• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 5. Історико-економічні аспекти розвитку земельних відносин

Після вивчення теми потрібно:

Однією з головних умов існування людини є використання «шкальної особливості землі — її родючості, а в економічному розумінні — як предмета праці та засобу праці — для виробництва продуктів харчування. "Всі великі епохи людського прогресу, — писав в одній із своїх праць Ф.Енгельс, наводячи слова видатного американського етнографа, археолога й історика первісного суспільства Л.Г.Моргана, — більше чи менше збігаються з епохами розширення джерел існуван­ня". Отже, формувалось особливе ставлення до землі як до основного засобу виробництва у сільському господарстві. Історично розвивалися й змінювалися земельні відносини разом із розвитком суспільства і його продуктивних сил.

Упродовж свого існування людство нагромадило достатньо матеріалів для досліджень земельних відносин у різні періоди розвитку. В загальному плані розвиток земельних відносин простежується при розгляді їх у руслі окремих суспільно-економічних формацій, зокрема, первіснообщинного, рабовласницького, феодально-кріпосницького, капіталістичного, соціалістичного способів виробництва.

Докапіталістичні способи виробництва були предметом досліджень багатьох учених — істориків, економістів, полі­тиків, які внесли вагомий вклад у скарбницю науки про розвиток суспільства.

Аналіз розвитку конкретного суспільного ладу дає змогу зрозуміти основи формування, еволюцію, причини і неминучість змін у земельних відносинах.

Зупинимося на основних моментах трансформації земельних відносин кожної суспільно-економічної формації.

Первіснообщинний спосіб виробництва характеризується низьким рівнем продуктивних сил. Визначальним елементом у системі виробничих відносин є общинна (колективна) власність на засоби виробництва, в тому числі й на землю. Незахищеність окремого індивідуума від природних стихій, примітивність засобів (знарядь) праці змушували кожного триматися колективу і спільно добувати засоби для існування. Результати праці належали всій общині. Розподіл продуктів здійснювався у рівних частинах між членами общини, які лише забезпечували необхідні потреби членів свого колективу й не створювали ніякого лишку. Тобто в наявності — звичай­не натуральне господарство.

Виробничі (включаючи земельні) відносини первіснооб­щинного, рабовласницького і феодально-кріпосницького ла­ду в Росії досить детально розглядає П.А. Хромов [23—26]. Вони характеризуються наявністю суспільної (общинної або племінної) власності на засоби виробництва, в тому числі й на землю. Особливістю первісної слов'янської общини, як і інших народів, є низька продуктивність колективної праці, що базувалася на колективній власності на засоби виробництва.

Поступово розпадався первіснообщинний лад у слов'ян Середнього Подніпров'я. Відбувалася заміна патріархальної родової общини сільською або так званою сусідською тери­торіальною общиною. її члени вже були пов'язані між собою не родинними відносинами, як раніше, а господарсько-тери­торіальними. Виробництво тут здійснювалось окремими дво­рами, а двір володів землею общини. Засоби виробництва, включаючи худобу, належали двору на праві приватної власності. Дослідник припускає, що ліси, вигони і водопої знаходились у спільному володінні, а орні землі розподілялися між господарствами (дворами) й поступово переходили у приватну власність двору (сім'ї). Скотарство відділилося від землеробства в окрему галузь, тобто відбувся перший великий суспільний поділ праці.

Удосконалення знарядь праці викликало відособлення деяких сімей від колективу. Індивідуальна праця сприяла виникненню приватної власності на засоби виробництва, підвищувалася продуктивність праці, яка не тільки забезпечувала потреби сім'ї, а й давала можливість виробляти лишки продукції. Це зумовило появу обміну продуктами праці, який спочатку мав випадковий характер, а згодом став регулярним. Розвивалося товарне виробництво. Відбувся другий великий суспільний поділ праці — відокремлення ремесла від землеробства.

Поряд із розвитком продуктивних сил розпалися родові відносини і розвивалася майнова та суспільна нерівність, зароджувалися класові відносини і відносини державності. Виникали рабовласницькі держави у Закавказзі, Середній Азії та Північному Причорномор'ї.

Характерною ознакою виробничих відносин рабовласницько­го способу виробництвабула абсолютна власність рабовласника на землю, інші засоби і предмети праці та головну продуктивну силу, якою були раби. Поряд із великою земельною власністю у рабовласницькій державі існувала дрібна земельна власність вільних господарів — селян. Однак із розвитком продуктивних сил їхня власність поступово переходила до рук рабовласників. Виробництво здійснювалося на основі силового, грубого фізичного примусу. Звичайно, в таких умовах не можна було говорити про високу продуктивність праці. Раб ніяких стимулів, крім примусу, до праці не мав.

У тих країнах, де процвітало рабство, продуктивні сили розвивалися на основі кооперації рабської праці. Створювались умови для розширення обміну, розвитку товарно-грошових відносин. Відбувся третій великий суспільний поділ праці— виділився клас купців. Формувався торговельний капітал,що сприяло швидкій диференціації дрібнотоварних селянських господарств. Набував розвитку лихварський капітал, який швидкими темпами підривав підвалини рабовласницького ладу. Разом із торговельним капіталом він прискорив розорення дрібнотоварних селянських господарств через запровадження застави їхніх земель, а згодом — їхньої вільної купівлі-продажу.

За П.А. Хромовим [23] усі народи пройшли в тій чи іншій мірі через такий етап розвитку, як рабство, але не всі вони пережили рабовласницькі формації. Так, рабовласницький лад не став пануючим у слов'ян, хоча рабовласницькі відносини відмічалися в докиївський, київський і навіть після-київський періоди. У письменствах Київської Русі трапляються різні назви рабів: холопи, челядь та ін. Раби належали не лише світським рабовласникам, але й церковним, наприклад, раби Києво-Печерського монастиря, єпископські раби.

