб. та облігаціями на суму 45 тис. 355 крб. на будівництво танкової колони «Радянська Україна». З березня 1944 р. відділ під його керівництвом займався відбудовою доріг, мостів, будівель, водозабезпеченням на Другому Білоруському фронті.

Омельченко Павло Федорович, випускник 1925 р., під час війни служив інженером - полковником у залізничних військах. Мав подяки за відмінне ставлення до службових обов'язків. Нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, Червоної Зірки, багатьма медалями.

5 травня 1944 року, після звільнення Луганська від гітлерівської навали, колектив Ворошиловградського технікуму колійно-будівельних спеціальностей повертається до зруйнованого рідного міста.

Викладачі, співробітники та учні пішли в технікум, залишивши родини у вагонах. У вестибюлі технікуму темно, вікна закладені цеглою, забиті дошками, і все ж прибулих зустрічають начальник технікуму Шухін П.І., дехто з викладачів.

Мільйони загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, захищаючи наше сьогодення. На честь загиблих викладачів і студентів на території технікуму споруджений Пам'ятний знак, автором якого є випускник технікуму Чумак Іван Михайлович.

Випускниця 1945 року Катерина Гребеннікова згадує: «День Перемоги запам’ятався нам на все життя! …Ще вдосвіта ми дізналися по радіо про капітуляцію Німеччини… Скільки було радості, обіймалися, цілувалися, співали, плакали, писали листи». (Фото № 26)

Прикладом професійних знань і вмінь, людської честі та гідності стали для студентів мирних років викладачі-фронтовики Дмитро Мойсейович Грищенко, Ілля Никонович Салієнко, Том Олександрович Горенков, Еммануїл Уренович Маргулес, Георгій Кузьмич Носов, Іван Григорович Торговець, Микола Дмитрович Безбородько, лаборант Іван Афанасійович Мардіянов ...

За кожним цим іменем – подвиг! Ці люди – наша Пам’ять і наша совість. Вдивляючись у їхні суворі обличчя, ніби чуєш, що вони промовляють до нас: будьте мужніми, чесними, любіть свою Батьківщину. Дійсно, пам’ять здатна протидіяти вітрам історії, але рани тієї страшної війни ще й досі болять.

Одразу після звільнення від окупантів почався процес відбудови зруйнованого господарства. У першу чергу відновлювалася робота залізничного транспорту, вугільної, машинобудівної, металургійної галузей промисловості. Масштаби робіт були величезними. Реалізувати це завдання й залікувати воєнні рани було можливим лише завдяки виснажливій, самовідданій праці та ентузіазму населення, вірі в майбутнє.

Під час бомбардування навчальний корпус дуже постраждав, частина майстерень або зовсім зруйнована, або зазнала значних ушкоджень. Напівзруйнованим був і гуртожиток.

Завдання п’ятирічного плану 1946 – 1950 років визначали й напрям роботи колективу нашого технікуму, його обов’язки щодо підготовки фахівців для залізничного транспорту. Після війни Народний Комісаріат шляхів сполучення був реформований у Міністерство шляхів сполучення СРСР. Згідно з наказом від 21 березня 1946 року змінюється назва навчального закладу. Віднині він – Ворошиловградський технікум залізничного транспорту. Для того, щоб відновити зруйновані міста, підприємства, системи комунікацій, мости, зруйновані війною, необхідні були фахівці-будівельники. Це зумовило відкриття у 1944 році спеціальності «Штучні споруди». Як свідчить звіт директора технікуму Твердохлєбова П.І. за 1946-1947 роки, основні роботи з відбудови навчального корпусу та майстерень не були проведені.

