РОЛЬ ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКОЇ СКАРБНИЦІ У СТАНОВЛЕННІ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ ІНСТИТУЦІЙ НА ЗЕМЛЯХ РУСІВ

На наш погляд, конституціоналізм як наукову категорію можна тлумачити з двох позицій. У широкому плані він еволюціонізує, починаючи від міфологічних форм світорозуміння — параполітології IV—III тис. до н. е., коли найінтелектуальніші представники людства стали замислюватись над сутністю категорій добра і зла, правди і справедливості, рівності і нерівності, космосу і земних порядків, держави і суспільства, особливостями їх устрою, місцем і призначенням людини, методами і спробами завоювання і зміцнення влади, походженням і значенням права тощо, до раціонально-логічних форм мислення, тобто до ознак теоретичного знання, виникнення політико-правової науки.

У вузькому розумінні — це комплекс політико-правових ідей та державотворча практика молодої буржуазії, переважно XVII—XVIII ст. (у багатьох країнах цей процес розпочався у XIX—ХХст.), що орієнтується на створення інституціонально-правових умов функціонування держави, у яких забезпечувалося б верховенство народу, виключне правління законів, найширші права і свободи особистості, демократична виборча система, чітко розмежовувались би функції і компетенція законодавчої, виконавчої, судової гілок владування, гарантувалось би широке місцеве самоуправління, де всі державницькі органи і установи, службові особи були б підзвітні і підконтрольні громадянському суспільству тощо. У такому розумінні конституціоналізм уже прямо пов'язується з творенням чи наявністю Основного закону держави, який мав найвищу юридичну силу, визначав характер взаємовідносин у ланцюжку "особа—суспільство—держава", основи політичної, економічної і правової системи, закріплював форму правління, державний устрій і т. ін.

Передтечу конституційних доктрин майбутнього ми знаходимо насамперед в ідеях божественного, природного права, договірного походження держави, джерел владування, розподілу влад, вченнях про плутократію, тиранію, деспотію, олігархію, демократію, монар-хію, аристократію, охлократію, побудову державного апарату, політичні об'єднання, судочинство, правила поведінки правителів і підданих, про принципи, мистецтво і функції державного управління, про верховенство права, закону і навіть про правову державу, започаткованих у геніальних здогадках Конфуція, Мо-цзи, Лао-цзи, Будди, Платона, Шан Яна, Каутільї, Арістотеля, Полібія, Ціцерона, укладачів Ветхого Завіту, Вед, Авести, Артхашастри тощо.

У скарбниці давньої політико-правової, передконституційної думки ми знаходимо і започаткування концептуальних основ, постановку проблем світської теорії політики і права, переміщення людини у центр політичного життя, перетворення її у "міру всіх речей", невідчужуваності прав і свобод особистості, природженої рівності людей, конформізму і нонконформізму, договірних стосунків держави і громадянина, усуспільнення майна, недоторканості приватної власності, політичної природи людини, виокремлення з її сукупності категорії громадянина, диференціацію держави і громадянського суспільства, розуміння держави як політичної системи, права — як суто політичного інституту, його поділ на звичаєве і позитивне, права народу на законодавчу владу, проблем федералізації, автономізації, республіканізму, "ідеального громадянина", "істинного права", рівності всіх перед законом, міжнародно-правового спілкування тощо.

Видатний внесок у розвиток світового конституціоналізму належить римським юристам І—III ст. н. е. Сабіну, Гаю, Папініану, Ульпіану, Модестину та ін. Власне вони і започаткували юриспруденцію як науку "про божественні і людські справи, знання справедливого і несправедливого", категорії "правова політика", "правова практика", "правовий простір", "публічне право", "право народів", "приватне право", сформулювали на найвищому рівні перші дійсно юридичні норми, створили кілька кодексів імператорських конституцій, що у майбутньому вплинуло не тільки на ідейно-політичні конституціоналістські доктрини, дало поштовх конституціоналістському рухові, а й суттєво збагатило реальну державно-правову конституційну практику.

Саме у цей період, слідом за занепадом стародавньогрецьких і стародавньосхідних політичних порядків, наступила затяжна криза, пов'язана із занепадом Риму: земна держава все більш поставала в очах пригнічених народів як втілення політичного зла, беззаконня, несправедливості, терору, експлуатації, розбещеності. Все це ство-

рило сприятливі умови для бурхливого розвитку християнства як опозиційної релігії "трудівників і обтяжених". Система вже розвинутих параконституційних ідей Платона, Арістотеля, Сенеки та ін. доповнювалась догмами про те, що після пришестя Христа Бог доповнив договір з євреями новим договором з усіма народами, головні постулати якого викладені у Новому Завіті. Людина тут поставала як верхівка творіння Бога, істота вільна, але грішна, а майбутня ідеальна держава — як Царство Небесне, Царство Боже, Царство Справедливості, де панують мир, любов, свобода, братерство, соціальна справедливість, скасовується приватна власність, усуспільнюється майно, засуджуються багатії, здійснюється розподіл за працею тощо.

