ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ XVII - XVIII ст.

Як відомо, така боротьба вже наприкінці XVI — початку XVII ст. стала могутнім поштовхом розвитку національної усвідомленості, що дало змогу Й. Борецькому і 3. Копистенському закласти основи для формування національної державницької ідеї, яка, усотуючи в собі прагнення до цілосності кордонів, могутності країни та

добробуту народу, найтіснішим чином взаємодіє з основними конституційними принципами. Таким чином, український конституціоналізм поступово розвивався вже не лише як практика, а й як доктрина, тобто на теоретичному рівні.

З іншого боку, збройні виступи козацтва призвели до дедалі більшого утиску їх прав і вольностей, що відбилось у Куруківській угоді 1625 р., Переяслівській угоді 1630 р., і особливо в Ординації війська Запорізького 1638 р., яка, по суті, скасувала козацьку державність. Але саме такий утиск сприяв подальшому посиленню національно-визвольної боротьби, що призвело до її вибуху у 1648 р. і становленню вже Гетьманської держави.

Ще на межі XVI—XVII ст. найважливіші питання державного устрою, захисту прав віруючих у богословській думці порушували М. Рогоза (7—1599), К. Терлецький (7—1607), І. Потій (1541—1613), К. Острозький (1526—1608), Г. Балабан (1530—1607) та інші духовні служителі, які надали нового дихання особливому жанру політичної ідеології — полемічній літературі. Одним з найяскравіших представників такого напрямку літературно-політичної творчості став І. Ви-шенський (1550—1620). Він зображав суспільство як засновану на принципах первісного християнства соборну громаду, гостро критикував політичний лад своєї доби, закликав до боротьби з тиранією, пропагував природну рівність людей, колективізм, висував ідеї усуспільнення майна, бачив головне призначення влади, яка належить Богові, а не царям і королям, у ствердженні законності і справедливості.

Невідомий богослов, який називав себе Христофором Філале-том (кінець XVI — початок XVII ст.), у "Апокрисису" (1598) домагався скасування станового поділу суспільства, налагодження стосунків між королем і підданими на грунті природних прав і суспільного договору, визнання шляхтою дійсних політичних прав людей, а не хизування удаваною демократією. Сучасники Христо-фора теж невідомі полемісти Клірик Острозький (підготував у 1598— 1599 рр. два "Описи") і творець (на думку І. Франка, ним міг бути Ю. Рогатинець (?—1605)) антиуніатської публіцистичної "Перестороги" давали гідну відповідь на прагнення І. Потія обмежити вольності і політичні права прихильників православ'я.

Збагачували богословську державно-правову думку XVI— XVII ст. і численні православні братства і братські школи, які стали практичними зразками організації громад на засадах рівності, свободи і справжнього братерства. Згодом з них постали колегії, академії, тобто центри розвитку національної культури, освіти і науки. Братські школи виховали для української параконституційної думки таких мислителів, як Й. Борецький (?—1631), котрий підготував "Аполлею апології" і разом із 3. Копистенським (7—1627) — автором "Палінодії", "Книги о вірі", "Книги о правдивої єдності" — одним з перших почав усвідомлювати категорію етнічної свободи українства, шукати звільнення з-під польського гніту у політичному союзі з Росією; брати Степан (1570—1600) та Лаврентій (?—1634) Зизанії-Тустановські, які виступали за природну рівність людей, відокремлення церкви від держави, свободу совісті тощо; К. Тран-квіліон-Ставровецький (7—1646), котрий у творі "Зерцало Богосло-вії" змалював "золотий вік" людства у минулому, доки диявол не посіяв гординю і не позбавив людей природної і божественної рівності.

У 1620 р. зусиллями П. Сагайдачного було відновлено Київську православну митрополію, яку очолив спочатку Й. Борецький, а після нього — П. Могила (1596—1647). Останній у політичних творах "Анфологіон", "Літос або камень" та ін. закликав світських можновладців до турботи про піданних, підпорядковуватися законам і чеснотам, рівноправ'я православ'я і католицизму. Найвидатнішою ж його заслугою стало заснування Лаврської школи, Київської колегії, що згодом перетворилися на Києво-Могилянську колегію (академію) — кузню українських політичних мислителів і державних діячів.

