• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Мистецька спадщина Черкащини.

Українська фольклорна творчість. Наш народ з кожним роком все більше і більше повертається до питань фольклору та етнографії, до надбань минулих поколінь, до тих давніх традицій, звичаїв, обрядів, ритуальних дій і навіть елементів одягу, бо це закладено в підсвідомості кожного справжнього українця - патріота, який любить свою мальовничу Україну, її доброзичливих, працьовитих людей, співучу, чарівну українську мову.

Спадщина українського народного фольклору та етнографії передається з покоління в покоління, бо це невід'ємна частина життя українців. Національна культура відіграє величезну роль в патріотичному, моральному, естетичному вихованні підростаючого покоління. Під духовністю розуміємо внутрішній світ людини її самосвідомість і спрямованість на будь-які явища зовнішнього і внутрішнього світу.

Отже, яким буде внутрішній світ нашого підростаючого покоління, такий слід воно залишить на землі, такою буде наша країна. Через духовність кожен виробляє свою життєву позицію, формує світогляд, ставлення до себе, до навколишнього середовища, через духовність проявляються дії, вчинки, помисли особистості. Протягом багатьох віків формувався світогляд нашої нації.

Українська фольклорна творчість є окрасою і гордістю нашого народу. Глибина поетичного змісту, яскравість і оригінальність мелодики, розвинене багатоголосся, жанрово-тематичне розмаїття по праву висувають українську народну пісню в число найкращих в світі, адже в ній знайшли відображення історична доля народу, його почуття.

Винятковим жанровим багатством визначається і усна народна словесність. Переливами різних барв коштовних самоцвітів виграють глибокі за змістом, блискучі за формою перлини мудрості народної: прислів'я та приказки, загадки, дотепи, примовки. Значний пласт історії зберігають епічні жанри.

Усна народна творчість узагальнює багатовіковий людський досвід, вона є носієм і втіленням народної мудрості, народного світогляду, його ідеалів. У ній відбивається національна психологія, національна свідомість народу, його історія, філософія, мораль, психологія, дидактика. Тобто все, чим жив народ, що хотів передати наступним поколінням. Навіть норми звичаєвого права, неписані закони фіксувалися в усній формі, запам'ятовувалися вибраними громадою людьми і за потреби відтворювалися у незмінному вигляді.

Слово для наших предків мало й магічну силу. За його допомогою, вірили вони, можна домогтися щасливого полювання, викликати дощ, відвернути бурю і град, посуху, вберегти родину від зла і напасті, які підстерігали на кожному кроці.

Людина завжди прагнула до створення оптимальної системи передачі досвіду - життєвого та естетичного - від старшого покоління до молодшого.

Такою системою стала усна творчість, у якій втілювалися історія «роду-племені», знання людини про себе і навколишнє середовище - і все це не лише у формі констатації, а в узагальнюючих художніх образах, що виступали як згустки громадської думки, як її символи. Потреба фіксувати життєві спостереження у пам'яті спонукала до створення певних стереотипів мовлення, досконалих художніх форм, фольклорних жанрів.

Головними ознаками фольклору є усна форма творення і побутування, роль пам'яті у збереженні та відтворенні фольклору, його варіантність, колективність і традиційність. Як одна із найсуттєвіших ознак народної творчості, усність зумовлювала вдосконалення форм передачі естетичної інформації, з одного боку, та розвиток і вдосконалення людської пам'яті-з іншого. Щоб полегшити запам'ятовування великої за обсягом інформації, побутовою практикою виробилися стереотипні фольклорні форми, стабільні структури в межах кожного жанру та всередині їх. Значна увага зверталась на формування образної системи, символіки, що переходила із твору в твір, із покоління в покоління, підтримуючи усну традицію тієї чи іншої місцевості.

Для фольклору характерна традиційність, оскільки усна творчість може розвиватись тільки в руслі традиції, тільки спираючись на досягнення попередніх поколінь, оскільки традиційність є специфічною формою народного життя, культури, побуту, формою його руху.

Саме традиція передбачає вироблення стійких форм, стереотипізацію художніх засобів, створення такої системи жанрів, у межах якої може відбуватися творчий процес загалом. Фольклор поповнюється за рахунок тільки тих творів, які відповідають усталеним естетичним нормам і критеріям.

Із усністю та традиційністю найтісніше пов'язана така ознака фольклору, як варіантність Навіть обрядові пісні, магічна функція яких вимагала збереження стабільного тексту, змінювалися, доповнювалися, варіювалися. Тому кожний запис, кожне конкретне виконання є самостійним фольклорним твором. який у сукупності близьких та більш віддалених зразків складає поняття народної традиції.

Фольклорне мистецтво створювалось українським народом впродовж віків і побутувало серед широких верств населення. На всіх етапах розвитку суспільства фольклор задовольняв соціальні, естетичні та духовні потреби народу, давав можливість виразити почуття та світосприймання.

Українська народна творчість відзначається великим жанровим багатством - це твори епічного та обрядового жанру, ліричні пісні, народна драма, прислів'я та приказки, загадки, лічилки тощо. Весь фольклор умовно розподіляється на .прозовий і поетичний, або пісенний. Народна проза у свою чергу ділиться на два великі масиви: художню (казки, анекдоти) і документальну, неказкову прозу (легенди, перекази, оповідання).

Одним з найдавніших видів народної творчості є замовляння (заговори), яким у минулому приписувалась чудодійна сила впливу на навколишній світ. До найкоротших фольклорних жанрів відносяться приказки і прислів'я, загадки, прикмети, каламбури, вітання, прокльони, побажання, афористичні вислови тощо.

Проміжною ланкою між народною прозою і пісенною творчістю вважається народне віршування, в якому використовуються казкові, легендарні та побутові сюжети.

Поетичний масив українського фольклору складають пісні, голосіння та думи. Народна пісня - найяскравіший вид фольклору. Вона здатна передавати специфіку художнього мислення своїх творців і носіїв. Пісня супроводжує все свідоме життя людини. Вона і тепер перебуває в стані активного побутування, тим самим підтримує формування національної самосвідомості українців.

І в наш час пісня залишається одним із невичерпних джерел національної культури. Згідно з історико - естетичною концепцією, прийнятою в нашій науці, українська пісенність підрозділяється на чотири великих підрозділи, кожний з яких об'єднує кілька жанрів, тематичних груп і циклів.

Генетично найдавнішим вважається ліро-епічний підрозділ, до якого входять переважно обрядові пісні (трудові пісні, колядки і щедрівки, веснянки, купальські і петрівчані, обжинкові, гребовецькі, весільні, ігрові, хороводні пісні), замовляння, дитячі пісні.

Унікальним фольклорним явищем є народні голосіння, які пов'язані з категорією трагічного і мають ширше семантичне забарвлення, ніж тільки висловлювання жалю за померлим. Близькі до голосінь українські думи. До епічних жанрів народної творчості належать балади та історичні пісні.

Значний пласт усної народної творчості складає дитячий фольклор, який ділиться на два великих підрозділи: пісні, що творяться і виконуються дорослими (колискові, забавлянки тощо) та власне дитячі пісні та ігри (заклички, примовки, прозивалки, скоромовки, лічилки тощо). До найдавнішого виду народної творчості належить народна драма, яка розвивалася у тісному зв'язку з народним театром. Найвищим досягненням української народної драми став вертеп.

Збереження фольклорної спадщини має велике значення для виховання національної свідомості та патріотичних почуттів. Виявлення та вивчення фольклорних творів дає можливість глибше і повніше зрозуміти процес розвитку національної культури, побачити все багатство жанрів і сюжетів. І саме головне - виявити нові, ще не записані місцеві варіанти, ввести їх в науковий обіг, ознайомити з ними громадськість та зберегти як для наступних поколінь так ї для науки.

Сухий І.І.Керівник зразкового дитячого ансамблю гармоністів Жашківського РБК, лауреат чотирьох міжнародних конкурсів гармоністів, заслужений працівник культури України

Ансамбль гармоністів є носієм збереження фольклору, що являється нематеріальною культурною спадщиною. Він є джерелом відродження та розповсюдження його на теренах Жашківщини.

Ансамбль діє 16 років. Учасники - це молоде покоління-діти. Колектив брав участь в 400 концертах, був неодноразовим переможцем обласних, республіканських і міжреспубліканських конкурсів.

