• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

РОЗДІЛ 4. ОРГАНІЗАЦІЯ, ОЗБРОЄННЯ МОТОПІХОТНОГО, ТАНКОВОГО БАТАЛЬЙОНУ АРМІЙ ДЕРЖАВ НАТО

Необхідність урахування природних властивостей території (клі­мату, фунтів, рельєфу місцевості, умов зволоження тощо) для цілей сільського господарства і землеустрою обґрунтовувалась економіч­ною, та аграрною наукою на найбільш ранніх етапах становлення. У 1768 р. російський учений А.Т. Болотов писав, що першим предме­том або частиною хліборобства можна вважати розбір властивостей землі або дослідження і дізнавання, до чого яка земля найбільш придатна. Приблизно через півтора століття інший класик російської аграрної науки О.С. Єрмолов зазначав, що для забезпечення врожайності полів необхідно, щоб рослини одержували все те, що потрібно для їхнього успішного виростання.

Згодом академіки-землевпорядники П.Н. Перший і С.А. Удачін, узагальнивши й оцінивши досвід урахування природних властивостей території при організації її раціонального використання за період з 1917 по 1965 рр., бачили роль землеустрою в пристосуванні території для господарського використання «сил природи», у гармонійному функціонуванні земельних, трудових і матеріально-технічних ресурсів у процесі сільськогосподарського виробництва.

За останні 35 років при природоохоронній організації території землеустрій у сільському господарстві набув адаптивного характеру, який виражається:

1. у пристосуванні до території, тобто запровадженні контурно-меліоративної території, яка б щонайкраще враховувала природні властивості землекористування;

2) у пристосуванні території через цілеспрямовану зміну продуктивних і територіальних властивостей земель за рахунок рекультивації, землювання, консервації, меліорації проведення культуртехнічних та інших землевпорядних заходів щодо створення найкра­щих організаційно-територіальних умов для ведення сільськогосподарського виробництва.

В усіх випадках основою проекту землеустрою є дані, які характеризують узагальнені показники стану природних властивостей території і ґрунтового покриву. Спочатку до них належали матеріали групування типів ґрунтів в агровиробничі групи, що інтерпретували ґрунтові обстеження, дані карт ерозійної небезпеки земель, пні про природно-сільськогосподарське районування земельного фонду і виробничої класифікації земель.

Надалі при землеустрої було обґрунтоване використання двох підходів: еколого-ландшафтного і агроекологічного.

Еколого-ландшафтний підхідураховує ландшафтну дифе­ренціацію території з виділенням еколого-ландшафтних зон (типів, підтипів, видів) і передбачає устрій території по визначених частинах агроландшафту (місцевостях, урочищах, підурочищах, фаціях).

Землевпорядне проектування на ландшафтній основі починаєть­ся при цьому з еколого-ландшафтного мікрозонування території сільської ради або сільськогосподарського підприємства, яке здійснюється в ході підготовчих робіт до складання проекту землеустрою і закінчується формуванням екологічно однорідних ділянок, до яких прив'язується система господарства, землеробства, природоохоронні ходи. Додатково проектуються організаційно-територіальні захо­ди, які підвищують екологічну стабільність території: мікрозаповідники, міграційні коридори, зони рекреації та ін.

Агроекологічний підхідпередбачає вивчення агроекологічних особливостей території (агроекологічних чинників і режимів) щодо окремих видів або груп сільськогосподарських рослин і виділення агроекологічне однотипних територій (зон, класів, підкласів, ком­плексів) як базису для конструювання агроценозів, тобто для здійс­нення землеустрою.

Підсумком землевпорядного проектування при цьому є виділен­ня первинних агроекологічне однорідних ділянок (агроекотонів) як фізичної основи, організаційно-територіального; каркаса для при­в'язування системи ведення господарства, встановлення складу, площ і трансформації угідь, розміщення сівозмін, їхніх полів, робо­чих ділянок, облаштування території садів, виноградників, сіножа­тей, пасовищ тощо.