Якщо один з перших ректорів Києво-Могилянської колегії С. Косів (7—1657) виявив себе противником політичної орієнтації на Москву (головний твір "Патерікон"), то його наступники І. Гі-зель (1600—1683), Л. Баранович (1620—1693), І. Галятовський (?— 1688), Ф. Сафонович (7—1677) та інші стали послідовними політичними прибічниками союзу з Росією, авторами політичних обгрунтувань єднання східно-слов'янських народів. І. Гізель у праці "Мир з Богом людині" та ін. обумовлював такий союз вимогами від російського царя надання політичних прав і свобод пригніченому люду, церковної автономії України. Щодо приписування йому авторства "Синопису", який вміщує чимало постулатів з позицій великодержавної монархістської політичної ідеології, то таке твердження сумнівне.

Л. Баранович (утворах "Меч духовний", "Труби словес пропо-відних" та ін.) виправдовував становий політичний устрій і соціальну

нерівність у суспільстві. І. Галятовський (у творах "Ключ розуміння", "Небо нове", "Скарбниця потрібна" та ін.) засуджував уніатство, іслам, іудаїзм та інші релігії, тобто виявляв себе рішучим противником свободи совісті. Ф. Сафонович — автор відомої "Хроніки з літописів стародавніх", що й лягла в основу згадуваного "Синопису", відстоював політичні ідеї договірного походження держави і пріоритету природних прав людини. За 200 років до скасування кріпацтва за повне звільнення селян від панщини, за заборону смертної кари, за мир між народами, свободу совісті, свободу творчості виступав проповідник социніанства в Україні А. Вишоватий (1608—1678). Ігумен Афанасій Берестейський (1592—1648) з трибуни польського сейму вимагав у короля Володислава IV повернення повних прав православній церкві, свободи православ'я, за що ляхи стратили його лютою смертю. За тверду оборону православ'я по-звірячому був замордований татарами київський митрополит Макарій (7— 1497), а турками — архімандрит М. Токаревський (1620—1678).

Природні негативні права людини, зафіксовані у Біблії, відстоювали київські митрополити — політичний прихильник гетьмана 1. Виговського Д. Балабан (7—1663), політичний радник Ю. Хмельницького, ідейний натхненник Слободищенського трактату 1660 р., а згодом прибічник П. Дорошенка і турецької політичної орієнтації Й. Нелюбович-Тукальський (7—1675), екзарх царгородського патріарху в Україні, захисник політичної платформи П. Тетері А. Винницький (?—1679), один із засновників політичної філософії в Україні, прихильник союзу з Росією, звинувачений згодом як політичний опозиціонер Петра І Й. Кроковський (7—1718) та інші. Довго сидів за ґратами за пропаганду ідеї возз'єднання Закарпаття з усіма українськими землями свящник-полеміст, політичний в'язень М. Андрелла (1637—1710).

Політичної ідеології соціальної рівності дотримувався православний опікун убогих і бідних, засновник Чернігівської колегії єпископ Іоанн Святитель — Іван Максимович (1651 — 1715). Палким проповідником високої політичної моралі, необхідності втілення у свідомість політичних діячів чеснот, скромності, лагідності, доброзичливості, безсрібництва виявив себе автор понад 20 праць, найві-домішою з яких є "Книга житій святих (Четьї Мінеї)" Дмитрій Святитель — Данило Туптало (1651—1709).

Його добрим приятелем був митрополит С. Яворський (1658— 1722), який у творах "Камінь віри", "Знаменіє пришестя антихриста та кінця світу" й інших виявив себе гарячим прихильником україно-російського політичного єднання, реформ Петра 1, рішуче відкидав ідеї державності України, протестантизм, пропагував станову нерівність. Суспільство у Яворського поділяється на чотири колеси: колесо князів, бояр, вельмож і царських радників; колесо військових; колесо священнослужителів; колесо селян-землеробів, міщан, купців, художників, ремісників. Самодержавна влада, прибічником якої був митрополит, тримається на перших трьох колесах, а четверте — "скрипляче, ледаче і скигляче" — хвилює його мало. Царя Яворський закликав панувати над тілом людини і надати можливість церкві контролювати душу. В останні роки життя мислитель почав відходити від авторитарних політичних концепцій і схилятися до етико-гуманістичних поглядів.

