• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ВИКОНАВЧА ВЛАДА І ПРИНЦИП ПОДІЛУ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

Виконавча влада посідає особливе місце серед гілок державної влади. Адже саме у процесі її реалізації відбувається реальне втілення в життя законів та інших нормативних актів держави, практичне застосування всіх важелів державного регулювання і управління важливими процесами суспільного розвитку.

Сам характер виконавчої влади, що зумовлений об'єктивним її призначенням — виконанням законів та інших правових актів, підтверджує органічну єдність цієї влади зі змістом управлінської діяльності держави. Отже, виявлення органічного зв'язку виконавчої влади зі змістом державного управління є однією з вихідних пе­редумов правильного розуміння суті самої виконавчої влади.

Але конституційна модель організації виконавчої влади має грунтуватись не лише на визначенні її загального змісту, але й на розумінні певної умовності, штучності уявлення про самостійне, а тим більше — автономне буття власне виконавчої влади щодо інших гілок влади. Подібні уявлення слід вважати певним перебільшенням.

Нагадаємо, що у класичному варіанті теорії розподілу влади Монтеск'є говорив не стільки про змістовний поділ самої влади, скільки про: 1) політичний поділ праці по керівництву державою і 2) розподілення владних повноважень між різними соціальними верствами. Державна влада як здатність держави приймати обов'яз­кові рішення та домагатися їх виконання — явище цілісне. Воно інтегрує в собі всі прояви політичної волі народу як єдиного джерела (суверена) влади в державі.

Розподіляється не сама влада, а механізм й здійснення. Вш структурується за функціональною та суб'єктною (інституційною) ознаками. В першому випадку розподіл влади означає виділення основних функціональних видів діяльності держави — законотво­рення, правозастосування і правосуддя. В другому — означає органі­заційний устрій держави як сукупність різних видів державних орга­нів — законодавчих, виконавчих і судових (і це — тільки основні види) з притаманною їм компетенцією, тобто державно-владними повноваженнями.

Іншими словами, влада за змістом є єдиною, а принцип "розпо­ділу влади" є лише теоретичним постулатом чи доктриною, яка дає змогу певним чином будувати державний механізм та організо­вувати його функціонування. Тому для належного конституювання виконавчої влади не обов'язково прямо фіксувати в тексті Конститу­ції власне вказаний принцип, а тим більше доповнювати його ознаками самостійності, автономності чи незалежності окремих — насамперед законодавчої та виконавчої — влад. Натомість необхідно керуватись цим принципом при розробці та реалізації конституційної моделі організації влади саме як методологічним орієнтиром, керівною

установкою.

Зміст принципу "розподілу влади" доцільно тлумачити як констатацію того факту, що державна влада реалізується через певні види державних органів. Між ними розподілені державно-владні повноваження таким чином, що вони є самостійними у реалізації своєї компетенції у встановлених Конституцією межах, а суди — навіть незалежні при відправленні правосудця і взаємодіють між собою за допомогою певних важелів взаємного стримування і про­тиваг.

Тому закономірно, що пріоритетним у змісті Конституції є чітке виділення не конкретних гілок влади, а конкретних її суб'єктів (інституцій) — державних органів та їх систем. Особливо якщо враховувати, що "класична" тріада гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової — не охоплює вичерпно всіх існуючих видів державних органів.

Адже доктрина "розподілу влади" будується на деяких узагаль­нених, тобто типових функціях державної влади. Тоді як реальна система органів держави обумовлюється не тільки цим фактором, а й іншим — змістом більш конкретних функцій та завдань, що випливають із життєвих потреб організації державного та суспіль­ного життя країни. З огляду на це, поряд з державними органами, які певним чином співпадають з "класичними" гілками влади, існують органи, що мають змішаний, перехідний або наскрізний характер — наприклад прокуратура.

Недоцільність структурування змісту Конституції щодо окремих гілок влади обґрунтовується ще й тим, що такий підхід ускладнив би розуміння і вирішення більш важливого, ніж фіксація відокре­мленості гілок влади, державного завдання, а саме — забезпечення плідної ефективної співпраці гілок влади. Мова йде про те, що принцип

"розподілу влади" у найбільш поширеному розумінні, про яке сказано вище, має бути урівноважений принципом "єдності влади" або "взаємодії гілок влади".

Нагадаємо, що, наприклад, Гегель критикував теорію розподілу влади Монтеск'є за те, що вона встановлює самостійність законо­давчої, виконавчої та судової влади, а це призводить до взаємної ворожнечи між ними, підкоренню окремих влад іншим. Сама ж гегелівська інтерпретація розподілу влади грунтується на розгляді держави як єдиного цілого, де влади являють собою лише різні моменти даного цілого².

Зрозуміло, що забезпечення єдності влади, взаємодії її гілок, насамперед законодавчої та виконавчої (навіть за Монтеск'є судова влада у певному розумінні взагалі не є владою), є досить важливою функцією держави. Як і кожна функція, вона має мати належного носія. Про це ж наголошував ще Монтеск'є, коли писав, що "для того, щоб утримати законодавчу і виконавчу влади від крайностей, необхідна регулююча влада: це завдання дуже добре може виконати та частина законодавчого корпусу, яка складається із знаті"³.

В сучасній державі інтегруючу функцію щодо гілок влади міг би найкраще виконувати глава держави — президент. Це, напри­клад, закріплено у російській Конституції: Президент "забезпечує узгодження функціонування і взаємодію органів державної влади" (ст. 80).

До речі, в одному з останніх проектів нової Конституції України (у редакції від 24 лютого 1996 р.) також передбачалось, що "Прези­дент України сприяє узгодженості у діяльності органів державної влади, їх взаємодії з органами місцевого самоврядування" (ст. 101). Однак в остаточному варіанті Конституції такого положення немає. Натомість передбачено здійснення інтегруючої функції Прези­дентом України в межах його конституційного призначення як "глави держави" (ст. 102 Конституції).

Специфіка статусу Президента як глави держави полягає в тому, що в даному статусі окреме місце займають повноваження у сфері виконавчої влади (державного управління). Причому їх обсяг прямо залежить від існуючої в державі форми правління: цей обсяг більше у президентській республіці, менше — у парламентській республіці.

Але в будь-якому випадку посаду Президента не можна цілком ототожнювати з якоюсь однією гілкою (зокрема виконавчою) дер­жавної влади. Адже постать Президента як глави держави має, так би мовити, наскрізне значення щодо гілок влади, характеризуючись у цьому розумінні певними інтегруючими, об'єднуючими ознаками.

Разом з тим сам змістовний характер виконавчої влади пояснює природну, органічну поєднаність статусу Президента з функціями та повноваженнями саме даної гілки влади. Якщо бачити історичні витоки інституту глави держави в залишках монархічного правління, слушно нагадати застереження Монтеск'є про те, що "виконавча влада має бути в руках монарха, оскільки ця сторона управління, яка майже завжди вимагає дії швидкої, краще виконується одним, ніж багатьма"⁴. Саме тому у літературі і практиці глава держави розглядається як носій виконавчої влади і найвищий представник держави у між­народних зносинах.