Необхідність використання еколого-ландшафтного й агроеколо­гічного підходів е об'єктивною. Вона продиктована тим, що тради­ційний розподіл земель України на категорії за ознаками цільово­го (галузевого) призначення і супутнього йому правового режиму, а також за придатністю не можуть забезпечити одержання правильних землевпорядних рішень у конкретних сільськогосподарсь­ких підприємствах або фермерських господарствах і на конкретних ділянках землі. Так, за категоріями земельний фонд розподіляєть­ся на землі сільськогосподарського призначення; землі житлової і . громадської, забудови, землі промисловості, транспорту та іншого несільськогосподарського призначення, землі лісового фонду. Та­кий поділ не може забезпечити адаптацію території і ґрунтового покриву до вимог сільськогосподарських культур. Тому викорис­тання еколого-ландшафтного підходу при створенні нових або удо­сконаленні існуючих землеволодінь і землекористувань; е необхід­ною умовою.

Землі сільськогосподарського призначення за придатністю поді­ляються на продуктивні сільськогосподарські угіддя (ріллю, багато­річні насадження, сіножаті, пасовища) і сільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісосмуги та інші за­хисні насадження, землі під господарськими дворами і будівлями, землі тимчасової консервації тощо). Тільки адаптивний підхід, реа­лізований через проекти землеустрою, може забезпечити правиль­ний облік природних властивостей території і прив'язати систему ведення сільськогосподарського виробництва до землі.

Це пояснюється тим, що він ураховує весь комплекс агроеколо­гічних умов, чинників і режимів, необхідних для організації раціо­нального використання й охорони землі і зростання ефективності сільськогосподарського виробництва.

Визначаючи стратегію адаптивної інтенсифікації сільського гос­подарства, академік О.А. Жученко зазначає, що міжгосподарський і внутрішньогосподарський землеустрій, а також схеми сівозмін є найважливішими засобами диференційованого використання місцевих природних ресурсів, особливостей адаптивного потенціалу видів (сортів) рослин, які культивуються і техногенних чинників: сільськогосподарської техніки, добрив, пестицидів, зрошення та ін.

Обґрунтованих землевпорядних результатів можна досягти тільки на основі синтезованого методу, що враховує вимоги адаптивних ландшафтних систем землеробства, агроекологічного підходу і спеціальні землевпорядні норми і правила,

Це пояснюється тим, що тільки в проектах землеустрою можна одночасно узгодити питання економіки, організації і технології виробництва, устрою території відповідно до місцевих природних умов, з продуктивними і територіальними властивостями землі, її агроекологічним потенціалом. Тільки в проекті землеустрою еколого-ландшафтний підхід з абстрактного перетворюється на реальний і виражається у формі науково обґрунтованої організації території.

Еколого-ландшафтний підхід застосовують при розробленні проектів територіального землеустрою, а агроекологічний — внутрішньогосподарського. Методика розроблення проектів територіального землеустрою ґрунтується на методі еколого-ландшафтного районування (зонування) і еколого-економічної класифікації земель.

Водночас внутрішньогосподарська організація території сільськогосподарських підприємств потребує здійснення агроекологічної типізації земель. Основна мета комплексного агроекологічного оці­нювання земель полягає у виділенні агроекологічне однорідних те­риторій (типів, класів, комплексів, видів) і встановленні на цій основі їх придатності для сільськогосподарських рослин, які мають подібний діапазон життєвих потреб і потребують однакових вимог до чинників зовнішнього середовища.

Виділення в складі земельного фонду груп земель, однорідних за агроекологічними ознаками і властивостями, називають агроекологічною типізацією земель. При агроекологічній типізації (класифі­кації) земель визначають:

w агроекологічні зони вирощування сільськогосподарських культур;

w еколого-економічні класи земель;

w агроекологічні підкласи земель;

w агроекологічні комплекси земель.

Агроекологічна зона вирощування сільськогосподарських куль­тур(агроекотип) — найбільша із систематичних одиниць типології. Агроекотип поєднує землі за орфографічними ознаками і чинника­ми, з якими сполучені гравітаційні і гідродинамічні процеси, які відбуваються в природі, особливості міграції і нагромадження речовин, у тому числі забруднювальних, механізм їхнього внесення і винесення, а також формування агроекологічних режимів.

