• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Інструменти фондового ринку

ТЕМА 7. Державний кредит

1. Економічна сутність і роль державного кредиту

Державний кредит – це сукупність економічних відносин між державою в особі органів влади та управління, з однієї сторони, та фізичними і юридичними особами – з іншої, при яких держава виступає в якості позичальника, кредитора і гаранта.

Головна форма кредитних відносин – коли держава виступає як позичальник коштів. Рідше вона виступає як кредитор і надає позики юридичним та фізичним особам. У тих випадках, коли держава бере на себе відповідальність за погашення позик або виконання інших зобов’язань фізичних або юридичних осіб, вона є гарантом.

Державний кредит представляє відносини вторинного розподілу вартості валового внутрішнього продукту та частини національного багатства. До сфери його використання входить частина доходів і фондів, сформованих на стадії первинного розподілу вартості. Державний кредит є засобом перерозподілу коштів, що спрямовуються у фонди споживання. Звичайно, це вільні тимчасово грошові кошти населення, підприємств та організацій, але призначені вони для поточного споживання.

Як фінансова категорія, державний кредит виконує дві функції: фіскальну та регулюючу.

Саме через фіскальну функцію державного кредиту здійснюється формування централізованих грошових фондів держави.

Регулююча функція кредиту найбільш яскраво проявляється через державну фінансову політику. А саме через:

- розміщення позик серед різних груп інвесторів;

- купівлю-продаж цінних паперів та видачу кредитів під їх заставу;

- збільшення цін на кредит за рахунок активізації своєї присутності на фінансовому ринку.

В сучасних умовах доходи отримані через державні позики є другим після податків методом фінансування витрат бюджету. Це пояснюється більш швидким темпом зростання витрат у порівнянні із збільшенням податкових надходжень.

2. Види і Форми державного внутрішнього кредиту

Видами державного кредиту є внутрішній та зовнішній (міжнародний) кредити.

Визначаючи форми внутрішнього державного кредиту можна виділити, як самостійні наступні: а) державні позики, б) казначейські позики; в) звернення частини заощаджень населення в державні позики; г) використання коштів загальнодержавного позичкового фонду; д) гарантовані позики.

казначейські зобов'язання.- Основна їх відмінність від облігацій полягає в меті випуску, формі виплати прибутку і свободі обігу. Кошти, що поступають від продажі облігацій, спрямовуються на поповнення бюджетного фонду, позабюджетних фондів або на інші спеціально визначені цілі. Кошти ж від реалізації казначейських зобов'язань держави спрямовуються тільки на поповнення доходу бюджету. Облігації можуть бути з необмеженим або обмеженим колом обігу серед юридичних і фізичних осіб, а казначейські зобов'язання підлягають реалізації лише серед населення.

В залежності від форми виплати доходів позики поділяються на процентні, виграшні, процентно-виграшні, безпрограшні і безпроцентні (цільові).

В залежності від методів визначення доходів боргові зобов'язання держави поділяються на позики з твердим доходом та з плаваючим доходом.

За строками погашення позики поділяються на короткострокові (строк погашення до року), середньострокові (строк погашення ло 5 років) і довгострокові (строк погашення понад 5 років). В Україні законодавством передбачена можливість функціонування всіх трьох видів цінних паперів держави.

Розрізняють два варіанти погашення заборгованості — одноразово і частинами.

В залежності від забезпечення боргових зобов'язань державні позики поділяються на заставні і незаставні.

Заставні облігації забезпечуються чимось конкретним, наприклад відповідними видами доходів чи майна. Такі облігації, як правило, випускаються місцевими органами влади.

Незаставні облігації нічим визначеним не забезпечуються. В якості їх забезпечення виступає все майно держави чи відповідного органу місцевого самоврядування. Центральні органи управління, як правило, випускають незаставні облігації, їх надійність дуже висока і тому у кредиторів немає потреби в будь-яких додаткових гарантіях.

Міжнародний державний кредит — це сукупність відносин, в яких держава виступає на світовому фінансовому ринку в ролі позичальника чи кредитора.

Державні зовнішні позики надаються в грошовій чи товарній формі. Як правило, вони бувають середньостроковими і довгостроковими. Грошові позики випускаються у валюті країни-кредитора, країни-позичальника або у валюті третьої країни. Погашення позик за згодою сторін здійснюється товарними поставками або валютними коштами.

3. Внутрішній і зовнішній державний борг

державний борг – це сума накопичених в країні за певний період бюджетних дефіцитів за вирахуванням позитивних сальдо бюджету за той же період.

Розрізняють внутрішній та зовнішній державний борг.