За роки існування школу ансамблевої гри тут освоїли більше 100 дітей. В програмі колективу українська музика, п'єси вітчизняних та зарубіжних авторів, це світлі виразні і веселі мелодії, які завжди мають успіх у глядачів. Дитячий ансамбль гармоністів колектив однодумців, які щиро люблять свою справу, від душі захоплюються грою на гармоніці.

Ансамбль гармоністів є мистецькою візитною карткою м. Жашкова, наші діти дійсно прославляють Україну і її культуру.

Він брав активну участь в зйомках телепередачі російського центру " Грай, гармонь " Наші діти не хочуть дорослішати, щоб довше брати участь у колективі. Колектив є ровесником нашої незалежної держави, і є складовою частиною« золотого фонду музичного мистецтва. В ансамблі багато уваги приділяється збагаченню репертуару, прививається любов до місцевого фольклору. Глибоке знання методичного матеріалу творчої спадщини примножує глибину пізнання наших дітей.

Тут діти проходять школу поведінки на сцені, навчаються вгамовувати сценічне хвилювання.

Спливають роки. Змінюються мистецькі уподобання, орієнтири, смаки та моди. В мистецтво приходять нові покоління, з'являються нові імена, відроджується національна духовність, самосвідомість народу і людська гідність. Перекреслюються заскнілі ідеологічні догми, зникають вчорашні кумири.

В нашій молодій українській державі відбуваються переусвідомлення багатьох культурно-історичних процесів і окремих елементів. Цілі пласти культури справедливо повертаються до вжитку, і такий інструмент як гармонь (гармошка) повинна посісти належне їй місце. Гармоніка (гармонія, гармошка) - музичний інструмент з дивовижною історією, він глибоко проник у музичну культуру багатьох народів і став невід'ємною її складовою. В України її справедливо називають народним.

Гармонь - похідний інструмент. Неоціненну роль відіграла вона в солдатських окопах Великої вітчизняної війни. На привалі їй був радий і рядовий, і генерал. Чарівна гармонь вірою і правдою служила народному мистецтву і в наші дні зачаровує світ ніжним і пристрасним звуком.

На основі багаторічного досвіду мною написаний навчальний посібник "Українська гармоніка", яка отримала схвальні рецензії провідних музикантів України, Білорусі, Росії. Це єдиний підручник написаний і виданий в Україні, українським автором. З часом гармоніка була незаслужено забута. Своєю працею ансамбль повертає гармонь нашому народові. В цьому напрямку працює активно і фанатично.

Приклад життєдіяльності гармоні - проведення шостого міжнародного фестивалю " Кубок Кривбасу." 2006р. в м. Кривий Ріг, де серед баяністів, акордеоністів брали участь солісти-гармоністи на якому керівник Жашківського ансамблю виборов 2 місце. А нещодавно в місті Жашкові Черкаської області відбувся обласний фестиваль "Гармоністе, дзвінко грай!", який перетворився на свято народних талантів. Сподіваємось, що це стане традицією на Жашківщині.

В травні 2004 року ансамбль гармоністів брав участь в першому міжнародному фестивалі "Грай, гармонь!" в с.Чаусово-2 Миколаївської області. Серед творчих колективів він отримав друге місце, а його чобіт-гармошка був визнаний найоригінальнішим саморобним інструментом фестивалю.

Керівник ансамблю був учасником восьмої "Золотої десятки гармоністів Росії". В республіці Башкортостан мав приємну зустріч з учасниками національно-культурного центру українців Башкортостану "Кобзар". Ці люди-вихідці з України, земляки, родом з Черкаської області. Ця зустріч переросла в дружбу і мистецьке співробітництво.

Якщо кобза і бандура - це своєрідна емблема української народної музики, то такі інструменти, як гармоніка, баян та ряд інших є міжнаціональними музичними інструментами, що поширені також в українській народній музиці, хоч гармонь і відмінна від сучасного академізованого баяна. Бо з діда прадіда гармонь - це наше життя, наші переживання , надії і сподівання, і в свята і в будні і в радості і в горі.

Гармонь - не пережиток минулого, що стоїть і пилом припадає. Це наше дитинство, свято, радість.

В ансамблі проводяться дослідження по збереженню та популяризації фольклору. Тут діє осередок навчання гри на гармоніці.

У 2007 році відкрита музейна кімната гармоні та ансамблю гармоністів. В кімнаті - музеї йде пошукова робота по історії гармоніки. В експозиції представлена колекція гармонік, зібраний цікавий матеріал.

Участь дітей в ансамблі - це зайнятість дітей, відрив від вулиці, залучення до прекрасного...Вишита сорочка-український костюм це зовнішній вигляд учасників та керівника ансамблю. Колектив любителів цього мистецтва забезпечує стабільну діяльність колективу. Проводиться заохочення молодих учасників ансамблю. Ансамбль - центр розвитку народної творчості та збереження народних традицій. Кожна дитина - це творча особистість Ансамбль відроджує старе і добре, про що ми давно забули. Ансамбль виховує в учнів високий естетичний смак, любов до рідного краю, благородні моральні якості. Ансамбль є підґрунтям розвитку професійного мистецтва. Ансамбль є основним носієм і зберігачем народних традицій.

Керівник ансамблю успішно поєднує організаторську роботу з виконавською практикою. Поєднує роботу з науковими дослідженнями, написанням навчальних посібників. На протязі всіх років він особисто ремонтував, справляв, відтворював всі музичні інструменти.

В ансамблі працює батьківський комітет, це активні, енергійні люди, які цікавляться проблемами своїх дітей, участь в фестивалях - яскравий приклад відданого і безкорисливого служіння мистецтву.

Фольклор-це не пережиток старовини, не мертва застигла і відтворена механічно традиція. Це животворний процес, що розвивається в надрах народних вихованців і не згасає ніколи.

Гармонь прокладає собі дорогу з вулиці на концертну естраду на свято душі. Вона має важливе значення в загальному та музичному розвитку підростаючого покоління. Обласна науково практична конференція з питань збереження і популяризації нематеріальної культурної спадщини-це доказ роботи ансамблю.

Гармонь - це неоціненний та невід'ємний скарб нашої історії, культури та побуту. Дбати про майбутнє-святий обов'язок всіх нас, нині цих, аби не переривалась сув'язь поколінь.

П.М.Шевченко Викладач відділу народних інструментів Канівського Училища культури і мистецтв

Термін „троїста музика" (буквально: потроєна музика, або потроєний скрипаль) в Україні і в Білорусії достатньо широко застосовується в побуті і, особливо, в різноманітній літературі по відношенню до традиційних сільських інструментальних ансамблів танцювальної музики, їх основна функція виконання традиційних інструментальних (іноді зі співом) творів в якості супроводу до танців та ходи під час різних епізодів весільного обряду, в деяких регіонах України та Білорусії, також календарних обрядів - колядувань на Різдво, Новий рік, жіночих колядувань на Хрещення – гуцульське «Йордана», обходів дворів так званими волочебниками у весняні пасхальні свята). А, крім того (і це головне), троїста музика звучить у всіх приурочених і неприурочуваних ситуаціях, коли виконуються традиційні народні танці: на святі закладання фундаменту хати, молодіжних вечорницях та гуляннях, святкування з нагоди народження та хрестин дитини, проволік пастухів і худоби на літні пасовиська, а сьогодні також - на спортивних змаганнях, державних святах, в клубах і будинках культури, па річних громадських та виробничих заходах.

„Троїста музика - означає три існування, якби не дві обставини:

1) кількість музикантів в троїстій музиці коливається від двох до п'яти осіб і навіть більше як в різних локальних традиціях, так і усередині кожної з них, причому число „три" далеко не найбільш розповсюджене;

2) назва „троїста музика" застосовується до типу ансамблю, який в народі поряд з нею ще безліч інших назв, де кількісна ознака ніяк не виявляється.

Ніде число „три" для учасників ансамблю не є обов'язковим, а разом з тим, типи ансамблів, при всій їх різноманітності, досить близькі. Різнобічний аналіз українських та білоруських ансамблів - єдиних, де зустрічається число "три" у найменуванні, - допоміг би з'ясувати специфіку традиційних танцювальних ансамблів також їхніх східноєвропейських народів. Завдання даної розвідки зробити перший крок у напрямку комплексного дослідження троїстої музики з урахуванням не лише кількості виконавців та інструментів, але і їх складу. Специфіки інструментарію, особливостей фактури і принципів ансамблювання, історії виникнення та розвитку, міжетнічних та між соціальних контактів.