Як правило, агроекологічні зони відповідають генетичному типові мезорельєфу місцевості. При агроекологічному зонуванні виділя­ють чотири основних типи земель:

* гідрографічні (заплавні);

* присітьові (терасові);

* привододільні;

* вододільні.

Агроекологічне зонування пов'язане з типізацією агроландшафтів.

Еколого-економічний клас земель поєднує землі, однорідні за спрямованістю й інтенсивністю природних процесів, які формують агроекологічні режими. Наприклад, у межах типу привододільних земель можна виокремити кілька класів, які забезпечують або не забезпечують окупність затрат при вирощуванні основних сільсько­господарських культур, що забезпечує розширене їх виробництво (на рівні 1,35) за ступенем ерозійної небезпеки, еродованості, зволоженості, прояву лужно-кислотних властивостей.

Агроекологічний підклас земель – остання, нижча систематична одиниця типології. Він є екологічно однорідним масивом (ділянкою) землі, яку називають екотипом, з конкретними параметрами життєвих умов, що задовольняють ті або інші сільськогосподарські рослини. Як правило, екологічно однорідні ділянки є однаковими за ґрунтами, підстильними породами, ступенем зволоження, крутістю і формою схилу, іншими параметрами.

Агроекологічний комплекс земель або тип землекористування — це сукупність агроекологічне однорідних ділянок, що входять у ви­значену систему устрою території з погляду інвестиційної приваб­ливості землекористування. Наприклад, кожному виду сівозміни (польові, ґрунтозахисні, пасовищезміни, сіножатезміни) має відпо­відати свій агроекологічний комплекс земель, який оцінюють як інвестиційне привабливий тип землекористування.

Взаємозв'язок рівня агроекологічної типізації земель з формами організації території показано в табл. 4.9.

Із табл. 4.9 видно, що кожній формі організації території відпові­дає свій рівень агроекологічної типізації, що визначає зміст земле­впорядних заходів у проекті і його стадійність. Так, у ході підготов­чих робіт до складання проекту внутрішньогосподарського земле­устрою потрібно розробити картограми ландшафтних типів, агро­екологічних зон і класів земель. На основі цих картограм в проекті землеустрою виділяються агроекологічне однорідні ділянки й типи землекористування як агроекологічні комплекси земель, які відпо­відають своїм формам організації території (сівозмінам, полям, ро­бочим ділянкам тощо). Дані агроекологічної типізації земель вико­ристовують для визначення агроекологічного потенціалу території, що є основним критерієм агроекологічного оцінювання.

Агроекологічний потенціал земель залежить від поєднання агро­екологічних чинників і режимів і оцінюється за показниками продуктивності агроценозів, за здатністю земельних ділянок виробляти різноманітніший асортимент продукції.

Агроекологічні чинники — це чинники природного середовища, що зумовлюють ріст і розвиток рослин.

Агроекологічні чинники поділяють на три види: абіотичні (чинники неживої природи); біотичні (рослини і живі організми); антропогенні (спричинені діяльністю людини).

Абіотичні чинники охоплюють:

1)кліматичні чинники (атмосферні опади, температурний режим, рівень інсоляції тощо), сукупний вплив яких виражається в
біоенергетичному (біокліматичному) потенціалі території;

2)літогенетичні і ґрунтові чинники, які характеризують фізико-хімічні властивості ґрунтів і ґрунтоутворювальних порід, їх багатство елементами мінерального живлення (ґрунти, ґрунтоутворювальні породи, режим наносності ґрунтів);

3)геоморфологічні чинники (форми рельєфу, крутість, експози­ція, довжина схилів, глибина базису ерозії);

4)гідрографічні і гідрологічні чинники, що впливають на водний
режим земель (ступінь зволоження, глибина залягання ґрунтових
вод, рівень підтоплення та ін.);

5)культуртехнічний стан земель (кам'янистість, горбистість, закущеність, залісненість).

Біотичні чинники складаються з:

1) біогеноценотичних і геоботанічних чинників, які визначають
видовий склад, закономірну приуроченість і відношення сільського­сподарських рослин до умов виростання (водного, харчового, тепло­вого, сольового, кислотного, радіаційного режимів та ін.