Зовнішній державний борг – це борг іноземним державам, організаціям та особам, при цьому держава повинна віддавати певні цінні товари, надавати послуги для оплати процентів та погашення боргу.

Внутрішній державний борг – це борг держави своєму населенню, він призводить до перерозподілу доходів в країні, при цьому виникають певні зміни в економічному житті, а основним фактором його формування є дефіцит бюджету.

Державний борг в залежності від форми кредиту має товарну та грошову форми.

Товарна форма характеризується поставками матеріальних цінностей (хліба, цукру), відповідно грошова форма характеризується поставками золотовалютних резервів. За терміном погашення розрізняють короткострокові (до 1 року), середньострокові (5 – 10 років) та довгострокові (понад 10 років) державні борги. За умовами погашення розрізняють державний борг, що погашається одноразово, рівними частинами).

В залежності від виду кредитів державний борг може бути: банківський, коли кредиторами є банківські установи та небанківський, коли кредитори – небанківські установи. По цільовому призначенню розрізняють: державний борг з виплатою високих відсотків, на пільговій основі, на компенсаційній основі.

Також державний борг включає поняття капітальний та поточний борг.

Капітальний державний борг представляє собою всю суму заборгованості, включаючи нараховані проценти по випущеним та непогашеним державним позикам та іншим цінним паперам, по кредитам, які залучені для покриття дефіциту державного бюджету.

До загальної суми боргу включають також грошові кошти населення по договорах особистого страхування.

Поточний державний борг складають витрати по сплаті кредитором доходів по борговим зобов’язанням держави та погашенню зобов’язань по строкам сплати, що вже настали.

В умовах значного зростання державної заборгованості та дефіциту бюджету держава може використовувати рефінансування державного боргу.

Рефінансування означає погашення старої державної заборгованості шляхом випуску нових позик. Рефінансування активно використовується в операціях з обслуговування зовнішнього державного боргу при умові економічної та політичної стабільності країни-боржника.

В управлінні державним боргом використовуються такі заходи як конверсія, консолідація, обмін облігацій по регресивному співвідношенню, відстрочка погашення та анулювання позик.

Конверсія – це зміна дохідності позик. Вона може передбачати як зменшення, так і збільшення дохідності державних цінних паперів.

Консолідація позик – це зміна її терміну в бік збільшення. Можливе об’єднання консолідації з конверсією.

Обмін облігації по регресивному співвідношенню означає, що кілька раніше випущених облігацій прирівнюються до однієї облігації нового випуску. Цей новий захід ефективний, коли погашення раніше випущених облігацій і сплату відсотків з них необхідно здійснити в нових повноцінних коштах.

Відстрочка погашення позик використовується Урядом у випадках, коли випуск нових позик не приносить економічного ефекту, оскільки більша частина надходжень від нових позик спрямовується на погашення та виплату процентів за старими позиками.

При відстрочці погашення позик не тільки продовжуються строки, але й зупиняється виплата доходів. В цьому відмінність відстрочки погашення від консолідації позик, при якій власникам облігацій продовжує поступати дохід.

Анулювання державного боргу – це надзвичайний захід, в результаті якого держава повністю відмовляється від зобов’язань з випущених раніше позик. Це звичайно є наслідком переходу влади до нових політичних сил.

ТЕМА 8. СТРАХУВАННЯ І СТРАХОВИЙ РИНОК

1. Економічна необхідність і сутність страхування

Слово "страхування" увійшло в українську мову давно. Воно має відповідники в інших мовах: "іnsurаnсе" - в англійській, "versicherung" - у німецькій. Західні філологи вважають, що термін має латинське походження. В основі його слова "securus" і "sinecura", які означають "безтурботний". Отже, страхування відбиває ідею застереження, захисту та безпеки.

Страхування є системою економічних відносин між конкретними суб'єктами господарювання, де з одного боку виступають страхувальники, а з іншого -страховики.

Головні напрямки прояву позитивного впливу страхування:

· Страхування надає впевненості в розвитку бізнесу.

· Страхування дає змогу оптимізувати ресурси, спрямовані на організацію економічної безпеки.

· Страхування забезпечує раціональне формування й використання коштів, призначених для здійснення соціальних програм.

· У страхуванні створюються значні резерви грошових ресурсів, які стають джерелом зростання інвестицій в економіку.

Акумульовані у страхових компаніях ресурси через систему інвестування сприяють розширенню виробництва або прискоренню виконання інших програм. Це вигідно страхувальникам, страховим компаніям, банкам та іншим підприємницьким структурам і державі в цілому. Уряди країн з розвиненою ринковою економікою з огляду на всебічну підтримку індустрії, сприяють її подальшому розвитку.