Переважно за первісні "комуністичні ідеї" понад трьох століть римські імператори нещадно нищили християнство, і лише тоді, коли його апологети, гностики, патристи (Тертулліан, Кіпріан, Євсевій, Климент, Августин, Ієронім, Григорій І Великий та ін.) висунули твердження, що суперечили Новому Завіту (багатство і приватна власність — це не зло, а добро; люди — не можуть бути рівними у суспільстві; монархи — представники Бога на землі тощо), вони спочатку дозволили цю релігію, а потім зробили її і пануючою. Вся суспільна думка майже на півтора тисячоліття перетворилась у служницю богослов'я, а формула "церква — сонце, держава — місяць" — у провідне гасло схоластів, найвидатнішою постаттю серед яких став згодом Фома Аквінський, найавторитетніший серед ортодоксальних схоластів збагачувач вчення про державу і право.

Слідом за ним в Італії з'явились провісник народного суверенітету, права народу на законодавчу владу і її відокремлення від влади виконавчої Марсилій Падуанський; фундатор концепції республіканізму Л. Бруні; неперевершенний теоретик політичної боротьби, юридичного світорозуміння, пріоритету світської влади, шляхів і методів зміцнення держави, авторитаризму, громадянських чеснот Н. Макіавеллі; родоначальник гуманізму Ф. Петрарка; слівець "християнського" комунізму Т. Кампанелла. У Німеччині останні ідеї проповідував Т. Мюнцер, в Англії — Т. Мор. Переважно юристи створювали грунт для конституційної думки у Франції: засновник пуританства Ж. Кальвін, виразник революційних поглядів Ф. Гот-ман, видатний теоретик суверенітету Ж. Боден та ін.

Англія ж, вже починаючи з XIII ст., приступила до конституційної практики, її початком стала Велика хартія вольностей 1215р., яка разом з Хабеас корпус актом 1679 р. та Біллем проправа 1689 р. формально діє до нині і започаткувала першу в світі неписану Конституцію Великобританії. У період між XIII і XVII ст. концептуальну платформу для неї разом з названими вище італійцями і французами готували засновник протестантизму німець М. Лютер, голандський юрист Гуго Гроцій, який довів до повної теоретичної досконалості природно-правову доктрину, та його молодший співвітчизник і однодумець Б. Спіноза, а також ряд англійців: Т. Гоббс — фундатор консервативно-охоронительної або авторитарно-державницької платформи у політичній думці, Д. Ліль-берн — представник радикально-конституційного або революційно-демократичного її напрямку, Д. Локк — засновник ліберально-конституційного або ліберально-демократичного крила англійського конституціоналізму та інші. Поряд з конституціоналізмом як ідейно-політичною доктриною у XVII ст. набирав сили конституціоналізм як ідейно-політичний рух молодої буржуазії, рушійною силою якого виступили кальвіністи-пуритани. Практичним результатом такого руху стали Республіка Сполучених провінцій у Нідерландах та конституційна монархія в Англії.

Світова конституційна думка стрімко просувалась уперед. Най-видатніший внесок у її концептуальне збагачення зробили у XVIII ст. французькі просвітителі Вольтер, Ш. Монтеск'є, Ж. Ж. Руссо, Д. Ді-дро, К. Гельвецій, П. Гольбах, Ж. Л. Д'Аламбер, К. Кондільяк, Ж. Бюффон та ін., які вже на глибоко теоретичній основі виклали свої погляди на сутність народного суверенітету, демократії, освіченої конституційної монархії, конституційні засади республіки, реального забезпечення прав і свобод людини і громадянина, чіткого розподілу влади, на субстанцію геополітики, принципи верховенства закону, основи громадянського суспільства, правові положення власності, шляхи вдосконалення законодавства тощо. Поряд з французами висловлювали важливі конституційні ідеї американські мислителі Б. Франклін, Т. Пейн, Д. Вашінгтон, Д. Адамс, Т. Джеф-ферсон, Д. Медісон, О. Гамільтон, які представляли республіканське-демократичну течію американського конституціоналізму, що рішуче відкидала інститут рабовласництва, концептуально змальовувала конфедеративний державний устрій, відстоювала принципи загального виборчого права, пріоритету людини над державою і суспільством та інший — федералістський напрямок конституційної думки.

