Прагматична педагогіка Д. Дьюї

Ідея О. Декролі полягала у необхідності побудови навчання на основі «центрів інтересів дитини.Він вважав, що основними потребами дітей є, по-перше, фізичні потреби у їжі, у захисті від несприятливого клімату, різних небезпек і ворогів, а по-друге, духовні — у солідарності, праці, відпочинку і самовдосконаленні.

Однією із найбільш цікавих реформаторських течій початку XX століття стала експериментальна педагогіка. Найвидатнішими її представниками булиВ.А. Лай таЄ. Мейман у Германії,А. Біне у Франції,О. Декролі у Бельгії,П. Бове таЄ. Клапаред у Швейцарії,Є, Торндайк у США.

Ідеї реформаторської педагогіки отримали розвиток у цілому ряді концепцій, зокрема таких, як теорія вільного виховання, експериментальна педагогіка, педагогічний прагматизм, теорія центрів інтересів, функціональна педагогіка, педагогіка особистості, виховання засобами мистецтва.

Провідною ознакою нових педагогічних концепцій стала поглиблена увага до особистості дитини. Це була педагогіка, «центрована» на дитині, а не на методі, на предметі навчання, що було характерним для абсолютної більшості попередніх педагогічних теорій.

Провідною метою засновники реформаторської педагогіки вважали вивчення природи дитинства та шляхів формування особистості протягом всього періоду дитинства.

Однією з найбільш популярних та радикальних течій цього напряму на початку XX століття булатеорія вільного виховання, своєрідним маніфестом якої стала книга відомої шведської письменниціЕлен Кей «Вік дитини». Провідною думкою цієї книги стало утвердження важливості пізнання закономірностей розвитку дитини, формування людської особистості у справі соціальних перетворень.

Гаслом ідеологів вільного виховання стало: «йдучи від дитини». Прихильників цієї течії об'єднувала відмова від старих авторитарних виховних традицій, ідея вільного розвитку творчих сил кожної дитини. Вони вважали, що дитина може наочно уявити лише те, що вона пережила, тому провідну роль у вихованні і навчанні повинні відігравати дитяче переживання і накопичений дитиною власний досвід.

Представники цього педагогічного напряму поставили за мету вивільнити теорію та практику навчання і виховання від приблизних, ненаукових підходів, здобути на основі лабораторних експериментів над природою дитини, її поведінкою точні наукові факти. Дослідженняназваних та багатьох інших представників експериментальної педагогіки дозволили, за висловом А. Біне, «висунути на перший план психологію дитини, щоб, виходячи з неї, з математичною точністю визначити характер виховного впливу на дитину». Основним принципом здійснення навчально-виховного процесу засновники експериментальної педагогіки вважали принцип саморозвитку дитячої особистості.

Вільгельм Август Лай розглядав дитину як активно діючу частину соціального і біологічного середовища, діяльність якої є реакцією на оточуючий світ. Тому центром виховного процесу є, на його думку, не діяльність педагога, його вплив, як вважали гербартіанці, а діяльність самої дитини, яку треба організовувати, враховуючи її психологічні та фізіологічні особливості, її рефлекси та потреби. Особливого значення серед дитячих рефлексів А. Лай надавав інстинкту боротьби, розвиток якого допоміг людині зайняти місце «господаря світу».

Відповідно до концепції А. Лая, сформульованої ним у роботі «Експериментальна дидактика», характер засвоєння учнями знань залежить від психолого-фізіологічних особливостей дітей;

Однією з провідних ідей А. Лая була заміна школи навчання школою дії. В основу цієї ідеї, сформульованої, зокрема, у роботі «Школа дії», була покладена теза про єдність сприйняття, мисленої переробки сприйнятого і відповідних зовнішніх реакцій як основних елементів навчального процесу.Головне місце у цій тріаді — сприйняття, переробка, вираз — А. Лай відводив третьому компоненту, який власне і являє собою діяльність, змістом якої є пристосування дитини до оточуючих умов життя.

Суттєвим внеском у вивчення фізіологічних та психологічних закономірностей розвитку дитячого організму стала діяльність представника французької школи експериментальної педагогіки та психології Альфреда Біне. Він виступав проти абсолютизації слова учителя як засобу навчання, за перетворення учня у активного учасника власної освіти. Як і абсолютна більшість представників експериментальної педагогіки, А. Біне дотримувався біологізаторських підходів до визначення сутності та шляхів розвитку дитячої природи. Виховний процес, на його думку, треба будувати, спираючись, перш за все, на природжені якості дитини. Соціальний же фактор розглядався спрощено, йому не приділялось достатньо уваги.