Отже, страхування має величезні можливості сприяти економічному та соціальному розвитку країни, вирішувати проблеми кожного асоційованого чи індивідуального власника.

2. Форми і методи формування страхових фондів.

Статутний фонд — головний елемент функціонування будь-якого суб'єкта господарської діяльності незалежно від форми власності. Він є сумою вкладів засновників для забезпечення життєдіяльності компанії. Порядок формування статутного фонду регулюється чинним законодавством і статутними документами. Згідно із Законом України «Про страхування» допускається сплата грошової частини внесків до статутного фонду цінними паперами, що випускаються державою за їх номінальною вартістю в порядку, визначеному Міністерством фінансів України, але не більш як 25 % загального розміру статутного фонду.

Страховик у ході діяльності повинен мати не тільки статутний фонд, а й значний обсяг власних коштів, вільних від зобов'язань. Такими коштами є гарантійний фонд та вільні резерви.

Додержання страховиком перелічених чинників, котрі мають вплив на його фінансову надійність, є певною гарантією для страхувальників, які в обмін на сплачені гроші отримують від страховика запевнення щодо забезпечення страхового захисту.

Страхові резерви, які формують українські страховики, схематично ілюструє мал. 1.

Резерви зі страхування життя мають у своєму складі резерви довгострокових зобов'язань (математичні резерви); резерви належних виплат страхових сум. Величина резервів довгострокових зобов'язань обчислюється окремо за кожним договором за методикою формування резервів зі страхування життя.

Мал. 1. Система страхових резервів згідно із Законом України «Про страхування».

Законодавством України передбачено: резерв незароблених премій включає в себе частки від сум надходжень страхових платежів, які відповідають страховим ризикам, що не минули на звітну дату, а резерв збитків - зарезервовані несплачені суми страхового відшкодування за відомими вимогами страхувальників. Технічні резерви формуються окремо за кожним видом страхування.

Призначення кожного виду технічних резервів різне. Спільним є те, що протягом певного часу в період дії договору страхування вони являють собою кошти страхувальників, а не страховиків і призначені для виплати страхових відшкодувань за договорами страхування, які не минули на звітну дату.

Згідно із Законом України «Про страхування» страхові резерви мають бути представлені активами таких категорій:

• грошові кошти на розрахунковому рахунку;

• банківські вклади (депозити);

• нерухоме майно;

• цінні папери, що передбачають одержання доходу;

• цінні папери, що емітуються державою;

• права вимог до перестраховиків;

• довгострокові інвестиційні кредити (для резервів зі страхування життя).

Зобов'язання страховика складаються з двох груп:

• зовнішні зобов'язання, тобто зобов'язання перед страхувальниками, фінансовими установами, перестраховиками, бюджетом і т. ін.;

• внутрішні зобов'язання — це зобов'язання перед засновниками, представництвами та філіями, співробітниками.

3. Державна політика в галузі страхування.

Основні засади державної політики в галузі страхування можна визначити так:

- створення об'єднань страховиків з найважливіших проблем страхування;

- подальша інтеграція України в міжнародні структури, що визначають міжнародну політику в галузі страхування;

- створення оптимальної структури співвідношення між обов'язковим і добровільним страхуванням;

- залучення страхового ринку до вирішення найважливіших питань соціального страхування;

- створення комплексної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів;

- посилення впливу держави на проведення інвестиційної політики з боку страховиків.

Подальший розвиток законодавчої та нормативної базпередбачає розробку й прийняття низки законодавчих актів, які розвивають страхове законодавство України.

Насамперед це стосується перестрахування, а також діяльності страхових посередників.

Державна політика має також удосконалюватися через регулювання оптимального співвідношення між обов'язковим та добровільним страхуванням.

Закон України "Про страхування" передбачає запровадження обов'язкового страхування тільки внесенням змін до цього Закону, тобто можливості запровадження такого страхування дуже обмежені і процедура досить складна.

Таке положення цілком виправдане, оскільки введення того чи іншого виду обов'язкового страхування підвищує ступінь відповідальності держави за ситуацію на страховому ринку. Тобто при розширенні поля обов'язкового страхування держава фактично змушує громадян або юридичних осіб до використання цієї послуги. А оскільки в умовах демократичного суспільства та ринкової економіки примус з боку держави має бути мінімальним, відповідальність при запровадженні обов'язкового страхування набуває великої ваги.