Отже, Президент при будь-якій формі державного правління має пряме відношення до виконавчої влади. Але відповідь на питання, яким же має бути конкретний правовий статус Президента щодо цієї гілки влади випливає з фактичних умов та особливостей державно-політичного розвитку країни, стану функціонування владних структур, політико-правових та соціальних очікувань різних верств суспільства від інституту президентства.

Адже на сучасному етапі вітчизняного державотворення наро-дженіш даного інституту обумовлювалося об'єктивними потребами перехідного періоду щодо зміцнення виконавчої влади. Саме тому введення поста Президента було викликано прагненнями посилити вплив держави, її владних структур на процеси соціально-еконо­мічних та державно-правових перетворень в нашій країні.

Між тим останнім часом стан функціонування виконавчої влади характеризується тим, що рівень її організуючого впливу на суспільні процеси не задовольняв потреби динамічного розвитку громадянсь­кого суспільства, енергійного формування соціально-економічного укладу та демократичної правової держави. За останні роки не вда­лося досягти такого рівня організації виконавчої влади, коли б її суб'єкти створили функціонально достатню і структурно несупере-чливу систему. 1 це прозоро бачиться у недосконалому стані багатьох складових елементів механізму державного управління.

Подоланню такого становища у сфері державного управління має сприяти закріплення в новій Конституції ключових засад орга­нізації виконавчої влади на основі чіткого визначення функціональ­ної ролі її основних носіїв. 1 в цьому плані в нашій державі є змога максимально використати інтегруючі і координуючі можливості статусу

Президента як глави держави для посилення конструктивного впливу на виконавчу гілку влади.

Але це аж ніяк не означає, що Президент набуває ознак органу виконавчої влади, а тим більше — глави цієї гілки влади. В новій Конституції досить складні питання визначення суб'єктів виконав­чої влади вирішені на підставі чіткого уявлення про необхідність формування цілісної системи органів виконавчої влади як відносно самостійного виду органів державної влади.

2. СИСТЕМА ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ ^м '' ^л

Принцип "розподілу влади" як провідна політико-правова домі­нанта сучасного вітчизняного державотворення передбачає досить чітке розмежування саме на конституційному рівні відповідних видів державних органів та їх систем.

Поняття "система органів" має принаймні потрійне смислове навантаження. Воно, по-перше, фіксує відокремленість певної групи державних органів, що входять до конкретної системи, від усіх інших видів органів. По-друге, окреслює цілком визначений суб'єктний склад даної системи. По-третє, підтверджує наявність у сукупності цих суб'єктів (державних органів) певних ознак, притаманних соціальним системам, зокрема таких, як єдність цільового призначення, функціональна самодостатність, ієрархічність внутрішньої організації, субординаційність взаємозв'язків між структурними ланками тощо.

З формуванням ефективно працюючої системи органів виконав­чої влади, або інакше — органів державного управління, пов'язані великі надії. Вирішенню даного завдання має сприяти закріплена в новій Конституції модель організації виконавчої влади, яка спира­ється, зокрема, і на вищенаведені аспекти розуміння "системи орга­нів" виконавчої влади.

Найбільш наочно реалізований перший аспект — відокремлення органів виконавчої влади від інших видів державних органів. Це досягнуто в тексті Конституції шляхом, по-перше, використання узагальнюючого для всіх органів держави терміну "органи державної влади" (ст. 5); по-друге, виділення серед останніх таких видів, як "органи законодавчої, виконавчої та судової влади" (ст. 6).

Стосовно другого аспекту системи органів виконавчої влади: в Конституції, з одного боку, обгрунтовано об'єднуються усі ієрархічні рівні органів виконавчої влади (як вищий і центральні, так і місцеві) в одному розділі VI "Кабінет Міністрів України. Інші органи вико­навчої влади", з іншого — досить повно врахована уся складність і специфічність відношення поста Президента до виконавчої гілки влади. А саме: за своїм реальним становищем Президент не уособлюється жодною гілкою влади, а виступає статусом глави держави із значними компетенційними преференціями (насамперед кадровими) щодо виконавчої влади. Іншими словами, Президент віднесений до виконавчої влади лише функціонально, тобто через певний обсяг своїх повноважень. Але він не віднесений до неї структурно, тобто як окрема структурна ланка системи органів виконавчої влади.

Саме тому в Конституції відсутнє визначення Президента як "глави виконавчої влади". Адже "глава" гілки влади — це такий суб'єкт цієї влади, який є вищою структурною ланкою певної систе­ми органів, що суперечить, як вже з'ясовано, дійсному стану речей.

До речі, формула "глава виконавчої влади" практично не вико­ристовується у світовій конституціотворчій практиці (крім конститу­цій окремих пострадянських республік). Навіть для президентських республік поширеним є визнання президента як глави уряду, але не виконавчої влади. Хоча президент при будь-якій формі правління має безпосереднє відношення до виконавчої влади, його не можна цілком ідентифікувати з цією (як, зрештою, і з іншими) гілкою влади.

Відсутність в Конституції вищенаведеної формули дає змогу заперечити проти встановлення відносин "підпорядкованості" між Кабінетом Міністрів і Президентом України. Адже за своїм змістом інститут "підпорядкованості" стосовно до державних органів озна­чає максимальну ступінь адміністративної залежності органу нижчо­го структурного рівня у взаємостосунках з органом вищого рівня. Звідси підпорядкованість Кабінету Міністрів Президентові свідчить, що останній є вищою структурною ланкою щодо уряду. Тобто Президент знову включається структурно до системи органів вико­навчої влади, що є безпідставним.

Також неприйнятною слід вважати запропоноване деякими фахівцями встановлення так званої "подвійної" підпорядкованості Кабінету Міністрів — Президентові та парламенту. Це взагалі

суперечить вимозі дотримання відносної самостійності законодавчої та виконавчої гілок влади. Та й досить небезпечно, що з'являється додаткова підстава для політичного протистояння у стосунках між парламентом і главою держави.

Отже, цілком правильним слід вважати конституційне визна­чення статусу Кабінету Міністрів через встановлення його "підкон-трольності та підзвітності" перед парламентом і "відповідальності" перед Президентом України.

У межах третього аспекту необхідно пам'ятати, що справжнє зміцнення цієї гілки влади, підвищення її ефективності неможливі без створення дієвої "вертикалі" виконавчої влади. Саме завдяки останній досягається належна реалізація владних рішень зверху донизу.