Ідея вивчення дитячої природи, навчання за «центрами інтересів дитини були покладені в основу педагогічної теорії та практики бельгійського педагогаОвіда Декролі.

У 1907 році О. Декролі заснував у Брюсселі навчальний заклад «Школа для життя, через життя», що став широко відомим як у країні, так і за її межами, і слугував взірцем для наслідування. О. Декролі критично ставився до практики традиційних шкіл, які не враховували у достатній мірі ні дитячих інтересів, ні їх еволюції, ні особливостей дитячого мислення, ні активної природи дитини.

Творцем теорії функціональної педагогіки став швейцарський психолог та педагогЕдуар Клапаред — один з організаторів Педагогічного інституту ім. Ж.-Ж. Руссо у Женеві (1912) і журналу «Архіви психології», що видається і понині починаючи з 1901 року. У концепції Е. Клапареда акцентується роль інтересу, мотивів, потреб у поведінці дитини.Ряд його робіт присвячений проблемам вироблення навчальних навичок, вольових якостей особистості, потреби у праці, питанням професійної орієнтації. Е. Клапаред розробив теорію гри, в якій, зокрема, розглядав її як засіб підвищення ефективності навчання, вирішення проблеми інтересів дітей і їх потреби у русі.

Прихильником ідей функціональної педагогіки був і один з лідерів нового виховання, швейцарський педагогАдольф Фер'єр. Його внеском у розвиток реформаторської педагогіки стала, зокрема, нова періодизація психічного розвитку дитини і її інтересів — від безсистемних до цілеспрямованих.Швейцарський педагог вважав, що школа повинна сприяти природному розвитку дитини, формувати не інтелектуалів-ерудитів, а людей, у яких знання увійшли у їх «плоть і кров», здатних застосувати ці знання на практиці.

А. Фер'єр узагальнив теоретичні основи діяльності одного з провідних типів експериментальних навчальних закладів, що виникли на межі XIX— XX століть — нових шкіл. Його зусиллями у 1899 році в Женеві було створено теоретичний та методичний центр цього реформаторського руху — Інтернаціональне бюро нових шкіл.

Близькою до концепції вільного виховання була педагогіка особистості. Її засновники —Е. Вебер, Г. Гаудіг, Ф. Гансберг, Е. Лінде, Г. Шаррельман, виступали з критикою традиційної школи з її жорсткою регламентацією діяльності учителя та учнів. Школа, на думку представників педагогіки особистості, повинна стати трудовим товариством дітей, які за допомогою учителя висувають перед собою конкретні цілі і шукають шляхів їх досягнення.Педагогічне керівництво у такій школі має максимально тактовний, дружній характер і сприймається як співробітництво рівних. Учитель не повинен здійснювати попереднього планування своєї діяльності і дотримуватись продуманої заздалегідь методики. Головне у навчальному процесі — вільна творчість учителя, що є результатом його педагогічної інтуїції.

Завданням школи ідеологи педагогіки особистості вважали вільний духовний розвиток дитини, формування у неї радісного світосприйняття. Особливо великого значення у зв'язку з цим-надавалося самостійним творчим роботам учнів.

Ще однією ідеєю, що продовжувала перебувати в центрі уваги у колах педагогів-реформаторів у англомовних країнах у 20—30-х рр. XX ст., ставпедоцентризм. Англійський вчений Д. Адамс, американські —X. Рагг таА. Шумахер головними принципами шкільного навчання вважали свободу на противагу авторитарному контролю, дитячу ініціативу на противагу ініціативі учителя, інтерес дитини як головний критерій при створенні шкільних програм.

Керуючись ідеями педоцентризму, англійські педагогиА. Нейл і Б. Рассел розробили програму перетворення школи у вільний демократичний навчально-виховний заклад. Ця програма втілювалась А. Нейлом у школі, створеній ним у Саммерхілі у 1924 р.

