Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Революція 1905 - 1907 pоків та її вплив на Україну.

 

Зволікання з остаточним вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу, об'єктивна зацікавленість буржуазії в її залученні до вирішення важливих державних проблем, національний гніт, відсутність демократичних свобод тощо створювали ґрунт для стихійного вибуху невдоволення народних мас. Можливість виступу стала реальною завдяки появі та зміцненню наприкінці XIX — на початку XX ст. широкого спектра політичних партій, розширенню сфери їхніх дій, посиленню впливу на маси; втраті авторитету та частковому послабленню царизму в зв'язку з поразкою в російсько-японській війні 1904— 1905 pp.

Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі („Кривава неділя”). Цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої потреби. Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення й гасло «Геть самодержавство!» Тільки в січні в імперії страйкувало майже 440 тис. осіб, тоді як у попередній період страйкуючих налічувалося 43 тис. осіб на рік.

У своєму розвиткові перша російська революція пройшла кілька фаз (етапів), кожна з яких мала свої характерні риси та особливості.

І фаза — «піднесення» (січень—жовтень 1905 р.):

— наростання масової боротьби, посилення її політичного характеру;

— політизація народних мас;

— активізація процесу самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо);

— поширення хвилі заворушень серед селян та армії;

— переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольних рухів.

ІІ фаза — «кульмінація» (жовтень—грудень 1905 p.):

— коротка стабілізація в країні та певне розмежування політичних сил після публікації царського Маніфесту 17 жовтня;

— діалог та легальна взаємодія між опозицією та владними структурами;

— активне формування багатопартійної системи;

— посилення пропаганди та агітації крайньо лівих партій — більшовиків та есерів;

— організація лівими силами хвилі збройних повстань у грудні 1905 р. (повстанськими центрами в Україні були Харків, Олександрівськ, Катеринослав, Горлівка та інші міста).

III фаза — «спад» (січень 1906—червень 1907p.): — посилення репресій (каральні експедиції, арешти, обшуки тощо);

— помітне зменшення масштабів та інтенсивності робітничих страйків та селянських виступів;

— перехід більшості політичних партій у підпілля;

— поширення серед революціонерів терористичних форм боротьби (1906—1907 pp. у Російській імперії було вбито та поранено 97 тис. посадових осіб, на П. Столипіна було здійснено 10 замахів);

— спроби опозиції продовжити антифеодальну, антиімперську, антикапіталістичну боротьбу парламентськими методами у стінах Державної думи;

— перехід реакції у наступ.

Лише протягом квітня — серпня 1905 р. в Україні відбулося понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь понад 110 тис. осіб. Українські робітники підтримали гасло російських соціал-демократів «Геть самодержавство!». Жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу майже 2 млн жителів Російської імперії, з них в Україні — 120 тис. Червневі виступи українських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. Селянські виступи в більшості випадків набули характеру погромів поміщицьких маєтків (у жовтні 1905 р. селяни села Вихвостова Чернігівської губернії розгромили поміщицький маєток, спалили горілчаний завод, у відповідь поміщики організували самосуд над активістами виступу, убивши їх після жорстоких катувань. Ця трагедія стала основою повісті М. Коцюбинського «Фата Моргана»). За масштабами селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській імперії.

Повстання на броненосці «Князь Потьомкін Таврійський» (червень 1905 p.), збройні виступи моряків у Севастополі під керівництвом П. Шмідта (листопад 1905 p.), саперів у Києві на чолі з Б. Жаданівським (листопад 1905 р.) та в інших містах свідчили про поширення революційних настроїв серед солдат та матросів. Помітна нестабільність, вагання селянства та армії, що традиційно підтримували або ж принаймні лояльно ставилися до самодержавства, теж були новим суспільно-політичним чинником, який відіграв надзвичайно важливу роль у політичному розвитку подій, особливо у вирішальному 1917 р. У грудні 1905 року імперією прокотилася хвиля збройних виступів, у тому числі в Горлівці, Катеринославі, Харкові, Києві, Одесі, Миколаєві.

Революційну хвилю жовтня 1905 р. царизмові не вдалося придушити силою, і він змушений був піти на поступки. Наслідком широкомасштабного жовтневого політичного страйку стало підписання Миколою II Маніфесту 17 жовтня, у якому народові обіцяли громадянські свободи (недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російського парламенту — законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення.