У 1946-1947 роках Міністерство шляхів сполучення виділило значні кошти для відбудови навчального корпусу, придбання обладнання для кабінетів та лабораторій. Частина будівель, що належала технікуму, повертається йому тими установами, що займали ці приміщення під час війни. У вересні 1946 року звільняються спортивний зал та клуб. У січні 1947 року звільнено й переобладнано під бібліотеку та службові приміщення (комору, крамницю, взуттєву майстерню) будівлю, яку тимчасово займала їдальня залізничого депо. Дефіцит навчальних площ призводить до того, що протягом першого семестру заняття проходять у дві зміни – з 8.30 до 20.00, причому в другу зміну навчалися 5 груп четвертого курсу. Викладачі та студенти технікуму піднімали з руїн свій навчальний заклад, виготовляли обладнання та наочні посібники. Завдяки цьому протягом одного навчального року стали придатними до експлуатації 13 класних кімнат та кабінетів; серед яких: хімії, історії, геодезії, залізничної колії, військовий, фізкультурний, креслення, бібліотека та читальна зала. (Фото №28)

Без коштів на обладнання необхідно було організувати електролабораторію. За цю роботу взявся викладач Таращанський Т.Г. З цим надзвичайно складним завданням він успішно впорався. Участь у цьому взяли учні – члени електротехнічного гуртка: Дербінцев, Бардишев, Курков, Купчин, Порталенко, Прохватило, Хомходер, Рябухіна (згодом викладач технікуму В.П.Фоміна). Гурток ухвалив статут, розподілив обов’язки, розпочав роботу. У короткий термін були створені умови для проведення 14 лабораторних робіт. Аналогічно створювалися інші кабінети, зокрема мостів і тунелів. (Фото № 27)

За спогадами Твердохлєбова Павла Ілларіоновича, директора технікуму з 1946 року, «…викладачі переконані, що без кабінетів та наочних посібників працювати не можна, що це самообман, а не навчання. Вони по крихтах збирали все необхідне й казали, що зобов’язані зробити для учнів все, навіть неможливе. Працювали з ранку до вечора, часто навіть без вихідних днів для відновлення навчального закладу. Наслідком цих зусиль стало підвищення успішності, зміцнення дисципліни та вдячні відгуки з виробництв…». Із повагою згадують студенти того часу своїх наставників, серед яких – Таращанський Т.Г., Немчевська Л.С., Кімельдорф Е.С., Дубініна Л.С., Бабенко Н.П., Ткаченко А.І., Кравченко В.І., Калитв’янський Л.І., Дегтярьов І.М., Радько П.М., Філіповський, Крюков О.А., Пересипкін В.О., Минкевич М,М., Лаухіна М.І. На шанобливу пам'ять заслужили й інструктори з виробничого навчання Вороніна Є.М., Гутнєва К.І., Андріяшкін С.Є, Шкуро І.А., Мардіянов І.А., Передрій Г.К.. Один із днів вересня 1947 року став особливо радісним та пам’ятним: викладачі технікуму Аполлонін О.С., Бєлоусова М.П., Кононенко П.І., Киреєва С.В., Магера О.О., Жиркова А.А., Коваль В.Г. (близько 12 осіб) були нагороджені значками «Відмінний будівельник», «Відмінний відбудовник».

Колектив технікуму брав активну участь у відновлювальних роботах у парках імені 1-го Травня та імені Горького, на станційних об’єктах. За спогадами Катерини Гребеннікової, «… доводилося багато працювати, бо фашисти живого місця не залишили! Ми відбудовували гуртожиток, котельну, майстерні. Замість столів – лавки з необтесаних дощок. Працювали на відбудові трамвайних колій та інших роботах». Будівельну ділянку Північно-Донецької залізниці успішно відбудовували практиканти нашого навчального закладу. Тут безперервно працювало більше 50 третьокурсників. За кілька місяців 1947 року було відновлено навчальний корпус і гуртожиток.

Практику проходили переважно на відбудові мостів, як, наприклад, у місті Чугуєв через Дінець, у Дніпропетровську - через Дніпро, у Ростові - через Дін, у Куйбишеві - Великий Токмак.