С. Яворський багато років працював у Росії. Разом з ним близько двох десятиліть проповідував гуманістичну Христову віру у Москві, Петербурзі, серед бурятів, тунгусів, якутів єпископ І. Куль-чицький (7—1731). Як глашатай високої політичної моралі, людських чеснот, захисник бідних і знедолених прославився намісник Тройце-Сергієвої лаври, а згодом єпископ Білгородський представник відомого українського козацького роду Іосааф Святитель — Яким Горленко (1705—1754). Багато років стійко відстоював політичні й релігійні права православної меншості на Правобережжі України Матвій Значко-Яворський — Мельхіседек (1716—1809).

На неоплатонізмові та переважно вченні Арістотеля базувалась не тільки богословська, а й вітчизняна світська параконституційна думка пізнього середньовіччя. Слідом за гуманістами Ю. Дрогобичем (1450—1494), П. Русиним (1470—1517), Лукашем з Нового Мяста (7—1542), Мартином з Журавиць (XVI в.) майже за 100 років до Г. Гроція та Т. Гоббса виступив із своїми блискучими політико-правовими творами "Про природне право", "Польські діалоги політичні" та ін. С. Оріховський (1513—1566). У його державі вже пропонуються елементи розподілу влади, вимоги до всіх станів свято дотримуватись права. Дещо пізніше М. Смортицький (1577—1633) обгрунтував необхідність зверхності світської влади над церковною, а К. Сакович (1578—1647), прекрасно оволодівши грецькою античною філософією, звертався до політичної сутності особистості, робив акцент на природній рівності людей, славив їх вольності.

Та загалом український параконституціоналізм, як і взагалі по-літико-правова думка, на той час не набули цілісного, розвинутого

концептуального характеру. Вони успішно подолали, як і у інших народів, етап не досить виразної міфічної параполітології, активно використали біблейські і патріотичні догмати, постулати деяких інших різновидів християнства, переважно православного спрямування, "завмерли" на етапові формування філософського підходу до політичних процесів, прикрашеного окремими зародками раціоналістичних інтерпретацій політичного розвитку.

Незважаючи на те, що українські мислителі середньовіччя непогано знали давньогрецькі політико-теоретичні конструкції, особливо вчення Платона і Арістотеля, досягнення західноєвропейської гуманістичної думки, вони все ж не змогли піднятися до рівня логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і політичних процесів, не кажучи вже про впровадження емпіріко-тео-ретичного підходу до їх вивчення. Все це обумовлено об'єктивними причинами, особливостями еволюції національних політико-право-вих вчень, найголовнішими з яких були розшматування етнічних українських земель і багатовікова бездержавність.

Та стихійний національно-визвольний рух набирав сили і вибухнув у 1648 р. Тут слід підкреслити, що українське козацтво виявилось досить сприйнятливим до демократичних традицій предків, їх звичаєвого права, елементів народоправства, соборності, колективізму, свободолюбства, потягу до братерства, рівності, справедливості, виборності владних органів, їх децентралізації, тобто традицій, які передавались із покоління в покоління і усотувались у політичній самосвідомості мас. Саме це й дало змогу козацтву в умовах нерозвинутості, а то й відсутности власної системи конституційних ідей, концепцій задовго до 1648 р. створити військово-старшинську систему організації суспільно-політичного життя, що мала всі ознаки державницького управління.

З одного боку, українські козаки, мало знаючи вчення Полібія, реалізували його ідею у політичній практиці, створивши "найліпшу", за вченням згаданого мислителя, форму держави, тобто змішані риси царства (кошовий отаман, гетьман), аристократії (Рада генеральної старшини) і демократії (Січова рада, Генеральна військова рада). З іншого боку, у козачому самоврядуванні майже за два століття до появи концепції Монтеск'є можна виокремити елементи розвинутої демократії та класичного розподілу влади: "законодавчої" (загальне зібрання або військова рада), "виконавчої" (гетьман або генеральна старшина) та "судової" (військовий або генеральний суддя). Мабуть, не треба відкидати опосередкованого впливу на козаче народоправство демократичних традицій причорноморських еллінських полісів, руських князівств, де теж поєднувались монархічні, аристократичні та демократичні форми правління, і безпосереднього впливу польської і литовської "шляхетської демократії".