У змісті самої виконавської вертикалі першорядне значення посідає чітке визначення її найвищої структурної ланки, яка має виконувати в системі роль керуючого "центру". Причому з точки зору науково-системної ідеології найкращі результати діяльності ієрархічно організованої системи можуть бути забезпечені за умови її моноцентричної, а не поліцентричної структурної побудови. Тобто за умови, коли усі структурні ланки системи підлягають керуючому впливу саме з одного (а не з кількох) владно-організаційного центру.

Виходячи з встановленої Конституцією республіканської форми державного правління змішаного, президентсько-парламентського типу, яка закономірно пов'язана з так званим дуалізмом виконавчої влади, слід зазначити, що в основу управлінської вертикалі покла­дена модель своєрідного "складного центру". Тобто такого, який складається з двох функціонально поєднаних суб'єктів — Прези­дента і Кабінета Міністрів України.

Специфічність даної моделі в тому, що відношення цих суб'єктів до гілки виконавчої влади неоднакові. Якщо уряд входить до неї саме як окрема структурна ланка системи органів, то Президент, як вже зазначалося, лише функціонально — через певний обсяг своїх повноважень у сфері виконавчої влади.

Звідси випливає розуміння того, що визначення "носій повнова­жень виконавчої влади" і "орган виконавчої влади" не збігаються. Зокрема, це наочно підтверджується на прикладі поста Президента.

Згідно з моделлю "складного центру" зрозуміло, що правовий статус уряду, який очолюється Прем'єр-міністром, не може і не повинен мати якесь другорядне значення у сфері виконавчої влади.

Навпаки, саме Кабінет Міністрів має бути вищою структурною ланкою державного управління, на яку покладається практичне здійснення усіх основних повноважень виконавчої влади. В тому числі і тих, які віднесені до відання Президента України, але не є його виключно одноособовими преференціями, скажімо, щодо кадрових призначень.

Відповідно до цього Конституція визначає Кабінет Міністрів України як вищий орган в системі органів виконавчої влади, який у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України (ст. 113).

В цілому ж в системі органів виконавчої влади виділяються структурні ланки трьох організаційно-правових рівнів:

1) вищий рівень — Кабінет Міністрів (в функціональній взаємо­дії з Президентом);

2) центральний рівень — міністерства, державні комітети та інші підвідомчі Кабінету Міністрів центральні органи виконавчої

влади;

3) місцевий, або територіальний рівень — на якому діють:

— органи виконавчої влади загальної компетенції — Рада Міні­стрів Автономної Республіки Крим, обласні, районні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації;

— органи спеціальної — галузевої та функціональної — компе­тенції, котрі як безпосередньо підпорядковані центральним органам виконавчої влади, так і перебувають у підпорядкуванні водночас і центральному, і місцевому органу виконавчої влади.

Оскільки органи виконавчої влади здійснюють управлінську за своїм змістом діяльність, поширеним є визначення системи цих органів як "апарату державного управління''.

Сьогодні життя зумовлює нові вимоги до ефективності органі­зації діяльності даного апарату, які значно підвищені у зв'язку з реальними потребами найповнішого запровадження ідей та поло­жень нової Конституції. Але ці вимоги часто, на жаль, не знаходять адекватного відтворення в офіційній політиці реформування бага­тьох державних структур та їх кадрового складу. Життєво необхідні зміни в управлінському апараті відбуваються некомплексно, супе­речливо, а іноді — стихійно. Як наслідок, він занадто повільно позбавляється вад минулого часу: ще зберігається бюрократизм в роботі кадрів апарату, посилюється корумпованість певної частини його посадових осіб, поглиблюється розрив між соціальними

очікуваннями від створення нових управлінських структур та реально низькою ефективністю їх діяльності.

Отже, існуючий апарат державного управління невідкладно потребує своєї всебічної раціоналізації, приведення чисельності працівників і витрат на їх утримання у відповідність з вимогами реального забезпечення належної ефективності його діяльності.

З огляду на системну природу апарату управління, його удоско­налення має грунтуватись на науково-системних поглядах і принци­пах. Зокрема, ключове значення має взаємоузгодженість дій по так званій "вертикалі" виконавчої влади. Вона має забезпечуватися не силою особової влади керівників, а шляхом більш чіткого розподілу та збалансування між структурними ланками функцій, повноважень та відповідальності, продуманої правової регламентації компетенції кожної ланки.

Проведення в апараті будь-яких структурних перетворень має виходити із попереднього визначення тих цілей, завдань, функцій та повноважень, для виконання яких створюються чи реоргані­зуються відповідні структури. Реформаторські заходи мають спрямо­вуватися на фактичні потреби відповідних керованих об'єктів, а в широкому розумінні — на потреби економічного, політичного і соціального середовища, в інтересах якого, власне, і діє апарат управління.

В той же час у реорганізаційній політиці необхідно враховувати, хай навіть як допоміжні, потреби апарату у власній самоорганізації. Адже він є цілісним утворенням і має певні внутрішні закономір­ності функціонування та розвитку. Зокрема, суттєве значення має розуміння того, що, наприклад, будь-які скорочення чисельності працівників апарату або витрат на його утримання самі по собі не є обов'язковою ознакою реформування, а тим більше — оптимізації апарату. Такі скорочення мають проводитися виключно в тих ланках апарату, в яких це або є наслідком його кращої організації, або принаймні не погіршує його діяльність.

Нарешті, якісне оновлення кадрового складу управлінського апарату шляхом поповнення його більш кваліфікованими, неполітизованими і некорумпованими працівниками потребує насамперед підвищення соціального престижу державної служби, посилення матеріальних і моральних стимулів праці службовців апарату, рівня їх соціальної захищеності.

Покращенню апарату державного управління має сприяти по­дальше удосконалення його правової основи. Зокрема, необхідне чітке визначення правового положення та механізму взаємодії органів управління, їх структурних підрозділів та посадових осіб, що потребує науково обгрунтованого встановлення їх завдань, компетенції, відповідальності, підпорядкованості та порядку організації роботи.

У зв'язку з цим зазначимо, що конституційна регламентація засад організації виконавчої влади є, за повнотою та конкретністю, нерівномірною щодо різних органів та аспектів їх функціонування. Якщо питання статусу та діяльності Президента регулюються Кон­ституцією України майже повно, то стосовно уряду найбільш ретельно висвітлюються питання його формування та процедури взаємо­відносин з парламентом. Дається також перелік основних повно­важень. Інші питання передбачено врегулювати спеціальним законом. У цьому є певний смисл, оскільки дає змогу без ускладнень підтримувати динамічність урядової структури та її функціональних напрямів діяльності. Включення ж цих положень до тексту Консти­туції значно ускладнювало б процес оперативного реагування на життєво необхідні зміни в організації та діяльності уряду, в його стосунках з Президентом України.

