• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Процесуальний етап – це сукупність послідовних процесуальних дій, сполучених єдиною проміжною метою на певному відтінку конкретного адміністративного провадження.

Правовий статус ДУ – це юридично оформлений результат волевиявлення органів виконавчої влади та інших суб’єктів державного управління, який може здійснюватися в односторонньому порядку з дотриманням встановленої процедури і спрямований на виникнення певних юридичних наслідків.

ІНФОРМАЦІЙНІ ДЖЕРЕЛА

1. Білявський Г.О., Падун М.М., Фурдуй P.C. Основи загальної екології. -К.: Либідь, 2003. - 304 с.

2. Бойчук Ю.Д., Солошенко Е.М., Бугай О.В. Екологія і охорона навколишнього середовища: навч. посібн. 3-є видання, випр. і доп. - Суми: ВТД "Університетська книга", К.: Видавничий дім "Княгиня Ольга", 2005. -302 с.

3. Дудник І.М. Соціально-економічна екологія. Курс лекцій. - Полтава: ПІБМНТУ, 2003. - 226 с.

4. Екологія: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни / С.І.Дорогунцов, К.Ф. Коценко, О.К.Балова та ін. - 2-ге вид. випр. і доп. - К.: КНЕУ, 2005. - 104 с.

5. Основи соціоекології. За ред. Г.О. Бачинського. - К.: Вища школа, 1995.

- 238 с.

6. Толстоухов A.B., Хилько М.І. Екобезпечний розвиток: пошук стратегем.

- К.: "Знання України", 2001. - 333 с.

7. Царенко О.М., Несвєтов О.О., Кадацький М.О. Основи екології та економіки природокористування. - Суми: Університетська книга, 2001. -326 с.

3. За критерієм юридичної природи розрізняють:

1) нормативно-правові акти ДУ – це правові акти ДУ, які встановлюють, змінюють або скасовують правові норми. Містять адміністративно-правові норми, які встановлюють загальні правила регулювання відносин в сфері виконавчої влади, поширюються на невизначене коло адресатів та розраховані на тривале застосування;

2) індивідуальні правові акти ДУ – це правові акти, які стосуються конкретних осіб, їх прав та обов’язків, характерною ознакою індивідуальних актів є їх правозастосовчий характер, різновидом індивідуальних правових актів є:

- правоохоронні, юрисдикційні рішення.

3) комплексні або змішані акти ДУ.

Виділяють такі стадії щодо пр.актів ДУ як підготовка відповідного акту, його прийняття, оприлюдення або доведення до відома виконавців та всіх зацікавлених осіб, виконання правового акту та контроль за його виконанням;

4. Ця категорія адмін.договорів згадується у 20-х роках минулого ст., визначається вона як побічна форма управл.ді-сті. У 60-х роках про адм.договір говорять як про один із факторів демократизації управл.ді-сті. Полський вчений Старостяк. Щодо правових засад застосування: ч.2 ст.143 КУ (обласні та районні ради затверджують …які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів, стан коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних та культурних програм);

Ч.5 ст. 35 ЗУ „Про місеві державні адміністрації” (місцеві адміністарції можуть укладати договори, створювати спільні органи та адмінстрації);

Ч.7 ст.16 ЗУ „Про місцеве самоврядування України”. Згідно із підпунктом 6 пункту А ч. 1 ст. 28 цього ж закону до відання виконавчих комітетів сільських, селищних та міських рад належать зокрема об’єднання на договірних засадах коштів відповідного місцевого бюджету та інших місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування комунальних підприємств, установ та організацій вирішення інших питань, що стосуються спільних інтересів територіальних громад.

Саме поняття адм.договір називається у пункті 14 ст.3 Кодексу адмін.судочинства. Згідно з цією ст. адмін.договір – цк одно- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов’язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб’єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди. Відповідно до ст.17 КАС до компетенції адміністративних судів належать спори, які виникають з приводу укладання, виконання адмін.договорів. Категорія договорів застосовується в галузях приватного права в сфері цивільних і господарських відносин. Виникає проблема визначення саме адмін.договорів, зокрема питання розмежування адмін. та госп. договорів досліджувалася Мегеневич Оленою Анатоліївною. Адмін. договір: виникнення в сфері публічної влади у зв’язку та з приводом реалізації органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування своїх владних повноважень; підставою виникнення є правозастосовчий акт; організуючий характер; метою укладення адмін.договору є задоволення публічних інтересів.

ТЕМА: Способи захисту прав громадян.

1. Звернення громадян як спосіб забезпечення законності ДУ.

2. Адміністративна юстиція.

1. Ст. 40 КУ – усі мають право направляти індивідуальні чи колективні звернення або особисто звертатися до ОДВ, МС та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Право на участь в управлінні ДУ, на інформацію та інші пов’язані з правом на звернення. Гарантії реалізації закріплені в ЗУ та підзаконних Н-П актах.

Право на звернення належить не тільки громадянам, але й особам, які знаходяться на законних підставах на території України.

Військовослужбовці, працівники ОВС, державної безпеки мають право подавати звернення, які не стосуються їх службової діяльності.

Види звернень:

1) запит;

2) зауваження;

3) заяви – прохання про сприяння реалізації закріплених КУ, іншими актами зак-ва їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного зак-ва чи недоліки в ді-сті, підприємств, установ, організацій незалежно від їх форм власності, народних депутатів або місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності.

Клопотання – це письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав та свобод тощо.;

4) скарга – звернення з вимогою про поновлення прав та інтересів громадян, порушених дією або бездіяльністю, рішенням ДО, ОМС, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами;

5) пропозиція – висловлюються поради, рекомендації щодо діяльності ОДВ, МС, посадових осіб цих органів. Висловлюються щодо умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурних та інших сфер діяльності держави ат суспільства.

Вимоги: звернення адресується ОДВ, МС, п., у., о., об’єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненні питань. Має бути зазначено прізвище, ім’я, по-батькові громадянина, місце його проживання, викладена суть порушеного питання.

За формою подання: особисто або через уповноважену особу, або надіслане поштою індивідуальне або колективне. Якщо питання, порушені в одержаному ОДВ чи інші публічні суб’єкти зверненні, не входять до їх повноважень, таке звернення на протязі 5 днів пересилається уповноваженому суб’єкту.

Не підлягають розгляду:

- не зазначено місце проживання

- анонімні

- повторні

Розгляжаються у термін не більше одного місяця з дня їх надходження, а якщо не потребують додаткового вивчення – невідкладно. Якщо у місячний термін вирішити питання неможливо, то керівник, заступник керівника встановлює необхідний термін для його рознляду, про що повідомляється громадянинові. Передбачений особистий прийом громадян.

Передбачено недопущення надання неоднозначних, неповних відповідей, порушення термінів.

Положення: вимоги щодо обов’язкових реквізитів. Суть порушеного питання, обгрунтування незгоди із сумою податкових зобов’язань, про подання чи неподання позовної заяви до суду, перелік документів та відповідних розрахунків.

Скарга подається до ОДПС, який прийняв оскаржуване рішення.

2. Адміністративна юстиція – це система адміністративних судів, порядок їх утворення, принципи адміністративного судочинства.