Таким чином, ознаки конституціоналізму як державно-правової практики з'явились в Україні набагато раніше конституційних концепцій як ідейно-політичного вчення. У процесі національно-визвольного руху XVII—XVIII ст. з'явилась і низка октроїруваних актів конституційного характеру, можна сказати своєрідна "біблія" вітчизняного конституціоналізму — Зборівський договір (1649 р.), Білоцерківський договір (1651 р.), Переяславські та інші гетьманські статті-конституції. Значне "конституційне навантаження", особливо у галузі державного устрою Гетьманської держави, визначення компетенції гетьмана, генеральної старшини, органів місцевого самоврядування, станових прав і привілеїв несли також "даровані українству зверху" царські жалувані грамоти.

Саме від Зборівського договору (декларації) весь світ, Європа, у тому числі і Росія, взнали Україну як окреме державне утворення з чітко визначеними державними кордонами, власною територією по обидва боки Дніпра — від Харкова на Сході до Житомира і Вінниці на Заході, від Ямполя на Півдні до Новгорода-Сіверського на Півночі, з власним військом, судом, власною вірою, органами державного управління і, підкреслимо особливо, власною мовою. Після невдачі під Берестечком ще один конституційний акт, відомий під назвою Білоцерківського договору, значно погіршив становище України, підпорядкував її гетьмана польській короні, але й він зберіг нашу вітчизну як автономну державу, що вже наступного року, використовуючи визнане тоді у світі природне право народу на визволення, продовжила запеклу боротьбу з поневолювачами за свою повну незалежність.

Правовий і політичний стан України після січневої (1654 р.) Переяславської ради і присяги на вірність Росії визначався цілим пакетом документів конституційного характеру— Статтями Б. Хмельницького, які відомі в літературі ще й як Березневі статті або Переяславські конституції, та пов'язаними з іменем видатного українського гетьмана-державотворця царськими привілеями або жалуваними грамотами Війську запорізькому, суддям, городничим, малоросійській шляхті, міщанам Переяслава, Києва і т. ін.

Конституції Б. Хмельницького мали правову силу протягом майже 100 років: їх дієвість підтверджувалась практично всіма наступними гетьманами Війська Запорізького.

Другі Переяславські конституції у 1659 р. додали до текстів Б. Хмельницького 19 нових статей, де проголошувались "всі права і вольності в добрах і судах", а у деяких випадках вони навіть поглиблювались. Зокрема, російським воєводам приписувалось не втручатися у козачі справи, не розширювати власних маєтків, не брати у реєстрових козаків харч і підводи, не розташовувати у їх дворах ратних постояльців, не заважати місцевим полковничим зборам.

Вміщували Переяславські конституції і перші значні обмеження раніше наданих козакам прав і вольностей. Так, їм і гетьманові наказувалось завжди бути готовими виконувати будь-які царські зволення щодо військової служби, без жодної поволоки поставляти озброєні полки московському государеві; заборонялось вирушати без царського указу у військові походи. За порушення останнього пункту винні карались смертю. Російські війська віднині розташовувались не лише у Києві, а й у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані. Приписувалось ліквідувати усі козацькі залоги у Білорусії, а хто буде там називати себе запорожцями, "то тих ловити і карати на горло". Гетьман мав обиратися тільки з дозволу московського государя, і без санкції останнього ніхто не міг його замінювати. Йому належало "бути вірним і навіки невідступним його царській величності і не заваблюватися ніякими лядськими оманками, не вірити ніяким вимовам про Московську державу". У 1663 р. у Батурині І. Брюховецький і російський уряд уклали Батуринські конституції, що підтверджували Березневі статті 1654 р., але відчутно погіршували права і свободи українських селян та міщан, які віднині мали харчувати за свій рахунок московське військо, утискували правове становище і пригнічували людську гідність російських селян-утікачів, яких старшина зобов'язувалась негайно повертати колишнім панам на Московщину, суттєво підривали привілеї українських купців, яким категорично заборонялось вивозити до Росії горілку і тютюн.

