Українська музична культура другої половини ХХст.

Друга половина XX ст. стала для української музики водночас і трагічною, і оптимістичною. Одновимірні ідеологічні норми, які прийшли на зміну сталінському тоталітаризму, вульгарність і неуцтво чиновників «від культури» — усе це зрештою призводило до тяжких наслідків у музичному житті України. Нереалізовані задуми, неможливість їхнього здійснення, музиканти, які не відбулися, — це відображають трагічні сторінки української музики.

Через це багато хто, особливо молоді талановиті композитори 60-х рр., здобули визнання не в Україні, а за кордоном. Так, Леонід Грабовськийвиступив з «Чотирма українськими піснями» на конкурсі в Москві, Валентин Сильвестровстав лауреатом премії С.Кусевицького (США) та міжнародного конкурсу композиторів у Нідерландах. За кордоном звучала музика Б.Лятошинського, Є.Станковича, В.Губи, В.Годзяцького.

Водночас поява низки творчих колективів Державного українського народного хору ім. Г.Верьовки, ансамблю народного танцю (нині — ім. П.Вірського), капели бандуристів, симфонічного оркестру тощо знаменували початок культурного піднесення в Україні. Поступово утверджується стильове розмаїття, право на авторську думку. Показовим є і жанрове багатство українського музичного мистецтва, багатогранність тем і образів.

У центрі пошуків у сфері великих форм — симфонії — перебуває Третя симфонія Бориса Лятошинського (1951). Вона зазнала жорсткої критики за «формалізм» музичної мови, який різко вирізнявся на тлі «зрозумілої» усім мови масових пісень. Симфонія гостро конфліктна, має складний розвиток тем та образів, широко використовує новації музичної мови XX ст. Симфонія суперечила нав'язаній громадськості «теорії безконфліктності» радянського мистецтва.

«Теорія безконфліктності» радянського мистецтва— заборона на трагічні теми та образи, які нібито суперечать радянському оптимізму й гуманізму. Ґрунтувалася на твердженні, що в радянській дійсності відсутні непримиренні протиріччя.

60-ті роки прийнято вважати періодом великого стильового перелому. Це насамперед виявилося у підвищеній увазі до душі людини, її неоднозначності й тендітності. Інша тенденція — проблеми сучасності, які осмислюються сміливіше та глибше. Фольклорні джерела, народні образи набувають творчого, «непрямого» відображення в музиці Л.Дичко, М.Скорика, І.Карабицята ін.

У 60—80-ті рр. симфонія стає більш інтимною, камерною, індивідуальною є кількість частин. Крім конфліктних, епічних симфоній, з'являються такі оригінальні симфонічні здобутки, як «Гуцульський триптих», «Карпатський концерт» Мирослава Скорика з яскравою тембровою та мелодійною палітрою, що близька закарпатській народній музиці. Органічне поєднання фольклорного звучання з новими техніками композиції — провідний напрям української музики другої половини XX ст.

Збагачення засобів виразності простежується в музиці В.Бібіка, наприклад, у 4-й симфонії пам'яті Д. Шостаковича, де автор звертається до музичної медитації, техніки алеаторики.

У симфоніях Євгена Станковича приваблює розмаїття творчого пошуку: так, знаменита Третя симфонія «Я утверждаюсь» написана на вірші П.Тичини (ЮНЕСКО занесла її до десятки найкращих симфоній світу). У симфоніетті (невеликій за розміром симфонії) — один із перших прикладів звернення до полістилістики.

Євген Станкович(1942) — український композитор, суспільний діяч. Народився в м. Свалява Закарпатської області, один із послідовників неофольклоризму. Навчався в Б.Лятошинського та М.Скорика. Творчість Є. Станковича пов 'язана з різними жанрами: 5 симфоній, балети «Ольга», «Вікінги», фолк-опера «Коли цвіте папороть» тощо. Особливості стилю: масштабність мислення, конфліктність і драматизм, технічна «оснащеність».

Новий цикл симфоній Є.Станкович створив у 80-ті роки. Серед них — «Героїчна», з гостросучасним психологічним рішенням образу героя. А в симфонії № 4 «Лірична» достатньо лише однієї частини, щоб розкрити напружений світ нашого сучасника. Не випадково її називають симфонією-роздумом, симфонією-сповіддю.

Ще в одній великій музичній формі — опері — також активізується жанровий пошук, відновлення образів і засобів виразності. Історичні та соціальні сюжети в операх «Загибель ескадри» В.Губаренка і «Ярослав Мудрий» Ю.Мейтуса сприяють появі нових, масштабніших рішень оперних форм — арій, хорів, симфонічних епізодів. З'являється комічна опера («Сват мимохідь» В.Губаренка), дитяча опера, моноопера («Ніжність», «Листи кохання» В Губаренка).

Камерні жанри — інструментальні ансамблі, пісні та романси — визначальні для XX ст. Часте звернення до них пояснюється їх гнучкістю, можливістю експерименту й імпровізації. Наприклад, Іван Карабиць блискуче представляє пісенний стиль в українській камерній ліриці (вокальні цикли на вірші Б.Олійника «На березі вічності» і «Мати», 1980). Народно-пісенні жанри майстерно використовує Юрій Іщенко (цикл «Календарні пісні»). У його «народних картинках» чути відгомін ритмів, гармоній, інтонацій народних пісень, а головне — в них утілене народне світовідчуття, сприйняте сучасним композиторським слухом.