ТЕМА: Поняття законності та дисципліни. Способи їх забезпечення у ді-сті органів виконавчої влади.

3. Поняття і система способів забезпечення законності в ді-сті органів виконавчої влади.

4. Контроль та його види. Співвідношення контролю та наглядів.

1. Законність є необхідною умовою для забезпечення реалізації прав та свобод людини і громадянина, здійснення демократії, утворення та функціонування громадянського суспільства, науково обгрунтованої системи побудови та раціональної ді-сті державного апарату. Законність є обов’язкова для всіх елементів державного апарату, а у найбільш загальному вигляді законність відображає правовий характер організації суспільного життя, органічний зв’язок права та влади, права та держави. В юридичній науці існуюють різні підходи, в Україні – Залюбовська визначає законність - це ситема юридичних правил, норм, засобів та гарантій з відповідними їм державними структурами, покликаними забезпечити практичну реалізацію законів та інших правових актів. Вона відмічає що в АП принцип законності скл. з двох взаємопов’язаних обов’язків:

1) діяти відповідно до закону;

2) проявляти ініціативу для забезпечення виконання закону.

Законність – неухильне виконання законів та підзаконних нормативно-правових актів усіма суб’єктами. Дотримання законів та інших нормативно-правових актів закріплено в ч.2 ст.19 КУ. Таке розуміння поняття законності (вище згадане) є дещо однобічним, бо необхідно враховувати, що закони та інші Н-П акти мають відповідати об’єктивному рівню розвитку економіки, організаційної зрілості, культурі, морально-етичним нормам. Законність – це наявність і дотримання юридичних норм високої якості. Законність виступає як засіб суті реалізації права (правозаконність). Сама законність розуміється як:

1) режим законності;

2) як принцип;

3) як метод державного управління суспільством.

Дуже важлива сторона законності розкривається у її визначенні саме як режиму взаємовідносин громадян та організацій з суб’єктами влади, який сприяє забезпеченню прав та законних інтересів особи, її всебічному розвитку, формуванню та розвитку громадянського суспільства, успішному функціонуванню державного механізму. Рівень законності у державі залежить передусім від стану виконавчо-розпорядчої діяльності, коли у цій сфері рівень законності є низьким, то навіть у випадку неухильного дотримання законів іншими суб’єктами – загальний рівень законності буде низьким у свій державі. Поняття зак-сті пов’язане з поняття м дисципліни – (у державному управлінні) передбачає певні вимоги до поведінки суб’єктів, які включають дотримання різних видів норм, у тому числі правових. В юр.літературі дисципліна визначається як точне своєчасне та неухильне дотримання встановлених правовими та іншими соціальними нормами правил поведінки у державному та суспільному житті. Дисципліна може бути різних видів:

1) договірна;

2) військова;

3) фінансова;

4) трудова тощо.

Особливе значення має соужбова дисципліна (зокрема в органах виконавчої влади).

Говорять про режим законності та стан дисципліни. Режим законності в сфері ДУ має певні особливості:

1) на державну адміністрацію покладається завдання забезпечити дотримання юридичних норм з великою кількістю суб’єктів;

2) головна вимога законності саме до державної адміністрації полягає в тому що, закони та інші Н-П акти повинні в першу чергу неухильно дотримуватися тими суб’єктами, яким довірено їх застосування та захист;

3) переважна кількість підзаконних нормативно-правових актів видається саме виконавчо-розпорядчими органами – найбільш важливі суспільні відносини повинні регламентуватися законами;

4) враховуючи значний обсяг та різноманіття владної діяльності наявність свободи розсуду та відсутність юридичної освіти у багатьох державних службовців для забезпечення режиму правозаконності потрібна система гарантій:

- обумовлені закономірностями суспільного розвитку умови, засоби та фактори, що забезпечують дртримання законності. Виділяють: політичні, економічні та ідеологічні умови та інше.

2. Спеціальні дослідження з цього приводу проведені Андрійко, вона визначає держ.контроль як об’єктивно функціональну ді-сть, яку держава здійснює з метою перевірки дотримання і виконання поставлених завдань, прийнятих рішень та їх правомірності, поняття державного кнонтролю включає аналіз, перевірку та спостереження за дотриманням встановлених правил, норм, стандартів, а сутність державного контролю полягає у проведенні інформаційно-аналітичної роботи стосовно стану чи ситуації, що виникають в перевірці раціональності, економічності, економності, доцільності організації, процесу управління та об’єктивності рішень, коли мається на увазі не лише їх правомірність або законність, але також і їх професійна обгрунтованість. В нових умовах метою державного контролю має стати не каральна мета, а попереджувальна мета.

Основний принцип державного контролю: контроль не повинен здійснюватися заради контролю (проаналізувати).

Види державного контролю:

1) стососвно виконавчої влади виділяють:

- зовнішній – президентський контроль, парламентьский контроль, прокурорський нагляд, судовий контроль;

- внутрішній контроль – 1) надвідомчий – забезпечує комплексні рішення, що стосуються декількох галузей управління чи реалізації окремих функцій управління, різновиди:

фінансовий, митний, податковий, екологічний та інші. Головна ознака: відсутність організаційної підпорядкованості між суб’єктами, які здійснюють контроль та суб’єктами, для яких здійснюється; 2) відомчий (галузевий) контроль

- безпосередній контроль;

- опосередкований контроль, коли держава не може прямо контрлювати суб’єктів, користується статистичними даними, фінансовими звітами.

Виділяють таке поняття як адміністративний нагляд. Конрол здійснюється по відношенню до організаційно підпорядкованих суб’єктів, тоді як нагляд по відношенню до непідпорядкованих суб’єктів.

ТЕМА: Адміністративна відповідальність.

1. А.в. як елемент державного примусу.
2. Поняття а.в.
3. Адмін. проступок як підстава а.в.

1. Метод переконання і метод припису – один із методів управлінської діяльності. Реакція держави на певні негативні явища в суспільстві. Складовими елементами державного примусу є:

1) адмін.-запобіжні заходи або заходи адмін.запобігання.

2) адмін.-припиняючі або засоби адмін.припинення

3) адмін.відповідальність.

Державний примус та адмін.в. це не тотожні поняття і лише у поєднанні а.в. з іншими засобами державного примусу є можливим досягнення мети а.в. Засоби адмін.запобігання, які спрямовані на недопущення вчинення правопорушення, наприклад перевірка документів особи. Засоби адмін.припинення спрямовані на припинення відповідного правопорушення, наприклад адмін.затримання.

В юр.науці існують різні підходи визначення поняття юридичної відповідальності. На думку Герасименка а.в. – це специфічна форма негативного реагування з боку держави в особі їх компетентних органів на відповідну категорію протиправних проявів, передусім адмін.проступків, внаслідок чого особи, які їх вчинили повинні відповідати за свої неправомірні дії і понести за це адмін.стягнення у встановлених законом формах і порядках. Поняття а.в. пов’язне з таким поняттям як підстава а.в. Визначення поняття адмін.проступок визначений в Кодексі про адмін.правопорушення України, в ст.9, відповідно до якої адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна винна(умосна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено а.в.