11 жовтня 1665 р. вже у Москві "царської величності вірний холоп" і "найнижча підніжка пресвітлого престолу" підписав Московські конституції, де формально підтверджувались надані раніше козацькому війську привілеї, але нехтувались права і свободи всього українського народу, всієї автономної Гетьманщини. Всі українські міста і села офіційно визнавались володінням російського самодержця. Кількість російських військ в Україні значно збільшувалась. Російські воєводи отримували право активно втручатись у справи місцевого самоуправління, право на подушне, промислове, торговельне оподаткування населення, право на збирання таких податків у царську скарбницю. З боку 1. Брюховецького у Московських конституціях була навіть вчинена спроба ввести не лише російську систему оподаткування, а й підпорядкувати Україну воєводському управлінню, тобто повністю змінити державний устрій Гетьманщини. У царя вистачило мудрості визнати пропозицію передчасною.

Така принизлива політика викликала нову хвилю обурення і повстань народу, що на Правобережжі вилилось у Коліївщину. І. Брюховецький спробував було розірвати стосунки з Москвою і віддати Україну турецькому султанові, але все одно був розшматований перед очима ще одного претендента на безмежне владування в Україні П. Дорошенка. Та події далі розвивались так, що гетьманом Лівобережжя став "мужичий син", чигиринський полковник Д. Многогрішний, якому вдалось "відвоювати" у московського царя певні козацькі права і вольності, надані їм ще за доби Б. Хмельницького.

16 березня 1669 р. Московські статті були скасовані і у дію вступили Глухівські конституції з 27 пунктів. Царські війська залишались віднині лише у Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі. Російські воєводи мали наглядати тільки за своїми служилими людьми і під страхом жорстокої кари не могли чіпати громадян України. Суттєво зміцнювалось правове становище гетьмана: "До кожного воєводи, заради чистої правди, гетьман повинен призначати когось із своїх знатних людей комісаром, сам же гетьман підкоряється тільки государеві і служить йому вірно". Відновлювалась і існуюча до І. Брюховецького податкова система. Разом з тим Глухівські конституції обмежували реєстрове козацьке військо ЗО тис. чоловік, практично забороняли гетьману дипломатичні зв'язки, та найболячіше вдарили по залишках прав і свобод українського селянства, зробивши його перехід у козацький стан майже неможливим.

Наступні Конотопські і ще одні Переяславські конституції, ухвалені за гетьмана І. Самойловича (1672 і 1674 рр.), повторювали в основному Глухівські статті, але з ще більшим обмеженням

автономних прав України, особливо у сфері міжнародних відносин. Якщо, скажімо, за доби Д. Многогрішного представникам Гетьманщини ще дозволялось бути присутніми на переговорах Москви з чужеземними державами, то тепер і така можливість була скасована. Зрештою І. Самойлович і вся його рідня підступно опинились перед страшним і жорстоким судом московського царя. Така ж трагічна доля спіткала раніше і Д. Многогрішного, засудженого у Москві за підлими доносами старшини "на горло", але потім помилуваного і відісланого на вічну каторгу в Сибір.

Прихід до влади 1. Мазепи ще більше погіршив права і свободи українського громадянина. Підписані ним 4 серпня 1687 р. Коло-мацькі конституції, продекларувавши дещо з тверджень про козацькі вольності з статей Б. Хмельницького та Глухівських конституцій, зводили нанівець те, що було досягнуто раніше: повна вже заборона дипломатичних стосунків (навіть листи з чужеземних держав належало відправляти до Москви не розпечатаними); повна заборона торгівлі з Кримом; повна заборона під страхом жорстокого покарання торговельних зносин з Москвою; насильницьке (під загрозою смертної кари) нав'язування Україні російських грошових знаків — "чехів"; категорична вимога підтримувати вічний мир і союз з Польщею, тобто визнання польського панування на Правобережжі; обов'язок гетьмана за вказівкою царя воювати з Кримом і Туреччиною; значне обмеження прав гетьмана самостійно вирішувати питання про призначення чи зміщення вищої козацької старшини; зобов'язання гетьмана виходити у відставку за вказівкою царевого уряду тощо.