У цьому плані сьогодні постають три головні завдання. Перше - перегляд щодо можливого зменшення діючих видів обов'язкового страхування. Друге - упорядкування умов та порядку здійснення зазначених видів. І третє - введення нових видів тільки в разі реальної потреби в цьому.

Сьогодні держава не в змозі вирішувати такі важливі соціальні питання, як медичне обслуговування, виплата пенсій, надання допомоги з безробіття, відшкодування витрат при травматизмі на виробництві і т.ін. лише за рахунок державного бюджету.

Такі завдання може виконати страховий ринок. Відносини, які виникають при залученні страхового ринку до вирішення соціальних програм, якісно відрізняються від відносин, пов'язаних із прямим відчуженням коштів. Роботодавці, підприємства та працівники вступають у гарантійно-цивільно-правові відносини, де страхова компанія бере зобов'язання отримати додатковий дохід завдяки розміщенню взятих коштів і здійснити ті виплати, під які взяті зобов'язання (пенсії, допомога, компенсації тощо).

тема 9. ФінансОВИЙ РИНОК

1. Сутність фінансового ринку. Його роль у ринковій економіці. Класифікація фінансових ринків

Під фінансовим ринком розуміють сукупність правових відносин грошового характеру, котрі з‘являються між її учасниками в процесі купівлі – продажу фінансових активів.

Метою створення і функціонування фінансового ринку є акумулювання та ефективне розміщення збережень в економіці, стан якої, в свою чергу, значною мірою обумовлюється ефективністю переливу інвестиційних засобів від тих, хто має збереження, до тих, у кого є потреба в капіталі.

Усі ринки можна класифікувати за декількома критеріям.

За сферою розширення розрізняють: світові, національні, регіональні та місцеві ринки.

Фінансовий ринок також поділяється на первинний, тобто такий на котрому нові випуски зобов‘язань продаються і покупаються вперше, та вторинний – на котрому здійснюється подальший продаж та купівля непогашених зобов‘язань.

Первинний фінансовий ринок складається за рахунок емісії цінних паперів підприємств.

Вторинний ринок – це повторна купівля або продаж цінних паперів. Він включає до свого складу біржу та позабіржовий ринок. Фондова біржа – це організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами.

Беручи до уваги форми обертання грошових ресурсів на фінансовому ринку, в його складі можна виділити ринок банківських кредитів і ринок цінних паперів.

Ринок грошей або банківських кредитів являє собою сукупність правовідносин, що виникають з приводу надання кредитними установами платних позик, які мають бути повернені. Платні позики надаються без оформлення спеціальних документів, які можуть самостійно продаватися, придбатися чи погашатися.

Ринок капіталів або цінних паперів являє собою сукупність відносин цивільно–правового характеру, що опосередковують рух капіталів у формі цінних паперів. Він доповнює у структурі фінансового ринку ринок банківських кредитів і тісно взаємодіє з ним.

За місцем проведення торгів виділяють біржовий та позабіржовий ринки цінних паперів.

На біржовому ринку торгівля цінними паперами здійснюється на фондових біржах, порядок створення та діяльності яких встановлюється чинним законодавством України та внутрішніми документами самих бірж.

Позабіржовий ринок оперує з фондовими інструментами, які не допущені до торгів на фондовій біржі. Крім того, на позабіржовому фондовому ринку можуть обертатися цінні папери, які є предметом біржових операцій. Завдання ринку цінних паперів є створення умов та забезпечення, по можливості, більш повного та швидкого переливу збережень в інвестиції за ціною, яка задовольняла б обидві ці сторони.

2. Види цінних паперів та їх характеристики

Цінні папери - грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника. Іменні цінні папери, якщо інше не передбачено Законом або в них спеціально не вказано, що вони не підлягають передачі, передаються шляхом повного індосаменту (передавальним записом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи).

Цінні папери на пред'явника обертаються вільно.

Цінні папери можуть бути використані для здійснення розрахунків, а також як застава для забезпечення платежів і кредитів.

Відновлення втрачених іменних цінних паперів провадиться державними органами, підприємствами, установами і організаціями, що випустили ці папери.

Спадкоємство цінних паперів здійснюється відповідно до цивільного законодавства України.

Емітент цінних паперів - юридична особа, яка від свого імені випускає цінні папери і зобов'язується виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску).

В Україні можуть випускатися і обертатися такі види цінних паперів:

· акції;

· облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик;

· облігації підприємств;

· казначейські зобов'язання республіки;

· ощадні сертифікати;

· векселі;

· приватизаційні папери.

Акція - цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Облігація- цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого процента ( якщо інше не передбачено умовами випуску). Облігації усіх видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільних засадах.