Скрипаля в народі і білоруси і українці називали „музика". „Троїста музика" - потроєний, помножений скрипаль (число „три" - часто було синонімом „багато" - це добре відомо з історії математики і має відношення не тільки до слов'янських народів).Як зазначалось вище, число „три" по відношенню до кількості учасників ансамблю троїста музика ніколи - ні в минулому, ні тепер - не було не тільки стабільним, але і переважаючим. Дуже поширені „троїсті" з чотирьох, п'яти і більш осіб. До ,, троїстої" належать і дуети з таким складом інструментів: скрипка і бас (піп народної віолончелі чи камерного баса); скрипка і цимбали; скрипка і гармонія; скрипка і бубон (або решітко - односторонній рамний барабан, іноді з дзвіночками та бубонцями чи тарілочками), також в більш пізній час - гармонія і барабан (або бубон); дві гармонії; гармонія і мандоліна (особливо в Поліссі), баян (кнопковий акордеон) і губна гармонія (Чернігівська і Гомельська області); скрипка і мандолінам (Полісся); скрипка і кардони (триструнна гітара).

Характерною рисою всіх традиційних складів цього типу ансамблів є участь у них скрипки - головного інструменту, що визначає троїсту музику, як тип за інструментарієм, її слід простежується: навіть у тих ансамблях сучасного складу , де вона реально відсутня, за характерною інтонаційною лінією інструмента і специфічним скрипковим солюванням.

Крім варіантності складу троїстої музики і кількості її учасників, стабільно залишається чітка диференціація партій. І ось тут число „три" найбільш визначальне. Воно фіксує ясне розмежування функцій:

1. Першої, ведучої партії - її головні параметри:

а) верхній, мелодичний голос;

б) виконавець - скрипаль;

в) найбільш з усього тут розвинене віртуозне начало, при цьому, всі турботи про композицію несе також скрипка;

2. Другої партії, її основна функція

- виконання мелодико - структурного стрижня, або гармонічного кістяка твору; інструменти

- друга скрипка, цимбали, кардони (або гітара), бас (басоля, контрабас) або гармонія;

3. Третьої партії, що є метро-ритмічним фундаментом ансамблю з поєднанням , нерідко, функції гармонічного басу (спадкоємця давнього бур дону).

Інструменти - бас, контрабас, бубон, барабан, бубон, іноді, в однорідних ансамблях - третя скрипка. Вказані три партії можуть досить різноманітно заповнюватись і розмножуватись за рахунок розширення кількості, й видів інструментів, на яких виконавці здійснюють якусь із функцій цієї партії. Такою є роль дудки, сопілки, чи флуєрки, яка проходить в ансамблі ніби разом з ведучою скрипкою, але підкреслює, головним чином, віртуозне начало.

Характерно, що назви, які сам народ дає своїм ансамблям, пов'язані з ім'ям, прізвищем, або прізвиськом скрипаля: Скрипаль - виконавець першої партії часто являється й адміністратором (домовляється з замовником про оплату праці, час роботи та інше, розподіляє гонорар та функції кожного учасника, а також є вчителем решти учасників колективу.

Поряд з диференційованістю партій, характерною особливістю троїстої музики є надзвичайне злиття, істинна ансамблевість, єдність капели в цілому. Не можна хвалити жодного музиканта троїстої музики окремо, на противагу іншим, - це тяжкий гріх, що шкодить справі. Характерною є гуцульська легенда , яка пояснює походження „троїстої музики" кохання трьох молодих музик до однієї дівчини. Дівчина не змогла надати перевагу жодному з них навіть тоді коли вони на її прохання влаштували своєрідний конкурс: хто заграє краще. Бо кожен грав краще! І від їх кохання, могутнього, як їх талант, і народився ансамбль, що нероз'єднаний віднині і навіки.

За складом інструментів нині різноманітні види троїстої музики можна об'єднати в дві основні групи:

а) капели з традиційним складом інструментів;

б) видозмінені за рахунок розповсюджених побутових загальноєвропейських інструментів.

Поступове введення до складу троїстої музики духовних інструментів - сопілки, флуєрки, пізніше - кларнету, труби, флейти, тромбону, а також баяну, акордеону, гармошки, що викликало значне посилення звучання і необхідність врівноваження за рахунок загального розширення складу, спричинило появу найкрупнішого різновиду троїстої музики, яка іноді називається „велика музика"( в Україні).

Вивчення культури традиційних весільних і танцювальних ансамблів - завдання важке, порівняно нове, але важливе. За ним майбутнє не тільки науки, але і перспективи розвитку національної сучасної музики. Нові кроки на цьому шляху повинні кардинально розширити і поглибити проблематику і інформацію про польові матеріали.

Мицик В.Ф. краєзнавець, етнограф Українська земля є центром духовності. Земля її благами, внутрішніми коливаннями, поєднаними з небесною благодаттю та космічними випромінюваннями, витворили осібний етнотип людності зі своїм способом життя та духовною організацією. У цьому етносередовищі упродовж багатьох тисячоліть розвивалася основна життєтворча галузь - хліборобство. Усі історичні культури у своїй образотворчій мові були у цілковитій єдності із Світом і його життєвими силами. Нині вони зафіксовані у народній культурі У ній вмістилося усе життя народу українського й у віки минулі, і в дні нинішні. Найістотнішим носієм її є українське село. Тут усі види й напрямки його творчої душі: і щоденна ввічливість, і невибувна щедрість, і багатоголоса пісня, і різноманітне мистецтво, і розкішне вбрання, і обрядові дійства, і звичаєва мудрість.

Таким і є наше село з поетичною і мелодійною назвою - Вишнопіль. В ньому збереглися зразки предківської культури. Тут відкрито найдавніше на Черкащині ранньотрипільське поселення. Йому 6000 років. У давню пору звідси здійнялися племена і пішли у П'ятиріччя Індії і там заснували хліборобське обіддя Вишнапур, що в перекладі означає Вишнопіль. Тут побутують різноманітні пісні - фольклорист Мирослав Мицик записав їх 757, 2500 прислів'їв та приказок, 410 загадок, а ще казки, усмішки, прикмети. У селах я почав досліджувати народні свята і встановив, що вони належать до найосновніших духовних цінностей українського народу - до свят Сонячного кола. До них та народних обрядів -родин, весілля, похорон жінки випікали короваї, калачі, дивні, лежні, шишки, коржі-калити.

Тисячолітня традиція розмальовувати хати, хліви, повітки побутувала у 1950-1960-х роках. Своїми розписами у селі відомі Наталка Бойко, Ксенія Груця, Тетяна Жарун, а Параска Кирилюк навіть малювала настінні килими. Майстри розмальовували скрині, мисники, полички. Степан Мамалиґа виготовляв фігурні ліжка і їх же розмальовував. Барвисті писанки виготовляли Наталка Горбатенко, Тетяна, Ольга і Марія Баранюки, Горпина та Федосія Мицики. Тетяна Цупка, Варвара Рибчинська, Текля Дяченко. На всю округу були відомі килими та крайки Наталки Горбатенко ткали Іван та Пилип Починки, а пізніше - Ксеня Груця. Поширеним жанром було художнє ткання. Вправними ткачами були Ганна Усатенко, Іван Присяжнюк, Ніла Березовська та ще до півсотні майстрів ткання. А Храмина Барацюк, - Наталка Горбатенко, Микита Драченко, Омелян Демидовський стали лауреатами Всесоюзного фестивалю 1967 року. Наймасовішім жанром зостається вишивання. Образною мовою, барвистістю і зараз ваблять сорочки Ірини Процепко, Марії Пастушснко. Хаврони Якименко. Багатьох вишивальниць майстерністю перевершив Михайло Кужелівський.