Більш конкретні питання компетенції, організації та порядку діяльності як Кабінету Міністрів, так і інших органів виконавчої влади визначені (або мають бути визначені) в окремих законах про кожний вид органів виконавчої влади. Причому слід враховувати, що найбільший ефект може бути досягнутий при врегулюванні правового положення не тільки окремих органів, а всієї їх системи. Це дасть змогу краще забезпечити загальну цілеспрямованість, скоординованість, взаємну узгодженість діяльності всіх або найва­жливіших органів управління.

Тому на найближчу перспективу слід передбачите значно вищий рівень кодифікації законодавства, що регулює організацію виконавчої влади в країні. Зокрема, назріла потреба розробити самостійний Кодекс організації державного управління, або інакше — Адміністративний кодекс України. В ньому мали б знайти місце як статутні (компе-тенційні) норми, так і регламенти управлінських (адміністративних) процедур, особливо щодо взаємовідносин органів виконавчої влади з громадянами. ' •' '^І*^$ї1*" " •' *•' ^Л • '' '

3. КАБІНЕТ МІНІСТРІВ ЯК ВИЩИЙ ОРГАН В СИСТЕМІ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ: ОРГАНІЗАЦІЯ І ПРАВОВИЙ СТАТУС*

За своїм конституційним статусом Кабінет Міністрів як уряд очолює систему органів виконавчої влади. Він здійснює виконавчу владу як безпосередньо, так і через центральні та місцеві органи виконавчої влади, спрямовуючи, координуючи та контролюючи діяльність цих органів.

Основними завданнями Кабінету Міністрів України є: забезпе­чення державного суверенітету і економічної самостійності України, реалізація прав і свобод людини і громадянина, створення сприятли­вих умов для вільного й гармонійного розвитку особистості; вико­нання Конституції і законів України, актів Президента України щодо формування і проведення зовнішньої і внутрішньої політики держави; піклування про безпечне для життя і здоров'я людей дов­кілля, екологічну безпеку і раціональне використання природних ресурсів; вжиття заходів до гарантування національної безпеки і обороноздатності України, громадського порядку, боротьби зі зло­чинністю.

Діяльність Кабінету Міністрів грунтується на принципах:

а) розподілу державної влади, який означає, що Кабінет Міністрів здійснює виконавчу владу у встановлених Конституцією України межах незалежно від органів законодавчої і судової влади, крім випадків, передбачених Конституцією України, недопущення неправомірного втручання будь-яких органів, посадових осіб, об'єд­нань громадян у вирішення питань, що віднесені до відання уряду;

б) верховенства права — Кабінет Міністрів у своїй діяльності дотри­мується вимог утвердження та гарантування прав і свобод людини, відповідальності держави перед громадянами за забезпечення їм гідних умов життя; в) законності — Кабінет Міністрів здійснює свої повноваження на основі, у відповідності та на виконання Кон­ституції, законів України, указів і розпоряджень Президента Украї­ни; г) колегіальності — Кабінет Міністрів є колегіальним органом, що приймає рішення після вільного демократичного обговорення

* Нижченаведена характеристика організації і правового статусу уряду грунтується на положеннях Закону України "Про Кабінет Міністрів України", що прийнятий Верховною Радою України.

питань на своїх засіданнях; д) науковості — Кабінет Міністрів у своїй діяльності спирається на наукове і соціологічне обгрунтування здійснюваної ним державної політики, активно використовує новіт­ні досягнення наукових досліджень, організаційно-технічні засоби та інформаційні технології; е) гласності — Кабінет Міністрів регу­лярно інформує громадськість про свою діяльність. Прийняття таєм­них рішень можливе лише у випадках, визначених законом.

До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр, перший вще-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри та міністри. Зараз чисельність Кабінету Міністрів не регламентується. Але в проекті Закону про Кабінет Міністрів України пропонується законодавче обмежити цю чисельність і називаються орієнтовно такі межі — не більше 25 чоловік.

При цьому передбачається, що обов'язково мають існувати базо­ва Іруппа міністрів: закордонних справ, юстиції, оборони, внутріш­ніх справ, фінансів. Інші міністерства можуть створюватися чи лік­відовуватися за рішенням Президента України.

Прем'єр-міністр є главою Кабінету Міністрів України, який керує роботою Кабінету Міністрів і спрямовує її на виконання програми діяльності Кабінету Міністрів, схваленої Верховною Радою. Прем'єр-міністр визначає і розподіляє обов'язки між першим віце-прем'єр-міністром, віце-прем'єр-міністрами та міністрами, координує їхню діяльність, застосовує заходи дисциплінарної відповідальності (крім звільнення з посади) до членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади та їх заступників. У випадках і в межах, визначених Конституцією, він виконує обов'язки Прези­дента України у разі дострокового припинення його повноважень.

Перший віце-прем'єр та віце-прем'єр-міністри як заступники Прем'єр-міністра виробляють стратегію і тактику реалізації про­грами діяльності Кабінету Міністрів у закріплених за ними напрям­ках і сферах діяльності уряду, спрямовують, координують та контро­люють роботу міністерств, інших центральних органів виконавчої влади для виконання завдань Кабінету Міністрів, а також попе­редньо розглядають і погоджують проекти рішень Кабінету Мініст­рів, вживають заходів щодо врегулювання розбіжностей щодо них серед членів Кабінету Міністрів. У разі відсутності Прем'єр-міністра вони його заміняють, діючи в межах, визначених Прем'єр-мініст­ром, який визначає також і черговість такого заміщення.

Міністри України очолюють міністерства або ж є призначеними на посаду міністра керівниками інших центральних органів виконав-

чої влади. Вони забезпечують формування і проведення державної політики у доручених їм сферах і несуть політичну відповідальність за виконання покладених на них завдань і повноважень.

Склад Кабінету Міністрів формується Президентом України за певної участі Верховної Ради в строк, що не перевищує шістдесят днів після припинення повноважень попереднього уряду.

Кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра на розгляд Верховної Ради вносить Президент України після можливого проведення консультацій з головами депутатських груп і фракцій. Кандидат на посаду Прем'єр-міністра виступає з програмною заявою та відповідає на запитання народних депутатів.

Верховна Рада дає згоду на призначення Прем'єр-міністра біль­шістю від конституційного складу Верховної Ради.

У разі відхилення нею кандидатури, внесеної Президентом, він після можливих політичних консультацій вносить нову кандидатуру. Президент України має право запропонувати повторно ту саму кандидатуру.

Одержавши згоду Верховної Ради, Президент видає указ про призначення Прем'єр-міністра. Після свого призначення Прем'єр-міністр представляє пропозиції щодо структури та складу Кабінету Міністрів України на затвердження Президентові України, який на підставі цього подання видає указ про призначення до складу Кабінету Міністрів, бажано списком, з указанням посад усіх його членів.

Конституцією України встановлені певні обмеження щодо входження до складу уряду. Зокрема, члени Кабінету Міністрів не можуть бути народними депутатами України або мати інший представницький мандат, не мають права поєднувати свою діяль­ність з іншою роботою, окрім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що мають на меті одержання прибутку.