Однією з головних причин, що перешкоджала перетворенню патріархального рабства в рабовласницьку формацію на Русі, історики називають наявність селянської общини, яка не сприяла широкому застосуванню рабської праці.

Отже, земельні відносини в період феодалізму ґрунтувалися на неподільному (монопольному) пануванні великої власності феодалів на основний засіб виробництва у сільському господарстві — землю, що забезпечувало їхні потреби в сільськогосподарській продукції через реалізацію численних повинностей селян-кріпаків за одержаний у користування невеликий земельний наділ.

У період феодалізму в сільськогосподарському виробництві переважна роль належала землеробству, яке зводилося до натурального господарства, де вироблялося практично все необхідне для споживання.

Як зазначає П.А. Хромов, процес феодалізації у Київській Русі відбувався нерівномірно. В окремих частинах держави феодальні відносини поєднувалися з патріархальним рабством. На перших етапах феодалізму існували слабші фор­ми феодальної залежності селян, які дозволяли селянинові переходити від одного феодала до іншого, але згодом урядом були задоволені вимоги феодалів-землевласників щодо прав на селян, на повне їх закріпачення.

Ряд учених висловлює думку, що феодальні відносини формувалися в період роздроблення Київської Русі, тобто з середини XII ст. Становлення феодалізму в Україні пов'язують також із початком польсько-литовської доби — з середини XIV ст.

Розвиток феодальних відносин відбувався у межах окремих самостійних князівств: Київського, Переяславського, Чернігівського, Новгород-Сіверського, Галицько-Волинського, Тмутараканського. Зростали й зміцнювалися землеволодіння князів, бояр і церкви. Серед землевласників були також васали князів та бояр, яких захищало феодальне законодавство. Ним передбачалося виняткове право володіти землею, відчужувати й передавати її у спадок. Землевласникам юридично надавалося, крім того, право суду, стягування данини та управління всіма категоріями селянства. Створювалися сприятливі умови для розвитку князівських вотчин, в яких поступово формувалося багатогалузеве виробництво, хоча воно і являло собою натуральне господарство.

Сільськогосподарське виробництво у межах вотчини базувалося на селянських господарствах, розмір землекористування яких становив у середньому 15 га. На основі родинних зв'язків окремі господарства, так звані дими, об'єднувалися в дворища (10—15 димів). Останні входили до складу громади, яку очолював староста. Крім земельних ділянок індивідуального користування (димів), у громаді були неподільні угіддя, якими користувалися всі її члени. Подальший розвиток земельних відносин викликав внутрішню перебудову вотчин. Посилювався процес закріпачення селян через повну їхню залежність від феодала, що ставила селянина-кріпака в безвихідь.

Незважаючи на те що рабовласницький лад у слов'ян не набув чітко вираженої формації, все-таки на цьому етапі був досягнутий досить високий рівень розвитку продуктивних сил.

Загострювалися суперечності між виробничими відносинами і продуктивними силами. Виробничі відносини, які ґрунтувалися на позаекономічному примусі до праці, вже не відповідали характеру продуктивних сил і гальмували їхній подальший розвиток. Рабовласницькі виробничі відносини вступили в стадію розкладу, в середині їх зароджувалися феодальні відносини.

Умови виникнення і розвиток феодального способу виробництватісно пов'язані з рівнем розвитку продуктивних сил суспільства. Науково-технічний прогрес у промислових галузях сприяв удосконаленню знарядь праці, завдяки чому підвищувалася продуктивність праці й у сільському господарстві. Але розвиток цього способу виробництва по шляху цивілізації суспільства був дуже повільним через недосконалість виробничих відносин.

Економічну суть феодалізму становило панування великої земельної власності феодалів, неповної власності на працівників — селян-кріпаків і позаекономічної примусової форми організації їхньої праці.

Назва цього суспільного ладу походить від "феод" (лат. feodum), що означає: земля, пожалувана сеньйором своєму васалові у спадкове володіння з умовою виконання певних обов'язків (військова служба, допомога в управлінні маєтками сеньйора тощо). Звідси "феодал" — представник пануючого класу в феодальному суспільстві, державець спадкового земельного володіння — феоду, сеньйор, поміщик-кріпосник.

Власність на землю визначала становище членів суспільства у процесі виробництва і розподілі виробленої продукції. На основі земельної власності виникала ланцюгова залежність одного феодала від іншого у зв'язку з одержанням від вищестоящого феодала в довічне або спадкове володіння земельних угідь за виконання обумовлених ним зобов'язань.

У повній економічній залежності від феодалів знаходилися селяни-кріпаки, які не мали своєї землі, а господарювали на надільній землі, яку одержували в користування від феодала і несли за неї ряд феодальних повинностей: панщину (відробіткова рента) натуральний оброк (продуктова рента), грошовий оброк (грошова рента) тощо.

Порівняно з умовами рабської праці селянин все-таки був заінтересований у результатах своєї праці на землі, оскільки вона була єдиним джерелом існування його самого і сім'ї. Проте становище селянина-кріпака було не досить стійким, оскільки він мав дуже обмежені права щодо землі. Селянин-кріпак лише користувався нею й у будь-який час міг бути позбавлений цього права за найменшу провину.

Розглядаючи еволюцію земельних відносин, не можна обійти, на наш погляд, важливих, хоч і тимчасових змін у них, які відбулися в результаті визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського панування. Історики стверджують, що наслідком цієї боротьби було утвердження так званої козацької власності на землю. Вона визначалась як корпоративна, оскільки належала корпорації козаків Війська Запорозького. Козаки одержували землю у власність, якою раніше володіли, лише після вступу до козацького війська. Підкреслюється службовий характер земельної власності, оскільки вона була обтяжена відбуванням військового примусу на користь Війська Запорозького. Козаки мали право вільно купувати і продавати землю, засновувати нові поселення.