Грою на весіллях та вулицях уславилися Дарка Крижанівська, Євген Пічко, Герасим Баранюк, Микола Єгоренко, бубоністи Дмитро Рябокінь та Володимир Чехман. Іван Сотниченко у 1930, 1950, 1960-х роках створив три капели бандуристів, виготовивши для них понад двадцять бандур. Музика Михайло Їжакевич став членом Спілки композиторів України. Консерваторію закінчили Михайло Їжакевич, Онися Кочережко, Анатолій Ласький.

Де музика там і танці. Із них відомі гопак, гопак - дрибало, тропак, козачок, але найбільше було польок: вишнопільська, косенівська, очеретівка, на два боки, ойра, веселка, вербунка, щупавка, кокетка, бджілка, бренька, полька з пристойно. Тож не дивно, що в такому середовищі зросло чимало художників.

Найвідоміший із них - народний художник України Іван Сидорович Їжакевич. Членом Спілки художників став його онук Нарцис Кочережко. А ще відомі своїм малярським талантом Микола та Володимир Сухопіри, Яків та В'ячеслав Дерещуки, Яків Руденко.

Здобутки вишнопільців і в науці є вагомими. Серед них-член-кореспондент АПН СРСР, доктор філософських наук Віталій Войтко, доктор філологічних наук - Галина Їжакевич, доктор медицини Володимир Кондратюк, кандидат сільськогосподарських наук Василь Стеценко, кандидат медицини Михайло Ширин, кандидат біологічних наук, селекціонер Василь Мамалиґа - професор Вінницького аграрного університету. Чотири вишнопільці удостоєні почесного звання заслужений.

Тарас Шевченко писав: - «сам Бог витає над селом". Благодійна небесна і земна сила сприятлива і для збирацької та літературної творчості. Дописувачам газет, журналістами стали Дмитро Цупкий, Пилип Коломієць, Іван Коханський, Федір, Іван, Мирослав і Вадим Мисики, Михайло Усатенко, Роман Рослік. Із села вийшли три члени Спілки письменників України: Федір Мицик, Анатолій Кашеїда, Григорій Діхтяренко. Творча традиція благодатно вплинула й на інших вишнопільців. Понад тридцять осіб писали і пишуть поезію та прозу. Найоригінальніші з них - Іван Коханський, Палажка Баштанюк, Іван та Мирослав Мицики, Микола Кирилюк.

У такому благодатному середовищі зростають творчі роди. Серед них уславився і рід Мициків. Як виїздити із Вишнополя по праву руку у тіняві вишняків розтягнулася вервечка хат. Від розвилки доріг і окрайньої хати - оце і є куток Мициківщина. Здавен тут заселився купно наш рід: діди, прадіди і прапрадіди тут жили.

На Мицківщині наш рід урісся в землю цупко. Доля і час над ним розпорядилися не кращим чином. Багато років вони тут жили. Із дубів лісу, що підходив ледь не до села, вони робили ступи для основи хати. Зрізаний дуб до ста років випромінює сприятливу для життя енергію. Обвалькована глиною така хата підтримувала здоров'я родини. Згадую дідів і бабів, як жили тут. Одним із тих, кого знаємо, що найдавніше жив на кутку Мициківщина, був прапрадід Сава. Мав своє обійстя та землю, а ще мав синів Івана, Сидора, Василя. Як одружилися діти – тут же й наділив їм грунт у спадок. Де вони родились, там і отаковилися. В Івана Савича та Катерини Єрмолаївни народилися діти Лукія, Нестір, Олекса, Настасія, Килина. Нестір помер у голодовку 1922 року. Його дружина Федора вдруге вийшла заміж за Юхрема Харкавенка. Лукія одружилася з і Степаном Мициком , а Калина - з Терешком Руденком. Останніми роками жили на Кубані і Мицики весь час з ними родичалися. Так ніби між Кубанню і Вишнопілем не було великої відстані.

На родовій місцині своїх предків жив Іван Савович Мицик. Його син Олекса у двадцять п'ять років вирішив одружитися. Покохав він гарну і співучу дівчину Горпину - дочку далекого сусіда Захарка Усатенка, сім'я яких жила за три-чотири хати нижче від розвилки доріг на нижній вулиці. Три родини Усатенків також жили купно. Предки їхні справді були вусаті. Не знати, чи із запоріжців вони, а що козацького коліна - то таки вірогідно. Горпина Захарівна пам'ятала не тільки свого діда Давида та його пісню „Смерте моя роздана", а й прадіда Сану. Усі вони носили козацькі вуса. Молодятам 1910 року справили весілля. Спочатку тіснилися у хаті батьків. Наступного року батько Іван виділив подружжю місце під садибу на своїм городі. В 1911 році народився первісток Федір. Мати Горпина піснями всю душу виливала у свого сина. Пізніше вони відгукнуться у хлопця поетичними рядками. Будуватися почали аж наступного року. За рік звели хату. Взимку 1914 року народився другий син - Антін. У жнива прямісінько з поля Олексу, як і багатьох чоловіків, забрали на війну. Молодший його брат Нестір служив матросом у Севастополі на кораблі „Пруті", той, який третім із кораблів Чорноморського флоту, підтримуючи самостійність України, 1917 року підняв жовто-блакитний прапор. З війни О.Мицик повернувся із срібним Георгіївським хрестом і тяжким пораненням у руку. Пенсія допомогла розбудувати господарство: хату вкрили бляхою - це була четверта така хата у селі. Спорудили клуню разом із хлівом. У 19919 році радість і горе обійняло родину: 17 жовтня народився син Іван, а ЗО грудня від тифу помер глава родини.

Дітям за хрещених батьків, а собі за кумів, як і велося в роду, взяли із ближчих родичів: за Федором були - батьком Іларіон Мицик, а матір'ю Марія Олійник (Бондаренко) з Тальянок, за Антоном - батьком Степан Мицик, за Іваном - матір'ю Олександра Сидорівна Рибчинська, сестра Степанова.

Федору за взірець був батьків брат Нестір. Він так гарно писав, наче малював. Учив Федора писати і читати. Коли хлопець 1922 років пішов до школи, дядько Нестір раптово помер. Брат матері Семен Усатенко писав вірші і малював. Помер також молодим у 1927 році. Обидва дядьки посіяли в душу Федора зерна творчості. Федір поставив перед собою мету стати поетом. Оскільки кожен творець є духовним проповідником, то юнак всюди старався бути на перших. Працював піонервожатим, завідував хатою-читальнею, був членом комітету незаможних селян, секретарем комсомольської організації, сільради, їздив на будови Дніпрогесу, Нікопольського трубного заводу. Пізніше про свою активність він напише, що час даремно марнував, а треба було більше віддаватися творчості.

Ф.Мицик часто дописував до газет. Нарешті з 1932 року став працювати літпрацівником, секретарем редакції газети „Соціалістична перебудова" у станиці Кримській на Кубані. Потім працював журналістом у газеті „Колгоспник Бабанщини". У 1935 році, після двох років військової служби в Умані, вступив на навчання до Українського комуністичного інституту журналістики в Харові. Всюди і завжди писав, творив, цінував слова „родючий чорнозем". Він виходив на вершини поетичної і журналістської творчості, але фашистська куля обірвала його життя вже на початку війни 1941 року. Федір дав духовний поштовх до творчості усій родині Мициків.

Під впливом старшого брата почав писати вірші Іван Мицик. Будучи студентом Тальянківської ветфельдшерської школи, він із 1939 року друкував свої вірші в районній газеті „За більшовицьку роботу", а під час служби в армії - у газеті „Вперед". Танкіста молодшого лейтенанта І. Мицика в одному з боїв 1943 року тяжко поранено - вісімнадцять ран за один раз та ще шматок правої легені відбито. Незважаючи на це він із братів прожив найдовше - 68 років. Одружився з молодшою за себе Надією Довгошиєю і з нею мали двох синів - Федора і Михайла. Загибель брата стала спонукою для творчості і найплідніше Іван Олексійович писав у післявоєнні роки. Вірші і записи народної словесності записував під девізом: "Щоб день вівся та хліб ївся". Вчителював, працював журналістом.