Відповідно до теорії права всі правопорушення поділ. на злочини та проступки. Проступки адміністративні та дисциплінарні. Термін адмін.правопорушення – це правопорушення в сфері адмін.правовідносин. Такі правопорушення можуть бути злочинами і проступками.В РФ не застосовується термін проступок. Немає єдиного документа, який би визначав а.в. Виходячи з визначення, яке міститься в Кодексі можемо сформулювати такі ознаки:

1) протиправність – відповідно до КУ а.в. може встановлюватися лише законом;

2) винність – форми вини: умисел (прямий та непрямий) та необережність;

3) діяння – дія або бездіяльність;

4) караність;

5) суспільна шкідливість. Відмежування сусп. Шкідливості та небезпечності є проблемним, дискусійним питанням.

Склад адм.проступку:

1) об’єкт (загальний об’єкт – це всі суспільні відносини, які охороняються нормами АП, а безпосередній об’єкт – це конкретні сусп.відносини, яким заподіяна шкода і які охороняються нормами АП). Предмет А.проступку – це предмети матеріального світу з приводу яких виникають адмін.відносини і які охороняються нормами АП. Предмет має важливе значення для більш точної кваліфікації, інколи прямо зазначається в законі ;

2) об’єктивна сторона – це зовнішній прояв проступку, тобто відповідна поведінка особи, наслідки заподіяної шкоди і ОС характеризують такі ознаки:

-діяння

- шкідливі наслідки проступку

- причинний зв’язок між діянням та його наслідками

факультативні ознаки:

- місце

- спосіб

- час

- обставини, за яких вчинено проступок

- засоби;

3) суб’єкт;

4) суб’єктивна сторона

Ваідповідно до ч.2 ст.9 К про адмін.правопорушення передбачено, що а.в. за діяння, передбачені цим К. настає якщо ці праовпорушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону к.в. Існує на сьогодні така проблема як декриміналізація правопорушення. Це явище може мати як позитивний так і негативний характер (проблема у визначенні розміру шкоди). Неоподаткований мінімум доходів громадян: тривалий час застосовувалася в податковому зак-ві як обов’язковий елемент механізму справляння прибуткового податку (податок з доходів фізичних осіб). Застосовується податкова соціальна пільга. Відповідно до пункту 22.5 ст. 25 ЗУ „Про податок з доходів фізичних осіб” передбачено, що якщо норми іншихї законів містять посилання на неоподаткований мінімум, то для цілей їх застосування використовується сума в розмірі 17 грн., крім норм адміністративного та кримінального зак-ва в частині кваліфікації злочинів або правопорушень, для яких сума неоподаткованого мінімуму встановлюється на рівні податково-соціальної пільги. Для кваліфікації злочинів та проступків застосовується 50 відсотків від з/п. Є певні діяння, які в залежності вд розміру шкоди можуть бути або адмін.проступками або кримінальними злочинами (ст. 51 К. Про адмін.правопорушення та ст.185 КК).

Види адміністративних стягнень. Метою є передусім не покарання винних осіб, а їх виховання, досвід дотримання закону. Відповідно до ст.2 Кодексу У. про адм.правопорушення. Закон У. „Про адм.правопорушення” до включення їх до Кодексу застосовуються безпосередньо. Згідно з ч.3 ст.2 положення кодексу поширюється на адм.правопорушення, відповідальність за вчинення яких передбачено законом ще не включеним до кодексу. Перелік адм.стягнень – ст. 24 кодексу про адм.п. Можуть застосовуватися такі види адм.стягнень:

1) попередження – згідно ст.26 кодексу, як правило попередження виноситься у письмовій формі;

2) штраф – (ст.27) це грошове стягнення, яке накладається га громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених цим кодексом та іншими ЗУ;

3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (ст.28 кодексу) – полягає в його примусовому вилученні за рішенням суду і наступній реалізації з передачею вилученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат по реалізації вилученого предмету. Порядок застосування оплатного вилучення та види предметів, які підлягають вилученню встановлюються кодексом та іншими законами України;

4) конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосередньо об’єктом адм.правопорушення, а також грошей, одержаних внаслідок вчинення адм.правопорушення (ст.29 кодексу) – полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Конфісковано мое бути лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено ЗУ. Конфіскація вогнепальної зброї, інших знарядь полювання і бойових припасів не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.Порядок застосування конфіскації та перелік предметів, які не підлягають конфіскації встановлюються кодексом та ЗУ. У науці АП звертається увага на невідповідність вище згаданих двох видів КУ (ст.41 КУ), конфіскація може бути застосована лише за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановленому ЗУ;

5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянину (права керування транспортими засобами, права полювання) – (ст.30 кодексу);

6) виправні роботи (ст.31) – застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи та з відрахуванням до 20 % її заробітку в дохід держави. Призначаються лише судом;

7) адміністративний арешт (ст.32 кодексу) – встановлюється лише у виняткових випадках за окремі види адм.правопорушень на строк до 15 днів, призначається судом. Не може застосовуватися до вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до 12 років, до осіб, які не досягли 18 років та до інвалідів І та ІІ групи;

8) громадські роботи (ст.30.1 кодексу) – полягають у виконанні особою, яка вчинила адм.паравопорушення у вільний від роботи або навчання час, безоплатних суспільно-корисних робіт, вид яких визначають органи МС, їх також призначає суд або суддя на строк від 20 до 60 годин і відбуваються не більш як 4 години на день. Не призначаються особам, визнаним інвалідами І або ІІ групи, вагітним жінкам, жінкам старше 55 років та чоловікам старше 60 років (?).

Законами У. може бути встановлено також інші, крім зазначених у цій статті, види адміністративних стягнень. Прелеік адм.стягнень, передбачений кодексом про адм.правопорушення не є вичерпним. Відповідно до ст.25 кодексу про адміністративні правопорушення, адміністративні стягнення можуть бути основними та додатковими. Як основними так і додатковими можуть застосовуватися оплатне вилучення та конфіскація предметів, інші адміністратьивні стягнення можуть застосовуватися виключно як основні. За одне адм.правопорушення може бути накладено або тільки основне адміністративне стягнення або основне та додаткове.

Кодексом про адм.правопорушення визначено основні засади, якими потрібно керуватися:

1) ст. 7 – ніхто не може бути підданий заходам впливу у зв’язку із адм.правопорушенням інакше як на підставі і в порядку, встановлених законом, застосування заходу адм.впливу провадиться в межах компетенції органів у точній відповідності закону. Забезпечується відповідним де-вним контролем і наглядом так і правом оскарження відповідних рішень та дій і іншими, передбачені законом. Закони та інші Н-П акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Особа, яка вчинила правпорушення підлягає відповідальності за законом, який діє під час і за місцем вчинення правопорушення. Провадження в справах про адм.правопорушення ведеться на підставі закону, який діє під час і за місцем розвитку. Ст.61 – ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Незнання закону не звільняє від юридичної відповідальності.