Високий теоретичний рівень конституційних доктрин XVIII ст. сприяв вибуху Першої американської та Великої французької

революції під проводом конституціоналістів і стрімкому перетворенню конституціоналізму у державно-правову практику. Йдеться про низку найвидатніших документів в історії людства — американську Декларацію незалежності 1776 р., Статті конфедерації 1777 р., Конституцію США 1787 р., Французькі Декларації прав людини і громадянина 1789, 1793, 1795 рр., Конституції 179], 1793, 1795, 1799 рр., тобто перші в світі писані Основні закони, які започаткували конституціоналізм у його найновішному розумінні та дали величезний поштовх для бурхливого розвитку конституційної теорії і практики в Європі, Латинській Америці, а згодом і на інших континентах.

Німецьку конституційну школу створювали І. Кант, Й. Г. Гер-дер, Г. Гуго, Й. Г. Фіхте, Ф. В. Шеллінг, К. В. Гумбольдт, Г. В. Ге-гель, Л. А. Фейєрбах; російську — О. Радищев, М. Сперанський, П. Пестель, М. Муравйов, Т. Грановський, Б. Чичерін, Є. Трубець-кий, О. Герцен, М. Чернишевський, Д. Писарєв; традиції англійської продовжували І. Бентам, Д. С. Мілль, Р. Оуен, Г. Спенсер; французької — Б. А. Констан, К. А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, О. Конт, Е. Дюркгейм, Л. Дюгі та ін. Ряд мислителів у цей же час виявили себе противниками побудови держави на конституційних засадах (А. Шопенгауер, М. М. Карамзін, Ж. М. де Местр, Л. Г. А. Бональд), прихильниками скасування держави взагалі (М. Бакунін, П. Ж. Пру-дон, П. Кропоткін), а частина з них, не заперечуючи необхідності конституційних засад, рішуче відкидала "буржуазний конституціоналізм" (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін та ін.).

Всі ці та інші імена аж ніяк не можна забувати при характеристиці як давнього, так і новітнього українського конституційного процесу, оскільки національна конституційна думка розвивалася у тісному зв'язку з їхнім вченням, відтворювала і збагачувала їхні ідеї, звичайно, грунтуючись при цьому на власному державотворчому досвіді.

2. ВІТЧИЗНЯНА ПАРАКОНСТИТУЦІЙНА ДУМКА І ПРАКТИКА (Х-ХУІ ст.)

Загальнолюдська історія крокувала так, що молода українська нація вступила на її шлях дещо пізніше, ніж багато інших народів. Досить нагадати, що перші писані пам'ятки протополітичної думки наших пращурів, що дійшли до сучасних поколінь українського народу, припадають десь на межу І і II тисячоліть нової ери, тобто вони майже на 40 століть молодші від ранніх староєгипетських і шумерських текстів, на 25—30 віків — від індійських Вед, китайських "Щуцзін" та "Шіцзін", вавілонських законів, на 15—20 століть — від "Іліади" і "Одисеї", Біблії і "Авести", конфуціанської "Лунь юй" і каутільської "Артхашастри", платонівської "Держави" і арістотелівської "Політики", на тисячу років — від політичних постулатів Ціцерона і догматів Ісуса Христа.

У ці чотири тисячоліття предки українства пройшли власний шлях стихійного і організованого кочівництва, матріархату, патріархату, племінної організації і поганських вірувань. Знали сучасні українські землі і первісну військову демократію, і найвищу державно-полісну еллінську культуру, і римські традиції, і "демократичні" царства скіфів, і державні утворення доукраїнських слов'янських племен, і вплив на первісні політичні процеси десятків кочових народів. Від Київської Русі і майже до козацько-гетьманської держави протоконституційне мислення еволюціонізувало, переважно у вигляді богословської політико-правової ідеології, до якої інколи домішувались думки і документи світського характеру.

Головним джерелом виявились Ветхій і Новий Завіти, релігійні вчення Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, константинопольського патріарха Фотія та ін. Завдяки священнослужителям-літописцям дійшла до нашого сучасника і давньоруська політична міфологія, і відомості про найважливіші політичні події, і свідчення про головні політичні настрої слов'ян, і тексти деяких політико-правових документів світського характеру — договори Русі з Візантією X ст. та Руська Правда.