Син Федір названий на честь Ф. Мицика свою долю пов'язав з Іриною Баранюк. Рід цей також давній у Вишнополі. Батько Петро Антонович жив на обійсті свого батька. Хата стояла на правому березі Кам'янки, за якусь сотню метрів від бабанської дороги. Одружився він з Тетяною Балаганівською. її батьки також були корінними вишнопільцями. Душі й серця Федора та Ірини полум'яніли вірним коханням і підносилися до творчості. Він навчався в Українському інституті журналістики. Писав задушевні вірші, друкувався у газетах і ніжні слова із свого серця він виливав у листах до своєї коханої. Після закінчення Городищенської школи плодоовочівництва Ірина і Федір побралися 12 липня 1938 року. Жили в Києві. Федір Олексійович працював журналістом у столичних газетах „Комсомолець України", „Голос радзецькі", „Безбожник". Виростав на доброго поета, підготовив три збірки віршів „Моя починається пісня", „З книги про друзів" та „Моїй землі". їхньому виходу у світ завадила війна. Своє слово, як зброю, Ф.Мицик узяв на фронт. Там і обірвала ворожа куля його життя і пісню. Через дванадцять років після трагічної загибелі до поета прийшло визнання - його посмертно прийняли до Спілки письменників, вийшли друком книги його віршів.

Після втрати чоловіка на фронті 1941 року Ірина Петрівна взялася за перо. В роки війни вела щоденник, писала оповідки, записувала народні пісні та звичаї. Зібрала дані про голодовку у селі і видала книжку „Голод у Вишнополі". Написала повість про своє життя „Літа прожиті і пережиті". Любов до батька та його творчості передала синові Мирославу, який ще з дитинства казав, що буде поетом. Працьовитість у нього була надзвичайна. Якщо він щось писав, то нічого іншого для нього не існувало. В 1954 році у нас сталася велика пожежа - згоріла хата, хлів. Стривожена тітка Мотря забігла у світлицю: „Славо, хата горить!" „Я пишу!" - мовив, не відриваючись. Він повністю віддався, своїй і батьковій творчості. Зібрав і впорядкував його вірші, прозу, журналістські публікації, частину з них переклав з польської. Написав нарис про нього „Життя - горіння". У тому, що вийшла збірка віршів Федора Мицика „Моїй землі" („Радянський письменник", 1962), першорядна заслуга Мирослава. Другу збірку „Поезії" („Молодь", 1974) мені довелося тільки незначно доповнити.

Мирослав і мене прилучав до журналістики і-творчої праці. В ньому був і його заповіт, аби наш Мициківський рід був родом літераторів, учених. Те, що не встиг зробити батько, продовжував Мирослав, а після його смерті творчу лінію роду почав продовжувати я. Етнографія, археологія, журналістика, краєзнавство дали мені змогу створити п'ять музеїв, у тому числі й Тальнівський музей історії хліборобства, написати низку книг з досліджуваної тематики - „Свята Сонячного кола", „Красна наша калита". „Ялимине райце". „Каша - мати наша". „Воїнська могила", „Місто Сонця", монографію „Священна країна хліборобів", альбом ..Писанки Черкащини", „Син землі і сонця". Видав також поетичні збірки Ф.Мицика „Моя починається пісня" та М.Мицика „Пахощі землі".

До творчості і фольклористики, народного мистецтва долучилася і моя дружина Ангеліна: пише вірші, статті та нариси про рослини рідного краю, плете різні вироби із соломи. Сину Добромиру доля відміряла лише тринадцять літ. Він захоплювався козацькою історією України, досліджував трипільські міста у Майданецькому, Тальянках. Брав участь у студентській голодовці 1990 року в Києві. Працював у музеях Черкас, Тального. Писав замальовки історії краю.

За заповітом брата Мирослава торік я видав збірник „Вишне поле" про творчість одного села. Цього року вийшла друком друга книжка, але вже про творчість однієї родини - „Мициківська левада". Присвячена вона 95-річчю від дня народження поета і журналіста Федора Мициката 60-річчю з часу його загибелі. У ній опубліковано пісні, що її донесли Горпина Захарівна Мицик. її онука Людмила у записах М. Мицика. Окрім віршів М.Мицика, вперше опубліковано його прозу, переклади та епістолярну спадщину. Ця збірка засвідчує, що рід Мициків розвивався як творчий. Духовну потугу йому задав поет і журналіст Федір Мицик. Його справу продовжувала дружина. Обидва сини, його брат Іван працювали журналістами. Народну творчість Ірина Мицик записувала ще в час німецької окупації з 1943 року. Збирацьку діяльність продовжили сини Мирослав, Вадим та невістка Ангеліна. Наші діти Людмила і Ярослав закінчили музичну школу з класу бандури, а син Добромир - з класу цимбалів, брався до писання і малювання .

Голодовки, війни, життєві незгоди над родом розпорядилися не найкраще. Багато дочасно пішли з життя, розпорошилися по світу. . Та рід не пересікся. Він живе і розвивається на відведеній йому Богом своїй Мициківській леваді.

Коваль М.Д. Заслужений працівник культури України, член Всеукраїнської спілки кобзарів-бандуристів, майстр декоративно-прикладного мистецтва опрацьовував аспекти обрядового фольклору села Великий Хутір Драбівського району на Черкащині.

Окремі нотатки з його праці:« Я, Коваль Михайло Дмитрович, корінний житель села Великий Хутір, формував свій культурний світогляд на основі звичаїв та обрядів свого рідного села. Я не був дослідником , просто вбирав нашу духовну ауру, як повітря чи джерельну воду. У моїй пам'яті мимоволі відкривалися наші пісні, примовки, звичаї та обряди. Більш цілеспрямованим дослідником усного фольклору села я став, коли в 1995 році створив дитячий фольклорний гурт «Дударик». З дітьми ми почали зустрічатися з літніми людьми, записувати пісні та звичаї, вчилися працювати з носіями усного культурного спадку, вчилися спілкуватися з літніми людьми. Зібрані матеріали формували в сценарії, наближені до автентичних ситуацій і показували їх на сцені. Ці сценарії охоплювали, практично, весь календарний звичаєвий рік, а також деякі весільні обряди.

Дуже цікаві, як на мій погляд, є дослідження веснянок. Час виконання веснянок припадає завжди на піст. А співи та танці під час посту були просто нечуваним святотацтвом, великим гріхом. Співати можна було лише релігійні псалми та пісні з особливим обрядовим виспівом. Тож зміст пісень був не такий важливий, головне - щоб була відповідна мелодія, дуже схожа на наші весільні пісні з високим фальцетним підголоском. Про весну в наших веснянках майже ніколи не згадувалося. Співали про кохання, про сімейно-побутові стосунки, але мелодії були тільки веснянкові (вони ж і петрівчані). На сьогодні нам відомо три такі мелодії. Ігри та хороводи починали водити лише із Великодня. Веснянки, де згадується весна, наші старожили не пам'ятають, але ці слова ми чуємо в колискових.

Колискові у нашому селі - теж величезний пласт з цікавими словами, поняттями, лексикою, що вказує, можливо на сумське їх походження. Зміст їх - найрізноманітніший: від «котка» та «гулів» до материнської скарги на невдатного сина - п'яницю.

Цікаво, що весільні пісні мого села досить відрізняються від пісень сусідніх полтавських сіл, хоч ми й досі вважаємо себе полтавчанами. Знову ж таки, відчувається спорідненість з Сумщиною. Можливо, спалене в кінці XVII століття, село було заселене вихідцями з Сумщини. Про це говорять і окремі мовні особливості, і особливості матеріальної культури.

Цікаво, що крім гуртових пісень «під витяжку», є у нас і пісні для сольного виконання, які співалися високим голосом, як звала моя бабуся Оксана, «дисконтом». Побутували - і я ще їх застав - канти, гуртові пісні, але не «під витяжку». А схожі на церковний спів.

Не уникали дівчата на вечорницях пісень-плачів за рідною людиною.

Пам'ятаю я ще й часи (до речі, не такі й давні - 70-і роки), коли за столом обов'язково співали народні пісні на слова Тараса Шевченка: «Реве та стогне...», «Заповіт», «Катерина».

Весільні пісні в нашому селі особливо багаті мелодійно, особливо поетичні. Протягом весільного дійства, цієї «народної опери» оспівується кожне дійство, кожен найменший штрих весільного обряду. Причому обов'язково багатоголосий спів. Відчуття гармонії голосів у наших людей ще донедавна було просто вражаюче: кожен, хто співав у тому спонтанному хорі ( я маю на увазі не лише весільні, але й звичайні побутові пісні), прекрасно відчував пісню і вплітав свій голос у той узор так, що він доповнював і збагачував загальну палітру пісні. «Партій» ніхто не розучував.