Новоутворений Кабінет Міністрів не пізніше ЗО днів подає Верховній Раді України для схвалення програму своєї діяльності на весь термін повноважень. Цей документ містить концептуальне викладення стратегії діяльності та засобів виконання завдань Кабінету Міністрів. До програми додається схема структури Кабінету Міністрів України з інформацією про його персональний склад. Програма вважається схваленою, якщо за неї проголосувала більшість від конституційного складу Верховної Ради України.

Кабінет Міністрів утворюється на строк повноважень Президента України, тобто на 5 років. Однак кожен член Кабінету Міністрів може бути звільнений з посади у будь-який момент Президентом. У цьому і виражається так звана політична відповідальність членів уряду.

В той же час кожен член Кабінету Міністрів мас право з по­літичних чи особистих мотивів заявити Президентові про свою відставку. Заява про відставку на ім'я Президента подається через Прем'єр-міністра, який зобов'язаний невідкладно доповісти про заяву Президенту України і повідомити свої міркування стосовно прийняття чи неприйняття відставки. Відставка Прем'єр-міністра "автоматично" веде до відставки всього складу Кабінету Міністрів. Такий самий наслідок наступає і в разі смерті Прем'єр-міністра.

Відповідальність в цілому Кабінету Міністрів перед Президен­том України має місце у випадку прийнятгя ним рішення про припинення повноважень (тобто про звільнення з посади) Прем'єр-міністра. Внаслідок цього Прем'єр-міністр зобов'язаний невідкладно подати Президентові України заяву про відставку Кабінету Мініст­рів.

Вимушена, або обов'язкова відставка уряду має місце також у випадку прийняття більшістю від конституційного складу Верховної Ради України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів по резуль­татах розгляду за пропозицією не менш як однієї третини народних депутатів. Після цього Прем'єр-міністр невідкладно подає Прези­дентові України заяву про відставку Кабінету Міністрів.

Щоправда, питання про відповідальність Кабінету Міністрів, як передбачено ст. 87 Конституції, не може розглядатися Верховною Радою більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення програми діяльності уряду.

Кабінет Міністрів, відставку якого прийнято Президентом, за його дорученням продовжує виконувати свої повноваження до по­чатку роботи новосформованого уряду, але не довше ніж шістдесят днів.

Продовжуючи характеристику організації та правового статусу Кабінету Міністрів, слід звернути увагу на головний елемент даного статусу: компетенцію уряду, яку складають його численні повнова­ження — права і обов'язки, на підставі яких виконуються усі основні завдання і функції Кабінету Міністрів як вищого органу в системі органів виконавчої влади.

Компетенція Кабінету Міністрів спрямована на організацію виконання Конституції і законів України, актів Президента, власної програми діяльності, схваленої Верховною Радою, постійного конт­ролю за здійсненням виконавчої діяльності підвідомчими уряду органами, вжиття заходів щодо усунення недоліків у роботі цих органів.

Основною формою реалізації компетенції Кабінету Міністрів є його правові акти — постанови і розпорядження, які обов'язкові до виконання на території України.

У формі постанов Кабінету Міністрів видаються акти, які носять нормативний характер або з питань, що мають найбільш важливе чи загальне значення. У формі розпоряджень Кабінету Міністрів — акти, що мають індивідуальний характер або з питань внутришньо-організаційної та іншої поточної роботи Кабінету Міністрів України. Нормативні акти уряду підлягають реєстрації у встановленому зако­ном порядку.

Акти Кабінету Міністрів України набирають чинності з дня їх прийняття, якщо інше не встановлено законом або не передбачено в самих цих актах. Вони можуть бути скасовані Президентом Украї­ни. До того ж акти Кабінету Міністрів в повному обсязі або їх окремі положення, визнані Конституційним Судом України некон­ституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом такого рішення.

На відміну від Президента України, якому Конституція заборо­няє передавати свої повноваження для здійснення іншим особам або органам, Кабінет Міністрів у разі необхідності може делегувати (тобто передавати для тимчасового чи безстрокового виконання) окремі повноваження іншим органам виконавчої влади, а також органам місцевого самоврядування — за їх згодою, якщо це прямо не заборонено законом або актом Президента України.

Кабінет Міністрів України має дуже широкий обсяг функцій та повноважень по здійсненню виконавчої влади. Для їхньої харак­теристики можна використати різні підстави. Ключовими слід вважати окремі сфери і галузі суспільного життя, а також основні види органів і посадових осіб, у відносинах з якими Кабінет Міністрів реалізує переважний обсяг своїх завдань, функцій, прав і обов'язків.

Приймаючи за основу найбільш типовий перелік сфер і галузей суспільного життя, можна визначити такі основні функції та повноваження Кабінету Міністрів: а) у сферах економіки, фінансів, науки і технологій:здійснює прогнозування і антимонопольне регулювання економіки України, сприяє розвитку підприємництва на засадах рівності перед законом всіх форм власності та забезпечення соціальної спрямованості еко­номіки, організовує управління об'єктами права державної власнос­ті, розробку і реалізацію загальнодержавних програм;

вживає заходів щодо підтримки національного товаровиробниц-тва, структурної перебудови економіки та прискореного розвитку її пріоритетних галузей, проведення земельної реформи, залучення інвестицій в економіку України, утворює і використовує державні резервні фонди, визначає порядок формування та розміщення за­мовлень на виробництво продукції для державних потреб;

організовує розробку і виконання Державного бюджету України, контролює обслуговування державного боргу України, дотримання порядку державного ціноутворення, організовує державне страху­вання, випуск державних внутрішніх позик, проведення грошово-речових лотерей, сприяє забезпеченню стабільності грошової оди­ниці України;

вживає заходів щодо стимулювання інноваційної діяльності товаровиробників, обґрунтовує пріоритетні напрями розвитку науки і техніки, розробляє пропозиції щодо обсягів бюджетного фінан­сування науково-технічної сфери, створює, реорганізовує та ліквідує державні наукові установи, які повністю або частково фінансуються з коштів Державного бюджету України;

б) у сферах соціального розвитку, освіти і культури:вживає заходів до підвищення реального рівня життя населення, забезпечення його зайнятості, пріоритетності соціального розвитку села, професійної орієнтації, підготовки та перепідготовки працівників, соціального захисту непрацездатних і малозабезпечених верств населення, охорони сім'ї, материнства і дитинства, регулює міграційні процеси;

створює матеріально-технічну базу та інші умови, необхідні для розвитку галузей охорони здоров'я, освіти, культури, спорту і туризму, забезпечує доступність для громадян усіх форм державних медичних, освітніх, культурних, фізкультурно-спортивних і рекреаційних послуг;