Вперше в історії українсько-російських відносин до Коломаць-ких конституцій було внесено пункт про "зміцнення кровної єдності" двох народів: "народ Малороссійский всякими мерьі й способьі с Великороссійским соединять й в неразорванное й креп-кое согласіе приводить супружеством й иньш поведением". І. Мазепа на Євангелії заприсягнув ніколи не згадувати про те, що Україна існує на грунті Гетьманського регламенту, не кажучи вже про її автономність чи самостійність, а скрізь підкреслювати лише те, що українські землі — це володіння "їх царської пресвітлої величності самодержавної держави".

Однодумцем і соратником 1. Мазепи виявив себе його генеральний писар П. Орлик, якого гетьман за віддану службу жалував величезними маєтками у Чернігівському, Ніжинському і Стародуб-ському полках. Вихованець Києво-Могилянської академії П. Орлик залишив після себе чималу творчу спадщину: Бендерські конституції, підготовані і підписані козацькою старшиною, що втекла до Туреччини разом з 1. Мазепою, і обраним нею 5 квітня 1710р. на чужині 38-річним гетьманом, та політичні трактати "Вивід прав України" і "Маніфест до європейських урядів", написані гетьманом у вигнанні у 1712 р.

\/ Бендерські конституції відрізняються від вище охарактеризованих інших гетьманських конституцій тим, що в них здійснюється спроба не лише визначити права і обов'язки гетьмана і старшини на майбутнє, а й узагальнити суспільно-політичний устрій козаччини, який склався на грунті соборності, звичаєвого права і військової демократії наших пращурів. Автори Бендерських конституцій не робили якихось концептуальних відкриттів, не створювали нових державних моделей, а досить творчо підійшли до досвіду своїх батьків та дідів і виклали на папері те, що склалось на практиці і пройшло багатолітнє опробування.

Причому цей виклад вони зробили на підґрунті засвоєних ними досягнень європейської політико-правової думки — визнання природних прав і свобод людини, натуральних прав народу, договірного походження держави, необхідності обмеження абсолютної влади монарха, відомих ще у Стародавній Греції і Стародавньому Римі політичних прав громадян на службу у війську, на участь у громадському житті, у народному зібранні, на зайняття виборних посад, на захист особистих і майнових прав у суді, на приватну власність, на станові привілеї, всебічно обгрунтованих, починаючи з ХІ11 ст., прав народів на скинення тирана тощо. Відчувається вплив на творців Бендерських конституцій ідей Арістотеля, Марсілія Падунського, Д. Локка, С. Оріховського про розподіл влади, вчення Бодена, Кальвіна, Греція, Мільтона про народний суверенітет, принципових положень Великої хартії вольностей 1215 р. і Білля про права 1689 р., про обмеження свавілля у податках, про скасування надзвичайних судів, про недоторканість особи, тощо.

Але велика шведсько-українська стратегія щодо Росії за участю І. Мазепи й П. Орлика, К. Гордієнка й Д. Горленка, Туреччини й Польщі, Криму й Франції зазнала нищівного краху, оскільки не знайшла підтримки з боку українського народу, а Бендерські конституції ніколи не реалізовувались на практиці, їх спіткала доля раніше прийнятих Гадяцького договору 1658 р., Слободищенського

трактату 1660 р., Бучацького миру 1672 р. та деяких інших спроб українських можновладців, які мали на меті значні конституційні перетворення. Але всі вони виявилися лише "паперовими". Проте не варто викидати їх з історії вітчизняної конституції як утопічні варіанти розвитку національної державності під польським, турецьким чи шведським протекторатом. На відміну від них Андрусівська угода 1667 р., "вічний мир" 1686 р. та ще деякі договори російського самодержавства задовго до відомих поділів Польщі раз за разом розшматовували Україну на практиці.