Цей документ суттєво розширив межі легальної політичної та культурної діяльності, помітно її пожвавив та урізноманітнив. У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Російській імперії україномовна газета «Хлібороб». Незабаром газети українською мовою почали виходити в Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові та інших містах. Засновуються перші українські суспільно-політичні журнали — «Дзвін», «Українська хата», «Рідний край», «Посів», «Село» тощо. Всього протягом 1905—1907 pp. виходило 24 україномовних видання. У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах виникають осередки культурно-освітньої організації «Просвіта», у роботі яких брали участь М. Аркас, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, Леся Українка, Панас Мирний, Д. Яворницький та ін. До середини 1907 р. їх налічувалося 35. Ці об'єднання вели активну культурницьку роботу — засновували бібліотеки, проводили вечори, видавали українською мовою літературу. Відкривалися українські школи та здійснювалися перші спроби викладання українською мовою в університетах (в Одесі Олександр Грушевський — брат М.Грушевського — викладав історію України, у Харкові професор О. Сумцов — історію літератури).

 

 

Нового імпульсу було надано процесові масової самоорганізації суспільства, тобто утворенню партій, рад, профспілок та інших суспільних організацій. Саме цього періоду відбувалося формування та становлення провідних політичних сил, які визначили характер та динаміку суспільно-політичних подій в Україні 1917—1920 pp. Під час революції зростає численність партії російських есерів, більшовицької та меншовицької фракцій РСДРП. Водночас на базі попередніх об'єднань виникають і набирають сили та досвіду українські партії, які 1917 р. стануть домінуючими в Центральній Раді: 1905 р. з частини Революційної української партії (РУП), що перейшла на марксистську платформу, утворюється Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП); у 1907 р. на основі гуртків есерів, які вийшли з РУП ще 1903—1904 pp., виростає Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР).

Слабкість та незрілість парламентської форми правління і необхідність консолідації опозиційних сил зумовили появу нової альтернативної моделі організації влади — Ради робітничих депутатів. Протягом жовтня—грудня 1905 р. Ради виникли в 50 містах та селищах Російської імперії. В Україні вони діяли в Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієво, Маріуполі, Юзівці та Кременчуці.

Свідченням активної масової самоорганізації суспільства стало утворення профспілок. Однією з перших виникла профспілка залізничників Південно-Західної залізниці. У ході революції осередками професійного руху стали Миколаїв, Одеса, Київ, Катеринослав, Харків та інші міста. Наприкінці 1905 р. в Україні існувало майже 80 професійних об'єднань. Ради та профспілки висунули вимоги встановлення робітничого контролю над виробництвом, 8-годинного робочого дня, зниження цін на товари у фабрично-заводських крамницях тощо.

Зростання політичної свідомості, концентрація сил, організованість — характерні риси селянського руху цього періоду. Влітку 1905 р. виникають місцеві організації Всеросійської селянської спілки. Найбільшого поширення ці об'єднання набули на Лівобережжі та Півдні. Всього в українських землях було створено 120 селянських і волосних організацій спілки, 12 повітових і 7 губернських комітетів.

За роки революції вибухоподібно розгортається кооперативний рух. Так, якщо в Київській губернії 1904 р. було лише 3 кооперативи, то 1907 р. — вже 193, у Харківській 1905 р. — 2, а 1907 р. — 50 кооперативів. Аналогічні процеси відбувалися і в інших регіонах України.

 

Важливе значення для розвитку суспільно-політичного життя мала поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни. Вибори до І Державної думи відбулися навесні 1906 р., Українські політичні партії, за винятком радикальної та демократичної, бойкотували вибори. У результаті від України було обрано 102 депутата від дев'яти українських губерній, і в думі створено Українську думську громаду на чолі а І. Шрагом, до складу якої ввійшли 42 особи. Національну програму думської громади обґрунтував М. Грушевський. Вона передбачала надання права на національно-територіальну автономію України зі своїм обласним сеймом, запровадження української мови в народній школі як мови викладання тощо. Поставити ці вимоги перед Думою не вдалося у зв'язку з розпуском І Державної думи 8 липня 1906 р. Попри це, важливе політичне значення мала можливість оприлюднення з найвищої державної трибуни національних і соціальних вимог та інтересів українського народу (наприклад, селянин с. Кошелівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії В. Хвіст заявив 1906 р. у стінах Думи, що Україна нагально потребує земельної реформи та політичної автономії).