Ст. 33 кодексу про адм.правопорушення закріплює загальні засади адм.стягнень. При накладенні стягнень враховується особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом’якшують та обтяжують відповідальність (ст. 34-35 кодексу). Ст. 36 – порядок стягнення при вчиненні декількох адм.правопорушень. Ст.38 – строк протягом якого накладається адм.стягнення

Особливості а.в. спеціального суб’єкта. В першу чергу неповнолітні: загальний вік 16 років, однак за певні види можуть бути застосовані заходи впливу до неповнолітніх:

1) зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

2) застереження;

3) догана або сувора догана;

4) передача неповнолітньому під нагляд батькам або особам, які їх замінюють чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу або окремим громадянам на їх прохання;

Посадові особи: підлягають а.в. за адм.правопорушення, пов’язані з недодержанням встановлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров’я населення та інших правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов’язків.

Іноземці та особи без громадянства: ст. 16 кодексу, ст. 32 ЗУ „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”.

Ознаки підінституту адм.відповідальності юр.осіб:

1) специфічний суб’єкт;

2) правову поведінку суб’єкта, яка реалізується в діяльності фізичних осіб, які складають соціальний субстрат юридичної особи, внаслідок чого вина юридичної особи суттєво відрізняється від вини фізичної особи;

3) стягнення, яке застосовується до правопорушника і тягне негативні наслідки не лише відносно порушника, тобто юридичної особи а й пов’язаним з нею фізичним особам.

4) Домінуючою є правовідновлююча або компенсаційна функція.

Щодо суб’єктивної сторони проступку, то вина юридичної особи визначається як суб’єктивне відношення до проступку фізичних осіб, які входять до складу юридичної особи або перебувають з нею в іншому зв’язку (членство, право власності) і трудова діяльність або управлінські повноваженння яких пов’язані із вчинення протиправного діяння.

Класифікація адм. стягнень:

1) Зима поділяє на:

- фінансові – це штраф, пеня, конфіскація предметів, вилучення незаконно отриманої виручки тощо.

- організаційні – анулювання або призупинення дії дозволу або ліцензії.

Також він поділяє 7 видів стягнень:

1) попередження

2) штраф

3) конфіскація предметів…

4) безоплатне вилучення незаконно добутих продуктів моря

5) анулювання дозволу чи ліцензії

6) зупинення певного виду ді-сті

7) припинення юридичною особою

ТЕМА: Адміністративний процес.

1. Поняття та зміст адм.процесу.
2. Принципи адм.процесу.
3. Структура а.процесу.

1. Існують три основні підходи до розуміння структури юридичного процесу:

1) судочинскій;

2) юрисдикційний;

3) загальноюридичний або загальнопроцесуальний.

Українська юридична наука пішла гляхом розвитку теорії широкого розуміння юридичного процесу. За останні роки все більшого поширення набуває позиція, відповідно до якої юридичний процес – це нормативно встановлені форми упорядкування правової діяльності, який спрямований на оптимальне задоволення та гарантування інтересів суб’єктів права. В сучасній юридичній літературі майже відсутні концептуальні підходи до визначення змісту та структури юридичного процесу. Об’єктивний підхід до розуміння змісту юридичного процесу можливий тільки через філософські пізнання природи права. Розглядаючи філософські підходи щодо розуміння категорії „процес”, з’ясовано, що вона існує як у формах індивідуальної свідомості, так і в об’єктивних формах суспільної свідомості. Що ж до правововї інтерпретації цієї категорії, то при її проведенні слід відштовхуватись від загальних ознак та закономірностей, притаманних даному явищу в його загальнофілософському розумінні. Якщо процес взагалі – це сукупність змінюючих один одному станів об’єкта, то юридичний процес становить аналогічну послідовність етапів реалізації правових норм. При цьому йдеться про офіційно впорядкований процес реалізації будь-яких матеріальних норм, а не лише тих, які регламентують окрему сферу суспільних відносин. Наприклад, функціонування органів юстиції. Спираючись на загальне філософське розуміння категорії „процес” можна стверджувати, що юридичний процес об’єднує всі нормативно регламентовані процесуальні форми правової діяльності, які є системою взаємопов’язаних спеціально упорядкованих, розташованих у певному порядку дій та операцій, що підпорядковані певній меті та призводять за допомогою відповідних прийомів та засобів до конкретного результату. Юридичний процес як системне утворення охоплює конституційний, кримінальний, цивільний, господарський, адміністративний процес. Різниця між ними обумовлена насамперед особливостями, які характерні для відповідних галузей матеріального права. Адміністративний процес – це врегульована адміністративно-процесуальними нормами діяльність публічної адміністрації, що спрямована на реалізацію норм відповідних матеріальних галузей права під час розгляду та вирішення індивідуально конкретних справ. Адміністративному процесу притаманні певні ознаки:

1) передусім це владна, цілеспярмована діяльність публічної адміністрації;

2) це владна діяльність, яка спрямована на вирішення відповідно до законів конкретних індивідуальних справ;

3) найважливішим результатом такої діяльності є адміністративний акт;

4) владна діяльність публічної адміністрації повно, чітко та детально регламентується АП, а точніше його адміністративно-процесуальними нормами.

2. Принципи а.процесу досліджувалися багатьма вченими, найбільш грунтовно вивчав Перепелюк. На його думку принципом а.процесу є ідейний зв’язок між процесуальними діями учасників розгляду та задачами провадження чи публічного суб’єкта уповноваженого розглядати адміністартивну справу, зміст якого з урахуванням особливостей адміністративно-правового впливу відображений в адміністративно-процесуальних нормах. Вчений аналізує три рівні принципів, якими слід керуватись при розгляді адміністративних справ. Серед загальносоціальних принципів, які проявляються в адм.процесі він називає принципи гуманізму, взаємної відповідальності держави та людини, верховенство права та законності, доцільності, справедливості, рівноправності або дійсної самостійності учасників процесу та демократизму. До загальнопроцесуальних принципів, які за змістом грунтуються на загальнопроцесуальних нормах вчений віносить такі принципи:

1) об’єктивної істини;

2) публічності (процесуальної владсності);

3) самостійності та незалежності публічного суб’єкта у прийнятті рішення;

4) змагальності;

5) інстанційності;

6) усності;

7) безпосередності розгляду справи, охорони інтересів держави та економічності процесуальної діяльності;

8) поєднання колегіальності та одноособовості.

Третій рівень приницпів – спеціальні принципи адміністративного процесу:

1) принцип обов’язкового залучення апарату публічного суб’єкта до розгляду справи, який проявляється у тому, що посадові особи функціональних підрозділів та діловоди в залежності від завдань органу в а.процесі при розгляді безспірної або спірної справи готують її до розгляду, беруть участь у провадженні або самі вирішують її від імені органу державного управління;

2) принцип дієвості зацікавлених осіб, який полянає у тому, що участь зацікавлених осіб у зборі та оцінці доказів по справі як в письмовій, так і в усних формах, навіть у випаду опосередкованого сприйняття публічним суб’єктом таких міркувань і доказів зацікавлених осіб при її вирішенні означає вчинення активних дій учасниками провадження;

3) прицнип дійсних можливостей – забезпечує об’єктам управління мати змогу в повному обсязі використати основні процесуальні права з метою відстоювання власної позиції у справі та не зазнати погіршення свого матеріально-правового положення до завершення провадження у справі;

4) принцип обмеженості доступу до відомостей (таємниці) – полягає в тому, що мають бути забезпечені умови, за яких не вся інформація, яка складає справу є вільно доступною для зацікавлених осіб та громадськості через модливість завдання невиправданих збитків таким особам, її відкритістю, зача б тому що судовий контроль за діями органів управління може призвести до перекваліфікації обставин у справі, не підтвердження частини з них або може мати місце недобросовісне використання цієї інформації сторонніми особами.