Таким чином, українські селяни добилися особистої свободи, могли безперешкодно змінювати своє місце проживання, вільно вступати до козацького війська. На території Української козацької держави було знищено велике й середнє феодальне землекористування; переважаючою стала державна та козацька власність на землю; було запроваджено вільну купівлю, продаж і заставу землі. На основі приватної власності на землю набувало розвитку дрібнотоварне козацьке й селянське господарство. Створювалися умови для інтенсивного розвитку прогресивніших земельних відносин, перетво­рення козацько-селянських маєтків у господарства фермерського типу.

Однак подальше економічне зростання Української держави цим шляхом у кінці XVIII ст. перервало скасування її автономії. В Україну знову повернулися феодальні порядки Російської імперії, які швидко поширювалися на запроваджені намісництва та новостворені губернії.

Натуральне, а згодом дрібнотоварне виробництво, що ґрунтувалося на повній залежності закріпаченого селянина, все більше "обростало" панщиною, натуральним, а потім грошовим оброком. Із розвитком товарно-грошових відносин низька продуктивність дрібного господарства не задовольняла поміщиків. За рахунок відрізаних кращих земель кріпосних селян вони розширювали посівні площі й добивалися вищих урожаїв, застосовуючи досконаліші знаряддя праці, зростала кількість малоземельних і безземельних селян. Цим самим підривалася основа феодально-кріпосницької системи госпо­дарювання — наділення селянина землею.

Незважаючи на боротьбу українських селян з великими землевласниками, зростання феодального землеволодіння продовжувалося. Царський уряд певною мірою обмежував його зменшенням кількості феодалів в Україні, довівши її до 300. Було повернуто право переходу селян від одного поміщика до іншого. Але від цих заходів селянам не ставало легше, навпаки, залежність від феодала посилювалася, оскільки більша частина землі у середині XVIII ст. була сконцентрована в руках феодалів.

Безземельних селян деякі поміщики використовували як вільнонайманих працівників, і продуктивність їхньої праці була значно вищою, ніж кріпаків. Очевидним стало те, що феодально-кріпосницькі виробничі відносини гальмували подальший розвиток продуктивних сил. Не вписувалася в рамки феодальних відносин зростаюча роль торговельного капіталу, купецтва, вільнонайманої праці. В економіці феодального ладу відбувалося первинне нагромадження капіталу, зароджувались і все більше утверджувалися капіталістичні відносини. Розорені, пограбовані й доведені до відчаю кріпосні селяни вдавалися до бунтів, повстань проти поміщиків, прагнучи до вільної праці.

Невідповідність виробничих відносин характеру продуктивних сил у суспільстві царизм був змушений розв'язати проведенням селянської реформи 1861 p., яка неоднозначно була сприйнята селянами і по-різному оцінена вченими — істориками, економістами, керівниками та державними діячами всіх рівнів, хоч немає сумніву, що це була найсуттєвіша соціально-економічна подія XIX ст. в Росії.

Реформа 1861 р. готувалася протягом тривалого часу (майже п'ять років) в умовах надзвичайно гострих суперечностей. Спеціально створені царським урядом Росії комітети готували пропозиції щодо умов і по­рядку відміни кріпосного права, які надсилались у редакційні комісії. Програми, розроблені царським урядом раніше, були значно розширені й уточнені. Ні перша програма, викладена в рескриптах, якою передбачалось скасування лише особистої залежності кріпосного селянина при збереженні існуючих феодальних виробничих відносин, ні друга, прийнята у кінці 1858 p., що визнавала необхідність поступової ліквідації фео­дальних відносин зі згоди поміщика, не відповідали напруженій, по суті, революційній ситуації, яка склалася в кріпосній Росії.

З урахуванням надісланих комітетами до Петербурга пропозицій було остаточно сформовано проект реформи. Ним передбачалося наступне:

1. по-перше, селяни одержують особисту свободу і входять до складу вільного сільського стану;

2. по-друге, в адміністративному відношенні селяни становлять сільські громади (общини), які обирають органи мирського управління;

3. по-третє, поміщик повинен мати справу з миром, а не з окремою особою селянина;

4. по-четверте, крім забезпечення селянина земельним наділом у постійне користування, необхідно давати йому можливість викупити цей наділ у власність; з цією метою уряд надає підтримку селянам через організацію кредиту;

5. по-п'яте, регламентується за строками положення про тимчасово зобов'язаних селян.

У жовтні 1860 р. завершилися роботи редакційних комітетів з опрацювання Положення про селян, які виходять із кріпосної залежності. Проект цього Положення було передано Головному комітету в селянських справах. У кінці січня 1861 р. Державна рада розглянула і затвердила його, а 19 лютого 1861 р. Положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності, підписав Олександр II. На початку березня було опубліковано маніфест про селянську реформу. До маніфесту додавався ряд документів, які трактували різні питання реформи.

Найбільше захоплення у селян викликала довгоочікувана відміна кріпосного права — воно відмінялося назавжди. Від кріпосної залежності було звільнено 22 млн селян. Законодавчо усунуто свавілля і необмежену владу поміщиків над кріпосними селянами. Однак це захоплення тривало недовго, оскільки згодом основну увагу селяни стали приділяти економічним положенням реформи, насамперед земельним питанням, а головне — їх цікавили розмір наділу та умови користування ним. Селян влаштовував дворічний, так званий перехідний період вступу в дію "Положення 19 лютого", оскільки багато з них не втрачали надії на безплатний наділ землі.

Основні умови відміни кріпосного права викладені в Загальному положенні про селян, що вийшли з кріпосної залежності, яке додавалося до "Маніфесту 19 лютого". Вони визначали особисту свободу селян і право вільно розпоряджатися своїм майном. Передбачалося, що поміщики зберігають власність на всі землі, які їм належали. Селянам же вони були зобов'язані надати у постійне користування садибу разом із присадибною ділянкою і, крім того, польовий наділ для забезпечення їхнього побуту та виконання зобов'язань перед урядом і поміщиком. Користування поміщицькою землею, тобто польовими наділами, зобов'язувало "вільних" селян відбувати панщину й платити оброк. Більше того, протягом дев'яти років після звільнення селянин не мав права відмовитися від польового наділу, бо це позбавило б поміщика не тільки робочої сили, а й доходу.