Вибори до ІІ Державної думи відбулися в січні 1907 р. У виборах узяли участь усі українські політичні партії. У результаті Україну в Думі представляли 102 депутати. Було створено власне українську думську фракцію, що налічувала 47 осіб, більшість із яких становили селяни. Українська думська громада вимагала автономії України, запровадження української мови в систему освіти та державного управління, створення кафедр української мови, літератури, історії в університетах, запровадження української мови в учительських семінаріях.

Через 102 дні роботи Другої Державної думи 3 червня 1907 р. були опубліковані царський Маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до ІІІ Думи, який забезпечував поміщикам і буржуазії перевагу в Думі, а 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Фактично було здійснено державний переворот, який відкривав новий період відновлення самодержавства і реакціїю Події 3 червня означали поразку революції 1905—1907 рр. Українські проблеми залишилися нерозв'язаними.

 

Україна в роки третьочервневої монархії (серпень 1907 — липень 1914 р.)

Третьочервневий виборчий закон, що надавав абсолютну перевагу поміщикам та великій буржуазії, фактично зводив нанівець проголошену 1905 р. демократію. Проте новий виборчий закон був лише першим кроком у масштабному наступі реакції. Установився реакційний політичний режим, відомий за прізвищем тодішнього міністра внутрішніх справ під назвою «столипінщина». У багатьох районах Російської імперії було введено «воєнний» або ж «особливий» стан. Катеринославська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Чернігівська та Херсонська губернії тривалий час перебували в стані посиленої охорони. У цих регіонах заборонялися будь-які збори, наради, навіть не дозволялося збиратися декільком особам у приватних квартирах. Період реакції — це час «надзвичайних заходів» у боротьбі з революційним рухом, зростання кількості арештів, сваволі воєнних судів зі спрощеною формою судочинства, масових заслань без суду і слідства, погромів профспілок, заборони демократичних видань тощо.

Після революції активно запрацював репресивний апарат. За звинуваченням у «політичних злочинах» за період 1907—1909 pp. було засуджено 26 тис. осіб, з яких 5 тис. винесено смертні вироки. У переповнених тюрмах країни 1909 р. перебувало майже 180 тис. осіб.

Наступ реакції супроводжувався сплеском російського націоналізму й поширенням націоналістичного руху «чорносотенців», який жорстоко розправлявся з усіма, кого вважав ворогами російського народу. У Києві в березні 1908 р. було створено клуб російських націоналістів, який мав на меті протидіяти польському тиску та українському руху.

 

Досить відчутним був наступ реакції в культурній сфері. Закрито половину українських газет і частину видавництв, припинено діяльність багатьох «Просвіт». Невдовзі після третьочервневого виборчого закону цар затвердив постанову ради міністрів про студентські організації та правила скликання зборів у стінах навчальних закладів. Суть його полягала в забороні студентам брати участь у будь-яких зібраннях та ліквідації автономії вищих навчальних закладів.

Логічним наслідком наступу реакції було посилення національного гніту. Уряд заборонив 1909 року викладання українською мовою в школах, де воно було самовільно запроваджене у роки революції. Було скасовано циркуляр міністра освіти 1906 p., у якому свого часу дозволялось вчителям «використовувати малоросійську мову для роз'яснення того, що учні не розуміють». Натомість з'явився новий циркуляр, що забороняв вчителям розмовляти з учнями українською мовою навіть у позаурочний час за межами школи. У 1910 р. побачив світ циркуляр П. Столипіна, за яким не дозволялося утворення українських і єврейських товариств незалежно від поставленої ними мети, видання газет рідною мовою. У цей час державний Комітет у справах друку заборонив вживати на сторінках періодичної преси та в будь-яких інших виданнях терміни «Україна», «український народ».

 

  • Активізація національно-визвольного руху в 1910—1914 рр., боротьба проти великодержавного шовінізму. Українське питання у Державній думі.