3. У загальному вигляді а.процес являє собою систему проваджень, які співвідносяться між собою та з процесом як категорія загального та особливого. Саме провадження є оснвоним елементом системи а.процесу. А.процес – це система адм.проваджень. Провадження бувають різних видів:

1) за функціональними ознаками в структурі адм.процесу можна виділити:

- установчого характеру - наприклад, провадження з приводу утворення державних органів та суб’єктів господарювання;

- провадження, які носять правотворчий характер (провадження з підготовками та прийняття НПА)

- правоохоронні провадження (провадження у справах про адм.правопорушення та провадження за скаргами громадян

- правонаділяюче (проавдження з організації контрольно-наглядових повноважень).

2) також виділяють:

- загальне

- спрощене (прискорене) – характеризується спрощеною процесуальною регламентацією мінімальної кількістю процесуальних актів, певною спресованістю стадій.

Вчена Кузьменко пропонує об’єднати адм.провадження за наявністю або відсутністю у них конфлікту у дві групи:

- конфіліктні – адміністративно-деліктне, дисциплінарне, провадження по розгляду скарг та адміністративно-позовне

- неконфліктні – належать нормотворче, дозвільне, реєстраційне, контрольне та атестаційне.

В залежності від характеру індивідуально-конкретної справи, виділяють:

- юрисдикційне;

- неюрисдикційне.

Адм.провадження – це складовий елемент адм.процесу, який об’єднує послідовно здійснювані уповноваженими суб’єктами процесуальні дії щодо розгляду та вирішення індивідуальних справ. Будь-яке конкретне адм.провадження складається з окремих операцій – стадії адм.процесій. Стадії адм.процесу – це відносно відокремлені частини адм.провадженя, які є сукупністю процесуальних етапів, спрямованих на виконання локального завдання в межах загальної мети вирішення індивідуально-конкретної справи. До основних стадій провадження, які властиві в цілому адм.-процесуальній ді-сті належать:

1) стадія аналізу ситуації – фіксується та аналізується інформація про реальні факти. Її можна назвати ще стадією порушення адм.справи;

2) стадія прийняття або ухвалення рішення у справі – досліджуються матеріали справи та ухвалюється рішення;

3) стадія виконання або звернення до виконання рішення;

4) стадія оскарження або опротестування рішення у справі – є факультативною;

5) стадія контролю за виконанням рішення.

Найменшим структурним елементом є процесуальна дія. Бувають попередні, проміжні ат завершальні.

Нормотворче провадження – це регламентована адміністративно-процесуальними нормами діяльність органів публічної адміністрації в ході якої вирішується питання про формування змісту, прийняття та оприлюднення нормативно-правового акту. Видділяють такі стадії цього провадження:

- підготовка НПА;

- прийняття НПА;

- реєстрація НПА;

- набрання НПА чинності;

- оскарження.

Провадження у справах про адм.правопорушення. В юридичній науці висловлена пропозиція про те, щоб цей вид адм.проваджень отримав іншу назву – провадження у справах про адм.делікти. Стадії цього виду проваджень:

- адміністративне розслідування;

- розгляд справи;

- перегляд постанови;

- виконання постанови – включає: звернення до виконання та виконання.

Дозвільне провадження – це регламентована адм.-процесуальними нормами ді-сть органів публічної адміністрації, під час якої вирішуються питання про забезпечення реалізації прав юридичних та фізичних осіб на виконання певних дій або зайняття певними видами ді-сті шляхом надання їм певного виділу дозволу. Іноді виділяють ліцензійне провадження.

Адм.процес складається з адм.проваджень.

ТЕМА: Провадження у справах про а.правопорушення.

1. Поняття провадження.

2. Суб’єкти, уповноважені розглядати справи про а.правопорушення.

3. Стадії.

1. Адміністративно-юрисдикційний є інститут підгалузі АП, який регламентує суспільні відносини, які виникають між громадянампи чи юридичними особами з одного боку та уповноваженими органами державної влади або їх посадовими особами з приводу вирішення справ про а.правопорушення. Провадження у справах про адміністративні правопорушення є самостійним видом адмніністративно-юрисдикційних правджень. Для адм.-юрисд. Проваджень характерними є загальні ознаки, притаманні всім адм.-юр. провадженням. У той же час такі провадження мають і певні особливі риси, які стосуються кола суб’єктів, уповноважених розглядати справу, а також змісту окремих складових елементів цього виду адм.-юрисд.проваджень, відповідних стадій, етапів. Завдання закріплені у ст.245 КпАП. Згідно із цією статтею завданнями є:

1) своєчасне, всебічне, повне та об’єктивне з’ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності із законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також є не менш важливим виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адм.правопорушень, запобіганню правопорушень, вихованню громадян у дусі додержаня закону та зміцнення законності. Всебічність та повнота з’ясування обставин справи означає, що повинні бути з’ясовані всі фактори, які мають значення для правильного розгляду справи, зокрема, необхідно встановити чи взагалі мало місце вчинення правопорушення чи винна особа у його вчиненні чи підлягає ця особа адм.відповідальності, чи було завдано майнової шкоди, чи є підстави для припинення справи. Необхідно також з’ясувати чи існують обставини, які пом’якшують чи обтяжують відповідальність, дані про правопорушника, інші відомості які мають значення для справи. Найважливішим принципом провадження у справах про АП є забезпечення об’єктивного з’ясування осбатвин у кожній справі (принцип об’єктивності), цей принцип виражається через обов’язок державних органів та їх посадових осіб, уповноважених здісйнювати провадження у справах про а.правопорушення, з’ясувати всі необхідні обставини у справі без упередженості до розгляду справи.

2. Відповідно до ст.213 КпАП, справи про адм.правопорушення розглядаються:

1) адм. комісіями при виконавчих комітетах сільських, селищних та міських рад;

2) районними, районними у місті, міськими, міськрайонними, районними у містах комісіями у справах про неповнолітніх, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад, судами або суддями;

3) органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими органами, посадовими особами, уповноваженими на це цим кодексом.

Пререлік не є вичерпним.

3. Стадії провадження у справах про адм. правопорушення.