Правом на польовий наділ згідно з Положенням користувалися селяни, які були приписані за X ревізією до даного селища. Розмір наділу визначався залежно від місцевості та кількості ревізьких душ (особи чоловічої статі, жінки землею не наділялися) за добровільною угодою між поміщиком і селянами. Угода укладалася у письмовій формі під назвою "Статутна грамота". В ній обов'язково зазначалися розмір польового наділу і повинності (зобов'язання) за користування землею. Грамоти укладалися не з окремим селянином, а з миром (громада,община). Дивно, що укладання статутних грамот доручалося самим поміщикам під наглядом мирових посередників, які призначалися з числа місцевих дворян-поміщиків.

Отже, від високої (кріпосної) залежності селянин потрапив у нижчу (мирову, общинну). Що це означало? Фактично, як і раніше, він залишався безправним. Усе залежало від рішення миру: потрібен був його дозвіл навіть на одержання паспорта, а тим більше — на вихід із громади. Селянинові надавалось обов'язкове право викупу садиби. Що стосується викупу польового наділу, то він повністю залежав від доброї волі поміщика і здійснювався не окремим селянином, а всім миром. У разі викупу польових наділів селяни переходили в розряд селян-власників, а ті, що не перейшли на викуп, іменувалися тимчасово зобов'язаними і чекали, коли поміщик виявить бажання перевести їх на викуп. Проте у цьому він не був зацікавлений. оскільки його повністю задовольня­ло збереження, по суті, феодальних відносин.

Важливу роль у перерозподілі земельної власності в період селянської реформи відіграло визнання землі товаром. Особливо пожвавилися купівля-продаж землі після створення у 1882 р. Селянського поземельного банку. За період з 1863 по 1902 р. було здійснено актів купівлі-продажу на 25,6 млн десятин землі. Доречно зазначити, що кількість власників землі збільшувалась і серед селян. Так, до революції 1917 р. в приватній власності селян перебувало 9,5 млн десятин землі, або 43,4% усіх земель, які одержало селянство України у результаті реформи.

Запроваджувалась оренда землі, хоча на перших етапах вона мала досить кабальні умови — майже половину врожаю доводилося віддавати орендодавцеві Але все ж таки ця форма землекористування швидко поширювалася, що давало змогу селянам розвивати своє господарство.

Перехід селян на викуп, тобто зміна їхнього статусу від тимчасовозобов'язаних до власників, відіграв прогресивну роль у пожвавленні сільського господарства на всій території України. Особливо спостерігалося підвищення його продук­тивності в тих губерніях, де переважало спадково-подвірне землеволодіння. Певним гальмом на шляху зростання обсягів виробництва сільськогосподарської продукції було общинне землеволодіння, яке найдовше зберігалося у південних губерніях. Найбільший опір переходу від общинного до подвірного землекористування чинили самі поміщики, оскільки їх цілком влаштовувала кругова порука громади, яка спільно відповідала й за оброк, і за викупні платежі, й за кожного її члена. Проте, незважаючи на це, селяни все-таки виходили з общини і організовували сімейне господарство, яке зго­дом стало прообразом фермерського господарства. За 20-річний період реформування земельних відносин кількість господарств із подвірним землекористуванням зросла майже втричі.

Таким чином, на порядку денному постало питання подальшого вдосконалення земельних відносин, яке могло бути розв'язане тільки шляхом нового перерозподілу земель.

Незважаючи на те, що у сільське господарство все більше проникав науково-технічний прогрес, наймана праця у великих поміщицьких маєтках, як і в общинах, не давала на­лежного ефекту. Як у першому, так і в другому випадку у селянина сковувалась ініціатива, зникав інтерес до праці, не розвивалося підприємництво. Селянин прагнув до самостійного господарювання. "Його мрія, — зазначав М.І.Туган-Барановський, — заможне господарство в себе дома, у своїм селі; він не хоче кинути свого поля та йти в наймити до поміщика або у місто. Ні, він хоче бути хазяїном, мати свою хату, свого коня, свою корову, свій плуг, працювати не по чужій указці, а по своїй волі, у себе самого".

Напередодні 1905 р. в Російській імперії склалася надзвичайно складна політична та економічна ситуація. У період запеклої боротьби селян із поміщиками земельне питання ще більше загострилося. За вирішення його взявся тодішній голова Ради Міністрів П.А.Столипін. Тому й увійшла аграрна реформа цього періоду в історію під його іменем.

Початком реформи можна вважати 9 листопада 1906 p., тобто вихід царського указу "Про селянське землеволодіння і землекористування", який набрав статусу закону лише 14 червня 1910 р. після затвердження його III Державною думою. Здійснювати земельну реформу було доручено Міністерству внутрішніх справ та Головному управлінню землеустрою і землеробства, а на місцях — губернським та повітовим землевпоряджувальним комісіям.

Яка ж мета реформи? За П.А.Столипіним вона полягала в тому, щоб "підняти селянське землеволодіння... бачити селянина багатим, достатнім, оскільки де достаток, там, звичайно, й освіта, і справжня свобода. Але для цього необхідно дати можливість здібному, працелюбному селянинові, тобто солі землі російської, звільнитися від тих лещат, від тих теперішніх умов життя, в яких він у даний час знаходиться. Треба дати йому можливість закріпити за собою плоди праці своєї й надати їх у невід'ємну власність. Нехай власність ця буде спільною там, де община ще не віджила, нехай вона буде подвірною там, де община вже не життєздатна, але нехай вона буде міцною, нехай вона буде спадковою. Такому власникові-господарю уряд зобов'язаний допомогти порадою, кредитом, тобто грошима.