Національні інтереси відстоювало створене в 1908 р. Товариство українських поступовців (ТУП), яке об'єднувало помірковані українські сили. Залишаючись до Першої світової війни центральною організацією українців Наддніпрянщини, ТУП вимагало українізації початкової школи, викладання в середніх школах української мови, літератури та історії, допущення української мови в усі громадські установи, суди й церкву. Загалом Товариство поступовців стояло на позиціях ліберальної концепції української державності, національно-територіальної автономії України. На з'їзді ТУП (1911 p.) була розроблена відповідна передвиборна платформа до IV Думи. ТУП підтримувало контакти з кадетами і трудовиками, які виступали в Думі з критикою політики царизму щодо України. Протягом 1912—1913 pp. ТУП вдалося налагодити близькі та дружні стосунки з представниками поступового російського громадянства в особі лідерів парламентської групи, вчених, редакторів прогресивних видань. Такі стосунки давали певний позитивний результат. Використовувалися умови хоча й обмеженого, проте все-таки парламентаризму, щоб нести в маси українського народу ідею культурно-національної автономії. З допомогою російських кадетів ТУП вдалося кілька разів підняти українське питання в Думі (у 1908, 1911, 1913 і 1914 pp.). ТУП здійснювало помітну роботу в царині національно-культурних інтересів українського народу. Під його впливом перебувала значна частина «Просвіт», Наукове товариство в Києві. Його неофіційними виданнями були щоденна газета «Рада» і місячник «Украинская жизнь».

 

У III і IV Думах українське питання майже цілковито ігнорувалося. До складу ІІІ Думи ввійшла значна кількість землевласників і російських політиків, для яких українські національні вимоги були несприйнятними. Представники Партії 17 жовтня („октябристи”) заперечували існування українського питання, не включали українців до «списку національностей», яким у майбутньому передбачалося надати право навчання рідною мовою в початковій школі (поляки, литовці, німці, естонці, татари, латиші, вірмени, грузини та ін.). Прогресивна партія, яка виникла після розколу октябристів 1912 року, мала дещо поміркованішу позицію, виступаючи за розвиток в Україні земських закладів й упровадження рідної мови в початковій школі.

У III Думі не було української фракції, бо більшість депутатів від України належали до правих. Єдиним свідомим українцем був професор І. Лучицький. Подані групами депутатів законопроекти про навчання в початковій школі українською мовою в регіонах етнічного розселення українців за обов'язкового вивчення російської мови як загальнодержавної та допущення української мови в судочинстві прийняті не були. Був скасований закон про товариства і спілки, наслідком чого стало закриття різних українських товариств.

До IV Державної думи 1912 р. з України було обрано 97 депутатів (59 монархістів, 21 октябрист, 14 кадетів і прогресистів, 1 трудовик): перемогла правооктябристська більшість. Українські партії у блоці з кадетами (коституційними демократами) не змогли провести в Думу жодного депутата, а самі кадети дістали набагато менше місць, ніж розраховували. Важливість українського питання визнавали лідер кадетів П. Мілюков, лідер трудовиків В. Дзюбинський. Російські ліберали, домагаючись конституційної монархії, вважали за необхідне піти на деякі поступки Україні для зміцнення Російської держави. Серед трудовиків і кадетів було зібрано 37 підписів під законопроектом про дозвіл уживання української мови в початкових школах. Однак активно виступали проти національних прагнень українців депутати-чорносотенці; голова Київського клубу російських націоналістів В. Савенко неодноразово заявляв, що українство «загрожує небезпекою великій Російській державі». Вікарний єпископ Волинський Никон обстоював дозвіл викладання українською мовою на тій підставі, що обмеження українців у мові й культурі означає прирівняння до справжніх «інородців». Катеринославський землевласник, голова IV Державної думи М. Родзянко заявив, що української мови взагалі не існує. У відповідь на це 1790 селян Катеринославської губернії звернулися із листом до свого депутата Г. Петровського (РСДРП), в якому просили його відстоювати з думської трибуни їхні вимоги щодо автономії України, викладання рідною мовою в школах, вільного розвитку української культури. Промова Г. Петровського з думської трибуни 20 травня 1913 р. «Про національне питання» привернула до себе увагу прогресивної громадськості. Проте й IV Дума не прийняла рішень з українського питання.

Антиукраїнська політика уряду знаходила активну підтримку в певних верствах російського суспільства. Деякі російські газети в Україні, наприклад «Новое время» та «Киевлянин», постійно застерігали читачів від «небезпеки українства». У 1908 р. в Києві було засновано «Клуб русских националистов», що ставив перед собою мету «вести суспільну й культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні».