По-різному виділяють стадії провадження. Традиційно виділяють такі:

1) порушення справи про адм. правопорушення – адміністративно-юрисдикційне провадження починається із факту вчинення адм. правопорушення, його фіксування у відповідному процесуальному документі. Щодо фізичних осіб таким процесуальним документом є протокол про адм.правопорушення. Складання протоколу передбачене ст. 254 КпАП, згідно з якою протокл про адм.правопорушення складається з уповноваженої на те посадовою особою або представником громадської організації чи органу громалської самодіяльності. Протокол складається у двох екземплярах, один із яких під розписку вручається особі, яка питягається до адм.відповідальності. У ст.255 КпАП визначено перелік осіб, які мають право складати протоколи про адм.правопорушення. Відповідно до ст.256 КпАП у протоколі про а.правопорушення зазначається дата та місце його складання, посада, прізвище, ім’я та по-батькаві особи, яка склала протокол, відомості про особу, яка притягається до а.ві-сті, якщо таку особу виявлено, місце, час вчинення та суть адм.правопорушення. Нормативний акт, який передбачає відповідальність за це правопорушення, прізвище та адреса свідків і потерпілих, якщо вони є, пояснення особи, яка притягається до а.ві-сті, інші відомості, необхідні для виіршення справи. Якщо правопорушенням заподіяно матеріальну шкоду, про це зазначається у протоколі. Протокол підписується особою, яка його склала, особою, яка притягається до адм.ві-сті, принаявносі свідків і потерпілих протокол може бути підписаний і ними. У разі відмови особи, яка притягається до ві-сті від підписання, про це робиться запис. Така особа має право подати пояснення та зауваження до змісту протоколу, які обов’язково додаються до протоколу, а також викласти мотиви своєї відмови від підписання протоколу. При складенні протоколу особі, яка притягається до а.ві-сті, розяснюються її права та обов’язки, які передбачені ст.268 кодексу і про це робиться відмітка у протоколі. У певних випадках протокол може не складатися, зокрема, у разі виявлення а.правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованого за допомогою працюючих в автоматичному режимі спеціальних технічних засобів, що мають функції фото і кінозйомки, відеозапису протокол про а.правопорушення не складається, а постанова у справі про а.правопорушення виноситься без участі особи, яка притягається до адм.відповідальності. В цьому випадку копії постанови у справі про а.правопррушення, а також матеріалів, зафіксованих за допомогою таких технічних засобів надсилаються особі, яка притягається до адм.ві-сті протягом 3 днів з дня винесення такої постанови. Акт та розпорядження видаються в такому випадку. В акті фіксуються податкові правопорушення. Складання протоколу або іншого процесуального документа, яки фіксує факт вчинення праовопрушення є порушенням справи про а.правопорушення, крім випадків, коли протокол не складається. Обставини, що виключають провадження закріплені в ст.247 КпАП. Провадження не може бути розпочате, а розпочате підлягає закриттю за таких обставин: 1)відсутність події та складу адм.правопорушення; 2) недосягнення особою на момент вчинення а.правопорушення 16 років; 3) неосудність особи, яка вчинила протиправну дію; 4) вчинення дії особою в стані крайньої необхідності або НО; 5) видання акта амністії, якщо він усуває застосування адм.стягнення; 6) скасування акта, який встановлює адм.відповідальність; 7) закінчення на момент розгляду справи встановлених стоків; 8) наявність у тому самому факту щодо особи постанови компетентного органу про накладення адм.стягнення або не скасованої постанови про закриття справи про адм.правопоршення, а також порушення по даному факту кримінальної справи; 9) смерть особи;

2) розгляд справи про адм. правопорушення – 1)підготовка справи до розгляду; 2) безпосереднє слухання справи; 3) прийняття рішення по справі та доведення його до відома. За загальним правилом справа про а.правопорушення розглядається за місцем його вчинення, але є винятки. На етапі підготовки до розгляду справи, суб’єкт уповноважений розглядати справу вирішує такі питання: чи належить до його компетенції розгляд такої справи; чи правильно складений протокол; чи сповіщено осіб, які беруть участь у розгляді справти про час та місце її розгляду; чи витребувано необхідні матеріали; чи підлягають задоволенню клопотання особи, яка підлягає а.ві-сті потерпілого. Розгляд справи починається з оголошенням складу колегіального органу. Розглянувши справу про адм.правопорушення орган виносить постанову у справі. Постанова повинна містити найменування органу, який виніс постанову, дату розгляду справи, відомості про особу щодо якої розглядаються справи, опис обставин, встановлених при розгляді справи, зазначених у НПА, який передбачає ві-сть за це правопорушення і прийняте по справі рішення;

3) оскарження або опротестування постанови у справі про адм. правопорушення / постанова про накладення адм.стягнення накладається органом або особою;

4) виконання рішення застосування адміністративного стягнення.

ІІ семестр

Особлива частина

ТЕМА: Правові засади державного управління в сфері економіки.

1. Характеристика управління економікою України в сучасний період. Співвідношення управління та регулювання в сфері економіки.
2. Органи, які здійснюють де-вне управління в сфері економіки.
3. Державний контроль в сфері економіки.

1. Співвідношення адміністративних та економічних методів впливу на економічні процеси, питання дерегулювання економіки. Крім адміністративних застосвуються і економічні методи. На сьогодні позиції науковців з приводу співвідношення цих методів різноманітні. Одна вважають, що це зовсім різні методи. У багатьох державах світу існують органи, які покликані здійснювати державний вплив на відповідні процеси, а також органи, які виступають в ролі посередників між державою та суб’єктами господарювання. Створення конкуренції на ринках, забезпечення захисту інтересів споживачів. В сфері енергетики діють два міністерства. Крім міністерств діють національні регулятори – Національна комісія регулювання електроенергетики України.

Держвне управління – адміністративні методи впливу.

Державне регулювання – це застосування економічних методів.

Дерегулювання – це неповна регуляція, обмеження державного впливу на економічні процеси, ліквідація бюрократичних бар’єрів (перешкод) на шляху розвитку економіки. На сьогодні існує тенденція до скорочення видів господарської діяльності, для яких є необхідним документ дозвільного характеру. Надзвичайно багато органів в сфері регулювання економіки, повноваження яких нерідко дублюється. Отже, тенденція до скорочення дискреційних повноважень.

Господарська діяльність (ст.3 ГК України) – діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Основні напрямки економічної політики держави закріплені в ст. 10 ГК і сюди віднесено такі:

- бюджетна політика;

- податкова політика;

- грошово-кредитна;

- структурно-галузева політика;

- інвестиційна;

- амортизаційна;

- політика інституційних перетворень;

- антимонопольно-конкурентна політика;

- зовнішньоекономічна політика.

Відносини в сфері економіки регулюються нормами багатьох галузей права: адміністративне право регулює владно-організаційні відносини в сфері економіки. На її думку, управління економікою – це особлива частина управління розвитком суспільства, здійснювана органами державної влади та органами МС, функціонування яких спрямоване на реалізацію конституційно-закріплених положень щодо соціальної спрямованості економіки. Державне управління економіки має владний організаційний та виконавчий характер. Проф. Рябченко виділяє особливості ДУ економікою:

- здійснюється на основі закону (ст.8 КУ);

- має активний організуючий характер, цілеспрямований характер (ст.13 КУ);

- має виконавчо-розпорядчий характер стосовно державних органів, відносин між членами суспільства. А суспільство регулює шляхом організації упорядкування;

- об’єктом управління є економіка у вигляді її окремих складових та економічного механізму;

- виражається через управлінські рішення на різних рівнях державного управління у різних його ланках;

- захищає право власності;

- має властивість регулювання процесу трансформації системи власності структури економіки;

- контролює діяльність суб’єктів господарювання недержавних форм власності.