Залишаючи осторонь політичний аспект питання, не мож­на не погодитися з головною ідеєю земельної реформи — наділенняселян землею та формування реального власника і господаря на селі.

Положеннями указу від 9 листопада 1906 р. передбачалося:

1. по-перше, право вільного виходу з общини з метою за­кріплення землі у приватну власність;

2. по-друге, забезпечення матеріальних вигод, пов'язаних із виходомз общини, наприклад, купівлі лишків землі у сільськоїгромади на пільгових умовах;

3. по-третє, надання селянам землевпорядної, фінансової допомоги з боку уряду.

Який же вплив мала столипінська реформа на розвиток селянськогогосподарства і формування нового господаря?

1. Відбулися значні зміни в формах господарювання. Від тисячолітньої общинної форми у Росії здійснювався перехід до селянського господарства на основі приватної власності на землю. За роки реформи було створено 2 млн самостійних селянських господарств фермерського типу із загальною пло­щею в обробітку 18 млн десятин.

2. Підвищилася продуктивність праці, збільшилося вироб­ництво сільськогосподарської продукції. За роки проведення земельної реформи у два рази зріс валовий збір зерна, а в 1916 р. він перевищив річну потребу Росії на 900 млн пудів.

3. Селянство повірило у необоротність земельної реформи, відчуваючи різнобічну державну підтримку: організаційну, матеріальну, фінансову, консультативну.

4. Реформа започаткувала формування на селі міцного, працелюбного підприємця.

5. Реформа сприяла розширенню товарно-грошових від­носин із розвинутими європейськими країнами, а це давало змогу прискорити перехід від екстенсивного до інтенсивного способу виробництва у сільському господарстві.

6. Столипінська земельна реформа показала, що будь-які зміни в земельних відносинах вимагають наполегливої роботи, спрямованої на подолання усталених (хоч уже відживаючих) традицій, які міцно вкоренились у свідомості селян і сформували відповідну психологію, на розвиток природного бажання кожної людини — стати заможнішим від своєї праці.

На жаль, розраховані на 20 років перетворення земельних відносин в аграрній сфері були перервані через десять років від їхнього початку, причому в мирних умовах вони відбувалися лише сім років. У червні 1917 р. столипінську програму аграрної реформи відмінив Тимчасовий уряд. Замість неї була висунута ідея нової аграрної реформи, яка б враховувала ситуацію та розклад політичних сил на той період. Було створено Лігу аграрних реформ, до організаційного комітету якої увійшли відомі вчені, у тому числі: М.А.Макаров, М.І.Туган-Барановський і О.В.Чаянов. На установчому з'їзді Ліги (квітень 1917 р.) з доповіддю виступив О.В.Чаянов. Він сформулював основні положення реформи: трудове селянське господарство повинне стати основою аграрного будівництва Росії і йому мають бути передані всі землі; передача земель повинна здійснюватися на основі державного плану земельного устрою, розробленого з урахуванням побутових та економічних особливостей окремих районів країни. Лютнева революція 1917 р. не вирішила земельного питання. Навпаки, воно ще більше загострювалося. Назрівали події жовтня 1917 р.

Селянство не чекало милостині, а рішуче боролося за право на землю. Нарешті прийшов той час і з'явилася надія одержати довгоочікувану землю. Право й порядок одержання селянами земель були встановлені Декретом про землю 8 листопада 1917 р. та селянським наказом, складеним на основі 242 місцевих селянських наказів. Декретом відмінялася приватна власність на землю, а це означало, що вона не могла відчужуватися ніяким способом, у тому числі купівлею-продажем, орендою і заставою.

Селяни одержали в користування 150 млн. десятин землі, яка стала повністю державною власністю. Таким чином, відбулося примусове вилучення державою земель, що знаходились у приватній власності, причому спочатку поміщицьких, а згодом і земель, які перебували у приватній власності селян, насамперед заможних, так званих куркулів.

Невдовзі, 19 лютого 1918 p., було прийнято другий декрет "Про соціалізацію землі", що передбачав віддання переваги при передачі землі в користування трудовим сільськогосподарським товариствам з урахуванням застосування особистої праці. Він і започаткував перехід до спільного обробітку землі, колективної організації виробництва.

На II Всеукраїнському з'їзді Рад (березень 1918 р.) було прийнято Тимчасове положення про соціалізацію землі, яким підтверджувалося скасування назавжди й без будь-якого викупу приватної власності на землю. Перевага в користуванні землею віддавалася трудовим сільськогосподарським комунам і товариствам, що переходили до громадського обробітку землі. Було взято напрям на створення державних радянських господарств, тобто формувався соціалістичний уклад господарювання на селі. Усуспільнення землі стало прообразом формування великих громадських сільськогосподарських підприємств, у яких із часом усуспільнилися й засоби виробництва.

Так відбувався перехід від одноосібного до колективного способу виробництва в сільському господарстві. Велика надія покладалася на новостворювані радянські господарства та комуни. Розрахунок був і на бідняків, які, одержавши землю, різко підвищать продуктивність праці як вільні селяни. Але не так все просто вирішувати при насильницьких методах ре­формування. Справа не лише у тому, щоб відібрати землю в одного селянина й передати її іншому. Землю ще потрібно обробляти і вести на ній господарство. Багато колишніх безземельних селян, одержавши земельний наділ, були зму­шені від нього відмовитись, оскільки не було його ні чим обробляти, ні засівати. Застосовуване усуспільнення землі, а згодом й інших засобів праці не могло дати належного ефекту в нарощуванні обсягів виробництва продовольства і сировини, оскільки усуспільнення не скрізь проводилося на добровільній основі, на чому наполягали ідеологи великого шведського виробництва.

Попередній розподіл земель тривав до 1920 року і мав на меті передачу конфіскованих земель трудящим, насичення земельного голоду малоземельних і безземельних верств селянства. Загальні підсумки розподілу конфіскованих земель станом на 1924 рік були на користь селян України. Вони одержали у своє розпорядження 91,8 % загальної площі сільськогосподарських земель.