2) епіфітотійних чинників, що характеризують фітосанітарні
умови, вплив шкідників і хвороб на формування агроекологічних
умов.

Антропогенні чинники є сукупністю впливів господарської й ін­шої діяльності людини на стан земель. До них належать: спеціалі­зація підприємств, структура земельних угідь і посівних площ, за­стосовувані технології обробітку культур, системи машин, добрив, захисту рослин тощо.

Агроекологічні режими — це показники, що характеризують сукупний вплив різних чинників на хід і спрямованість процесів життєзабезпечення сільськогосподарських рослин.

Агроекологічними режимами е радіаційний, тепловий, харчовий, водний, повітряний та ін.

Найважливіші показники агроекологічних режимів: трофність (запаси елементів мінерального харчування в підстильних породах, ґрунтах і коренедоступних ґрунтових водах); фізико-механічна стійкість; проточність; лужність; засоленість; зволоження.

При агроекологічній типізації земель застосовують такі показники:

1. Чинники життєзабезпечення і продуктивності сільськогосподарських рослин, властиві їм екологічні режими. При складанні і проекту землеустрою землевпорядник-проектувальник виокремлює І однорідні за сукупністю екологічних режимів земельні ділянки, установлює чинники, які обмежують розміщення сільськогосподар­ських культур, причини, що знижують їх продуктивність і якість продукції, визначає придатність земельної ділянки під культури (види, сорти) і угіддя, а також заходи, потрібні для поліпшення життєзабезпечення рослин.

2. Природні характеристики земельних ділянок у їх генетичній
поєднаності, що дає змогу встановлювати і прогнозувати агроекологічний стан земель. Проектувальник установлює можливу зміну
природних характеристик територій під впливом господарського
використання земель і визначає заходи щодо запобігання процесам
деградації або усунення їх негативних наслідків.

3. Екологічні і технологічні умови господарського використання
земель. Проектувальник оцінює природні чинники як умови фор­мування санітарно-екологічної обстановки, умови роботи сільського­сподарської техніки (контурність угідь, рельєф, ущільнення ґрунту та ін.), культуртехнічний стан земель (закущеність, горбистість, ка­м'янистість тощо).

Зміст агроекологічного оцінювання земель у межах сільськогосподарського підприємства виражається у віднесенні території гос­подарства до визначених градацій рельєфу, зволоження, багатства (трофності) ґрунтів, інтенсивності алювіальних або делювіальних процесів та інших умов, відповідно до вимог сільськогосподарських (які культивуються і природних кормових) рослин до умов життєза­безпечення, з урахуванням їх реакції на умови середовища, здатно­сті адаптуватися і відгукуватися на технічні засоби поліпшення конкретних агроекологічних умов.

Метод еколого-ландшафтного землеустрою, основою якого е агроекологічна типізація, призначений для діагностики й оцінювання агроекологічного стану земель, виявлення їхньої придатності під культури й угіддя, а також для розроблення заходів щодо охорони земель і поліпшення режимів життєзабезпечення конкретних груп сільськогосподарських рослин. Він є інструментарієм, що дає змогу проводити територіальну і внутрішньогосподарську організацію те­риторії сільськогосподарських підприємств із максимальним ураху­ванням агроекологічного потенціалу земель і здійснювати їх вико­ристання, ґрунтуючись на принципах економічної ефективності, екологічній безпеці і соціальній прийнятності.

При використанні методичного підходу агроекологічної типізації земель здійснюють:

w комплексне багатофакторне агроекологічне оцінювання території;

w оцінювання екологічних режимів, що визначають придатність земель під сільськогосподарські культури;

w виявлення агроекологічне однорідних ділянок (агроекотипів) як фізичної основи для виділення при землеустрої виробничих ділянок (полів сівозмін, робочих ділянок);

w виділення типів землекористування як агроекологічних ком­плексів земель, що є базисом для організації виробничих масивів (сівозмін, сіножате- і пасовищезмін, угідь);

w виявлення агроекологічне однотипних територій (агроекоти­пів) для формування виробничих підрозділів і обґрунтування системи ведення господарства.

Виділення систематичних одиниць типізації ґрунтується на су­купності таких методів.