Дійшли до нас, хоч і небагато, жниварські пісні, в основному, жартівливого характеру. Звичай нести хазяїну обжинковий вінок у нас зберігся, а от що співали йому при врученні того вінка-люди не пам'ятають.

Є у нас і окремі танцювальні пісні, і пісні, на мою думку, літературного походження.

Словом, духовний світ наших батьків та дідів був дуже широкий і глибокий. Настав час обережно ставитись до духовної культури. Пора вже вчитись поважати себе!»

Коваль Михайло Дмитрович народився 1948 року в селі Великий Хутір Драбівського району Черкаської області. Має вищу освіту, закінчив Київський Державний інститут іноземних мов. Нині на пенсії.

Як соліст-бандурист Михайло Дмитрович став переможцем Міжнародного фестивалю народного мистецтва „Хортиця", присвяченого 500-річчю запорізького козацтва (1991 р.) Він є лауреатом Всеукраїнського фестивалю кобзарського мистецтва „Дзвени, бандуро, в козацькім краї", присвячена 400-річчю від дня народження Б.Хмельницького. У 1994 році став членом Всеукраїнської спілки кобзарів, а в 1996 році - переможцем І фестивалю „Світло Маркіяна", присвяченого 185-річчю з дня народження М.Шашкевича, що проходив в м. Львові. В 1997 році - перемога на І обласному фестивалі мистецтв українського козацтва „Козацькому роду нема переводу". В 2003 році одну з пісень самобутнього кобзаря з Великого Хутора було записано на європейський диск „Всесвітня музика", а Всеукраїнська спілка кобзарів-бандуристів та об'єднання „Кобзарський цех" видали диск „Псалми та книги".

В 2003 році виступ в концерті в Українському культурному центрі в м. Москва, в листопаді цього ж року - участь у Всеукраїнському фестивалі кобзарів-бандуристів „Переяславська осінь Кобзаря". В 2005 році - участь у Всеукраїнському фестивалі фольклорного мистецтва с. Шишери Івано-Франківської області, Всеукраїнському фестивалі козацької пісні „Встань, козацька слово! Засвіти знамена" м. Радивилів Рівненської області, на якому посів І місце.

Як бандурист та майстер декоративно-прикладного мистецтва брав участь у Всеукраїнському фестивалі „Країна мрій" м. Київ, представляв Черкащину на вшануванні кобзаря Лайоша Молнар в м. Львові.

В 2005 році представляв свої доробки та виступав як кобзар в Альбертському університеті та для громади міста Едмонтон, також були його публічні виступи в „Живих народних джерелах", в Центрі українського фольклору.

В 2006 році бере участь у Всеукраїнському Шевченківському святі „В сім’ї вольній, новій" м. Канів, Всеукраїнській виставці старовинних українських інструментів в м. Харкові, Всеукраїнській виставці майстрів народного мистецтва в м. Києві, в обласних культурно-мистецьких заходах, святі козацької пісні м. Шпола, святкуванні міста Черкас, виступ на виставці художниці Оксани Сірої в м. Черкаси.

В 2007 році М.Коваль бере участь в концерті, присвяченому 193-й річниці від дня народження Т. Г.Шевченка в м. Києві, у Всеукраїнському святі Великодня в Музеї народної архітектури та побуту України, в обласній науковій конференції з питань збереження та популяризації нематеріальної культурної спадщини Черкащини, в 13-му Міжнародному фестивалі вокально-хорового мистецтва в Фінляндії, записує патріотичні пісні на компакт-диск та виступає як народний майстер на Всеукраїнському фестивалі „Країна Мрій" в м. Києві , робить запис на компакт-диск пісень Т.Г.Шевченка, бере участь в проведенні презентації рушника єдності в краєзнавчому музеї м. Черкаси.

Михайло Коваль — людина з великим талантом. Він співає і грає на бандурі, типовому народному інструменті, займається ткацтвом, виготовляючи традиційні пояси та ткані картини за власними ескізами, виготовляє солом'яні капелюхи для дорослих та ляльки для дітей.

У його творчому доробку більше 20 особистих творів, як самодіяльного композитора. Завдяки його дослідженню пісенного фольклору Черкащини зібрано близько 200 пісень, відтворено деякі забуті народні звичаї та обряди.

Згідно Указу Президента України „Про відзначення державними нагородами України працівників, установ та організацій Черкаської області" від 3 лютого 2004 року Ковалю Михайлу Дмитровичу присвоєно почесне звання „Заслужений працівник культури України" .

ідеологи концентрують свою увагу або на уславлені й пропаганді мистецьких зразків минулого, або ж намагаються створити нові звичаї на основі тих же минулих, або витворити нові традиції, що символізують нові аспекти побуту, в тому числі й святкового.

Декоративно-ужиткове мистецтво.Менталітет, психологія українців формувалися під впливом національних традицій, звичаїв, обрядів, усної, пісенної музичної народної творчості. Мають українці своє неповторне національне вбрання, яке викликає зацікавленість в усьому світі; мають неповторні обереги родини, оселі – вишивані, ткані рушники, скатертини; мають особливі предмети домашнього вжитку.

Із глибини віків тягнеться до нас коштовна ниточка, що в’яже між собою покоління. Ця ниточка - народна творчість. Безліч народних умільців, відомих і невідомих майстрів, приклали свої знання і вміння до розвою, розквіту різноманіт­них видів народного мистецтва.

Ужиткове мистецтво українського народу має визнання одного з найбагатших і найкращих у світі. Сімейними оберегами "Бере­гинями" називають у народі традиційні малюнки і орнаменти, що прикрашають рушники і сорочки, горшки та кухлики, килими, доріжки, скрині, ложки та Інші домашні скарби. Вся широта душі народної і доброї вдачі вилилася в час натхнення на предмети повсякденного вжитку, необхідні у господарстві і побуті. Та мали ті орнаменти не тільки прикрашальне значення, але й були символами, у які свято вірив народ.

Поруч з вишиванням, ткацтвом, гончарством і різьбярством невичерпним джерелом шедеврів орнаментики та декоративного розпису е українські весняні писанки.

Саме яйце - предивна таїна: з прозорої водички і жовтка з’являється у світ нове життя. Яйце було у наших предків об’єктом культу. Різні народи світу шанують яйце і мають свою власну атрибутику його возвеличення. Навколо яйця створено безліч легенд, міфів. Яйце і дерево у слов’ян стали символами весняного пробудження землі, перемоги життя над смертю.

У давні часи святкування приходу весни на території сучасної України супроводжувалося народними гуляннями. Молоді і старі йшли до оживаючого від зими гаю, де піснями і танцями славили повернення життєдайного весняного сонця, водили гаївки, веснян­ки, влаштовували молодецькі забави, Ігрища, качали розписані символічними злаками, що перейшли згодом в орнаменти яйця.

Християнство, яке офіційно було прийняте Київською державою у X ст. увібрало в себе багато місцевих звичаїв та народних тра­дицій. Поруч із святом Івана Купала, новорічними щедрівками і колядками, залишалася також стародавня народна традиція - навесні розмальовувати писанки.

В залежності від техніки оздоблення розписані й пофарбовані, мальовані яйця в Україні поділяються на "крапанки" - вкриті кольо­ровими плямами ,"писанки" - розписані за допомогою воску різними декоративними орнаментами; "мальованки" - розмальовані пензлем; "шкробанки" або " дряпанки". Найбільшого розповсюдження набрав восковий метод.

Для виготовлення писанок вибирають чисті, гарної форми яйця, найчастіше курячі, а також гусячі, качині, а в сиву давнину - голубині, горлиць. Розтоплений віск старанно наносять на яйце за допомогою спеціального писачка - металевої конусопо­дібної трубочки, прикріпленої до дерев’яного держака. Спочатку наносяться деталі орнаменту, що мають лишитися білими. Після цього яйце забарвлюють найсвітлішою з фарб, що заздалегідь приго­товані, наприклад жовтою. Потім на жовтому тлі виписують відпо­відні деталі орнаменту, що мають бути червоними і т.д. Нарешті тло забарвлюють найінтенсивнішою темною фарбою, частіше чорною, вишневою або коричневою. Опісля яйце трохи підігрівають у печі, або гарячій воді, щоб розтопився й зійшов віск - і писанка готова. Для того, щоб фарби краще бралися, перед розписуванням поверхню яйця протравляють оцтом.