Гаслом цієї школи стала ідея «абсолютної свободи» учнів. Відвідування занять із загальноосвітніх дисциплін не було обов'язковим, учням дозволялось обирати факультативи за інтересами: курс для підготовки до коледжу, спорт, мистецтво, трудове навчання. Проте дуже швидко «абсолютна свобода» прийшла у невідповідність з реальними вимогами часу: необхідністю набуття системи наукових знань для підготовки до життя. Самі учні стали вимагати введення обов'язковості у відвідуванні занять, оскільки «свобода» у цьому питанні заважала всім, навіть тим, хто нею безпосередньо не користувався, просуватися вперед в оволодінні навчальним матеріалом в оптимальному темпі. Основна мета діяльності школи Саммерхіл була сформульована як формування соціальна активної особистості. Особлива увага приділялась і шкільному самоврядуванню, оскільки без нього, як вважав А. Нейл, школа не може вважатися прогресивною.

Таким чином, з кінця XIX ст. до Другої світової війни у зарубіжній педагогіці сформувались педагогічні течії, концепції, які стали основою суттєвого реформування шкільної освіти і виховання на засадах гуманізму, обов'язкового трудового навчання, інтересів дитини як основи побудови навчальних програм та методики навчання, заохочення самостійності, творчості, ініціативи дитини в навчальному процесі.

Цікавим проявом реформаторської педагогіки стала концепція педагогічного прагматизму Джона Дьюї — американського філософа-прагматиста і педагога. Розроблена ним різновидність прагматизму — так званий інструменталізм, стала основою для побудови його педагогічної системи. Цей напрям виходить з того, що будь-яка теорія є, по суті, засобом пристосування, «інструментом для дії» і виправдовується практичною корисністю.

Одним із провідних педагогічних принципів Д. Дьюї єпедоцентризм, тому функцію педагога він вбачав у керівництві самостійною діяльністю дітей, у розвитку їх допитливості. Він писав, що дитина — це вихідна точка, центр і кінець всього, тому необхідно завжди мати на увазі її ріст та розвиток, оскільки тільки вони можуть слугувати мірилом виховання.

Діяльність експериментальної Лабораторної школи, заснованої Д. Дьюї у Чикаго у 1896 році, мала за мету задоволення потреб і розвиток здібностей дітей. В організації шкільної роботи Дьюї вимагав урахування основних імпульсів природного росту дитини: соціальний (потреба у спілкуванні з іншими людьми), конструктивний (потреба у русі, в грі), дослідницький (потреба у пізнанні і розумінні речей); експресивний (потреба у самовиразі).

Суттєве місце у навчальній програмі Лабораторної школи посідали суспільні дисципліни, на які відводилось до 25 % часу. Таким чином, навчанню намагались надати суспільного характеру, спрямувати індивідуальні інтереси до спільної мети. Іншими важливими компонентами навчального процесу були природознавство і праця, що включала різноманітні види діяльності.

Провідним принципом роботи початкової школи Д. Дьюї вважав принцип «навчання через діяльність». Праця виступала і як мотив навчання (задоволення конструктивного та експресивного імпульсів), і як його метод. В цілому ідеї американського педагога сприяли більшому урахуванню сутності дитячої природи в навчальному процесі, пошуку нових форм навчальної роботи (результатами таких пошуків були комплексні програми, метод проектів тощо). Разом з тим з ім'ям Д. Дьюї пов'язують ідеї утилітаризації навчання в американській школі, тобто зниження її інтелектуальної насиченості для більшості школярів.

3. Гуманістичні засади освіти й виховання. Рух нового виховання (М. Монтессорі, С. Френе)

Історія розвитку гуманістичних педагогічних теорій сягає часів античності. Особливого розквіту гуманістична педагогічна традиція зазнала в епоху Відродження, коли був відновлений античний ідеал різнобічного гармонійного розвитку особистості. Своєрідною різновидністю ідей гуманістичного, вільного виховання стала і концепція італійського педагога Марії Монтессорі.Першопочатково ця концепція була розроблена з метою розвитку органів почуттів у розумове відсталих дітей. Поступово М. Монтессорі прийшла до висновку, що створена нею методика стане у нагоді і в роботі з нормальними дітьми. Як і всі представники реформаторської педагогіки, педагог піддала різкій критиці недоліки традиційної школи: відсутність дитячої рухливості на уроках, муштру, ігнорування природних запитів дитини. Вона закликала до надання дітям свободи для «самовиховання і самонавчання», стверджуючи, що «ми так само мало здатні створювати внутрішні якості людини, як і зовнішні форми тіла».