2. Владні повноваження в сфері економіки мають ВРУ, Президент, КМУ, інші органи виконавчої влади, органи МС, судові органи. Органи виконавчої влади здійснюють цілеспрямовану діяльність щодо забезпечення пропорційного розвитку економіки України. Органи виконавчої влади щодо здійснення цих функцій поділяються на:

1) органи загальної компетенції – це органи, для яких функція державного управління в фсері економіки є однією з багатьох функцій (КМУ та місцеві державні адміністрації);

2) органи спеціальної компетенції – державне управління в сфері економіки є основною функцією. Поділяються на: органи галузевої компетенції (здійснюють управління певною галуззю економіки) та органи функціональної (міжгалузевої) компетенції. До органів галузевої компетенції відносяться галузеві міністерства (наприклад, Міністерство фінансів), інші центральні органи виконавчої влади (наприклад, Державний комітет України із земельних ресурсів). До міжгалузевих – деякі міністерства (Міністерство охорони навколишнього природного середовища), Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України. Відповідно до ст.116 КУ, КМУ в сфері економіки має такі повноваження:

1) забезпечує економічну самостійність України;

2) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики в сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту;

3) розробляє та забезпечує виконання таких загальнодержавних програм, як програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

4) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону;

5) організовує і забезпечує здійснення митних справ та здійснення зовнішньоекномічної діяльності України;

6) спрямовує та контролює роботу міністерств, інших органів виконавчої влади, які здійснюють свою діяльність в сфері економіки.

П.1 ч.1 ст. 20 ЗУ „Про прем’єр-міністра України” визначає повноваження: здійснює прогнозування та державне регулювання нац. економіки, забезпечує розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку, подає ВРУ пропозиції стосовно визначення переліку об’єктів державної власності, що не підлягають приватизації, сприяє розвитку підприємництва на засадах рівності перед законом всіх форм власності та соціальної спрямованості національної економіки, здійснює заходи щодо демонополізації та антимонопольного регулювання економіки, розвитку конкуренції та ринкової інфраструктури, забезпечує захист та підтримку національного товаровиробника, забезпечує захист прав споживачів, визначає обсяг продукції, робіт і послуг для державних потреб.

Повноваження Міністерства економіки закріплено в Постанові КМУ №777 від 26 травня 2007 року. Міністерство економіки є головним в системі органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної економічної, цінової, інвестиційної та зовнішньоекономічної політики, а також міжвідомчої координації з питань економічного і соціального співробітництва України і ЄС. Основними завданнями Міністерства економіки є забезпечення формування та реалізації в межах своїх повноважень державної економічної політики, здійснення прогнозування та державного регулювання національної економіки, а також розроблення відповідних програмних та прогнозних документів, розроблення пропозиції щодо формування та реалізації державної ціньової політики, створення умов для сприяння розвитку ринкових відносин, забезпечення реалізації де-вної політики з питань економічного і соціального розвитку. В складі Міністерства економіки України діє урядовий орган державного управління – Державна інспекція з контролю за цінами (Постанова КМУ №1819 від 13 грудня 2000 року).

ТЕМА: Державне управління в сфері підприємництва.

1. Загальна характеристика державної політики в сфері підприємництва.

2. Організація державного управління в сфері підприємництва.

3. Методи державного управління в сфері підприємництва.

4. Державний контроль в сфері підприємництва.

5. Адаптація законодавтсва України в сфері державного підприємнитцва до законодавства ЄС.

1. Відповідно до ст.42 КУ, кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Державне управління в сфері підприємництва – це заснована на законі форма державного впливу на підприємницьку діяльність, шляхом встановлення та застосування державними органами правил, спрямованих на забезпечення належних умов господарської діяльності фізичних та юридичних осіб, що підтримується можливістю застосування правових санкцій в разі порушення зазначених правил. На сьогодні порядок здійснення госп.ді-сті регламентується ГК, де містяться спеціальні положення щодо стимулювання іноваційної ді-сті тощо. ЗУ „Про де-вну підтримку малого підприємництва”. Важливу роль відіграє ЗУ „Про засади регуляторної політики в сфері госп.ді-сті”. Державна регуляторна політика в сфері госп.ді-сті – це напрям де-вної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання госп.відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання. Недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені КУ та законами України. Основними принципами регуляторної політики є:

1) доцільність;

2) адекватність;

3) ефективність;

4) збалансованість;

5) передбачуваність – де-вна регуляторна політика має бути передбаченою;

6) прозорість та врахування громадської думки – проекти регуляторних актів обов’язково оприлюднюються.

Регуляторний акт прийнятий уповноваженим регуляторним органом. НПА, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання госп.відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими державними органами та суб’єктами господарювання. Крім того, регуляторний акт – це також прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, застосовується неодноразово, поширюється на невизначене коло осіб, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання госп. відносин або адм.відносин, незалежно від того чи вважається цей документ, відповідно до закону НПАктом. Принципи закріплені у сь.4 ЗУ „Про засади регуляторної політики”.

2. Організація державного управління.

Провідним центральним органом виконавчої влади є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Повноваження визначені у спеціальних законодавчих актах, які регламентують відносини в сфері підприємнитцва, конкретизовані у Положенні про Де-вний комітет з питань рег.політики та підприємництва, який затверджений Постановою КМУ №667 від 26 квітня 2007 року. Держ.ком.підприємництво є органом з питань де-вної регуляторної політики, де-вної реєстрації, ліцензування та дозвільної системи в сфері госп.діяльності. Основними завданнями є:

- участь у формуванні та реалізації державної регуляторної політики, політики в сфері державної реєстрації, в сфері ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності;

- координація діяльності органів виконавчої влади в сфері державної регуляторної політики;

- сприяння формуванню системи фінансово-кредитної, консультаційної та інформаційної підтримки підприємництва;

- організація роботи, пов’язаної із здійсненням державного нагляду або контролю у сфері господарської діяльності.

Повноваження:

- Регуляторна політика: функція „бар’єру”; участь у розробці (проведення експертизи, надання своїх висновків); надає роз’яснення з питань застосування відповідного законодавства.

- Державна реєстрація: видає роз’яснення з питань застосування зак-ва; здійснює де-вний нагляд за дотриманням цього зак-ва; забезпечує формування та ведення єдиного де-вного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців; ліцензування суб’єктів господарювання (розробляє основні напрямки розвитку де-вної політики в сфері ліцензування; розробляє проекти НПА; здійснює де-вний нагляд за дотриманням зак-ва в сфері фінансування та надає роз’яснення з приводу його застосування); затверджує разом з органами ліцензування ліцензійні умови та правила провадження певного виду госп.діяльності та порядок контролю за їх дотриманням; також веде єдиний ліцензійний реєстр, здійснює контроль за дотриманням зак-ва в сфері ліцензування, якщо виявляє порушення, то видає розпорядження щодо усунення порушень; здійснює контроль за наявністю у суб’єкта господарювання ліцензії.

- Дозвільна система в сфері господарської діяльності: розробляє НПА, координує ді-сть де-вних органів в цій сфері, здійснює де-вний контроль.

Держ.ком.підприємництво видає накази. Очолю Голова.