У 1911 р. відомий ліберал П. Струве розпочав дискусію про українське питання, стверджуючи, що окрему українську культуру створюють штучно. Виступ Струве проти українства примусив його однопартійців-кадетів у 1912 р. відмежуватися від нього. М. Грушевський надрукував у газеті «Село» низку статей, видану 1912 р. окремою збіркою «Про українську мову і українську школу». Вона була арештована цензурою і випущена лише за постановою Київської судової палати. Дискусії в пресі допомагали численним українцям з'ясувати власне становище й визначити позицію.

Перед Першою світовою війною російський націоналізм набув шовіністичного забарвлення, дедалі частіше багато росіян дивились на діячів українського руху як на прибічників «зрадницького сепаратизму» або як на «мазепинців». Домагання українців підтримувала лише незначна частина російської інтелігенції. Земства в Україні підтримували розвиток української культури. В академічних колах український рух і мову захищали відомі російські вчені-філологи О. Шахматов, Ф. Корш, І. Бодуен де Куртене та ін.

Однак провідною була тенденція загальної ворожості суспільства й уряду до українського руху. У 1911 р. при проведенні заходів у зв'язку з 50-річчям смерті Тараса Шевченка уряд не дозволив навіть панахиди. Було конфісковано повні видання «Кобзаря».

Незважаючи на посилену репресивну політику царизму і шалений тиск реакційних сил, національно-визвольний рух в Україні продовжувався і в роки, що передували Першій світовій війні. Діяли деякі «Просвіти» та Українське наукове товариство в Києві. «Літературно-науковий вісник» відіграв роль в об'єднанні кращих літературних сил України, Галичини та Буковини, з’явився український педагогічнмй журнал «Світло», Київ ставав центром національно-культурного життя. Поширенню ідеї українського відродження сприяла наукова, літературна та громадська діяльність М. Грушевського, В. Винниченка, М. Коцюбинського та інших відомих письменників, учених, громадських діячів.

У цей час свої погляди на ідейні та організаційні засади українського національно-визвольного руху активно відстоював літературний критик, публіцист соціал-демократичного напряму Дмитро Донцов. Зокрема, в його творах, виданих в 1913 p. («Сучасне політичне положення нації і наші завдання», «Модерне москвофільство») йшлося про захист національної ідеї від панівної доктрини провідних російських кіл, духовний зв'язок України із Заходом, політичну незалежність України. У журналі «Дзвін» (Київ, 1913—1914) було надруковано чимало статей українських соціал-демократів, спрямованих проти шовіністичної політики російського уряду.

На жаль, впливова партія кадетів, визнаючи національно-культурну автономію, відмовлялася обговорювати національно-територіальну автономію України. Виступаючи 19 лютого 1914 р. в Державній думі, П. Мілюков заявив, що вважає здійснення політичної програми автономістів-федералістів справою шкідливою і небезпечною, а партія кадетів ніколи не підтримає гасло федерації і автономії України. М. Грушевський на кадетській партійній конференції в березні 1914 р. пояснив, що «центр ваги політичної програми українських груп в автономії», і українство добивається лише принципового визнання автономії України без включення його до найближчих програмних завдань кадетів. Однак обіцяна російськими лібералами підтримка українських вимог не призвела до конкретних практичних здобутків.

 

Отже, у роки, що передували Першій світовій війні, національно-визвольний рух українців у Російській імперії продовжувався всупереч репресивним заходам царизму. Боротьба інтелігенції, службовців, учнівської молоді, інших верств населення проти великодержавної політики російського уряду свідчила про зростання національної свідомості і прагнення українців здобути собі національно-культурні і політичні права.

 

  • Суспільно-політичний розвиток у Західній Україні на початку XX ст.

Велике значення для зміцнення національної свідомості мали святкування у Львові 1898 р. 100-річчя української літератури та 25-річчя літературної діяльності Івана Франка. До 100-річчя Михайло Грушевський видав перший том своєї «Історії України-Руси» (т. 1—10, 1898—1937), яка мала величезне значення для національного самоусвідомлення. З цими святкуваннями пов’язують витіснення терміна «русин» назвою «українець» і остаточну перемогу українофільства в національному русі. На виборах 1913 р. до Віденського парламенту пройшли 30 народовців і 1 москвофіл, а на попередніх виборах — відповідно 12 і 8.