Виготовлення дряпанок розпочинають з того, що яйце фарбують у яскравий, Інтенсивний колір, а потім металевим вістрям чи голкою зішкрібають, пофарбований шар шкаралупи яйця, утворюючи найрізно­манітніші ажурні орнаменти.

У давнину фарби для писанкарства готували за традиційними рецептами з коріння чи кори різних дерев та кущів, з цибулиння. Так, жовту фарбу добували з кори солодкої яблуні. З навару гречаної соломи також виходить жовта фарба, а з полови – коричневу. Світло - і темно-коричневий колір добувають із кори вільхи, зелений - з полови конопляного сім’я, з полину, бадилля молодої картоплі. А коли писанку, зафарбовану у червоний колір, вкидали у настій дубової кори, то яйце ставало чорним. Зараз широке розпов­сюдження набувають анілінові барвники для вовни.

Беручи до уваги матеріали археологічних розкопок, можна стверджувати, що найбільшого поширення в давні часи писанкарство набрало у нас в період Х - ХШ ст.

Більшість орнаментів писанок - прадавнього походження. Всі вони мають конкретний зміст. Кропітка праця вчених, досліджен­ня археологів, тексти пісень дали змогу розкрити зміст окремих деталей писанки.

Одним з найпопулярніших мотивів у розписі писанок е зобра­ження солярних знаків: зірок, сонця. Культ сонця у наших предків був чи не найголовнішим. Іншим найбільш поширеним мотивом було зображення хвилястої лінії, що символізує воду - колиску усього живого, вічності, безкінечності буття.

Особливу увагу привертають писанки" Берегині". Образ жінки-праматері був широко відомий І в Інших народів. Як і в ті давні часи, українські майстри зображають на писанках жіночу постать на весь зріст з піднятими догори руками. З появою християнства яйце стало прикрашатися зображеннями Божої Матері, розп’яття Христа, образи яких злилися з символом Берегині. Ці нововведення, як правило, займають на писанці центральне місце, але оточені вони все тими ж прадавніми орнаментами.

Характерне для писанки зображення "сосонки", " дерева життя", "волового вічка", різних трав, геометричних фігур. Розповсюджені зараз натуралістичні зображення квітів, листків, птахів та звірів.

Коли люди хочуть підкреслити принадність чогось, то кажуть: " Гарне, наче писанка". Згадаймо слова одного з найславетніших українців, великого художника Тараса Шевченка:

Село на нашій Україні

- Неначе писанка село...

На Черкащині писанкарських традиції сягають найдавніших часів. Із майже сорока керамічних писанок, знайдених під час розкопок, на Черкащину припадає двадцять три. Тло в писанках - чорне, сіре, червонясте, коричневе, але орнамент створений із одних і тих самих традиційних елементів.

Давньоруські писанки з нижнього торця мають отвір у який під час виготовлення вкидали керамічну кульку. При трясінні вона торохтить. Це створює шумовий ефект, певний ритм для танцю.

Сонце, зорі, ружі, дубове, кленове, берестове листя у поєд­нанні з безконечниками, трикутниками, круторогами є основними символами в писанковій мові Черкащини. "Сорочачі лапки", "трипали" своєрідно відтворюють тризуб - знак триєдності. Деякі прадавні символи дістали приземлені, але більш зрозумілі назви:" курячі ніжки", "грабельки", " чумацькі штани", " попові рукави", "півнячий гребінь", " маніжка", "бочечка".

Приступаючи до розпису, кожна писанкарка у своїй уяві має певний план, так би мовити, схему розташування орнаментальних елементів на поверхні писанки. І вже в ході розпису вона розцві­чує цю схему безліччю композиційних варіантів, що народжуються у процесі творчості.

Довгий час зміни у традиційних розписах вважалися гріхов­ними. Це і допомогло збереженню орнаментів і символів, якими користувалися прадавні наші земляки.

Багато віків писанки несуть у собі заряд енергії, силу-силенну Інформації, високий лет думки, досвід душі народної, красу і світло.

Минають роки і десятиліття, спливають часи, епохи, але не вмирає одвічний потяг народу до прекрасного, не вмирає щире бажання вилити свою душу у чудових витворах декоративно-приклад­ного мистецтва, виразити свої почуття до рідної землі, природи, що нас оточує, один до одного.

З плином часу, а також під утисками ворожих ідеологій втрати­лося первородне ставлення народу до традиції розпису весняних писанок, але залишилася сама традиція - до Великодня розфарбову­вати яйця. І щоб не втратити глибоке розуміння власного походження, не згубити ключ до генетичного коду, що єднає нас впродовж віків-передають майстри з рук у руки коштовну ниточку народних ремесел, що в’яже часи і покоління, оберігає нас від безпам’ятства, не дає загинути квітучому Дереву життя України.

Китова С.А. доктор культурології, професор кафедриукраїнської літератури ЧНУ ім. Б.Хмельницького

Уже близько 20 років викладач Черкаського національного університету Світлана Андріївна Китова збирає рушники, зараз їх в колекції близько 900. «Спочатку просто ходила по селам, давали багато, але можна було і купити чи обміняти на щось необхідне», - каже колекціонера. А одного разу за український рушник бабуся з Новоселищ попросила аж 500 рублів (хто пам'ятає

велика сума на той час). Так було зібрано перші 300 рушників, вже після виставки в Палаці піонерів люди більше зацікавились музеєм. Так одна 86-річна бабуся з Дніпропетровська, яка казала, що «готується в далеку дорогу», принесла рушники на зберігання. Вони залишились ще від її матері, А у минулому році на музей приїжджали подивитись вишивальниці з Донецька.

багато у Китової рушників з християнськими та дохристиянськими орнаментами, є і російські.

Кожний з них, за словами Світлани Андріївни, має свою історію, можна прочитати, як книгу завдяки вишитим символам. Найстарший рушник у колекції середини XIX століття.

Паралельно з рушниками пані Китова назбирала багато старовинних речей — глечики, праски, та веретена, люльку, скриню і навіть ярмо. Все це було знайде­но почасти на подвір'ях старих покинутих хат. Є навіть тарілка з першою радянською символікою — два чоловіки (один з серпом, інший з молотом) потискають один одному руки, а над ними напис: «Мы путь земле укажем новый, владыкой мира будет труд». Вра­жають і декілька ікон (за одну з них чоловік попросив лише... ковбаси), але у музеї їх виставлено не бага­то, у колекціонерки викрали якось сімнадцять ікон.

Світлана Андріївна не зби­рається передавати цю унікальну колекцію до музею. «Я себе без них не мислю..», - каже вона. Звичайно, комусь «Музей рушни­ка» обов'язково перейде, але це буде людина, яка зможе берегти і дбати про них. На останнє запи­тання: «Яка вартість вашої ко­лекції?», пані Китова відповіла: «Моє життя...»..

Досвід роботи майстринь народної вишивки родини Шпор з с. Краснопілки Уманського району відомі за межами нашої області.

У березні пробуджується весна, обережно пробиваються з-під землі перші квіти, начебто питають у неї, чи вже буде тепло? Коли заходиш у затишну оселю родини Шпор, не полишає відчуття радості весни, тепла, бо тут у кімнатах скрізь квіти, на білому полотні квітує весна-красна.

У цій родині вишивають всі жінки - від найстарішої до наймолодшої.

Мати - Наталка Степанівна, якій зараз 96 років, не розлучалася з голкою до 90-та. Вишиває знана далеко за межами Уманщини та Черкащини талановита дочка Наталки Степанівни - Євгенія Іванівна, яка довгий час працювала фельдшером на селі і по секрету зізнається, що себе від стресів і нервового напруження лікує голкою... У родині вишивають внучка, правнучка...

Наталка Степанівна, найстаріша майстриня роду, навчилася вишивати у своєї мами, і так мистецтво вишивки передавалося з покоління в покоління.

У родині Шпор є добра традиція - посвячення молодих в майстрині-вишивальниці.