Початкова школа, за М. Монтессорі, повинна стати лабораторією, в якій вивчається психічне життя дитини.Внутрішні потреби дитини не можна «відгадати», їх необхідно визначити, якщо залишити дитину вільною у природних умовах. Необхідно створити такі умови, які б відповідали потребам дитини у розвитку, і такі посібники, які б сприяли її «самовихованню і самонавчанню».

Свої педагогічні ідеї М. Монтессорі почала застосовувати у 1907 році у дошкільних закладах, створених «Громадою дешевих квартир» для бідних. Однією з провідних ідей, що реалізовувалась у цих закладах, було єднання школи і сім'ї, яке повинно було сприяти «відродженню людства» шляхом нового виховання, емансипації жінки, підняття культурного рівня населення.

У «будинках дитини», які працювали під проводом М. Монтессорі, дітям пропонувалась свобода вибору будь-якого матеріалу для занять, який би відповідав «внутрішнім потребам дитини». Але кожне заняття повинно було бути педагогічне виправданим, тобто мати певну мету і відповідний напрям. У дошкільному віці особливої уваги надавалося сенсорній культурі дитини. Для удосконалення слуху, зору, дотику була розроблена система дидактичних матеріалів. Робота з цим матеріалом повинна відбуватись самостійно. Провідним гаслом у «будинках дитини» було: «Допоможи мені це зробити самому». Тобто педагог виступає спостерігачем, помічником. М. Монтессорі підкреслювала, що під час вправ з дидактичними матеріалами не стільки важливі самі знання, скільки внутрішні процеси психічного і фізичного розвитку, набуття нового «бачення», яке допоможе розпізнати предмети та їх властивості. Самостійне виправлення дитиною помилок у діях потребує зосередженої уваги, спостережливості, терпіння, волі. Тренування цих якостей сприяє, на думку авторки концепції, подоланню «хаотичності», властивої дошкільному віку, і є основою для «самовиховання та самодисципліни».

Система М. Монтессорі має і певні суперечності. Зокрема, концепція «спонтанного розвитку дитини», проголошена нею, практично спростовується зарегламентованим режимом «будинків дитини». Недостатня увага приділяється такому природному виду діяльності дітей, як гра. Недооцінюється у аналізованій системі роль живого слова, отримання дітьми знань, праця з реальними, а не штучними матеріалами. В сучасних умовах існує досить широка мережа дошкільних закладів та початкових шкіл, які працюють за системою М. Монтессорі, яка поступово удосконалюється, приводиться у відповідність до потреб сучасного життя.

У 20—30-х рр. XX століття реформаторська педагогіка набула подальшого розвитку і організаційно сформувалась як міжнароднийрух нового виховання. У 1921 році була створена «Ліга нового виховання”, до якої у 1922 році входили представники 53 країн світу. Центром педагогічного руху став Інститут ім. Ж.-Ж. Руссо в Женеві, очолюваний Ж. Піаже, А. Фер'єром.

Найбільш цікавими проявами розвитку ідей нового виховання у Німеччині у 20—30-х роках стали вільні шкільні громади, Ієнаплан П. Петерсена, Вальдорфська школа.

Вільні шкільні громади виникли у німецькомовних країнах ще на початку XX століття як один типів нової школи. Засновниками виховної концепції вільних шкільних громад були німецькі педагогиГ. Літц та П. Гехеб.

Школи-громади були закладами, що будували своє життя на ідеях співробітництва громадян невеликої спільноти, розвитку у них почуття громадянської відповідальності. Шкільна громада передбачала повну рівноправність учителів і учнів, забезпечувала свободу кожного і одночасно дисципліну і порядок.

Характерною особливістю цих закладів було те, що вони були передусімвиховуючими школами, формували людину — носія європейської культури, на відміну від інших видів трудових шкіл Німеччини, зокрема школи Г. Кершенштейнера, — носія суто німецького національного менталітету, своєї професії, свого соціального стану.

В цілому практика діяльності шкіл-громад сприяла подоланню авторитарності у навчально-виховному процесі, була спрямована на уникнення тиску на дитину, формалізму в освіті, тобто на реалізацію ідей реформаторської педагогіки.