Відбувалася політизація громадських організацій. У липні 1900 р. друге студентське віче у Львові прийняло вимогу політичної самостійності України. Мережа культурно-просвітніх і господарських організацій охопила практично всі повіти. У 1914 р. товариство «Просвіта» налічувало 77 місцевих відділень та близько 3 тис. читалень. Кооперативний рух (майже 500 кредитних організацій, кооперативних магазинів, спілок для продажу сільськогосподарських продуктів) підтримувався і координувався українським ощадним товариством «Дністер» (1892), спілкою «Сільський господар» (1898) та утвореним 1908 р. Крайовим земельним банком. Кооперативний рух допоміг зміцнити господарське становище українських селян, стримати процес їх пролетаризації. Поряд з традиційними культурно-просвітніми і господарськими організаціями, виникли спортивно-пожежні товариства «Сокіл» (1898) і «Січ» (1900) за зразком молодіжного спортивного Сокільського руху, заснованого в Празі 1862 року.

Система української освіти була представлена 3 тис. початкових шкіл, 6 державними і 15 приватними гімназіями. У Львівському університеті діяло 10 українських кафедр. Наукове товариство ім. Шевченка набуло авторитету української академії наук. Своїми виданнями НТШ обмінювалося з 224 науковими установами в 90 містах і в 28 країнах Європи, Америки й Азії. У 1903—1938 р. дійсними членами НТШ було 15 чехів, 14 поляків, 12 німців, 10 сербів, 7 болгар, 8 хорватів, 7 росіян, 2 французи, 1 норвежець, серед них такі відомі діячі як М. Планк, А. Ейнштейн, Ш. Сеньйобос, А. Масон, В. Бехтєрєв, Т. Масарик та ін. З 1898 р. Товариство почало видавати замість журналу „Зоря” новий "Літературно-науковий вістник", який став лабораторією політичної думки для українців з обох боків кордону. Головним результатом діяльності НТШ стало формування повноцінної української "високої" культури, яка могла успішно конкурувати з культурами польською та російською.

Одним з проявів національного життя стало пробудження соціальної активності українського селянства. У 1902 р. Східну Галичину охопив сільськогосподарський страйк за участю близько 200 тис. селян. Основними вимогами були підвищення заробітної плати польськими поміщиками під час сільськогосподарських робіт та припинення втручання польської адміністрації в еміграцію селян і робітників до Америки. Страйк завершився перемогою селян і став зразком національної солідарності.

За два передвоєнні десятиліття змінився загальний баланс сил двох головних галицьких національностей: польська еліта й далі переважала українську, але українське селянство організованістю і національною свідомістю значно перевищувало польське. Новий баланс сил змусив польських політиків змінити свою тактику стосовно галицького москвофільства. Якщо до 90-х років польський й москвофільський рухи були непримиренними супротивниками, то з кінця XIX ст. польські правлячі консервативні сили почали відверто підтримувати москвофілів як противагу українському рухові. У польському рухові виразно проявилося антисемітське спрямування, пов'язане з появою нової партії у польському таборі — націонал-демократів. Від початку 90-х років асиміляція продовжувала зберігати популярність лише серед багатих єврейських родин, їй на зміну прийшов сіоністський рух спершу серед студентів, який на початку XX ст. набув масового характеру. Галицький сіоністський рух боровся за збереження єврейської національної ідентичності та створення єврейської держави у Палестині або в Уганді. У польсько-українському конфлікті сіоністи дотримувалися нейтральності.

Однак 1907 р., під час перших загальних виборів до Державної ради, українські націонал-демократи уклали виборчий союз із сіоністською партією. У міських виборчих округах, де позиції українців були слабкими, вони віддали свої голоси сіоністським кандидатам; натомість у сільських округах, де переважало українське населення, євреї підтримували українських кандидатів. Завдяки українській підтримці вперше в австрійському парламенті з’явилися два національно свідомі єврейські депутати.

Українсько-польські стосунки на початку XX ст. набрали гостро конфліктного характеру. Сталися замах на Івана Франка 1897 р., криваві розправи над українськими виборцями, вбивство галицького намісника графа А. Потоцького українським студентом Мирославом Січинським (1908), вбивство польськими студентами одного з лідерів українського студентського руху Адама Коцка (1910). Політична боротьба точилася навколо створення у Львові українського університету (Відень у 1912 р. пообіцяв у наступні п'ять років відкрити такий університет, проте на заваді стала війна) та проведення виборчої реформи, яка б збільшила представництво українців у галицькому соймі. У лютому 1914 р. зусиллями митрополита Андрея Шептицького був укладений польсько-український компроміс: українці мали одержати третину місць у галицькому соймі і повноправне представництво у сеймових комісіях.