Офіційним же гетьманом Лівобережної України після І. Мазепи та П. Орлика було обрано стародубського полковника І. Скоропадського, за доби якого з'явились ще й Решетилівські конституції, які підтверджували права і привілеї козацької старшини, звільняли козаків від участі у боях до кінця 1709 р., але зовсім не претендували на якісь нові права автономії. Проте Петро 1 і ці, дуже урізані статті, посилаючись на воєнний час, не затвердив, хоч власноручно вчинив на їх текстові напис: "Права і вольності і порядок військові... колишнім гетьманом у статтях зображені і особливо за які виступав гетьман Богдан Хмельницький... нерушимо утримувати". Спроба І. Скоропадського хоч якось полегшити непосильний для українських селян тягар царських податків підкупом О. Меншикова позитивних результатів не мала. Та й сам гетьман про права посполитих особливо не бідкувався: у 1721 р. він видав універсал про недопущення селянських переходів від одного пана до іншого. Тривав рішучий наступ і на свободи України у цілому. Як свідчить "Історія Русів", навіть сам І. Скоропадський за тиждень до своєї смерті у червні 1722 р. був приголомшений імператорським іменним указом про заснування Малоросійської колегії з розташуванням у резиденції гетьмана м. Глухові. її президент С. Вельямінов чимало зробив для великоросійського заступництва влади гетьмана і козацької старшини. Формально колегія створювалась як апеляційна інстанція, а насправді швидко прибрала до рук не тільки українські суди й адміністративні установи, а й всі гетьманські повноваження. Після смерті Петра І у 1728 р. Україні вдалось повернути деякі втрачені автономні права завдяки зусиллям 73-літнього миргородського полковника Д. Апостола, який майже півроку "бив чолом" царським вельможам, доводячи необхідність для імператорської корони відновити гетьманство і головні станові привілеї і вольності. Старий козак все ж домігся "височайшої милості" у вигляді грамоти

на гетьманство та затверджених царем 28 "Вирішальних (конфірмованих) пунктів", які можна вважати Петербурзькими конституціями. Формально підтверджувалась дія всіх перших Переяславських конституцій. Верховна влада в Україні знову зосереджувалась в руках обраного гетьмана, а на місцях — теж у начебто вибраних вільними козачими голосами підскарбіїв, полковників, бунчужних, хорунжих, осавулів, сотників, обозних. Гетьман ставав і президентом Генерального військового суду, до складу якого вводились три українських старшини і три російських офіцери. Скасовувались правила оподаткування, введені С. Вельяміновим, і певною мірою відновлювалась колишня податкова система, яка задовольняла насамперед національні потреби України. Гетьман отримував право прикордонних стосунків з Польщею і Кримом. 20-й пункт Петербурзьких конституцій зберігав дію в Україні власних джерел права русько-польсько-литовсько-німецького походження, тобто не включав Гетьманщину у сферу дії системи російського права. Практичним наслідком цієї статті стала поява через 15 років найвидатнішоі пам'ятки національної юридичної думки — Прав, за якими судиться малоросійський народ (1743 р.).

Але загалом "Вирішальні пункти" являли собою лише жалюгідні залишки від колишніх прав і вольностей, зафіксованих у статтях Б. Хмельницького чи навіть у Глухівських конституціях. По-перше, гетьман міг обиратися тільки після отримання ним від імператора грамоти на гетьманство, тобто височайшого дозволу Петербургу. По-друге, він перебував під постійним пильним оком царевого міністра-резидента Ф. Наумова, який особисто проводив вибори гетьмана за монаршею волею і вручав йому булаву, клейноди, прапор, бунчук та печатку, стежив за поведінкою вищої козацької старшини, контролював прибутки гетьманської казни, виступав найпершим радником уряду України у цивільних справах, а у справах військових гетьман вже й формально підпорядковувався російському фельдмаршалу. По-третє, при виборах старшини козаки голосували за три кандидатури на кожну посаду, а імператор вже призначав одного з трьох на той чи інший чин. По-четверте, російські офіцери складали не лише половину Генерального військового суду, а й порядкували разом з українською старшиною гетьманським скарбом. По-п'яте, всі генеральні судді — і українці, і росіяни — затверджувались царем, тобто цілковито залежали від монаршої волі. По-шосте, всі прибутки від мита, що надходили з зарубіжних купців,

йшли до імператорської казни. По-сьоме, Україна цілковито припиняла свою діяльність як суб'єкт міжнародного права і виконувала у цій сфері тільки вказівки Петербургу. 1 нарешті, російські чиновники і дворяни отримували право безперешкодно скуповувати українські землі, поки що з забороною їх заселення мешканцями Росії.

