Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Проблемно-пошукові питання

План

  1. Культура дослов’янського населення: скіфо-сарматська культура, античні міста-держави Північного Причорномор’я.
  2. Дохристиянські вірування на Русі. Запровадження християнства, його значення.
  3. Давньоруська писемність. Літописання. Освіта.
  4. Архітектура та мистецтво Київської Русі.

.

При розгляді першого питання варто зупинитись на характеристиці скіфо-сарматської культури. Студентам варто знати дату появи на наших землях скіфів: VІІ ст. до н.е.

Кочівницькі поховання скіфського типу нерідко багаті на предмети розкоші місцевого виробництва, виконані у так званому “звіриному стилі”. Кочовики покладали тіла своїх царів і знать у катакомбах, над якими насипали курган. Скіфські курганні коштовності здобули у наш час всесвітню славу. Найвідомішими з них є пектораль і гребінь з “царських” курганів, розташованих у Придніпров’ї в районі луки Дніпра. Вірогідно, що від скіфського часу нам залишилися і назви найбільших річок – Дніпра, Дунаю, Дністра і Дону. Як доводять прихильники іранського походження скіфів, слово “дан” перекладалося як “вода”, а “дан-апр” перекладалося як “вода глибока”, хоча зрозуміло, що не тільки іранські мови мають корінь “дан”.

Пантеон скіфів очолювала богиня Табіті. Вона була богинею домашнього вогнища і вважалася як матір’ю першої людини-царя, так і богинею вогню небесного.

За легендою, що її переказував Геродот, сармати походили від союзу скіфів з амазонками – міфічним жіночим племенем, яке жило без чоловіків, народжуючи дітей від своїх полонеників і залишаючи в живих тільки дівчат. Судячи із залишків матеріальної культури, сармати скористалися загостренням відносин між скіфами-кочівниками і землеробами, викликаним посиленням визиску землеробського населення. Зруйнувавши стару систему взаємовідносин між античним світом і теперішніми українськими землями, сармати не організували своєї. Тому про сарматів лишилося мало відомостей в античних джерелах, оскільки елліністичні автори нічого цікавого для себе в житті цього племені чи союзу племен не знаходили. Згадки про сарматські племена язигів, роксолан, аорсів з’являються лише там, де йдеться про їх грабіжницькі напади на культурну Ойкумену Середземномор’я, часто спільно з іншими “варварськими” народами. До І–ІІ ст. н.е. сармати все життя проводили у сідлі й не дбали про постійне житло та зайве в мандрах майно. Все, що їм було необхідно, вони намагалися здобувати в бою, а не створювати власноруч.

Студентам варто знати, що з кінця VІІ ст. до н.е. греки засновують на Північному Причорномор’ї свої міста-колонії: Тір (в гирлі Дністра), Ольвію (на Південному Бузі), Херсонес, Пантікапей, Феодосію (в Криму).Найбільшою з них була Ольвія, розташована в гирлі Дніпра, поблизу сучасного Миколаєва. Колонії греків були аграрно-торгівельними поселеннями. Для заснування колонії вимагалася не лише ініціатива торгівельно-ремісничих кіл міста, але й наявність достатньої кількості колоністів, здатних захопити родючі ділянки землі.

Осідаючи на цих землях, греки заводили своє господарство, садили виноградники, ловили рибу та головне – вели торгівлю з місцевим населенням. Це сприяло жвавому культурному обміну між народами й поширювало здобутки середземноморської культури на наших теренах, адже греки тоді мали зв’язки з усіма регіонами Середземномор’я. Археологи знаходять численні грецькі вироби не тільки на півдні України, а й на території Київської, Полтавської, Харківської областей. В старих могилах, що вивчалися в різних куточках України, зустрічають гроші, які карбувалися в грецьких містах-колоніях, античні глиняні амфори з-під вина й оливи, грецькі вази й різні інші вироби античних майстрів, у першу чергу, з золота та срібла. З грецькими товарами приходила на наші землі й культура, нові технології, майстерність передових у тогочасному світі виробників. Разом із крамом тутешні мешканці набували відомостей про світ, про побут та звичаї греків. Цей побут вельми приваблював місцевих жителів, формував у них критерії так званого престижного споживання.

