• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Модернізація економіки України у ІІ пол. ХІХ ст.

Нові капіталістичні відносини, що зародились в кінці XVIII – I-й половині XIX ст. наполегливо

вимагали ліквідації кріпосного прав, яке стало гальмом дальшого економічного розвитку. Ще більш

поглибила ці протиріччя Кримська війна (1853-1856рр), яку Росія програла, незважаючи на гігантські

людські і матеріальні ресурси імперії, не змогла подолати новітню техніку та технології передових

європейських держав Англії та Франції. Це змусило передову частину російських правлячих кіл замислитись

над розробкою та впровадженням реформаційного курсу, спрямованого на модернізацію економіки держави.

У світовій практиці відомі 3 типи модернізації: 1)піонерська; 2)органічна; 3) наздоганяюча.

Російська модернізація була модернізацією третього типу. Характерними рисами наздоганяючої модернізації

економіки були:

– поява нових прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції “знизу”, а силовій модернізації –

“революції згори”,

– вибіркове, а не системне запозичення та використання світових досягнень у галузі техніки, технології

та організації виробництва;

– пріоритетність окремих галузей, яка в перспективі веде до деформації економічної структури держави;

– збереження на тривалий час багатоукладності, паралельне існування нового набираючого силу укладу

та попередніх укладів, що досягли піку свого розвитку та повністю не вичерпали свої можливості;

– порушення однорідності економічного простору, ускладнення політичних та соціальних проблем, зростання

соціального напруження в суспільстві.

Принциповою особливістю наздоганяючої модернізації є різке зростання ролі держави, що виявляється у

встановленні державного контролю за всіма сферами економіки. Наздоганяюча модернізація не створює власну

гармонійну економічну модель, а повторює окремі елементи вже визнаних зразків.

№42.

Активізація революційно-визвольної боротьби в Україні на поч. ХХ ст.

У Наддніпрянській Україні соціальні утиски поєднувалися з великодержавною політикою царського уряду. Переслідувались українська культура, її діячі, українська мова, преса, театр.

Особливістю Західної України було те, що тиск офіційної імперської влади доповнювався національним гнобленням з боку польських, румунських і угорських чиновників, великих землевласників і підприємців.

Закономірним наслідком такого становища було посилення боротьби за поліпшення національно-політичного становища. Саме в цей час на арену політичного життя Наддніпрянщини почали виходити політичні партії, які прагнули очолити невдоволених існуючим становищем. Першою з них була Революційна українська заснована в Харкові 9 січня 1900 р. Дмитром Антоновичем. Головною метою партії було досягнення незалежності України. У своїй діяльності РУП спиралася на студентів, семінаристів, учителів інших представників української ін

телігенції, на робітників низки підприємств. Але політичний напрям її був нечіткий через соціальну строкатість її членів. Це продемонстрував її документ — брошура М. Міхновського «Самостійна Україна», головна думка якої містила в собі гасло «Україна для українців».

Через це від РУП відокремилась відверто націоналістична Народна українська партія на чолі з М. Міхновським. Але вона майже нічого не встигла зробити — надрукувала лише декілька антиросійських брошур та спробувала зруйнувати пам'ятник О. Пушкіну у Харкові.

Через деякий час в РУП стався більш серйозний розкол. У ній поширився вплив загальноросійського соціал-демократичного напряму, і влітку 1905 р. з РУП вийшла група під керівництвом Мар'яна Меленевського та Олександра Скоропис-Йолтуховського, що заснувала Українську соціал-демократичну спілку («Спілка»), яка на правах регіональної організації увійшла до складу РСДРП (меншовиків). Більшість членів РУП, лідером якої був економіст Микола Порш, не відмовившись від автономістської національної програми, в кінці 1905 р. утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). З 1900 р. в Україні діяла Українська соціалістична партія УСП, очолювана Борисом Ярошевським, яка 1903 р. увійшла до складу РУП.

Помірковане крило української інтелігенції також партійно структурувалось. Восени 1904 р. представниками українських ліберальних кіл була заснована Українська демократична партія (УДП) на чолі з Олександром Лотоцьким та Євгеном Чикаленком. Одночасно виникла Українська радикальна партія, лідерами якої були Борис Грінченко і Сергій Єфремов. Обидві партії виступали за ліберально-демократичні перетворення та політичну автономію України. Однак УРП мала в перспективі утворення загальнонародної власності за умови, що її вилучення у приватних осіб мало компенсуватись.