Хоч "Біблія українського конституціоналізму" мала відверто октроїруваний характер, тобто була дарована зверху, все ж вона вміщувала чимало атрибутів, притаманних саме Основному законові держави: визначала форму державного (козацького) правління, державного (козацького) устрою, військовий лад, податкову систему, митні тарифи, відносини церкви і держави, адміністративний поділ, статус міст, компетенцію органів місцевого самоврядування, права, обов'язки, вольності і привілеї станів, встановлювала правила торгівлі, судочинства, дипломатичних стосунків з іншими державами, обмежувала можливість свавільства з боку московських воєвод, зобов'язувала їх поважати "місцеві права" тощо.

Крапку на природному праві українського народу на самовиз-нання поставила імператриця Катерина II та створена нею II Малоросійська колегія на чолі з П. Рум'янцевим. Гетьманство остаточно було скасоване у 1764 р., а залишки автономії — протягом наступних двох десятиліть.

Після появи неписаної англійської конституції на грунті теоретичних засад, створених великою когортою європейських гуманістів, просвітителів, отців-засновників США, державотворчої практики радикалів і консерваторів у світі у цей час діяли Основні закони низки американських штатів, були ухвалені Статті конфедерації і теперішня Конституція США, чотири французьких Основних закони, Конституція Польщі. На такому фоні особливо відчутним ставало відставання вітчизняної конституційної теорії навіть від власної практики державотворення, яке відбувалось під тяжким гнітом російського царату, в умовах безперервних воєн з Портою, Польщею, Кримом.

Але все ж таки не це виявилось головною причиною занепаду Гетьманської держави. Національна державницька ідея протягом тривалого часу, охоплюючи і період визвольної війни 1648—1654 рр., визрівала стихійно — від боротьби еліти переважно за власні привілеї, "суверенітет" і велич особистої булави до гасел автономії або незалежності України, але обов'язково під чиїмось протекторатом.

Практично ніхто з українських політичних поводирів не ставив за мету досягнення дійсного суверенітету, справжньої самостійності. Звідси — постійні чвари у стані української політичної еліти, підступне доносительство, зрадництво, принизливе метушіння між польськими королями, російськими царями, шведськими монархами, турецькими султанами і татарськими ханами. Фізичне нищення своїх політичних опонентів та претендентів на булаву, їх видання на шибеницю когось з чужеземних патронів, на жаль, стало системою взаємовідносин не лише серед генеральної, а й полкової і сотенної старшини. Все це завдавало непоправної шкоди, суттєво гальмувало національно-визвольний рух українського народу, призводило лише до постійної зміни одних гнобителів на інших.

Таким чином, український конституціоналізм як державно-правова практика припинив існування разом із скасуванням гетьманства.

На відміну від практики у концептуальному плані національна конституційна думка і у XVIII ст. не переривалась її постійно збагачували козацькі літописи Самовидця (1702), Г. Граб'янки (1710), С. Величка (1728), Я. Лизогуба (1742); твори співця величі людини, самопізнання, рівності і свободи Г. Сковороди (1722— 1794); палкого проповідника демократії, ідей політичного лібералізму і французького просвітительства, шевченківського земляка Я. Козельського (1729—1795); першого вітчизняного доктора і професора права, засновника української і російської юриспруденції, палкого прихильника природних прав людини й ідеї договірного походження держави ніжинця С. Десницького (1740—1789) та ін.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
РОЛЬ ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКОЇ СКАРБНИЦІ У СТАНОВЛЕННІ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ ІНСТИТУЦІЙ НА ЗЕМЛЯХ РУСІВ	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.