У Договорі з греками за князя Олега 911р. (ст. 5) та у аналогічному Договорі за князя Ігоря 944 р. (ст. 6) зустрічаються прямі посилання на "Закон руський" ("Устав руський"). Ці згадки у текстах нормативних актів спростовують твердження прихильників їх тлумачення як документів суто візантійського походження.На думку окремих дослідників, невідомий нам "устав і закон" руський справді існував у писаному вигляді задовго до появи Руської Правди, тобто не лише у X, а й у ЇХ, VIII і навіть у VII ст. Інша група вчених вважає, що "Закон руський" — це система неписаного звичаєвого права, яке діяло у Київській Русі і охоплювало не тільки

кримінальне, а й спадкове, сімейне, процесуальне право. 1 в тому і в іншому випадках найхарактернішими рисами "Закону руського' є посилення уваги до проблеми людини, що згодом стало одним : стрижневих принципів новітнього конституціоналізму: І) поступовий відхід від поширеної у дофеодальному і ранньофеодальному суспільстві кривавої помсти вбивством за вбивство або тяжку образу до віри чи напіввір'я, тобто штрафу на користь княжої адміністрації, та до головщини чи поголовщини (головництва) — приватного викупу потерпілому або рідні вбитого; 2) початок заміни принципу таліону матеріальним відшкодуванням вчинених збитків; 3) наявність чітко визначених санкцій за крадіжку та інші скоєні злочини. Якщо припустити, що "Закон руський" був справді писаним документом, то все одно він навряд чи став наслідком законодавчої діяльності київських князів, а виявився письмовим зведенням звичаєвого права русів, тобто прототипом Руської Правди, на основі якого здійснювалось судочинство в Київській державі.

Власне писана вітчизняна протиконституційна думка дійшла до нашого сучасника у вищезгаданих договорах з греками та самій Руській Правді. Тут закріплювались характерні для середньовіччя політико-правові принципи панування сили зовні і усередині держави, станового поділу людей на повноправних і безправних, недоторканості приватної власності, божественного чи напівбо-жественного походження влади князя. Але правове положення особистості поступово стабілізувалось завдяки тому, що норми Руської Правди встановлювали пріоритет судового рішення над стихійною кривавою помстою, скасовували смертну кару, перетворювали повсякденний побут людей у сферу врегульованого правом громадянського життя.

Особлива увага приділялась тут і унормуванню права власності, торговельного, боргового права тощо. Чимало політико-правових норм Руської Правди, не кажучи вже про Церковні устави Володимира Великого та Ярослава Мудрого, виходили з біблейського Кодексу Мойсея, Еклоги — візантійського законодавчого зведення VIII ст., Закону Судного людям — південно-слов'янської переробки Еклоги, Прохірону — візантійського зведення законів IX ст.

Важливо й те, що у Церковних уставах князі добровільно йшли на деяке обмеження своєї влади, визнаючи зверхність Бога, тобто божественних, природних законів, хоч прямо про це в уставах не йшлося.

У X] ст. жили і творили засновники чернецтва та Печерської Лаври Антоній (983—1073) і Феодосій (?—1074), які розглядали людину як верхівку творення Бога, а князя як богоугодного володаря, заклали основи доктрини династичного князювання на Русі, обгрунтування якої продовжив при переробці найдавніших літописних зведень 30—40 років XI ст. ігумен Никон (?—1078), а повністю завершили у "Повісті временних літ" диякон Нестор (?—1113) та ігумен Сільвестр (7—1123). "Повість" прагне охопити найважливіші події від біблейського потопу до започаткування християнства на Наддніпрянщині апостолом Андрієм Первозванним, від розселення народів до політичного гуртування слов'янських племен, їх перших політичних провідників, покликання варягів, виникнення власної держави тощо.

Найвизначнішим з представників протиконституційного мисли-тення того часу виявився київський митрополит Іларіон (XI ст.), який у праці-проповіді "О законі Мойсеєм даному і о благодаті і істині Ісусом Христом бившим" (1030—1050) виступив проти рабського стану суспільства, за мир і злагоду між народами, за політичну самостійність Київської Русі, відкинув закони іудеїв як такі, що порушують природну рівність і свободу людини, закріплюють бого-обраність лише одного народу, і закликав підпорядковуватись благодаті, тобто євангельським істинам, що скасовують рабство, славлять свободу людини, роблять церкву вірною служницею державі і князю.

У літописаннях духовенства збереглись й інші цікаві пам'ятки політичної думки XI—XIII ст. В "Ізборниках Святослава" (1073— 1076), складених рукою "грішного Іоанна", у листі Володимира Мономахи до Олега Святославовича (1096), у його ж "Повчанні дітям" (1117), у посланнях митрополита Никифора Володимиру Мономаху (1121), митрополита Клима Смолятича пресвітеру Фомі (1149), "Словах" Кирила Турівського (1130—1182) порушуються політичні проблеми мистецтва державного управління, політичної моралі, пом'якшення наслідків соціально-економічної нерівності людей.