Пам’ятаю, - говорить старійшина роду майстринь Наталка Степанівна, - вишила я свій перший узор - „огірочки". Мама взяла вишивку і вкинула в піч, в якій горіло полум’я, а мені наказала тричі оббігти навколо хати, поки згорить перша моя робота. Встигла. Значить, - сказала мені мама, - вишиватимеш гарно.

Отак, „посвятила" Наталка Степанівна доньку у вишивальниці. Бабусиним випробуванням піддавалася і Наталя молодша, яка вправно, поки горіла її вишивка, оббігла навколо хати аж шість разів. І бабуся Наталка сказала, що вона буде вишивати краще за неї і її маму. Мабуть, здійснилося пророцтво бабусі, бо Наталія стала в родині майстром-професіоналом.

І ось ми в гостях у майстринь. В кімнатах вразила повінь барв і узорів: скатертини, рушники, килими, наволочки, накидки на дивани і крісла, портьєри, диванні подушечки, простирадла для ліжка, панно, серветки — все вишите хрестиком, гладдю, лиштвою. У вишивальниць родини Шпор довершене відчуття кольору, бо природа щедро відсипала таланту та до нього додала ще й працелюбства та терпіння. Над одним килимом Наталка Степанівна працювала більше дев’яти місяців, а коли робота була зроблена, то килим набув неперевершеної краси. І зараз він висить над ліжком, весь зашитий геометричним малюнком - болгарським хрестиком. Роботи найстарішої майстрині роду позначені фундаментальністю: кілька килимів, накидка на диван, скатертини різних розмірів.

У дочки, Євгенії Іванівни, почерк дещо інший, її улюблені роботи - набори для ліжка, вишиті простирадла та таким же узором наволочки на подушки, а ще -рушники, панно. Ось її власний узор „Блакитні очі Волині". Була колись там на лікуванні ,закохалася в той край і з’явився на подушках узор, чимось невловиме схожий на зелені волинські ліси та блакитні очі озер серед них. Вражають відтінки кольорів, в одному зеленому тоні їх - аж вісім.

А ось панно „ І ставок , і млинок , і вишневий садок" має традиційні кольори, притаманні Черкащині - лише червоний і чорний ,але від нього очей не відведеш. А узор Євгенія Іванівна взяла зі старовинного рушника.

Рушники в родині - один другого кращий, вималюваний, вигаптуваний червоними і чорними нитками.

А найніжніший - це робота Наталі - молодшої. Наталя, як пророкувала бабуся, закінчила Решетилівське училище художніх промислів, що на Полтавщині, потім - Уманський педагогічний інститут ім. П. Г.Тичини.

Наталя Василівна стала справжнім майстром і працювала на фабриці художніх виробів в м. Умані, вела групи та гуртки ручної вишивки в школі №6 та училищі №17 м. Черкас.

З 1997 року Наталя Василівна - позаштатний викладач народної вишивки для вчителів трудового навчання загальноосвітніх шкіл Черкаської області. Зараз Наталя Василівна працює методистом Черкаського обласного центру народної творчості і здійснює організаційно-методичне забезпечення роботи студій, гуртків, окремих майстрів декоративно-прикладного та образотворчого мистецтва районних, міських та сільських клубних закладів області.

Організовує виставки творів майстрів та художників Черкащини в обласному центрі, містах та районах області. Останнім часом такі виставки, крім міст і районів Черкащини, експонувалися в містах Полтаві, Луцьку Дніпропетровську, 3апоріжжі.

На якій би посаді не працювала Наталя Василівна, вона завжди працює над поповненням колекції власних робіт. Зараз в її доробку налічується дуже багато рушників, жіночих та чоловічих сорочок.

Роботи родини Шпор неодноразово демонструвалися на персональних виставках в Україні та за її межами. Високо, у свій час, були оцінені роботи Наталії - молодшої фахівцями на ВДНГ в м. Москві, де вона отримала медаль лауреата 2-го Всесоюзного фестивалю народної творчості, а мама і бабуся -книгу-альбом собору Василя Блаженного.

Вишивку любить і правнучка Наталії Степанівни. Анастасії зараз 12 років і вона успішно починає творити власні роботи. Перша її цінна робота - невеличке панно на домотканому полотні, вишите рушниковими швами, які включають багато різноманітних технік вишивки: хрестик, лиштва, занизування, стебловий шов, які вже освоїла юна продовжувачка роду майстринь.

Бережно відносяться до улюблених жінок-майстринь в родині їх чоловіки, беручи на себе більше роботи по дому та господарству.

Не можна заперечити істину, що краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Дійсно, роботи майстринь потрібно бачити, щоб відчути їх красу, неповторність, гру гамми кольорів. Нікого не лишали байдужими творіння їх рук.

Родина майстринь бере активну участь у районних, обласних, Всеукраїнських і Міжнародних виставках та фестивалях з 1988 року в т.ч.:

- Республіканська виставка „ Народне мистецтво України", Київ, 1988 рік;

- Всесоюзне Шевченківське літературно-мистецьке свято „В сім'ї вольній, новій" присвячене 175-й річниці від дня народження Т.Г. Шевченка, Канів, 1989 рік;

- 111 Всесоюзний фестиваль народної творчості в м. Москві, 1999 рік;

- Всеукраїнський фестиваль народного мистецтва „Хортиця", присвячений 500 річчю Запорізького козацтва, 1991 рік;

- Всеукраїнський фестиваль дитячого та юнацького традиційного народного мистецтва і художніх промислів, м. Дніпропетровськ, 1992 рік;

Міжнародне фольклорне свято „Словенське коло", Кам"янець-Подільський, 1992 рік;

- Всеукраїнське козацьке свято „ Гей літав орел", присвячене 400- річчю від дня народження Богдана Хмельницького, 1993 рік;

- Всеукраїнська виставка „Український рушник", Київ, 1993 рік;

- Персональна виставка в уманській картинній галереї, 1994 рік;

- Всеукраїнський огляд народної творчості, Черкаси, Київ, 1999 рік;

- Персональна виставка до відкриття українського Дому в с. Оксанине Уманського району, 2000 рік;

- Переможець районного конкурсу „Жінка Року" у номінації „Берегиня народних традицій", 2000 рік;

- Учасниця виставки народних майстрів Черкащини в Національному Палаці „Україна" на творчому звіті майстрів мистецтв та художніх колективів Шевченкового краю, Київ, 2004 рік.

Нещодавно викладач Уманського державного педагогічного універси­тету ім. Павла Тичини Олена Поліщук презентувала в худож­ньому музеї Черкас власну вистав­ку робіт декоративного розпису «Моя Україна у світі єдина». На пре­зентації були відомі митці, члени че­ркаського осередку Національної спілки майстрів народного мистец­тва України, ректор УДПУ Володи­мир КУЗЬ, викладачі та студенти. Всі вони висловлювали щире захоплен­ня творчим доробком митця.

Майстриня займається роз­писом із 1983 року. Наслідуючи традиції відомих земляків-художників Макара Мухи, Та­мари Гордової, сестер Гоменюк, художниця працює в особистій манері, її творчості притаманні соковитість кольору, вільна си­метрія, вміння декоративно ви­рішувати площинні зображення. Багата фантазія поєднується з ліризмом, поетичним світосп­рийняттям. Художниця малює зелену весну й стигле літо, ба­гату й поважну осінь, сніжну зи­му, її творчість — справді гімн земній красі України.

Розписи Олени Василівни знають не тільки в Умані, а й у Каневі, Черкасах, Києві, а та­кож за кордоном — у Польщі, Німеччині, Франції. В 1989 ро­ці художниця брала участь у Всесоюзному фестивалі народ­ної творчості у Львові й у Між­народному фестивалі фолькло­ру в Києві. Що

Читайте також:

1. Антична й середньовічна спадщина в культурі італійського Відродження
2. Індоєвропейська лексична спадщина
3. Педагогічна діяльність і теоретична спадщина А.Макаренка
4. Педагогічна діяльність і теоретична спадщина В.Сухомлинського
5. Педагогічна спадщина видатного українського педагога В.О.Сухомлинського
6. Педагогічна спадщина Г.Ващенка
7. Спадщина
8. Тема 5. Педагогічна діяльність і творча спадщина А. С. Макаренка.
9. Теоретична спадщина української містобудівної школи

Переглядів: 1657