1. Метод поєднання агроекологічних рядів земель. Цей метод дає змогу поділити землі за:

а) чинниками і режимами зволоження (від заболочених і болот­них до нормально зволожених);

б) чинниками ослаблення або посилення режимів переміщення відкладів у поверхневому шарі (від стабільних в умовах рівнинних вододілів до різного ступеня динамічних на схилах);

в) чинниками і режимами трофності (від відносно багатих глинистих відкладів до досить бідних — пісків і верхового торфу);

г) іншими чинниками і режимами.

За допомогою цього методу встановлюється екологічний стан зе­мель, зумовлений сукупним впливом чинників і режимів, їх придат­ність під сільськогосподарські культури й угіддя.

2. Метод агроекологічного групування земель. У процесі використання цього методу земельні ділянки і масиви виділяються під
культури з однаковим адаптивним потенціалом.

3. Метод агроекологічного картографування. На його основі ви­діляються агроекологічне однотипні території (мезорівень) і агро­екологічне однорідні масиви (ділянки) земель (мікрорівень).

При агроекологічній типізації земель обліковують також можли­ві небезпечні наслідки господарської діяльності, до яких належать усі види деградації земель (водяної і вітрової ерозії, заболочування, підтоплення, вторинного засолення), забруднення і порушення.

Основний зміст агроекологічної типізації земель полягає в:

w розподілі земельного фонду, враховуючи біотичні, абіотичні та
економічні чинники;

w інформаційному забезпеченні землевпорядного проектування
на різних рівнях прийняття рішень: від елементарних осередків
(агроекотонів) до багатопорядкових об'єктів вищого рангу (агроекотипів) із проміжними утвореннями — агроекологічними комплексами земель.

Кожне з понять, які застосовують при агроекологічній типізації, має реальний природний і господарський зміст, межі, які виявля­ються в натурі, конфігурацію і розміри, підпорядковане одне одно­му, їх потрібно розглядати як систематичні й морфологічні частини агроландшафту, на основі яких формується структура сільськогос­подарських угідь і виробнича діяльність сільськогосподарських під­приємств.

Наприклад, за методом Д.С. Добряка, О.П. Канаша і І.А. Розум­ного для виділення зон аналізують вимоги культур до тепла, воло­ги, світла на різних фазах розвитку, визначають кількісну потребу кожного чинника у «критичні» періоди росту і розвитку рослин. Відповідно до цих вимог складають допоміжні таблиці для зазначе­них культур, наприклад для озимої пшениці.

Зіставлянням мінімальних або максимальних значень названих показників для кожної культури з фактичними багаторічними да­ними про клімат встановлюють межі зон вирощування. У табл. 4.10, 4.11 наведено дані агроекологічної характеристики орних земель України по природно-сільськогосподарських зонах і провінціях.

Для виділення зон найменшою таксономічною одиницею беруть природно-сільськогосподарський або еколого-ландшафтний район, оскільки по кожному з них є дані про ґрунти, їх площу і характерис­тику. Межі зон вирощування культури проводять по межах цих ра­йонів. При цьому враховують, що радіус дії температурних показників становить не більш як 50 км, показників про опади — значно менше, їх використовують за даними метеопостів.

Для порівняння агрокліматичних ресурсів певних місць перебу­вання з потребами в них сільськогосподарських культур застосову­ють коефіцієнт відповідності (С). Коефіцієнт відповідності умов по­требам рослин згідно із законом оптимуму євідношенням значення метеорологічного чинника (Ху) до оптимального (Ху₀) його значення для певної рослини.

Оптимальне значення — це та кількість метеорологічного чин­ника, Яка забезпечує отримання не менш як 90 - 95 % максималь­ного врожаю. Території зкоефіцієнтами С, які дорівнюють одиниці, відповідають зоні агрокліматичного оптимуму. Ця територія є зоною вирощування культури.

Придатність окремих ґрунтів для вирощування сільськогоспо­дарської культури визначають за класифікаційними таблицями, їх складають для того, щоб інформацію про ґрунтове середовище та інші чинники, які впливають на використання орних земель, пода­ти у стислому вигляді з достовірно встановленими агробіологічними вимогами культур.