Казначейські зобов'язання України (надалі - казначейські зобов'язання) - вид цінних паперів на пред'явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу.

Ощадний сертифікат - письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів по ньому.

Вексель- цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю).

Приватизаційні папери – це особливий вид державних цінних паперів, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду.

Похідні цінні папери – це угода купівлі та продажу з відстроченням часу виконання (угоди на строк). Основна причина їх існування – майбутня не визначеність, основна ціль – страхування ризиків, пов’язаних з непередбачувальним коливанням цін на ринках. Основними видами похідних інструментів являються форвардні, ф’ючерсні контракти та опціони.

Форвардний контракт – це угода, в зв’язку з якою одна сторона зобов’язується купити, а інша продати фіксовану кількість деякого базового активу по раніше обумовленій ціні в визначений майбутній момент часу.

Найбільш розповсюджені форвардні контракти на придбання (продаж) валюти, реальних активів (сільськогосподарських товарів), цінних паперів.

Умови форвардного контракту (строки поставки, обсяг, якість, ціна і т.д.) визначаються угодами сторін. Основною вадою при цьому являється, по-перше, відсутність ліквідності (неможливість перепродажу своїх прав по контракту третій особі), по –друге, ризик невиконання однією з сторін своїх обов’язків по угоді.

Різноманітністю ф’ючерсного контракту від форвардного є стандартизація усіх параметрів угоди. Торгівля ф’ючерсними контрактами ведеться на організованих площадках, а гарантом виконання угоди виступає спеціальна організація – посередник, назва якої - клірінгова палата. Заключаються як ф’ючерсні контракти по реальних активах, так і фінансові ф’ючерси – по валюті, державним облігаціям, портфелю цінних паперів (ф’ючерси по фондовим індексам).

Опціон– це різновид угоди на строк, в співвідношенні з умовами котрої, одна сторона (продавець опціону), зобов’язується по вимогах покупця продавати або купувати базовий актив по раніше домовленій ціні в визначений момент часу.

Покупець опціону має право вибору – виконати угоду або ні. В зв’язку з тим, що увесь ризик коливання ціни лягає на продавця опціону, покупець платить йому за це винагороду, яка називається премією. Таким чином, опціон виконується (базовий актив продається чи купується) при умові, що це вигідно покупцю (власнику) опціону. Найбільше розповсюдження на світових ринках отримали опціони на акції, державні облігації, фондові індекси, валюту.

ТЕМА 10. Фінансовий механізм зовнішньо-економічної діяльності

1. Суб`єкти та види зовнішньоекономічної діяльності

Фінансовий механізм зовнішньоекономічної діяльності представляє собою сукупність форм і методів управління фінансово-кредитними і валютними відносинами, що виникають між окремими державами і які регламентуються ними в правовому порядку.

Суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:

· фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які наділені громадянською правоздатністю та дієздатністю відповідно до законів України та мають постійне місце проживання в Україні;

· юридичні особи, які зареєстровані в Україні та мають постійне місцезнаходження на території України, у тому числі юридичні особи, майно та капітал яких знаходиться у власності іноземних суб’єктів господарської діяльності;

· об’єднання фізичних та юридичних осіб, які не наділені статусом юридичної особи за законами України, але мають постійне місце проживання в Україні і право на здійснення господарської діяльності;

· структурні одиниці іноземних суб’єктів господарської діяльності, які не наділені статусом юридичної особи за законами України, але мають постійне місцезнаходження на території України;

· спільні підприємства за участю суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, які зареєстровані в Україні та мають постійне місцезнаходження на території України;

· інші суб’єкти господарської діяльності, передбачені законами України.

Всі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівні права здійснювати будь-які види цієї діяльності, визначені у статті 4 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність».

Основні види зовнішньоекономічної діяльності можна поділити на: експортні, імпортні, бартерні (товарообмінні) та операції з давальницькою сировиною.

Експортом є продаж товарів (продукції) суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України (резидентами) іноземним суб’єктам господарчої діяльності (нерезидентам) та вивіз їх через митний кордон України.

Імпортом є закупка у іноземних суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності товарів (продукції) та ввезення їх на територію України, включаючи закупку товарів (продукції), призначених для власного споживання установами та організаціями України, розташованими за її межами.

Бартерною (товарообмінною) операцією у зовнішньоекономічній діяльності є один з видів експортно-імпортних операцій, оформлений єдиним договором між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України та іноземними суб’єктами господарської діяльності, який передбачає збалансований за вартістю обмін товарами без використання грошей у готівковій або безготівковій формі.

Операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічній діяльності є операції з переробки (обробки, збагачення або використання) давальницької сировини незалежно від кількості замовників та виконавців, а також етапів (операцій з переробки цієї сировини), ввезеної на митну територію України або вивезену за її межі з метою отримання готової продукції за відповідну платню.

2. Оподаткування суб’єктів та митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Оподаткування операцій, які проводять суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України, здійснюється за такими принципами:

· Україна самостійно встановлює і скасовує податки і пільги для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України;

· Ставки податків встановлюються і скасовуються Верховною Радою за поданням Кабміну України;

· Рівень оподаткування встановлюється виходячи з необхідності досягнення та підтримки самоокупності та самофінансування суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та з метою бездефіцитності платіжного балансу України;

· Ставки податків є однаковими для всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та визначаються за товарною ознакою: для однієї групи товарів діє єдина ставка податку;

Мито - це непрямий податок, який стягується з товарів, які переміщаються через митний кордон країни, тобто ввозяться, вивозяться чи прямують транзитом.

Платниками мита є будь-які юридичні або фізичні особи, що здійснюють переміщення через митний кордон України товарів, які підлягають митному оподаткуванню згідно з чинним законодавством.

Об’єкт оподаткування - митна вартість товарів, які переміщуються через митний кордон України. Для визначення митної вартості товарів валюта контракту перераховується у національну валюту України за курсом Нацбанку, що діє на день подання митної декларації. Мито сплачується у національній валюті України. Існує ввізне та вивізне мито:

В залежності від принципу нарахування мита можна виділити:

- адвалорне мито, яке нараховується у певному проценті до митної вартості товарів,

- специфічне мито, яке нараховується у твердих сумах з одиниці товару,

- комбіноване мито – поєднує у собі адвалерне та специфічне мито.

На деякі товари можуть встановлюватися сезонне ввізне та вивізне мито на термін, що не перевищує чотирьох місяців з моменту їх встановлення.

В окремих випадках може використовуватися спеціальне, антидемпінгове та компенсаційне мито.

Обчислення акцизного збору здійснюється виходячи з митної вартості товарів, перерахованої за курсом Нацбанку України на день подання митної декларації, з урахуванням сум мита та митних зборів і розміру ставок:

- на товари, що підлягають обкладанню митом і митними зборами:

АЗ = (Вм + З + М) х А / (100-А);

- по товарах, що не підлягають обкладенню митом:

АЗ = (Вм + З) х А / (100 - А),

де:

АЗ - сума нарахованого акцизного збору,

Вм - митна вартість товару,

М - мито;

З - митні збори,

А - ставка акцизного збору.

Підставою для обчислення акцизного збору є вантажна митна декларація.

Оподатковуваним оборотом для обчислення ПДВ є вартість, яку необхідно сплатити до чи після проходження митних процедур за товари, ввезенні на територію України, що включає в себе (1)митну вартість товару, перераховану за курсом Нацбанку, (2)мито, (3)митні збори, та (4)суму акцизного збору за підакцизні товари.

Обчислення суми податку проводиться за ставкою 20% від оподатковуваного обороту. Сума податку обчислюється за такими формулами:

- товари, що підлягають обкладанню митом і акцизним збором:

ПДВ = (Вм + М + З + АЗ) х П / 100;

- товари, що належать обкладанню тільки митом:

ПДВ = (Вм + М + З) х П / 100;

- товари, що обкладаються тільки акцизним збором:

ПДВ = (Вм + З + АЗ) х П / 100;

- інші товари, що не підлягають обкладенню митом та акцизним збором:

ПДВ = (Вм + З ) х П / 100, де П - ставка ПДВ.

3. Митне регулювання зовнішньо-економічної діяльності

Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється у відповідності до положень законів України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про єдиний митний тариф» та міжнародних договорів України.

Усі предмети, що підлягають митному контролю, класифікуються у схемі Єдиного митного тарифу. Кожний товар має свій дев¢ятизначний код ТН ЗЕД (товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності), перші два знаки якого означають товарну групу; 3 та 4 - визначають товарну позицію; 5 і 6 - це товарна підпозиція; 7 - 9 є визначальним для конкретного товару. Причому, в частині перших шести знаків ТН ЗЕД уніфікована з Гармонізованою системою опису та кодування товарів, а в частині восьми знаків - з Комбінованою тарифно-статистичною номенклатурою ЄЕС. Правильне встановлення місця товару в номенклатурі є вирішальним для встановлення митних режимів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Єдиний митний тариф України передбачає три види ставок, що відрізняються за їх розміром та залежать від країни походження товарів: преференційні; пільгові та повні.