Розглядаючи друге питання плану, необхідно пам’ятати, що з часів палеоліту племена, що населяли територію сучасної України, дотримувалися політеїзму – тобто первісних примітивних вірувань – тотемізму, фетишизму,анімізму тощо. Такі вірування прийнято називати язичництвом або поганством.

Язичництво давніх слов’ян давно привертає пильну увагу дослідників. Однак жодну з сучасних реконструкцій світу давньослов’янських вірувань не можна вважати остаточно доведеною. На те існує декілька причин. По-перше, протягом тисячоліття від прийняття християнства церква ретельно викорінювала будь-які сліди язичництва з життя та побуту народу. Це стосувалося матеріальних пам’яток тогочасної релігійної культури. По-друге, кожне слов’янське плем’я, імовірно, сповідувало своїх богів, культ яких не поширювався на значні території. Самі племена часто утворювалися і розпадалися, отже змінювалися й релігійні вірування. Через це загальнослов’янське язичництво не стало універсальною системою, а лише відображало досвід життя в конкретних природних умовах. Досить обмежені відомості про релігійні вірування стародавніх предків слов’ян дозволяють впевнено говорити лише про те, що вони були органічною частиною духовного життя всієї індоєвропейської праспільноти. Праслов’яни обожнювали сили природи, серед яких найважливішими були ті, що зумовлювали річний господарський цикл: уособлювали життєдайні можливості землі й забезпечували її родючість. У релігійних віруваннях стародавніх слов’ян існували дві течії: обожнення природи в різних формах та культ роду.

Слов’яни мали священні гаї та поклонялися старим ясеням, дубам, липам, ліщині. Під деревами вони здійснювали різні жертвоприношення. У цих гаях стояли ідоли.

Студентам бажано знати про те, що язичництво мало й жорстокі риси. З ним пов’язані різні жертвоприношення, у тому числі й людські. Йдеться, зокрема, про ритуальні вбивства людей похилого віку. Це пояснювалося забобонною вірою в магічність цього ритуалу.

Традиційно в історіографії вважалось, що реформа язичництва була покликана зримо об’єднати різнорідні місцеві культи різних частин нещодавно об’єднаної Русі в єдиний державний культ, аби в такий спосіб ствердити і зміцнити державну єдність Давньоруської держави. Подібні твердження є загальноприйнятими й нині. Історики віднайшли джерельні доводи того, що Володимир насправді запровадив не цілий пантеон язичницьких богів, а лише намагався зробити загальноприйнятим на Русі культ язичницького бога Перуна. Загалом же Русь у цей час характеризувалась значною віротерпимістю.

Прийняття населенням Давньоруської держави християнства справило вплив на подальшу її історію. Хрещення Русі прилучило її до греко-візантійської цивілізації. Повсюди на Русі почали влаштовуватися школи, книгописемні майстерні, і дуже швидко Русь стала однією з розвинутих в культурному відношенні середньовічних держав. Християнізація вводила Давньоруську державу до кола християнських країн світу, зробивши можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею, Візантією та іншими тогочасними державами Європи.

Розгляд третьогопитання потребує з′ясування дати виникнення писемності. Тривалий час існувала версія про те, що писемність на Русі з’явилася із запровадженням християнства. Проте дослідження вітчизняних істориків культури спростовують ці твердження і доводять, що писемність на Русі з’явилася ще задовго до прийняття нею християнства. Розвиток дипломатичних стосунків, торгівельних зв’язків вимагали укладення відповідних угод, які обов’язково оформлювалися в писемній формі.

Одна із найдавніших згадок про існування писемності на території сучасної України відноситься до 858 р. (з інших джерел – до 848 р.). Мова йде про те, що слов’янський священик і філософ Костянтин (більш відомий сучасникам як Кирило, брат іншого священика Мефодія) повідомляє про знайдені ним у кримському місті Херсонесі (Корсуні) «Псалтир» та «Євангеліє». Обидві книги, за його словами, «руськими письмени писано».