забезпечує духовно-культурний розвиток української нації, всього • українського народу, збереження і охорону історико-культурних пам'яток, гармонійне функціонування міжнаціональних відносин, сприяє задоволенню національно-культурних потреб українців, які проживають за межами України;

в) у сферах гарантування прав і свобод людини, законності та громадського порядку, національної безпеки і обороноздатності:орга­нізовує і контролює дотримання органами виконавчої влади законо­давства, що визначає права і свободи людини і громадянина, гарантії їх реалізації та захисту;

забезпечує охорону приватної та інших форм власності, зміц­нення громадського порядку, активну боротьбу зі злочинністю, виконання судових рішень, вживає заходів щодо соціального захисту працівників (та членів їхніх сімей) правоохоронних і судових органів;

забезпечує дотримання вимог законності у діяльності органів виконавчої влади та їх апарату, посадових осіб, вживає заходів щодо подолання бюрократичних та інших зловживань при здійсненні їхніх повноважень;

вживає заходів для зміцнення національної безпеки та обороно­здатності України, охорони й захисту її державного кордону і тери­торії, керівництва Цивільною обороною України;

визначає в межах бюджетних асигнувань на оборону чисельність громадян, які підлягають призову на строкову військову службу і навчальні збори, забезпечує реалізацію прав і гарантій військо­вослужбовців і осіб, звільнених з військової служби (та членів їхніх сімей);

г) у сферах охорони природи, екологічної безпеки і природоко­ристування:організовує управління охороною і раціональним вико­ристанням природних ресурсів, розробляє і забезпечує виконання державних і міжурядових екологічних програм, вживає заходів для вдосконалення економічного механізму природокористування;

забезпечує виконання програми ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, вживає заходів щодо ліквідації шкідливих наслідків інших значних аварій і катастроф, стихійного лиха, ви­рішує питання про обмеження, тимчасову заборону або припинення діяльності підприємств, установ і організацій у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього середовища;

д) у сферах зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяль­ності:бере участь у забезпеченні виконання міжнародних договорів України, приймає рішення і проводить переговори та підписання міжнародних договорів України, які укладаються від імені Кабінету Міністрів України;

організовує управління зовнішньоекономічною діяльністю дер­жави, митною справою, складання платіжного балансу України, забезпечує раціональне використання державних валютних коштів, здійснює разом з Національним банком України валютне регулю­вання, виступає гарантом по кредитах, які надаються іноземними банками, фінансовими та іншими міжнародними організаціями, в тому числі відповідно до міжнародних договорів України.

Зрозуміло, Кабінет Міністрів може здійснювати зазначені та деякі інші функції та повноваження і в інших сферах, що можуть визначатися Конституцією і законами України, а також указами і розпорядженнями Президента.

Наприклад, Кабінет Міністрів організовує проведення єдиної політики у сфері державної служби в державних органах та їх апараті, вживає заходів щодо кадрового забезпечення органів виконавчої влади, управління державними підприємствами, установами і орга­нізаціями, підготовки і підвищення професійного рівня кадрів.

В цілому ж Кабінет Міністрів у здійсненні своєї широкої компетенції, за висловлюванням Президента України при поданні річного послання до Верховної Ради 21 березня 1997 р., має концентрувати зусилля на відновленні керованості соціально-економічними процесами, рішуче змішувати акценти у бік ініціативної, масштабної й осмислюваної роботи.

Стосовно повноважень Кабінету Міністрів у відносинах з іншими державними органами, насамперед слід виділити напрями впливу з його боку на очолювану ним систему органів виконавчої влади. Як зазначалося, крім власне уряду, її складають центральні та місцеві органи виконавчої влади.

Щодо центральних органів Кабінет Міністрів спрямовує, коор­динує і контролює діяльність міністерств України, державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади, які є безпосередньо підвідомчими Кабінету Міністрів України. Прем'єр-міністр вносить Президентові України подання щодо утворення, реорганізації та ліквідації центральних органів виконавчої влади, призначення на посади та звільнення з посад їхніх керівників, накладає на цих керівників та їх заступників дисциплінарні стягнення. Кабінет Міністрів України має право скасовувати акти міністерств, державних комітетів, інших центральних органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів затверджує положення про центральні органи виконавчої влади, чисельність працівників апарату і розмір асигну­вань на утримання зазначених органів із державного бюджету в межах виділених на це коштів; здійснює добір керівних кадрів підвідомчих йому органів, їх підготовку та перепідготовку, призначає та звільняє

з посади заступників керівників; затверджує та припиняє повно­важення членів колегій міністерств та інших органів, а також членів державних комітетів, заслуховує звіти керівників центральних органів виконавчої влади.

Стосовно відносин з місцевими органами, Кабінету Міністрів підзвітні та підконтрольні місцеві державні адміністрації, голови яких при здійсненні своїх повноважень також й відповідальні перед ним. Підзвітність і підконтрольність Кабінету Міністрів обласних і район­них державних адміністрацій не поширюється на ту частину повно­важень, що делегована їм відповідними обласними чи районними радами — органами місцевого самоврядування.

Кабінет Міністрів в особі Прем'єр-міністра вносить Президен­тові України подання щодо призначення на посаду і звільнення з посад голів місцевих державних адміністрацій.

Кабінет Міністрів постійно одержує від місцевих державних адміністрацій докладну інформацію про їхню діяльність, регулярно заслуховує звіти голів державних адміністрацій з визначених Кабі­нетом Міністрів питань. У разі неналежного виконання головою державної адміністрації покладених на нього повноважень Кабінет Міністрів має право притягнути його до дисциплінарної відпові­дальності або звернутися до Президента з поданням про звільнення з посади голови державної адміністрації.

Кабінет Міністрів розробляє примірний перелік управлінь, відділів, інших структурних підрозділів місцевих державних адміні­страцій, затверджує положення про ці підрозділи, кількісний склад заступників голів і чисельність працівників державних адміністрацій та витрати на їх утримання, розглядає пропозиції обласних, Київ­ської і Севастопольської міських державних адміністрацій з питань, що потребують рішення Кабінету Міністрів. В засіданнях Кабінету Міністрів можуть брати участь з правом дорадчого голосу голови обласних, Київської і Севастопольської міських державних адмі­ністрацій.

Проекти найважливіших актів Кабінету Міністрів, що стосу­ються питань розвитку конкретних регіонів і населених пунктів, надсилаються для попереднього розгляду відповідним державним адміністраціям.

Слід встановити, що Кабінет Міністрів має право зупиняти дію рішень голів обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, актам Президента, Кабінету Міністрів, іншим актам за­конодавства, а також скасовувати рішення структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій. Вирішуючи питання про зупинення дії рішення голови державної адміністрації, Кабінет Міністрів водночас звертається до Президента України з пропозицією про скасування цього рішення. Якщо Президент протягом 10 днів після цього звер­нення не скасовує зупинене рішення, акт Кабінету Міністрів про його зупинення втрачає чинність.