У навчальному корпусі та гуртожитку було холодно, але вчилися учні добре, стійко переносили всі негаразди та труднощі повоєнних років. Рідкістю стали папір, олівці, тому креслення виконували на звороті плакатів, а олівці ділили на частини. Карткова система, маленька стипендія змушували багатьох після лекцій йти прибирати сніг зі станційних колій, розвантажувати вагони, виконувати інші роботи. Це ставало джерелом колективного та індивідуального заробітку. Особливо складно було тим студентам, що вступили до технікуму під час евакуації. Якщо місцевих іноді могли підтримати родичі, які привозили їм з дому картоплю, овочі, то «сибіряки» такої допомоги не мали. Тому їх селили в гуртожитку разом із місцевими. Харчувалися студенти в їдальні. Кухня була на першому поверсі гуртожитку. Складно було в перші повоєнні роки, та вимоги до якості виконання робіт не знижувалися. Курсові та дипломні роботи тих років стають зразками для студентів пізніших часів. До 1948 року рівень життя людей, у тому числі студентів, поліпшується. У гуртожитку з’являються нові меблі, здійснюється ремонт. Профком організовує конкурс на кращу кімнату. Але не всім студентам вистачало місць у гуртожитку, частина з них орендувала житло.

Ані важка робота, ані складнощі повоєнного побуту, ані напружене навчання не позбавляли молодь юнацького запалу, любові до прекрасного, цікавості до всього нового, прагнення до творчої роботи. Уже в 1944 році в технікумі з’явився власний акордеоніст – студент, а згодом директор нашого навчального закладу Олексій Крюков. Випускник Добров В.Г. характеризує його так: «Це обдарована музичними здібностями людина. У його руках звичайна балалайка ставала мандоліною, гітарою». Гроші на інструмент для нього заробляли всім студентським колективом. Крюков О. став керівником струнного оркестру. Коли матеріальний стан профкому дещо покращився, технікум придбав духові інструменти. Щосуботи проводилися творчі вечори, на яких звучали акордеон, струнний, духовий і естрадний оркестри, радіола. Це приваблювало учнів інших навчальних закладів – механічного та будівельного технікумів.

Григорій Орленко створив, а Іван Гавриленко очолив драматичний гурток, який щомісячно виступав із новими виставами, а декілька разів навіть виходив на сцену Палацу культури імені Леніна та підприємств міста.

У технікумі діяли різні гуртки: математичний, геодезичний, архітектурний, літературний, історичний, шаховий, танцювальний, хоровий, драматичний. Щомісячно випускалася газета «За кадри». У 1949-1950 роках кожна група випускає свою стіннівку. Окремо виходять «Літературна газета», «Бокс», у гуртожитку – «Колючка» та загальнотехнікумівська газета «За соціалістичні кадри».

Майже всі студенти були задіяні в спортивних секціях: легкої атлетики, гімнастики, футболу, волейболу, французької боротьби, боксу, навіть альпінізму та лижного спорту. Напередодні виборів до Верховної ради СРСР група студентів на чолі з викладачем Миколою Петровичем Бабенком здійснили похід на лижах з метою перевірки стану залізничної колії й агітаційної роботи та концертів серед залізничників, які мешкали на залізничних перегонах. Але було в цього переходу ще більш важливе завдання – перевірити побутовий стан працівників, допомогти продуктами родинам залізничників.

У березні 1946 року Народний Комісаріат шляхів сполучення перейменовано в Міністерство шляхів сполучення СРСР. Згідно з наказом Міністра шляхів сполучення від 21.03.1946 технікум підпорядковується Управлінню навчальних закладів Міністерства шляхів сполучення СРСР і отримує назву Ворошиловградський технікум залізничного транспорту.

1950 - 1960-ті роки

Ці роки були ознаменовані лібералізацією суспільства та економіки Радянського Союзу. Виховання нової людини стало головною метою навчального закладу.