З 1 грудня 1922 року почав діяти Земельний кодекс РФСР, який детально регулював трудове землекористування одноосібних селянських господарств і заохочував колективні форми господарства.

Важливу роль у здійсненні реформи 1920-1924 років відігравали комітети незаможних селян. Вони в умовах післявоєнного розладу економіки, нестачі знарядь, робочої худоби почали проводити кооперування засобів виробництва та спільного їхнього використання через колективні організації — артілі та товарис­тва з громадського обробітку землі. На кінець 1920 року в Україні було близько 960 сільськогосподарських артілей, а вже у 1923 році — 3904.

Негативний вплив на подальше реформування земельних відносин справило введення політики "воєнного комунізму", основою якої були продрозкладка і централізований розподіл продуктів та ряду промислових товарів народного споживан­ня. Запроваджувалася монополія на хліб, цукор, сіль і гас. Раднарком спочатку ввів декрет "Про вилучення хлібних лишків", а згодом — декрет "Про розкладку лишків урожаю 1918 р. та попередніх років". Мета останнього — забезпечення держави хлібом, потреба в якому різко зростала у зв'язку з необхідністю постачання армії і розвитком міст.

Невиправдано жорстка економічна політика "воєнного комунізму" за своєю суттю виявилася прообразом майбутньої командно-адміністративної системи. Найбільшої шкоди вона завдала сільському господарству. Було придушене головне почуття і бажання селянина — добре господарювати. Та й навіщо йому старатися, коли панував один принцип: "чим більше виробив, тим більше забрали". Доведене до відчаю селянство вдавалося до повстань, але вони тут же придушувалися військовою машиною. Вихід було знайдено. У березні 1921 р. X з'їзд РКП(б) прийняв рішення про перехід до нової економічної політики (непу). В чому її суть стосовно госпо­даря на землі?

1. Замість продрозкладки запроваджувався продподаток, який був меншим від продрозкладки.

2. Розмір продподатку господареві був відомий до початку посівної і він міг розраховувати на потрібний йому обсяг виробництва.

3. При обчисленні продподатку дотримувалися певною мірою справедливості, оскільки при цьому враховувалися кількість членів сім'ї, її матеріальне становище, а також забез­печеність господаря засобами праці та землею.

4. Відновлювалися ринкові відносини. Селянинові дозво­лялося надлишки продукції (після виконання продподатку) реалізувати на свій розсуд, налагоджувалися товарно-грошові відносини між містом і селом.

5. Відроджувалося дрібне та середнє підприємництво, бага­то майстерень і невеликих колишніх приватних підприємств було денаціоналізовано, тобто повернуто попереднім власникам, що значно поліпшило матеріально-технічне забезпечення сільських товаровиробників.

6. Запровадження натурального податку замість продрозкладки, який згодом став єдиним податком на селі (з 1924 р. справлявся грішми), відіграло позитивну роль у відродженні інтересу селянина до виробництва та почуття господаря.

7. Повернення з 1922 р. права, хоч і обмеженого, на оренду засобів виробництва, включаючи землю, сприяло, з одного боку розширенню площі земель господарюючим суб'єктам, а з другого — передачі в оренду свого земельного наділу при можливості його обробляти.

8. Заміна позаекономічного примусу матеріальною заінтересованістю на селі через запровадження елементів ринкового механізму стала імпульсом кооперативного руху в аграрній сфері, що забезпечило відносно швидке відродження сільського господаря, вихід країни з економічної кризи.

Потрібно віддати належне непу. Він забезпечив порівняно швидке оздоровлення не тільки економіки сільського господарства, а й народногосподарського комплексу в цілому, оскільки населення багатьох промислових міст було врятоване від голоду, а підприємства, які працювали на сільськогосподарській сировині, що почала інтенсивно надходити, поновлювали свою роботу.

Щоб забезпечити зростаючу кількість зайнятого у промисловості населення, тодішній Уряд скасував неп. Єдиним курсом аграрних перетворень, які б забезпечили підвищення продуктивності землеробської праці, він вважав колективі­зацію, причому якомога швидшими темпами і невідступно.

Подальший крок у земельних відносинах в Україні було зроблено у грудні 1927 року проголошенням курсу на колективізацію сільського господарства. 15 грудня 1928 року був прийнятий Закон "Загальні начала землекористування і землеустрою". У ньому наголошувалося, що націоналізація земель, яка є основою всього радянського земельного ладу, забезпечує соціалістичну перебудову сільського господарства. Право виключної державної власності на землю визначалося за Союзом РСР.

У період суцільної колективізації було прийнято ряд законодавчих актів, спрямованих на створення колгоспного ладу, ліквідацію куркульства, закріплення колгоспного землекористування.

У січні 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову. Нею визначалися кінцеві строки колективізації. В Україні намічалося завершити її до кінця 1930 р. На виконання цього грандіозного плану були кинуті всі сили комуністичної систе­ми, які не зупинялися ні перед чим, застосовуючи й репресивні методи. Неквапливому мужицькому розуму, — писали М.Хенкін і А.Пазовський, — протистояло безліч сільських нагульнових, що володіли "секретом" безпомилкового й швидкого виявлення "куркулів".

"Великий перелом" у суцільній колективізації, ліквідація "куркульства" як класу завдали непоправної шкоди. Сотні тисяч дбайливих господарів були вивезені до Сибіру, значну частину їх знищили. Усуспільнення праці, засобів виробництва, включаючи землю, і виробленої продукції будь-якою ціною — така повна мета глобального задуму "батька" колективізації.

Як уже зазначалося раніше, керівники держави не хотіли мати справ окремо з кожним господарем при заготівлях хліба та іншої сільськогосподарської продукції. Значно простіше «аги справу з керівником колгоспу. Можна було брати скіль­ки завгодно і не платити колгоспникові за його важку працю. Не дивно, що замість підвищення продуктивності сільськогосподарської праці, як це планували ідеологи перетворень, новий земельний лад призвів до її різкого спаду.