У цих таблицях узагальнюють дані і відомості про особливості таких компонентів природного середовища, як ґрунт, рельєф тощо, а також про агробіологічні вимоги культур. У них зводять також ха­рактеристики ґрунтового покриву: залягання і ґрунтоутворювальні породи, реакцію ґрунтового середовища, механічний склад і воло­гість ґрунту та ін.

Агровиробниче значення окремих ділянок ріллі визначається тим, наскільки зазначені характеристики відповідають агробіоло­гічним вимогам культур.

Узгодження характеристик природного середовища (ґрунтів та інших компонентів) і вимог культур досягають за рахунок розподілу орних земель на підкласи придатності. Кількість підкласів дорівнює кількості рівнів, відповідності середовища перебування вимогам культури.

З цією метою орні землі поділяють на п'ять підкласів за придат­ністю для вирощування окремих культур. За наслідками класифі­кації розроблено комплексну агроекологічну характеристику орних земель України стосовно агробіологічних вимог названих культур. Характеристика охоплює, по-перше, загальну площу зони вирощу­вання культури в Україні та належність певних її частин, до таксо­нів (одиниць) природно-сільськогосподарського районування; по-друге, кожен окремий таксон і районування має площу підкласів придатності орних земель певної культури і бал цієї площі за уро­жайністю. До придатної площі належить площа першого, другого і третього підкласів придатності для групи всіх зернових, першого і другого — для інших названих культур, тобто площа, на якій виро­щування культури не супроводжується корінними меліоративними заходами. Це та інформація, користуючись якою можна насамперед визначити території з відносним екологічним оптимумом для кож­ної культури. Є підстави також дорівняти окремі території за спри­ятливістю агроекологічних умов для окремих культур або певних їх груп. Маючи придатні площі і оцінку за урожайністю, можна ви­значити обсяги виробництва продукції окремих культур в умовах, наближених до екологічного оптимуму. Такий підхід слід вважати найважливішим і вирішальним у створенні реальних передумов для екологобезпечного землекористування.

Контрольні запитання і завдання

1. Які ви знаєте основні методи землевпорядного проек­тування?

2. Охарактеризуйте принципи системно-діагностич­ного аналізу регіонального, територіального або внутріш­ньогосподарського розвитку землекористування.

3. Які ви зна­єте методи екологічного районування території?

4. Сутність методів екологічного районування території.

5. Охаракте­ризуйте сутність методів типології і класифікації земель.

6. Зміст методу оцінювання економіко-географічного поло­ження і природно-господарського використання.

7. Зміст ме­тоду комплексного еколого-економічного оцінювання регіона­льного (територіального) розвитку системи землекористуван­ня.

8. Охарактеризуйте методи аналітично-розрахункового обґрунтування і моделювання.

9. Охарактеризуйте норматив­ний метод землевпорядного проектування.

10. Охарактери­зуйте балансовий метод землевпорядного проектування.

11. Охарактеризуйте картографічний метод землевпорядного проектування. 12. Сутність і зміст еколого-ландшафтного ме­тоду землевпорядного проектування.

РОЗДІЛ 4. ОРГАНІЗАЦІЯ, ОЗБРОЄННЯ МОТОПІХОТНОГО, ТАНКОВОГО БАТАЛЬЙОНУ АРМІЙ ДЕРЖАВ НАТО

(США, НІМЕЧЧИНИ)

Читайте також:

1. II Державна дума
2. IV-й період Римської держави ( ІІІ – V ст. н. е. ) – пізня Римська імперія
3. IV. Політика держав, юридична регламентація операцій із золотом.
4. А джерелами фінансування державні капітальні вкладення поділяються на централізовані та децентралізовані.
5. Аварійно-рятувальні підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, їх призначення і склад.
6. Автоматизована система ведення державного земельного кадастру
7. Автомобільний пасажирський транспорт – важлива складова єдиної транспортної системи держави
8. Автономна Республіка Крим, регіональні та місцеві органи державної влади.
9. Автономні утворення у зарубіжних державах
10. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
11. Адміністративне право і державне управління.
12. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах

Переглядів: 1228