У серпні 1954 року технікум у числі інших навчальних закладів Міністерства шляхів сполучення передано в підпорядкування Управління кадрів і навчальних закладів загальносоюзного Міністерства транспортного будівництва СРСР, утвореного наказом Президії Верховної Ради СРСР від 4 серпня 1954 року. З квітня 1955 року технікум залізничного транспорту став найменуватися будівельним технікумом транспортного будівництва відповідно до Постанови Ради Міністрів СРСР від 25 березня 1955 року й наказу Міністерства вищої освіти СРСР від 7 квітня 1955 року «Про зміну найменувань технікумів Міністерства транспортного будівництва й затвердження в них спеціальностей». У технікумі здійснювалася підготовка з таких спеціальностей: «Будівництво та експлуатація шляхового господарства залізничного транспорту», «Промислове та цивільне будівництво», «Бухгалтерський облік у виробництві». Натомість відповідно до наказу Міністерства транспортного будівництва №50/Т від 7 квітня 1955 року припинила діяльність найдавніша спеціальність, ровесниця технікуму – «Шлях та шляхове господарство» та спеціальність «Штучні споруди» (Постанова Ради Міністрів СРСР від 21 березня 1955 року). З 1951 по 1956 роки здійснювалася підготовка спеціалістів за фахом «Агролісомеліорація».

У 1955 році в технікумі відкрито заочне відділення. Розпочалася підготовка техніків-будівельників зі спеціальності «Будівництво й експлуатація шляхового господарства залізничного транспорту».

У зв’язку з відновленням історичної назви нашого міста наказом №112 від 30 квітня 1958 р. Міністерства транспортного будівництва СРСР навчальний заклад став називатися Луганський технікум транспортного будівництва.

Зберігалася на той час добра традиція: залучати студентів до роботи в гуртках технічної творчості, виготовлення макетів, моделей, які не лише стають наочністю, але й успішно беруть участь у виставках технічної творчості у Києві та Москві. Технікум неодноразово удостоєний почесної грамоти ЦК ВЛКСМ і диплому другого ступеня ВДНГ. До середини 1950-х років у Харкові при управлінні Південної залізниці проводилися конференції викладачів технікуму. До цих конференцій організовувалися виставки робіт технічних гуртків, де експонати, представлені нашим технікумом, оцінювалися як кращі.

Вершин професійної майстерності досягнули випускники 50-х років, серед них –Дьяченко Олександр Георгійович, випускник відділення „Промислове та цивільне будівництво” 1975 р., начальник спецбудуправління ВАТ „Млинмонтаж”, член-кореспондент Академії будівництва України.

Розвиток держави та суспільства, поглиблення науково-технічних змін зумовлювали потребу все в нових і нових професіях. Наприкінці 50-х початку 60-х років гостро постала необхідність підготовки фахівців-економістів. Потребувала таких спеціалістів і галузь транспортного будівництва. 29 серпня 1960 року згідно з наказом по технікуму № 191 відкрито спеціальності «Бухгалтерський облік у будівництві», «Товарознавство, матеріально-технічне постачання та збут» (існувала до 1981 року), «Планування в будівництві» (існувала до 1966 року). Новостворене економічне відділення очолив Лаврик Іван Михайлович. Найпрестижнішою була спеціальність «Товарознавство, матеріально-технічне постачання та збут», тому що таких фахівців в області випускав лише наш технікум. У 1960-1966 роках при технікумі діє вечірнє відділення, на яких навчаються студенти економічних спеціальностей. Більшість із них вже мала досвід роботи на виробництві. Працювали й курси підвищення кваліфікації. З 1966 року економістів почали навчати й на денному відділенні.

З розвитком промисловості, накопиченням досвіду транспортного будівництва з’являються нові потреби у фахівцях, підвищуються вимоги до них. Відокремлюється самостійний інженерний напрямок – вишукування залізниць. Наслідком стала заміна спеціальності «Будівництво та експлуатація залізничних колій» на «Вишукування та будівництво залізничних колій», яка відбулася в 1966 році (Постанова Ради Міністрів СРСР від 21 березня 1965 року).