По суті, селянина було повернуто до часів феодалізму. Але закріпачення стало ще потворнішим. Тоді він мав право одержати паспорт хоч із дозволу общини (громади), а тепер взагалі не мав на це права. При виїзді у будь-яких справах із колгоспу до міста йому сільська рада видавала лише довідку про фактичне місце проживання.

Не можна ніколи забути голоду 1932—1933 pp. в Україні, який також був наслідком сталінських аграрних перетворень на селі.

Усуспільнення всього і вся у колгоспах поступово перетворилося на одержавлення. Командно-адміністративна система практично перетворила колективні господарства в державні сільськогосподарські підприємства з однією лише особливістю, що за них держава не несла економічної відповідальності.

Насильницькі методи колективізації викликали шалений опір селянства, яке споконвіку прагнуло мати свою землю й вільно на ній господарювати і яке одержало її під час націоналізації й встигло розгорнути своє господарство. Все це знову забирала держава — "право на землю мало здійснюватися землекористува­чем лише у складі земельної громади з підкоренням встановленому громадою порядку землекористування. Купівля, продаж, передача у спадщину або даруван­ня, а також заклад землі заборонялися, а особи, винні в учиненні їх, крім кримінальної відповідальності, позбавлялися землі, що знаходилася в їхньому користуванні".

Починаючи з 1929 року колективізація охопила в Україні: у 1933 році — 69,5 %, на кінець 1934 року — 88 %, а в середині 1935 року — 91 % селянських господарств.

Для зміцнення сталості землекористування колгоспів як запоруки соціалізму була прийнята постанова ЦВК і РНК СРСР від 3 вересня 1932 року "Про створення сталого землекористування колгоспів". Нею заборонялися переділи земель між колгоспами, встановлювався порядок зміни меж колгоспів у зв'язку з їхнім укрупненням чи розукрупненням.

Постанова РНК СРСР від 7 липня 1935 року "Про видачу сільськогосподарським артілям державних актів на безстрокове (довічне) користування землею" призвела до проведення великих обсягів землевпорядних робіт протягом 1935—1937 років, які остаточно ліквідували в Україні селянські землекористування. Кожному колгоспу видавали державний акт на безстрокове (довічне) користування землею. Державний акт за № 1 було видано колгоспу ім. Комінтерну с Старосілля Городищенського району Черкаської області.

Під час другої світової війни з метою забезпечення армії та населення продуктами харчування при підприємствах і установах організували широку мережу підсобних господарств для виробництва сільськогосподарської продукції. Значно розвинулось колективне та індивідуальне городництво. Кожній сім'ї виділялося від 0,12 до 0,25 га землі під городи.

Упіслявоєнний час зміст і обсяг землевпорядних робіт визначалися спеціальними постановами. Насамперед, треба було відновити межі землекористувань, порушені сівозміни й земельно-облікову документацію колгоспів, радгоспів та адміністративних районів.

Пленум ЦК ВКП(б), який відбувся в лютому 1947 року, переорієнтував землевпорядкування на однотипні сівозміни у всіх господарствах, незважаючи на різноманітний ґрунтовий покрив, неоднакову забезпеченість кормовими угіддями та інші фактори.

Значний вплив на зміст внутрішньогосподарського землевпорядкування мала постанова Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 20 жовтня 1948 року "Про план лісонасаджень, запровадження травопільних сівозмін, будівництва ставіві водойм для забезпечення високих і сталих врожаїв у степових і лісостепових районах європейської частини СРСР". Полезахисні смуги, зрошувані ділянки, сват і водойми стали необхідними й важливими елементами внутрішньогосподарського землевпорядкування колгоспів і радгоспів.

До 1950 року проекти внутрішньогосподарського землевпорядкування мали майже всі колгоспи і радгоспи. Однак розміри землекористувань і польові сівозміни багатьох колгоспів не забезпечували умов для продуктивного використання нової техніки, впровадження досягнень науки й передового досвіду. Цей недолік всунула постанова Ради Міністрів СРСР від 30 травня 1950 року "Про укрупнення звабних колгоспів і завдання партійних організацій у цій справі". Масове укрупнення колгоспів вимагало проведення великого обсягу робіт з міжгосподарського і внутрішньогосподарського землевпорядкування.

Міжгосподарське землевпорядкування полягало в утворенні великих земель­них площ, землекористувань, усуненні їхніх недоліків (черезсмужжя, вклинювання, вкраплювання, ламаність меж тощо та видачі господарствам нових державних актів.

З 1958 року організація території й введення сівозмін стали розглядатися як найважливіша складова частина науково обґрунтованої системи ведення господарства кожного колгоспу і радгоспу. Стан землевпорядкування і освоєння сіво­змін до цього часу залишався незадовільним — сівозміни були освоєні тільки в 26% радгоспів і в 19% колгоспів.

Важливе значення для подальшого розвитку земельних відносин мало прий­няття в 1968 році Основ земельного законодавства СРСР та союзних республік. Цей документ став основним законодавчим актом щодо регулювання земельних відносин і проведення державного землевпорядкування.

Але він був розрахований не на господарську самостійність селян і не на різноманітність форм користування землею, а на жорстку централізацію й командне управління сільським господарством. Проголошена в "Основах" концепція матеріальної заінтересованості колгоспів, радгоспів, селян в ефективнішому використанні та охороні земель не була підкріплена належним господарським механізмом. Навіть такі правові вимоги, як дотримання пріоритету сільськогосподарського землекористування, недопущення розбазарювання цінних угідь, перекреслювалися практикою.

З метою розвитку і доповнення "Основ" в Україні у 1970 році був прийнятий Земельний кодекс. Проте він не вніс та й не міг внести за існуючого політичного режиму щось нове і важливе для земельних відносин в Україні, хоча життя настирливо вимагало врахування національно-територіальних особливостей внут­рішньогосподарського використання, охорони та поліпшення земель.