Невідомий автор "Слова о полку Ігоревім" (1187) першим на Русі висловив думку про виникнення держави на грунті суспільного договору між князем і народом. Ідеалами парагуманізму сповнений Києво-Печерський патерик (1215—1230). Судити людей не за багатством, а за розумом, наближаючи до себе мудрих і справедливих, закликає князя "Молєніє Даниїла Заіочника" (кінець XII — початок XIII ст.).

Низку проблем запровадження високоморальної політики порушує у повчаннях архімандріт Києво-Печерського монастиря Сера-піон Владимирський (7—1275). Патріотичним прагненням до політичного єднання руських земель навколо Києва, до сильної, централізованої політичної влади князів просякнутий Галицько-Волинський літопис (1201—1292). Зокрема, його автори майстерно подають політичний портрет Данила Галицького, у якому "від голови до ніг нема пороку", політико-правові настрої боярства, характеризують міжнародні правовідносини Волинської землі з сусідніми державами.

Зародками параконституцій у давньоруських князівствах, своєрідною передтечею "права справедливості", що відбивало менталітет народу, його прагнення до гуманізму, демократизму у правовому регулюванні суспільних відносин ставали ряди —договори віча з виборними князями, які у Києві досить часто проводив митрополит. їх можна розцінювати вже як власне суспільні договори населення з володарями, спрямовані на зміцнення безпеки того чи іншого князівства, визначення форм і методів правління, запобігання (на відміну від близьких і далеких сусідів) надзвичайного силового утиску мешканців держави, тобто насильства, усунення з посад "злих" місцевих можновладців, вирішення усіх питань згідно з діючими правовими нормами тощо. Того ж часу, до речі, виникали і перші парапарламентські вітчизняні установи — снеми (княжі з'їзди) або боярські ради (думи), які так і не набули розвитку, як це відбулося на Заході, у справжні парламентарні органи через занепад української державності у XIV — XVI ст.

Але й ці віки у плані розвитку вітчизняного конституціоналізму теж не слід вважати марними. Вони характеризуються низкою октроїруваних, тобто жалуваних зверху литовськими і польськими князями і королями переважно українській шляхті, духовенству, міщанам, а згодом — і козацтву, так званих конституцій-привілеїв на права і вольності. Серед них особливої уваги заслуговують привілеї Вітовта, Свидригайла, Казимира IV галицькій шляхті, видані у 1425, 1430, 1433, 1434рр., загальноземські привілеї 1447р. про підтвердження прав панів, Нешавські статути 1454 р. про звільнення шляхти від суду королівських чиновників, петриківські конституції 1518р. про дозвіл козакам мешкати вище Дніпровських порогів та інші вольності, привілеї православному духовенству 1563 р. тощо.

Певне "конституційне навантаження" несли Литовські статути XVI ст., грамоти про надання українським містам магдебурзького права, унії, що встановлювали новий статус українських земель і т. ін. Природно, в умовах станової демократії права і вольності одного прошарку населення збагачувалися за рахунок інших: ті ж конституції-привілеї закріпачували українських селян. Серед них найвідо-мішою виявилась "Устава на волоки" 1557 р., якою права і вольності еліти забезпечувались встановленням панщини та додаткових по-винностей кріпаків і напівкріпаків. Ще більш поглиблювався такий різновид розшарування Генриковими артикулами 1572 р.

Значний поштовх для розвитку української козацької державності надала за гетьмана Богдана Ружинського "козача конституція" Стефана Баторія від 19 квітня 1579 р., яка офіційно вже встановлювала посаду запорізького гетьмана з пожалуванням йому клейнодів, герб козачої республіки (козак з самопалом), її столицю (спочатку Трахтемирів, потім — Батурин). Мешкання реєстровим козакам у 20 тис. чоловік дозволялось аж до Києва. Поза увагою наших сучасних засобів масової інформації, а інколи і вчених залишився і певний внесок у становлення козачої держави гетьманів Предслава Лянцкоронського, Остафія Дашкевича, Дмитра Вишне-вецького, Остафія Ружинського, Івана Свірговського, Криштофа Косинського, Богдана Микошинського, Самійла Кішки і Петра Конашевича-Сагайдачного. Саме ці гетьмани-реформатори започаткували полкову систему, побудували укріплення на Хортиці, закріпили основи козацької демократії, розвинули широкі міжнародні зв'язки Запоріжжя, розпочали збройну боротьбу з ляхами, турками і татарами.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРИМІТКИ	\|	ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ XVII - XVIII ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.