Багато серед працюючих на виробництві прагнули підвищити рівень своїх знань. Не припиняючи професійної діяльності, продовжували навчання на заочному відділенні, де на цей час було 4 спеціальності: «Промислове та цивільне будівництво», «Товарознавство, матеріально-технічне постачання та збут», «Бухгалтерський облік у будівництві», «Вишукування та проектування залізниць». Третину контингенту складали працівники підприємств Міністерства транспортного будівництва. Оскільки жодного такого підприємства в Луганську не було, для проведення профорієнтаційної роботи викладачі виїжджали до Одеси, Дніпропетровська, Донецька, Києва, Мінська, Тбілісі, Єревана, Волгограда, Грозного, Архангельська, Баку тощо. Для того, щоб майбутнім студентам не доводилося їхати до Ворошиловграда для складання вступних іспитів, створювалися виїзні приймальні комісії, що працювали на базі місцевих технікумів. У подальшому такі студенти повністю забезпечувалися навчальною літературою, методичними рекомендаціями щодо виконання домашніх контрольних робіт та курсових проектів, їм надавалися письмові консультації зі складних тем.

На початку 60-х років для підготовки техніків-будівельників на відділенні була впроваджена експериментальна навчальна програма. Випускниця 1964 року Рассадкіна Олександра Зосимівна згадує, що студенти третього курсу спеціальності „Промислове та цивільне будівництво” поєднували роботу на будівництві за робітничою сіткою і вечірнє навчання з теорії. Було важко, проте студенти бачили на власні очі, що таке будівельний майданчик, які є насправді будівельні матеріали й конструкції, й самі брали участь у роботі.

У 1961 році побудовано чоловічий гуртожиток на 140 місць (тепер навчальний корпус №3), а в 1965 році – жіночий гуртожиток на 260 осіб. Велика кількість бажаючих навчатися зумовила дефіцит «навчальних» площ. Заняття проходили у дві зміни: у першу зміну (з 8.00) навчалися студенти спеціальностей «Вишукування і будівництво залізниць» і «Промислове та цивільне будівництво», а в другу (з 14.00 до 21.00) – «Бухгалтерський облік» і «Товарознавство». Найскладніше було викладачам загальноосвітніх дисциплін, тим, хто працював у дві зміни. Щоб збільшити площу корпусу, було прийнято рішення про прибудову, на спорудженні якої працювали студенти різних відділень. Із вдячністю згадують випускники викладачів Райхеля А.М., Башкірцеву В.І., Дубініну Л.О., Цвєткову Л.О., Грищенка Д.М., Зимаріну В.І., Бугайова В.О., Скворцову Е.С., Шестьору Л.О., Деречина М.І., Кочкіна Ю.С., Ромбах Б.О., Писаревського І.М., Смаглюка В.С., Лужанську Г.П.

Окрім практичного навчання в майстернях технікуму, студенти проходили практику на найбільших об’єктах СРСР. У 1967-1968 роках, наприклад, 200 учнів були учасниками будівництва залізниці Ачинськ-Алабаново, 60 – Абакан-Тайшет, 120 – учасниками комсомольського трудового літа. Студенти з найрізноманітнішими інтересами та здібностями знаходили в технікумі можливості для саморозвитку. Для них постійно організовувалися теоретичні конференції, тематичні вечори, доповіді та лекції з різною тематикою, диспути, вікторини. Працювали гуртки художньої самодіяльності, хор, ансамбль народних інструментів під керівництвом Райхеля А.М., ансамбль баяністів, вокальний ансамбль, гурток художнього читання. Учасники художньої самодіяльності виступали в парках відпочинку, у колгоспах та радгоспах у складі агіткультбригади. Викладач Славотинська Г.А. розповідає про організацію позааудиторної роботи в технікумі: «Обов’язковими були щоденні політінформації, які були корисними і цікавими. Кожен викладач мав громадські навантаження. Я була призначена агітатором на дільниці «Біла будка», організатором та відповідальною за роботу хорового колективу. Такого хору за чисельністю (120 учасників) та рівнем професіоналізму не було в жодному іншому технікумі міста та області. Все це завдяки дивовижному хормейстеру Пащенко Людмилі Анастасівні. На обласних та міських оглядах художньої самодіяльності технікум посідав тільки призові місця. І за всім цим стояла колосальна праця всіх викладачів та директора Гонтаренка Івана Максимовича». Організовувалися культпоходи в кіно, театри, по місцях бойової слави. Надзвичайно цікавими стають для студентів зустрічі з відомими людьми Луганщини, випускниками технікуму, ветеранами війни. Актив технікуму випускав рукописний технічний бюлетень, радіогазету, літературну стіннівку та газету «За кадри».