Певну специфіку мають відносини Кабінету Міністрів з Радою Міністрів Автономної Республіки Крим (АРК), яка не є безпосе­редньо підпорядкованим йому органом виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України спрямовує, координує і контролює діяльність Ради Міністрів АРК щодо виконання Конституції і законів України, актів Президента і Кабінету Міністрів на території АРК як невід'ємної складової частини України. Кабінет Міністрів України має право одержувати від уряду АРК інформацію з питань здійснення цієї діяльності.

Кабінет Міністрів визначає порядок участі Ради Міністрів АРК та підвідомчих їй органів у виконанні загальнодержавних програм, інших заходів загальнодержавного значення щодо усунення наслід­ків екологічної безпеки, надзвичайних ситуацій, боротьби зі злочин­ністю, та контролює дотримання відповідності програм АРК з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціональ­ного природокористування, охорони навколишнього середовища загальнодержавним програмам. Кабінет Міністрів забезпечує необ­хідну — для ефективної реалізації загальнодержавних і республі­канських програм, інших заходів загальнодержавного і республі­канського значення — взаємодію Ради Міністрів АРК з міністерст­вами, державними комітетами, іншими центральними органами виконавчої влади України.

Кабінет Міністрів України забезпечує Раді Міністрів АРК участь у вирішенні порушених ним питань шляхом надання права ви­рішального голосу голові Ради Міністрів АРК на засіданнях Кабінету Міністрів, а також обов'язкового розгляду пропозицій уряду АРК з питань, що потребують рішення Кабінету Міністрів України.

З метою забезпечення єдності виконавчої влади на території України Кабінет Міністрів повинен мати право зупиняти дію актів Ради Міністрів АРК, а також скасовувати акти підвідомчих уряду АРК органів. Вирішуючи питання про зупинення дії акту Ради Міністрів АРК, Кабінет Міністрів водночас звертається до Президента

України з пропозицією про скасування цього акту. Якщо Президент України протягом 10 днів після цього звернення не скасовує зупинений акт, рішення Кабінету Міністрів про його зупинення втрачає чин­ність.

Кабінет Міністрів України може прийняти на себе — за ініціа­тивою АРК — виконання окремих повноважень Ради Міністрів АРК.

Кабінет Міністрів може подати безпосередньо Верховній Раді або Президентові України законопроект щодо делегування Автономній Республіці Крим окремих повноважень органів виконавчої влади з віднесенням цих повноважень до відання Ради Міністрів АРК та підвідомчих їй органів з обов'язковим наданням їм необхідних фінансових і матеріальних ресурсів.

Для здійснення постійних зв'язків Кабінету Міністрів України з Радою Міністрів АРК в столиці України — місті Києві діє постійне представництво уряду АРК.

На відміну від повноважень, які має Кабінет Міністрів щодо органів, які складають очолювану ним систему, по відношенню до місцевого самоврядування компетенція Кабінету Міністрів спрямо­вана на максимальне сприяння його функціоігуванню і розвитку без будь-якого втручання в безпосередню діяльність органів місцевого самоврядування.

Зокрема, Кабінет Міністрів України спрямовує діяльність всієї системи органів виконавчої влади на додержання визначених законом прав органів місцевого самоврядування, забезпечує плідну взаємодію центральних і місцевих органів виконавчої влади з органами місцевого самоврядування у вирішенні питань місцевого значення та реалізації завдань соціально-економічного і культурного розвитку регіонів і адміністративно-територіальних одиниць.

Проекти актів Кабінету Міністрів, які безпосередньо стосуються функціонування і розвитку місцевого самоврядування, надсилаються для попереднього розгляду відповідним органам місцевого самовря­дування. Для участі в засіданнях Кабінету Міністрів з розгляду таких питань можуть бути запрошені представники окремих органів місце­вого самоврядування, яким надається право брати участь в обгово­ренні.

Кабінет Міністрів має компенсувати органам місцевого само­врядування витрати, що завдані їм рішеннями Президента України, створюваних ним органів, інших органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів може внести безпосередньо до Верховної Ради або до Президента України законопроект щодо делегування органам місцевого самоврядування окремих повноважень органів виконавчої влади. Водночас Кабінет Міністрів подає пропозиції по фінансуванню здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету або шляхом віднесення до місцевого бюджету окремих загальнодержавних податків, а також передачі органам місцевого самоврядування відповідних об'єктів права державної власності.

Разом з тим органи місцевого самоврядування в частині делего­ваних їм за законом повноважень органів виконавчої влади під­контрольні та підзвітні Кабінету Міністрів. Рішення органів місцевого самоврядування з питань цих повноважень, що суперечать Конституції та законам України, актам Президента, Кабінету Міністрів, іншим актам законодавства України, може скасувати Кабінет Міністрів або за його дорученням відповідний орган виконавчої влади.

Кабінет Міністрів повинен мати право зупинити дію рішень органів місцевого самоврядування, що не відповідають Конституції чи законам України, з одночасним зверненням до суду для визна­чення їх конституційності і законності.

Серед органів, що не входять до системи органів виконавчої влади, найбільш розгалужені й тісні зв'язки Кабінет Міністрів здій­снює у відносинах з Президентом і Верховною Радою.

У відносинах з Президентом України повноваження Кабінету Міністрів насамперед торкаються його участі, за дорученням Прези­дента, у виконанні його повноважень з питань забезпечення держав­ного суверенітету і економічної самостійності, національної безпеки і обороноздатності, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Прези­дента України, додержання прав і свобод людини і громадянина, а також інших питань здійснення виконавчої влади.

У разі видання Президентом України актів в межах повнова­жень, передбачених частиною четвертою статті 106 Конституції, ці акти скріплюються підписами Прем'єр-міністра і міністра, відпові­дального за акт та його виконання (тобто ці акти контрасигнуються). Кабінет Міністрів здійснює за дорученням Президента і за власною ініціативою підготовку і подає Президентові пропозиції з питань здійснення ним повноважень у сфері виконавчої влади та

підготовки законопроектів. Він здійснює підготовку законопроектів у тому самому порядку, що й при здійсненні законодавчої ініціативи Кабінету Міністрів, про що буде сказано нижче.

У разі підготовки Кабінетом Міністрів законопроекту за влас­ною ініціативою цей законопроект після схвалення на засіданні Кабінету Міністрів може бути переданий Президентові України із вмотивованим обгрунтуванням необхідності використання законо­проекту в порядку законодавчої ініціативи Президента. Порядок подальшого проходження даного законопроекту визначається Пре­зидентом.

Кабінет Міністрів взаємодіє з адміністрацією Президента Украї­ни, консультативними, дорадчими та іншими допоміжними органа­ми і службами, створюваними Президентом для здійснення своїх повноважень на засадах і в порядку, визначених актами Президента.