Повноваження також мають регуляторні органи: ВРУ, Президент, КМУ, НБУ, Національна Рада України з питань телебачення та радіомовлення, інші де-вні органи, центральні органи вик.влади, ВР АРК, Рада міністрів АРК, місцеві органи виконавчої влади, органи МС, а також посадові особи цих органів, якщо вони мають право одноособово приймати регуляторні акти.

3. Застосовуються адм. і екномічні методи. Серед економічних, важливе місце займає де-вна реєстрація суб’єктів господарювання, яка регламентується ЗУ ”Про де-вну реєстрацію юридичних осіб та фіз. осіб-підприємців”. Де-вна реєстрація – це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, шляхом внесення відповідних засписів до єдиного де-вного реєстру. Порядок де-вного реєстру:

- перевірка комплектності документів, які подаються для де-вної реєстрації, а також повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці;

- перевірка документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови для у проведенні де-вної реєстрації (перелік підстав міститься в законі);

- внесення відомостей про юридичну особу або фіз. особу-підприємця до єдиного де-вного реєстру;

- оформлення і видача свідоцтва про де-вну реєстрацію та виписка з єдиного державного реєстру.

Державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської Ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі, державній адміністрації за місцем знаходження юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи. За проведення реєстрації проводиться сплата.

Засоби державного впливу на суб’єктів господарювання (визначені в ГК):

- державне замовлення;

- ліцензування;

- патентування та квотування;

- сертифікація та стандартизація;

- застосування нормативів та лімітів;

- регулювання цін і тарифів;

- надання інвестиційний, податкових та інших пільг;

- надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

- Ліцензування – регламентується ГК України, ЗУ „Про ліцензування певних видів госп.діяльності і спеціальними законодавчими актами, які регламентують відносини в сфері ліцензування. Ліцензія – це документ дозвільного характеру, який засвідчує право суб’єкта господарювання (ліцензіат) на провадження, зазначеного в ньому виду госп.ді-сті, протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.Основні принципи ліцензування:

- забезпечення рівності прав та законних інтересів усіх суб’єктів господарювання;

- захист прав та законних інтересів, життя та здоров’я громадян, навколишнього середовища та забезпечення безпеки держави;

- встановлення єдиного порядку ліцензування видів госп.діяльності та території України;

- встановлення єдиного переліку видів госп діяльності, які підлягають ліцензуванню.

ЗУ „Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності”. Документ дозвільного характеру - це дозвіл, висновок, погодження, свідоцтво тощо, який дає право суб’єкту господарювання на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності.

Ліцензування господарської діяльності. Стадії процесу ліцензування. Ліцензування здійснюється уповноваженими державними органами ліцензування. Ліцензійні умови та правила затверджуються спільним наказом спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування (Держ.ком.підприємництва) і органами ліцензування. Ліцензування не може використовуватися для обмеження конкуренції у провадженні певного виду господарської діяльності. Повноваження Держ.ком.підприємництва - ЗУ „Про ліцензування певних видів госп.ді-сті”. Органи ліцензування:

- забезпечує виконання зак-ва в сфері ліцензування;

- спільно з Держ.ком.підприємництва затверджує ліцензійні умови та правила;

- органи ліцензування видають ліцензії, а іноді здійснюють їх переоформлення, видають дублікати ліцензій, приймають рішення про визнання ліцензій недійсними;

- в процесі здійснення контролю за ді-стю ліцензіатів слідкують за недопущенням порушень, а у випадках порушень – видають розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов;

- анулює ліцензії, формує та веде ліцензійний реєстр;

- повноваження органів ліцензування не можуть бути делеговані іншим органам.

Ліцензійні умови та правила є нормативно-правовим актом, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження певного виду госп.діяльності. Кваліфікаційні вимоги – у тих випадках, коли є необхідність наявності певних особливих знань у співробітників. Необхідні дотримання особливих вимог щодо приміщення, обладнання (енергетичні аудитори) або наявність іншим технічних засобів. Ліцензійні умови та правила, а також зміни до ліцензійних умов підлягають оприлюдненню та набирають чинності через 10 днів з дати державної реєстрації НПА, якщо самим актом не передбачено пізніший термін набрання ним чинності. Суб’єкт господарювання звертається до органу ліцензування або особисто або через уповноважену особу. Подається заява про видачу ліцензії (має містити відомості про особу заявника, найменування юр.особи, місце знаходження, ідентифікаційний код, для фіз.осіб – ПІБ, до заяви додаються документи: копія свідоцтва про де-вну реєстрацію суб’єкта господарювання, копія довідки про включення до єдиного державного реєстору юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, засвідчена нотаріально або органом, що видав такий документ). Заява про видачу ліцензії та документи, які до неї додаються приймаються за описом документів, копія цього опису повертається заявнику з відміткою органу ліцензування про дату прийняття документів та підписом відповідальної особи. Такий опис є доказом того, що документи були подані до органу ліцензування. Заява про видачу ліц-ї залишається без розгляду за наявності однієї із підстав:

- подана або підписана особою, яка немає на це повноважень або подані документи оформлені з порушенням вимог закону. Про залишення заяви без розгляду має бути повідомлений заявник у письмовій формі, де зазначено підстави. Заявник може усунути порушення та повторно відправити заяву.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову видачі у строк не пізніше 10 днів з дати надходження заяви та документів. Законом передбачено положення, яким визначено підстави для прийняття рішення про відмову видачі ліцензії:

- недостовірність даних у документах, які подані заявником;

- невідповідність заявника, згідно з поданими документами, ліцензійним умовам, встановленим для відповідного виду госп.ді-сті.

В першому випадку заявник може подати нову заяву не раніше ніж через три місяці з дати видачі рішення про відмову. У 2 випадку заявник має право подати заяву після усунення причин, що стали підставою для відмови. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржене у судовому порядку.

Основні принципи де-вної політики з питань дозвільної системи госп.ді-сті:

1) захист прав, законних інтересів суспільства, територіальних громад та гроамдян, життя громадян, озорона навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави;

2) забезпечення конкуренції;

3) прозорість процедури видачі документів дозвільного характеру;

4) додержання рівності прав суб’єктів господарюв

Читайте також:

1. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
2. III. Аудіювання тексту з метою розуміння
3. Адміністративний арешт як вид адміністративного стягнення
4. Адміністративний примус застосовують на основі адміністративно-процесуальних норм.
5. Адміністративні методи - це сукупність прийомів, впливів, заснованих на використанні об'єктивних організаційних відносин між людьми та загальноорганізаційних принципів управління.
6. Біоценоз – це сукупність усіх живих організмів в рамках даної екосистеми.
7. Буфер обміну — це тимчасове місце зберігання інформації, яку було скопійовано або переміщено з одного місця з метою використання в іншому.
8. В цілому сукупність суспільного продукту – це сукупність благ і послуг, вироблених суспільством за певний період часу (як правило, за рік).
9. Ввезення громадянами транспортних засобів із метою транзиту через територію України
10. Вивчення древніх залишків організмів і слідів їх життєдіяльності з метою фаціального аналізу
11. Вивчення типів речень за метою висловлювання й за інтонацією
12. Видворення за межі України як захід адміністративного стягнення

Переглядів: 1606