На той час у технікумі працювало 14 спортивних секцій, у яких займалося 96% студентів. Щорічно проводилася спартакіада з 10 видів спорту. У літні місяці організовувалися туристичні походи. У 1965 році на річці Сіверський Дінець засновано спортивний табір, де щорічно відпочивало близько 500 студентів.

За високий рівень військово-патріотичної підготовки учнів-допризовників технікум нагороджено перехідним прапором Кам’янобрідського райкому ДТСААФ (Добровільне товариство сприяння армії, авіації, флоту). Досвід роботи навчального пункту ДТСААФ при технікумі ставився за приклад в аналогічних установах області.

У 60-х роках у технікумі працював 21 гурток. Щорічно в них були задіяні близько 400 студентів. Матеріальною базою гуртків були навчальні кабінети й майстерні технікуму. Силами учнів виготовлялися діючі стенди, макети й наочні посібники для лабораторій і кабінетів. Тільки в 1967-1968 навчальних роках побудовано 84 моделі й макети, створено 157 навчальних і наочних посібників, обладнано 3 кабінети технічними засобами навчання. Члени гуртка технічної творчості створили власної конструкції машину для програмованого навчання й опитування учнів. На засіданнях гуртків обговорювалися новітні тенденції в розвитку техніки, технології та економіки виробництва. Традиційними стали студентські технічні конференції.

У 1969 році проводився святковий захід, у якому брали участь учні технікуму - учасники міського хору ветеранів війни та праці. Згадує викладач технікуму Стоянова О.М.: „Цікава композиція, прекрасний творчий союз хору й наших викладачів російської мови та літератури Олександри Олександрівни Магери та Лідії Олександрівни Цвєткової. Раптом обидві занедужали. Хвилюються відповідальні за захід. З’являється ймовірність зриву такої важливої складової вечора. Дивлюся на реакцію колег. Як вчинити зараз? У колективі я – новий товариш, викладач фізики, а потрібне єдине звучання слова та пісні. Приймаю рішення: зобов’язана допомогти тим, з ким мені доведеться йти по життю, працювати довгі роки. Прошу дозволити мені почати репетиції, доки немає викладачів. Одержала дозвіл... Знайомлюся з художнім керівником, обмірковуємо, як будуть звучати тексти пісні й віршів. Йдуть репетиції. Наближається відповідальний момент. На останні репетиції приходять Олександра Олександрівна та Лідія Олександрівна. Хвилюються: чи правильно складено композицію, чи правильно звучать тексти? Для мене це був іспит, і я склала його успішно. Було відчуття радості, що поруч чудові люди. Я зрозуміла, що зробила правильний вибір – працювати в будівельному технікумі транспортного будівництва”.

У першому, найстарішому, корпусі було створено «живий куточок», де студенти доглядали за акваріумом, пташками, рослинами. На перервах лунали студентські радіопередачі, музика. Умілі руки студентів постійно поповнювали виставку творчих робіт.

На той час звичним явищем була організація виїзду школярів, студентів, працівників міста у колгоспи та радгоспи, щоб допомогти зібрати врожай. Звичайно, це потребувало часу, який можна було б приділити навчальній роботі, але водночас згуртовувало колектив, навчало молодь шанувати працю, розуміти важку ціну хліба.

Студентське життя – це перший крок у доросле. Доводилося самостійно організовувати свій побут та розподіляти час, бути більш відповідальними за свої вчинки. Багато студентів жили тільки на свою стипендію (20-30 крб.) або підробляли вечорами вантажниками на залізниці, на рибному й пивному заводах. Вихідний був лише один – неділя, тому багато студентів, які мешкали далеко від Луганська, не встигали навідатися додому й бували там лише на канікулах.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Ті роки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.024 сек.