У квартеті Валентина Сильвестрова (1974) органічно поєднуються різні стильові течії. Це називається полістилістикою яка поширена, зокрема, в музиці постмодерну. У квартеті наче змагаються вільний, імпровізаційний та звичний, мелодійний виклад матеріалу. Сильвестров утілює процес людського мислення, його напруженого проникнення в музику минулого й сьогодення.

Валентин Сильвестров (1937) — український композитор. Почав навчатися музики з 15 років. Закінчив Київську консерваторію за класом Б.Лятошинського. Ранні твори пов 'язані з неокласицизмом («Сона-тіна», «Музика в стародавньому стилі»). У 60-ті роки опановує авангардні техніки композиції («Містерія для альтової флейти й ударних інструментів», третя симфонія «Есхатофонія» тощо). Особливості стилю — ліричність,романтична образність, у 70-ті рр. — медитативність. Сильвестров — один з яскравих мелодистів сучасності (4, 5 симфонії, «Прості пісні»). Активно працює з вокальними жанрами (звертається до поезії О.Пушкіна, М.Лермонтова, Ф. Тютчева, Є.Баратинського та ін.) Творчість композитора якийсь час вважали «ворожою народу». В. Сильвестрова виключили зі складу Союзу композиторів СРСР.

У попередніх параграфах ішлося про те, що однією з проблем сучасної культури є проблема творчої індивідуальності. Прикладом невтримного вияву таланту, інтересу до людей, свого народу, його духу стала Леся Дичко.

Леся Дичко(1939) — першовідкривач в українській хоровій музиці. Дивовижна композиторська обдарованість, активна суспільна діяльність допомогли учениці українських композиторів К. Данькевича і Б.Лятошинського сприйняти їхній широкий погляд на світ, а згодом розвинути у спілкуванні з московськими музикантами в аспірантурі Московської консерваторії. Творчою пристрастю Дичко став фольклор — українські народні пісні, за якими вона їздила до Західної України, слухала їх у справді народній виконавській манері. Музична ерудиція Лесі стала необхідною умовою для її творчого злету, національного забарвлення музики, пізнання своїх витоків.

Л.Дичко любить музику естонського авангардиста Арво Пярта, натхненні медитації Г.Канчелі. Для Дичко шлях сучасної музики — це шлях поєднання народного та професійного, європейсько-слов'янського художнього мислення. Вона не використовує народних мелодій, але створює музику в їхньому дусі, інтонаційному світі. Імовірно, тому хорова музика як вираження колективного, народного музиціювання — провідний напрям її творчості (кантата «Карпатська» (1975), фортепіанні варіації «Писанки» (1982), хоровий цикл «Пори року»). Композитор захоплена живописом, архітектурою, і ці «немузичні- враження також відчутні в її музиці (наприклад, цикл «Французькі фрески» — образи французьких готичних соборів). Дичко звертається й до релігійних жанрів — дві Літургії насичені прийомами музичного середньовіччя, незвичайним прочитанням релігійної лірики. Барвиста гармонія, велич і ясність у творах — характерні риси стилю Дичко.

З інтерв 'ю з Лесею Дичко:

— Як ви уявляєте собі майбутнє на нашій планеті?

— Думаю, що техніка буде настільки розвиненою, що люди літатимуть на різні планети, а старенька Земля все одно буде улюбленою і неповторною. Згадую завжди Гегеля: «Дві речі мене дивують — зоряне небо наді мною і моральний закон у мені». Це геніальна фраза — без мрійників і фантазерів, Жуль Вернів і Корольових не було б поступу».

Особливий напрям в українській музиці другої половини XX ст.

— відродження народних інструментів, народного музиціювання. Унікальний феномен української культури — кобзарство, яке нині переживає своє відродження. Його джерела — в культурі тих історичних періодів, коли українці вели визвольну боротьбу, коли формувалась особлива ментальність України. Саме в українських думах, які виконували кобзарі, втілилися глибокі роздуми про людські цінності, про долю народу. Можливо, саме тому, що кобзарі несли своїм мистецтвом глибоку традицію духовного відродження, у 30-ті роки їх спіткала страшна доля: майже всі учасники з'їзду кобзарів були розстріляні.

У 90-ті роки було утворено Всеукраїнське товариство кобзарів, метою якого стало створення кобзарських братств у різних регіонах України, навчання дітей, популяризація кобзарського мистецтва.

Українська музика другої половини XX століття позначена яскравими новаціями у сфері великих і малих жанрів, жанрового синтезу. Це пов'язане з кількома поколіннями українських композиторів, зокрема й творчою молоддю. Помітна багатоплановість тем і образів, вільне володіння митців різноманітними композиторськими техніками. Одним із головних досягнень українського музичного мистецтва й українських виконавців став синтез своєї музичної інтонації, активна переробка світової спадщини й народних традицій.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Витоки сучасної української музики. Українська музика масових жанрів	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.