Єдиний митний тариф України та митні правила повинні бути спеціально опубліковані в загальнодоступних засобах масової інформації не пізніше, як за 45 днів до терміну вводу їх в дію. У випадку, якщо вказані документи не будуть офіційно опубліковані, вони не набувають чинності. Якщо вказані документи будуть офіційно опубліковані пізніше, ніж за 45 днів до терміну вводу їх в дію, то датою набуття ними чинності буде вважатися 46-ай день з моменту офіційної публікації. Офіційною публікацією вважається публікація у офіційному періодичному виданні Верховної Ради України. Датою офіційної публікації вважається дата фактичного виходу у світ відповідного номеру цього видання.

4. Державний контроль за здійсненням валютних операцій

Ще одним елементом зовнішньоекономічної діяльності є валютні операції, які регулюються Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю».

Головним органом валютного контролю є Національний банк України до повноважень якого входять:

- проведення валютної політики виходячи з принципів загальної економічної політики України;

- контролювання і дотримання затвердженого Верховною Радою ліміту зовнішнього державного боргу України;

- накопичення, зберігання та використання резервів валютних цінностей для проведення державної валютної політики;

- видача ліцензій на здійснення валютних операцій та прийняття рішення про їх скасування;

Кабінет Міністрів України в області валютного регулювання:

- визначає та пред’являє на затвердження до Верховної Ради України ліміт зовнішнього державного боргу України;

- бере участь у складанні платіжного балансу;

- забезпечує виконання бюджетної та податкової політики в частині, що стосується руху валютних цінностей;

- забезпечує формування та виступає розпорядником Державного валютного фонду України;

- визначає порядок використання надходжень в міжнародних розрахункових од.

Національний банк України здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, що не належать до компетенції інших державних органів, а також забезпечує виконання уповноваженими банками функцій по здійсненню валютного контролю.

Уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, які проводяться резидентами та нерезидентами через ці банки.

Державна податкова інспекція здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, які проводяться резидентами та нерезидентами на території України.

Міністерство зв’язку здійснює контроль за дотриманням правил поштових переказів та пересилки валютних цінностей через державний кордон України.

Державний митний комітет України здійснює контроль за дотриманням правил переміщення валютних цінностей через державний кордон України.

КОнтрольні запитання на залік

1. Роль фінансів в ринковій економіці.

2. Державний кредит, його економічна суть і роль. Відмінності державного кредиту від банківського.

3. Фінанси як об'єктивна економічна категорія.

4. Предмет науки про фінанси.

5. Визначення фінансів, їх суттєві ознаки і взаємозв'язок з іншими економічними категоріями.

6. Фінансова система, її ланки.

7. Функції фінансів підприємств.

8. Економічна суть податку на добавлену вартість.

9. Децентралізовані державні видатки, їх склад і загальна характеристика.

10. Централізовані фінанси, їх склад і загальна характеристика.

11. Сутність фінансів підприємств.

12. Фінансові категорії, їх суть і сфери функціонування.

13. Економічна суть і значення бюджету.

14. Функції фінансів.

15. Види податків.

16. Децентралізовані державні доходи, їх склад і джерела формування.

17. Фінансова політика, її зміст і завдання.

18. Дискусійні питання функцій фінансів.

19. Фінансові стимули і фінансові нормативи, їх склад, сфера і механізм використання.

20. Склад і структура доходів і видатків державного бюджету України на 2001 р.

21. Суть і функції податків.

22. Фінансовий механізм, його суть і складові елементи.

23. Місце і роль фінансового механізму в ринковій економіці.

24. Фінанси господарських одиниць (децентралізовані фінанси), їх склад і загальна характеристика.

25. Фінансовий ринок, його суть і функції.

26. Необхідність фінансів, їх роль в суспільному виробництві.

27. Сутність і суспільне призначення фінансів.

28. Поняття державних доходів, їх економічна класифікація.

29. Централізовані державні доходи, їх склад і загальна характеристика.

30. Специфічні сфери фінансів, їх. характеристика.

31. Основи організації фінансів підприємств.

32. Фінансове планування: суть, методи, завдання.

33. Видатки державних, цільових і позабюджетних централізованих фондів.

34. Централізовані фінансові плани, їх види і загальна характеристика.

35. Зведений фінансовий баланс держави, його доходи, видатки і призначення.

36. Система страхових фондів.

37. Визначення оподатковуваного обороту, пільги, порядок і строки оплати податку на добавлену вартість в бюджет.

38. Акцизний збір, його економічна суть, платники і порядок визначення суми.

