Другий етап становлення державності на Русі розпочався із правління Ольги (944–978), дружини Ігоря.
Існування дружинної форми державності завершується за князівства Володимира Святославовича (978–1015), коли на перший план висуваються бояри. У 988 р. він запровадив християнство, яке зміцнило авторитет і владу князя та сприяло розбудові держави.
Третій етап (завершальний) припадає на роки правління в Київській Русі сина Володимира – Ярослава (1019–1054), якого назвали Мудрим.
У V–VІІ ст. у східних слов’ян завершився процес становлення сусідської громади (верві). У VIII–IX ст. у них посилюється майнове й соціальне розшарування. Виділяється племінна знать: князі, “лучші мужі”,воїни-дружинники.
Земельна власність князів і бояр була спадковою, вільно відчужувалась (продавалась, обмінювалась, дарувалась). Велика земельна власність з кінця XI ст. перетворюється у феодальну спадкову. Найбільшими землевласниками були київські князі. Значним також було церковне та монастирське землеволодіння. Особливо великим землевласником був Києво-Печерський монастир. Селяни мали різний легальний статус: абсолютно вільні, вільні з певними обмеженням і кріпаки, невільники. У сільському господарстві переважала мала або общинна земельна власність.
Більшість населення Київської Русі мешкала в сільській місцевості, яке називалося смердами – це вільні селяни-землероби. Соціально-економічне становище смердів було неоднаковим, але вони господарювали на своїй землі та були економічно незалежні.
Поряд зі смердами існувало й залежне безземельне селянство, обмежене в політичних правах. Це ізгої та сябри, які вважалися вільними, але були позбавлені власності, тому жили в чужих дворах або у церковних садибах.