У 70—80-х роках розвиток земельного законодавства почав спрямовуватися у бік кооперування селян. Поступово колгоспне законодавство затіняє земельне. Колгоспне законодавство вбирає в себе закони й укази, Примірний Статут колгоспу, спільне рішення партії та уряду, інші правові акти з питань діяльності колгоспів. Проте колгоспний лад не змінювався, а почав трохи занепадати. На порядку денному виникло питання розуміння можливих перспектив розвитку нових форм господарювання.

У 70-ті роки до традиційного міжгосподарського і внутрішньогосподарського землевпорядкування додалися нові напрями в організації використання земель, зокрема, прогнозування і планування використання земель у Генеральних схемах використання земельних ресурсів, схемах землевпорядкування областей і районів країни, рекультивація земель, проведення земельно-кадастрових робіт, робоче проектування, пов'язане з поліпшенням окремих земельних ділянок. У землевпорядних проектах більше уваги стали приділяти економічному обґрунтуванню проектних рішень, істотно розширилися природоохоронні функції землевпорядування, почали враховуватися міжгосподарські зв'язки сільськогосподарських і переробних підприємств.

Постанова Ради Міністрів СРСР від 10 червня 1977 року "Про порядок ведення державного земельного кадастру" сприяла розгортанню широкого фронту робіт із земельного кадастру, визначення продуктивної здатності земель різної якості, в результаті чого була створена єдина загальносоюзна методика з оцінки земель. Запроваджувалася державна реєстрація землеволодінь і землекористувань як складова земельного кадастру, який забезпечує вивчення правового і визначає господарський стан земель, бонітування ґрунтів та економічну оцінку земель.

З метою розв'язання продовольчої проблеми травневий (1982 року) Пленум ЦК КПРС прийняв Продовольчу програму країни на період до 1990 року. Вона висунула ряд завдань, серед яких одним із найважливіших було вдосконалення управління земельними ресурсами. Зростання цінності землі, необхідність ощад­ливого розподілу між галузями народного господарства вимагали подальшого вдосконалення структури, форм і методів організації використання землі із засто­суванням сучасних методів одержання, опрацювання, зберігання та видачі оперативної інформації про землю.

Впроваджувалася науково обґрунтована система землеробства з урахуванням і природно-кліматичних умов зон, областей, районів, особливо на зрошуваних ; територіях, і контурно-меліоративного землеробства. Важливим соціально-економічним завданням стала рекультивація земель, порушених промисловістю.

У розв'язанні продовольчої проблеми значне місце відводилося підсобним господарствам несільськогосподарських підприємств і організацій. Подальшого і розвитку набули садові й городні кооперативи та товариства, що створювалися І здебільшого на землях, які раніше не використовувалися.

З середини 80-х років почався новий етап відновлення оренди землі в Україні та земельних орендних відносин. Форми цих відносин були різноманітними: колективні, сімейні, індивідуальні. Становлення орендних форм використання землі незабаром одержало підтримку в законодавчому акті СРСР "Про кооперацію І в СРСР", який був введений в дію з 1 липня 1988 року. В подальші роки І напрацьовувалася законодавча база орендних відносин.

Основи законодавства Союзу РСР і соціалістичних республік про оренду запровадили такі види оренди: оренда майна підприємства (об'єднання), оренда майна громадянами у вигляді індивідуальної й трудової оренди, внутрішньогосподарська оренда (орендний підряд). Оренда землі законодавчо визнавалася самостійним інститутом земельного законодавства як специфічна форма тимчасо­вого користування землею на умовах, визначених угодою сторін.

Про масштаби землевпорядних робіт з організації використання земель можна судити з того, що з 1940 по 1960 рік в основному проводилися роботи з укрупнення колгоспів, а з 1970 по 1983 — з організації державних та міжгосподарських І сільськогосподарських підприємств. У 1990 році велика робота проводилася з І організації колективних садів.

Про ефективність здійснюваних заходів і використання земель свідчить врожайність, наприклад, зернових, яка зросла від 15,8 ц/га в 1960 році до 30,8 ц/га у 1990-му. Тобто впровадження землевпорядних та інших заходів сприяло підви­щенню ефективності використання земель.

Важливою віхою у земельних відносинах стала Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, яка проголосила, що земля є власністю українського народу.

Уже минуло 75 років із часу насаджування суцільної колективізації сільських товаровиробників. За цей період у колективному господарюванні були злети й падіння. Історія навічно вписала важливі сторінки розвитку сільського господарства, щоб наступні покоління могли зробити правильні висновки. Колективний спосіб господарювання на одержавлених засобах виробництва вичерпав себе і не сприяє подальшому розвитку сільськогосподарського виробництва.

Нині на долю селянина випав ще один шанс стати справжнім господарем на землі. Для цього в нашій незалежній державі створилися сприятливі умови, за яких селянин може реалізувати своє громадянське право, гарантоване Конституцією України, право на підприємницьку діяльність за своїм бажанням, з урахуванням аграрних перетворень, що відбуваються на селі.

Виробничі відносини вже не відповідають характеру продуктивних сил. Невідкладним стало питання подальшого вдосконалення земельних відносин шляхом проведення земельної реформи. Нові форми господарювання, які з'являються на селі, вимагають нового економічного механізму регулювання земельних відносин.

Читайте також:

1. III.Цілі розвитку особистості
2. III.Цілі розвитку особистості
3. III.Цілі розвитку особистості
4. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
5. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
6. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
7. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
8. Аграрні відносини в Україні у ХVІ - перш. пол. ХVІІІст.
9. Агроекологічні проблеми розвитку і шляхи їх розв'язання
10. Адміністративні методи - це сукупність прийомів, впливів, заснованих на використанні об'єктивних організаційних відносин між людьми та загальноорганізаційних принципів управління.
11. Адміністративні правовідносини
12. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах

Переглядів: 2124