На відміну від Наддніпрянщини, в Західній Україні, яка входила до складу конституційної монархії — Австро-Угорщини, партії виникли ще у 80—90-ті рр. XIX ст. і на початку XX ст. національно-визвольний рух розвивався вже під їх керівництвом. Галичина поступово перетворилася на загальноукраїнський центр національного визволення.

Українські партії Прикарпаття очолили масовий рух за автономію Східної Галичини, загальне виборче право, заснування у Львові окремого українського університету. Зростав національно-патріотичний рух молоді, що виявилось насамперед у діяльності масових молодіжних патріотично-спортивних організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт». Однак активізація національно-визвольного руху спричинила конфлікт з польською , громадою Галичини, яка розглядала край як свій споконвічний. Цей конфлікт переріс у липні 1910 р. у збройні сутички на вулицях Львова, і знадобилося втручання уряду.

№43.

Аграрна політика Столипіна в Україні, її наслідки.

Столипінська реформа (Столипінська аграрна реформа) — ряд законодавчих актів, спрямованих на перерозподіл сел. зем. площі в Російській Імперії та на підвищення продуктивності сільського господарства.

Назва походить від одного з її ініціаторів і головного реалізатора — голови Ради Міністрів Петра Столипіна. Столипінська реформа безпосередньо пов'язана з революційними подіями 1905 року та невдачами царського уряду задовільно вирішити аграрне питання . Основними законодавчими актами був указ від 9(22) листопада 1906 року «Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування» і ухвалений на його підставі Державною Думою закон від 14(27) червня 1910 року. За цими законами скасувалися обов'язкові форми земельної общини і кожному селянинові надавалося право вийти з неї й виділити свою землю у повну власність. Він мав також право вимагати виділення землі в одному масиві — «відрубі», до якого міг приєднати свою садибну землю і перенести сюди будівлі, утворюючи т. ч. «хутір». Селяни користувалися з допомоги Селянського поземельного банку, який кредитував їм купівлю землі і допомагав творити хутірні і відрубні (польовий наділ без садиби) господарства. Останнім актом Столипінської реформи був закон 29. 5. (11. 6.) 1911 про землеустрій, який встановлював порядок праці землевпорядних комісій (губернських, повітових і волосних, створених ще указом від 4(17) березня 1906 року).

Поліпшення, що почалося зі Столипінською реформою, стосувалося лише близько ¼ господарств, насамперед хутірських і відрубних. Хоч у руках селянства опинилося 65% всієї землі, проте в Україні далі панувало аграрне перенаселення. 32% селян не мали землі або мали до 1 десятини, 38% господарств мали 1 — 4 десятини, 19% — 4 — 9, ледве 11% — більше (станом на 1917 рік). Бідняки (частково і середняки) не мали змоги купувати поміщицьку землю через високу ціну (наприклад, 400 — 700 карб. за десятину на Правобережжі) і не могли одержати кредиту за посередництвом Сел. Банку. Частина їх продавала землю багатим селянам, а самі емігрували до Азійської Росії (рідше до міст).

Т. ч. Столипінська реформа, допомагаючи заможному селянству, мала на меті — створити з нього, поряд занепалого дворянства, нову соц. підпору для режиму. Щоб зменшити аграрне перенаселення, Столипін підтримував еміграцію селян за Урал. З 1906 по 1913 рік з 9 українських губерній виїхало до Азії 1,2 млн селян (найбільше 1909 року — 290 000), з чого однак одна чверть згодом повернулася.

Реформа спричинила ще більшу соціальну диференціацію селянства: збільшення найдрібніших і великих сел.

Невирішена аграрна проблема була однією з причин революції 1917 року.

Читайте також:

1. IV. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XVI-XVIII ст.
2. IV. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XVI-XVIII ст.
3. V. Постанови Пленуму Верховного Суду України
4. VI. Накази Генерального прокурора України
5. XVIII. Особливості прийому та навчання іноземців та осіб без громадянства у вищих навчальних закладах України
6. А/. Верховна Рада України.
7. Аварії з викидом (загрозою викиду) сильнодіючих отруйних речовин на об'єктах економіки.
8. АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
9. Аграрний комплекс національної економіки.
10. Аграрні закони України
11. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
12. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства

Переглядів: 898