Про те, що своя писемність існувала в Київській Русі, свідчать і договори з Візантією: укладений у 911 р. князем Олегом, і у 944 р. підтверджений князем Ігорем. Обидва документи, як повідомляє «Повість минулих літ», були написані у двох примірниках, один грецькою, другий – давньоруською мовами. Літопис також свідчить, що руською мовою були написані грамоти у руських послів, що їх підписав князь, під час укладення договорів.

Відомо, що задовго до винайдення глаголиці на Русі існували знаки, які відтворювали на письмі звуки. Вони виявлені видряпаними на штукатурці Софії Київської ХІ ст. З писемних пам’яток давньої Русі, що дійшли до нас на папері, найдавнішими слід, очевидно, вважати так звані київські глаголичні листки. Датуються вони кінцем Х– початком ХІ ст. Знаходяться ці сім невеликих аркушів паперу, списаних глаголичним письмом, у Центральній науковій бібліотеці Національної академії наук у Києві.

Студенти повинні пам’ятати, що неоціненний внесок в розвиток слов’янської писемності зробили просвітителі брати Кирило та Мефодій. На основі давньоболгарської мови вони створили абетку і розповсюдили її між слов’янами. Користуючись цією абеткою, Кирило переклав на слов’янську мову основні християнські книги для богослужіння, звідси й назва писемності, яка слугує і нам, кирилиця.

Діяльність Кирила та Мефодія, їх учнів Климента, Агеларія, Наума та інших поклала початок бурхливому розвитку писемності та культури слов’янських народів. І це в той час, коли церковна догматика визнавала лише три священні мови: латинь, грецьку та єврейську.

Студентам слід зрозуміти, що з появою своєї писемності розпочинається розвиток на Русі книгописання. Унікальними, безцінними пам’ятками давньоруської писемності є літописи. Особливе місце серед них належить «Літопису руському», який писався впродовж трьох століть дванадцятьма поколіннями літописців. Цей твір включає в себе всесвітньовідомі «Повість минулих літ», Київський та Галицько-Волинський літописи.

Студентам варто знати, що одним з видатних шедеврів світового мистецтва, гордістю давньоруської літератури є «Слово про похід Ігорів» – лірико-епічна розповідь про похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців у квітні-травні 1185 р. Більшість вчених схиляються до того, що «Слово ...» написане не пізніше 1187 р.

«Слово...» являє собою твір, що не «вписується» в жанрову систему свого часу. Подібні йому поетичні образи і звороти зустрічаються і в проповідницьких промовах, і в князівських житіях, і у воїнських повістях. «Слово ...» має нерозривний зв’язок з традиціями усної словесності, поєднує властивості долітературних поетичних жанрів – плачу і слави.

«Слово про похід Ігорів» до нашого часу зберігає безліч мовних, географічних та інших загадок. Загадковими, не перекладеними на сучасну мову до сих пір є багато давньоруських слів, метафор. Невідомим залишається і автор поеми: щоб написати такий твір, треба багато знати, бачити, можливо і бути учасником цього походу. Припускається думка: а чи не сам Ігор є автором поеми? Вивчення «Слова...» для багатьох дослідників перетворилося в справжню науку.

Не мають аналогів у світовій літературі й інші давньоруські літописні твори – «Поучення Володимира Мономаха», «Моління Данила Заточника» та ін. В них, зокрема, у мові та образності проглядаються східнослов’янська самобутність, ідейно-тематичний зміст.

Поширеними на Русі були і перекладні твори. Відомими були на Русі твори античних авторів – Аристотеля, Платона, Софокла, Геродота, Епікура, Плутарха, Демокріта та інших.