Широкої популярності також набула концепція професора Ієнського університетуПетера Петерсена — «Ієна-план», реалізована у створеній ним у 1924 році експериментальній школі. У цій школі класно-урочна система з жорсткою регламентацією режиму дня, дисципліною покори, субординацією у відносинах між учителем і учнями була замінена виховною громадою, в основі діяльності якої — повага до дитини, визнання унікальності кожної людської особистості, поєднання свободи і відповідальності, пошук шляхів збалансованого розвитку емоційних, соціальних, інтелектуальних, моральних і естетичних потреб дитини, виховання почуття спільності і товариства, рівноправна і тісна співпраця учителів, дітей і батьків. Школа, побудована за Ієна-планом, продовжила своє існування у європейських країнах і в кінці XX століття (існує понад 80 таких шкіл).

Значного розвитку набув рух нового виховання у 20—30-х роках у Франції. Його активістами було створено ряд педагогічних організацій: «Група нового виховання» (заснована Алісою Жуен), що проводила роботу серед учителів початкової школи; «Кооператив світської освіти» (заснований С. Френе) «Рух нових сільських шкіл» (засновник Ж. Бертьє); асоціація «Нове виховання» (засновник Р. Кузіне).

Найбільшої популярності серед сучасних педагогів набула діяльність Селестена Френе. Метою своїх експериментів Френе вважав демократизацію навчання і виховання. Основними елементами «техніки С. Френе» є: 1) Вільні тексти як основа навчання рідній мові; 2) Шкільна друкарня.На його думку, цей метод дозволяє активізувати пізнавальну діяльність школярів, розвивати вправність руки, гармонійну координацію рухів, розвивати увагу, зорову пам'ять, навчати читанню і письму без напруження, тому що складання текстів на верстаті добре активізує механічну пам'ять, дозволяє репродукувати орфографію слів на підсвідомому рівні, привчати до співробітництва, оскільки цей метод являє собою цікаву колективну працю; вивчати особистість дитини, її інтереси; 3) Шкільний журнал. Він являє собою збірку вільних текстів, які друкуються щодня, а у кінці місяця видаються як окрема брошура для передплатників і кореспондентів; 4) Обмін шкільною друкованою продукцією (дитячі листи, шкільні журнали, тематичні альбоми, магнітофонні касети з розповідями дітей тощо). С. Френе вважає налагодження такого обміну «основою мирного життя майбутніх громадян планети»; 5) Перші спроби програмованого навчання.С. Френе відмовився від підручника як від єдиного, постійноґо, стабільного джерела інформації. Вводились навчальні картки (картки самоосвіти, методичні картки, «навчаючі стрічки») тощо; 6) Нові форми планування і контролю за навчальним процесом.

Завданням школи, за С. Френе, є культивування успіхів дитини для самоствердження особи. Реалізації такого завдання сприяла і продумана система виховної роботи. Її метою, за визначенням автора концепції, є максимальний вільний розвиток особистості за допомогою розумно організованого товариства, яке являє собою шкільну співдружність дітей і дорослих, що об'єднані спільними завданнями, діяльністю, способом життя і гуманними стосунками.

Провідними ідеями, на яких базується виховна робота, за С. Френе, є наступні: 1) Школа концентрує свою увагу на дитині і керується у своїй діяльності потребами дитини, підпорядковує їм свою техніку, технологію, зміст освіти і методи виховання; 2) Дитина сама створює свою особистість за допомогою дорослого; 3) Школа майбутнього — це школа праці. Праця є головним принципом, двигуном і філософією народної педагогіки і народної школи; 4) У школі має панувати функціональна дисципліна, що випливає з потреб організації навчально-виховного процесу;

5) ШколаXX століття повинна готувати людину XX століття, використовуючи з цією метою найсучасніші технічні засоби; 6) Виховання повинно базуватись на природних засадах, тобто на природі, у сім'ї, через духовний досвід людства; 7) Виховання має базуватись на переконанні, а не на примушуванні, переконувати слід не словом, а прикладом, діяльністю; 8) Школа для народу не може існувати без демократичного суспільства.

Отже, провідними символами виховної системи С. Френе є демократизм, свобода, співробітництво, праця. Інструментами здійснення його ідей у виховній практиці виступали, передусім, самоврядування і шкільний кооператив, який здійснював продаж друкованої продукції, дитячих проробок, організовував платні концерти, збирав внески «друзів школи». Кооператив ставив за мету розвиток громадянських, моральних якостей особи, любові до школи і турботи про неї, старанності, організованості, взаємодопомоги, ініціативи.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Ідея цілісного виховання Р. Штайнера

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.