Очевидне назрівання воєнного конфлікту створило в українській політичній думці ідею використання його для здобуття політичної самостійності України. У грудні 1912 р. на таємному засіданні головних українських партій Галичини (національно-демократичної, радикальної і соціально-демократичної) було прийнято заяву: «З огляду на добро і будучність української нації по обох боках кордону, коли прийде до війни між Австрією і Росією, то все українське громадянство стане на боці Австрії проти Російської імперії як найбільшого ворога України». Подібне рішення прийняв і Другий всеукраїнський студентський з'їзд у Львові (липень 1913 р.).

 

Навесні 1914 року українство готувалось відзначити столітній ювілей Тараса Шевченка. Власті заборонили проведення будь-яких урочистостей; могилу поета у Каневі щільно оточили жандарми. Незважаючи на це, у Києві відбулись демонстрації, а в багатьох містах і селах — шевченківські свята. 26 лютого 1914 р., у день 100-го ювілею Шевченка, фракції трудовиків, кадетів, октябристів, а згодом соціал-демократів внесли запит у Думі, в якому звинувачували міністра внутрішніх справ у тому, що, заборонивши вшанування пам'яті Шевченка, він перевищив надані йому владні повноваження. Обговорення української справи набуло широкого громадського розголосу.

Урочисто відзначено було ювілей у Галичині, на Буковині та в Закарпатті. 28 червня 1914 р. у Львові відбулося масштабне відзначення 100-літнього ювілею із дня народження Тараса Шевченка – "Шевченківський здвиг", парад за участю українських воєнізованих організацій «Сокіл-Батько», «Український Січовий Союз», спортивного товариства «Україна» та пластунів. За задумом організаторів, ця подія мала бути свідченням організаційної і фізичної готовності українців Галичини до майбутньої війни на тлі зростання україно-польського напруження. Газета "Діло" від 15 червня 1914 р. прирівняла здвиг до античних спортивних ігор. Організаційний комітет закликав українців Львова прикрасити вікна своїх помешкань синьо-жовтими стрічками та портретами Тараса Шевченка, оскільки під час святкувань у Львові мали бути присутні не лише делегати українських товариств краю, але й представники Буковини, Наддніпрянської України, а також національних чеських і хорватських товариств імперії, і слід було довести всім, що українці у Львові не є незначною колонією, а займають поважне становище. Напередодні здвигу в різних містах відбулися святкування 100-літнього ювілею від дня народження Тараса Шевченка: концерти, урочисті походи українських товариств і організацій.

 

Отже, у Західній Україні на початку XX ст. сформувалася свідома своїх політичних інтересів українська спільнота, яку вже неможливо було залишати поза увагою.

Змінилося співвідношення сил між поляками та українцями в Галичині: хоча польська еліта й надалі зберігала монополію на владу в краї, українці своєю згуртованістю і свідомістю значно перевищували поляків. На початку XX ст. україно-польські відносини набули гостро конфліктного характеру.

Українські діячі вели боротьбу за здобуття нових політичних прав для українців.

Політична боротьба поєднувалася із соціальними виступами селян і робітників.

Українці продовжували наполегливу розбудову національного життя: у краї стабільно розвивалася мережа освітніх, громадсько-культурних, наукових установ, кооперативів тощо.


Читайте також:

  1. I визначення впливу окремих факторів
  2. А. Правобережну Україну.
  3. Аденогіпофіз, його гормони, механізм впливу
  4. Аденогіпофіз, його гормони, механізм впливу, прояви гіпер- та гіпофункцій.
  5. Адміністративні методи - це сукупність прийомів, впливів, заснованих на використанні об'єктивних організаційних відносин між людьми та загальноорганізаційних принципів управління.
  6. Активний вплив на проблему
  7. Аналіз відхилень від нормативів та їх впливу на прибуток
  8. Аналіз впливу постачальників
  9. Аналіз впливу факторів на зміну сумми гуртової реалізації
  10. Аналіз факторів впливу на обсяги виробництва суспільного продукту.
  11. Аналіз факторів, що впливають на цінову політику.
  12. Анатомо-фізіологічна перебудова організму підлітка та її вплив на його психологічні особливості й поведінку.




Переглядів: 4217

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади | Педосфера, її роль у геосистемі Землі. Земельні ресурси світу, України, особливості використання.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.005 сек.