39. Оподаткування доходів населення від трудової діяльності (роботи по найму).

40. Поняття державних податків, їх економічна класифікація.

41. Доходи державних цільових і позабюджетних централізованих фондів.

42. Управління фінансами: поняття і організація.

43. Плата за воду.

44. Місцеві податки і збори.

45. Бюджетній дефіцит: причини виникнення і джерела покриття.

46. Оподаткування доходів підприємств і організацій.

47. Види цінних паперів, їх характеристика.

48. Страхування: економічна суть і роль в забезпеченні безперервності суспільного виробництва.

49. Класифікація податків, їх ознаки.

50. Страхування майна юридичних і фізичних осіб, його види і форми.

51. Особливості фінансів спільних підприємств.

52. Особове страхування, його види і перспективи розвитку в Україні

53. Принципи організації державних видатків.

54. Централізовані державні видатки, їх склад і загальна характеристика.

55. Плата за землю, її значення.

56. Фінансові ресурси підприємств, їх склад і джерела формування.

57. Лісовий доход.

58. Централізовані фінансові ресурси, їх склад і джерела формування.

59. Принципи і методи оподаткування.

60. Децентралізовані фінансові плани, їх види і загальна характеристика.

61. Оподаткування доходів громадян від підприємницької діяльності.

62. Податкова система: поняття, основи побудови.

63. Фінансовий аудит, види і значення.

64. Прибуткове оподаткування населення, його регулююча функція і значення в формуванні доходів бюджету.

65. Фінансові аспекти приватизації державних підприємств.

66. Валютна виручка, порядок її використання.

67. Бюджетні права органів законодавчої і виконавчої влади.

68. Бюджетний процес.

69. Види і форми державного кредиту.

70. Фонди нагромадження і споживання, їх формування і цільове призначення.

71. Проблеми розвитку державного кредиту в Україні.

72. Прибуток підприємств: економічна суть і порядок розподілу.

73. Фінансовий механізм зовнішньоекономічної діяльності.

74. Органи фінансового .контролю в Україні, їх права і обов'язки.

75. Плата з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, їх роль і призначення.

76. Формування і розподіл виручки підприємств від реалізації продукції, товарів і послуг.

77. Вплив державних видатків на розвиток народного господарства і соціальної сфери.

78. Необхідність і роль перестрахування.

79. Причини і наслідки зростання внутрішнього і зовнішнього державного боргу.

80. Фінансове право, його роль в регламентації фінансових відносин.

81. Проблеми стабілізації та оздоровлення фінансової системи України.

82. Страховий ринок: поняття і перспективи розвитку в Україні.

83. Органи управління фінансами, їх функції.

84. Державне мито.

85. Основи прибуткового оподаткування населення, побудова шкали ставок оподаткування.

86. Поняття фінансового контролю, його види і методи.

87. Особливості фінансів орендних підприємств.

88. Бюджетне регулювання.

89. Державний борг.

90. Фінансова політика України на сучасному етапі.

91. Взаємозв'язок фінансів і фінансової політики.

92. Емісійний доход: сутність, особливості, наслідки.

93. Митна політика України.

94. Фінансовий ринок в Україні, економічні передумови і перспективи розвитку.

95. Особливості фінансів акціонерних товариств.

96. Страхування кредитних і фінансових ризиків.

97. Класифікація страхування по об'єктах і за ознакою ризику. Обов'язкове і добровільне страхування.

98. Бюджетна система України.

99. Основні тенденції в розподілі державних доходів між централізованими і децентралізованими фондами.

100. Управління державним боргом.

Читайте також:

1. III. Географічна структура світового ринку позичкового капіталу
2. АДАПТОВАНА ДО РИНКУ СИСТЕМА ФОРМУВАННЯ (НАБОРУ) ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ПЕРСОНАЛУ. ВІДБІР ТА НАЙМАННЯ НА РОБОТУ ПРАЦІВНИКІВ ФІРМИ
3. Аналітичні методи та інструменти підтримки прийняття управлінських рішень.
4. Банки як учасники ринку цінних паперів
5. Банківські установи на кредитному ринку
6. Важелі впливу на процеси розвитку ринку капіталу.
7. Валютний ринок. Види операцій на валютному ринку
8. Валютний ринок. Види операцій на валютному ринку
9. ВАЛЮТНО-КРЕДИТНІ ІНСТРУМЕНТИ
10. Вибір фірмою обсягу виробництва і рівновага конкурентного ринку у довгостроковій перспективі
11. Вивчення ринку сировини й матеріалів
12. Вивчення товару і комплексне дослідження ринку.

Переглядів: 1565