Згідно з Конституцією при Президентові функціонує такий орган, як Рада національної безпеки і оборони України. Кабінет Міністрів зобов'язаний виконувати рішення цієї Ради, що вводяться в дію указами Президента, забезпечувати здійснення її заходів з координації і контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. До того ж Прем'єр-міністр за посадою входить до складу Ради національної безпеки і оборони України.

Серед повноважень Кабінету Міністрів у відносинах з Верхов­ною Радою слід насамперед виділити його обов'язкове звітування про свою діяльність.

Зокрема, КабінетМіністрів розробляє і не пізніше 15 вересня кожного року подає до Верховної Ради проект Закону про Держав­ний бюджет на наступний рік. Разом із проектом Закону подається доповідь про хід виконання Державного бюджету України поточно­го року.

Двічі на рік — у липні і грудні — Кабінет Міністрів вносить на розгляд Верховної Ради доповідь про виконання Державного бюджету. В разі незатвердження цієї доповіді Верховною Радою може бути розглянуто питання про відповідальність Кабінету Міністрів.

Кабінет Міністрів не пізніше 31 березня подає Верховній Раді України звіт про виконання Державного бюджету за минулий рік. У разі незатвердження звіту про виконання Державного бюджету Верховною Радою може бути розглянуте питання про відповідаль­ність Кабінету Міністрів, а також вирішені інші питання, пов'язані з порушенням Закону про Державний бюджет, якщо такі порушення були виявлені під час розгляду звіту.

Проекти загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку Украї­ни, а також звітів про їх виконання Кабінет Міністрів вносить у Верховну Раду не пізніше як за місяць до розгляду цих документів на засіданні Верховної Ради. Кабінет Міністрів подає Верховній Раді доповіді про виконання загальнодержавних програм також одночасно зі звітом про виконання Державного бюджету України.

Крім подання Верховній Раді доповідей про виконання загаль­нодержавних програм, Кабінет Міністрів має надавати інформацію з цих питань комітетам (комісіям) Верховної Ради відповідно до їх визначеної законом компетенції.

Кабінет Міністрів може звернутись до Рахункової палати, яка здійснює від імені Верховної Ради контроль за використанням коштів Державного бюджету, із запитом про надання висновку щодо фінансово-економічної обгрунтованості проектів Закону про Дер­жавний бюджет, інших законів, які вимагають додаткового фінансу­вання загальнодержавних програм, що фінансуються або на які передбачено додаткове фінансування з Державного бюджету; рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям; про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом, міжнародних дого­ворів, що стосуються бюджетних витрат, а також з інших питань відання Рахункової палати. На цей запит Рахункова палата може надати Кабінетові Міністрів обгрунтовану відповідь про неможливість виконання запиту.

Кабінет Міністрів одержує від Рахункової палати матеріали фі­нансових перевірок і ревізій, а також з клопотаннями про притяг­нення до відповідальності посадових осіб, винних у протиправному заподіянні матеріальної шкоди державі, розглядає ці матеріали і вживає в межах своєї компетенції необхідні заходи.

Важливі напрямки відносин Верховної Ради і Кабінету Міністрів реалізуються через його обов'язкові відповіді на депутатські запити, розгляд звернень комітетів, тимчасових комісій Верховної Ради, регулярне інформування народних депутатів про роботу уряду на "Днях уряду".

До того ж уся діяльність Кабінету Міністрів, пов'язана з додер­жанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, пере-бувас під постійним парламентським контролем з боку Уповнова­женого Верховної Ради України з прав людини.

Зі свого боку Кабінет Міністрів видіграє активну роль у зако­нодавчій діяльності Верховної Ради: за Конституцією він має право законодавчої ініціативи у Верховній Раді.

Законодавча пропозиція чи законопроект Кабінету Міністрів вносяться у Верховну Раду з обов'язковим супроводженням поясню­вальною запискою, в якій має міститися необхідне фінансово-економічне обгрунтування та пропозиції щодо покриття передбаче­них матеріальних та інших витрат за рахунок державного чи місцевих бюджетів.

Кабінет Міністрів має право вимагати термінового розгляду Верховною Радою внесеного ним законопроекту, або визначення його у встановленому порядку невідкладним. В той же час він має право відкликати власну законодавчу пропозицію чи законопроект за письмовою заявою, а на випадок включення їх до порядку денного сесії Верховної Ради — за її згодою. Якщо Кабінет Міністрів припинив свої повноваження чи пішов у відставку до прийняття законопроекту Верховною Радою в першому читанні, цей законо­проект оголошується відкликаним.

Окрім права власної законодавчої ініціативи Кабінет Міністрів повинен за дорученням Верховної Ради і може за власною ініціати­вою давати висновки щодо повноти фінансового обгрунтування і забезпечення законодавчих пропозицій і законопроектів, реалізація яких потребує матеріальних та інших витрат за рахунок державного чи місцевих бюджетів. Поряд з цим уряд має право давати висновки щодо інших проектів законодавчих актів, розроблених у Верховній Раді без його участі.

Нарешті, важливе значення у відносинах Кабінету Міністрів з Верховною Радою має право Прем'єр-міністра, інших членів уряду бути присутніми на засіданні Верховної Ради і бути вислуханими. У разі порушення народними депутатами України питань, що стосуються діяльності Кабінету Міністрів або його членів, Прем'єр-міністр має право на одержання необхідних роз'яснень з цих питань.

Члени Кабінету Міністрів або за їх дорученням керівні праців­ники і спеціалісти апарату Кабінету Міністрів, а також центральних органів виконавчої влади можуть брати участь у засіданнях комітетів, тимчасових спеціальних комісій Верховної Ради з питань, що торкаються компетенції Кабінету Міністрів.

Читайте також:

1. I. Доповнення до параграфу про точкову оцінку параметрів розподілу
2. III. ТРАЕКТОРИЯ БАЛЛИСТИЧЕСКОЙ РАКЕТЫ И ПРИНЦИПЫ ВЫБОРА ПРОЕКТНЫХ ПАРАМЕТРОВ
3. III.5.5. Принцип материального
4. YIII.2.2.Принцип рассмотрения во взаимосвязи.
5. YIII.2.3.Принцип детерминизма. Динамические и статистические закономерности.
6. YIII.2.4.Принцип изучения в развитии.
7. Авоматизація водорозподілу регулювання за нижнім б'єфом з обмеженням рівнів верхнього б'єфі
8. Автоматизація водорозподілу з комбінованим регулюванням
9. Автоматизація водорозподілу на відкритих зрошувальних системах. Методи керування водорозподілом. Вимірювання рівня води. Вимірювання витрати.
10. Автоматизація водорозподілу регулювання зі сталими перепадами
11. Автоматизація водорозподілу регулюванням з перетікаючими об’ємами
12. Автоматизація водорозподілу регулюванням за верхнім б'єфом

Переглядів: 1017