Помітний вплив на давньоруську літературу справила усна народна творчість, зокрема епос. Література не тільки вбирала в себе фольклор, а й доповнювала його, продовжувала кращі традиції. З тих часів дійшло до нас небагато імен тих, хто залишив помітний слід в давньоруській літературі. Це літописець Нестор, який залишив нам неперевершену «Повість минулих літ»

Студентам варто знати, що помітний слід у давньоруській літературі, а також в освіті залишив князь Ярослав Мудрий. Літописець Нестор у рік 1037 р. пише, що мав він до книг нахил, читаючи часто вдень і вночі. Списавши багато книг, Ярослав поклав їх у церкві Святої Софії, яку сам спорудив. Отже, мова йде про книгозбірню Ярослава у Софійському соборі – першу бібліотеку в Київській Русі. При соборі була майстерня художників, майстерня переписувачів книг. Здебільшого книги тут були богослужбові, церковні, але серед них можна було знайти і літературу світського характеру: з історії, філософії, права, природознавства. У 1037-1039 рр., за часів Ярослава Мудрого, було також створено у Києві перший літописний звід.

Крім бібліотеки при Софійському соборі книгозбірні існували при Києво-Печерській лаврі (зібрання Миколи Святоші), в Переяславі, Галичі, інших містах Київської Русі. Книжкова майстерня з книгозбіркою була створена в Чернігові.

Бібліотека Ярослава Мудрого не збереглася до нашого часу, безповоротно втрачена значна кількість літературних творів Х-ХІІІ століть. Відомо лише, що існувало не менше 150 рукописів цієї епохи, з яких близько 80 належало до релігійної літератури. Збереглися в основному богослужбові книги, оскільки знаходилися переважно в монастирях, за них перш за все турбувалися служителі церкви. З давньоруських писемних пам’яток збереглися писане у 1056-1057 рр. у Києві уставом «Остромирове Євангеліє», «Ізборник Святослава Ярославовича» 1073 р. та «Ізборник» 1076 р., «Архангельське Євангеліє» 1092р., «Синайський патерик» ХІ ст., «Добрилове Євангеліє» 1164 р.

Монголо-татарська навала, а потім поневолення українських земель польськими, литовськими, угорськими, турецькими та іншими загарбниками призупинили книговидавничий процес на українських землях. Заборони, що стосувалися мови, книжок, змусили освічених людей, які прагнули висловлювати свої думки, оприлюднювати наукові праці, користуючись чужими мовами.

Важливими знахідками археологів, що доповнюють наші знання про поширення в Київській Русі писемності, є берестяні грамоти. До появи паперу берестяні грамоти на Русі посідали таке місце, як і дерев’яні таблички в Римі чи папірус у Єгипті. Берестяні грамоти відкриті вперше у Новгороді, усього їх відомо понад 600. На них видряпані абетки, шкільні вправи, дитячі малюнки, є тут і приватні листи.

Студентам бажано знати, що писемними пам’ятками часів Київської Русі та періоду її феодальної роздробленості є також граффіті. Це написи, видряпані твердими предметами на поверхнях цегли (плінфи), вапняних блоків, штукатурки. Граффіті мають вигляд літер або окремих слів, ліній чи малюнків, але майже всі вони несуть певну смислову інформацію. Серед виявлених відомих написів – граффіті з Софії Київської, руїн стін Успенського собору, Михайлівської церкви, Видубицького монастиря, Кирилівської церкви у Києві, соборів Чернігова, церкви Святого Пантелеймона поблизу Галича. Понад десяток написів, датованих другою половиною ХІІ ст. і зроблених уставним письмометодом, віднайдено у с. Крилосі на Івано-Франківщині.

З появою на Русі писемності, книг з’являється шкільна освіта. Літописне оповідання про Володимира Великого під 988 р. повідомляє, що князь, запровадивши християнство, засновує школу для дітей вищих верств суспільства. Великого значення надавав шкільній освіті Ярослав Мудрий. За часів свого князювання у Новгороді він звелів звести школу і вчити дітей грамоті. Черниця Ганна (Яна) Всеволодівна у 1086 р. заснувала при Андріївському монастирі у Києві школу для дівчат – перше у Європі жіноче училище, де навчали не лише грамоті, а й співу, рукоділлю.

Впродовж ХІ та ХІІ ст. школи, окрім Києва, поширюються по всій Русі, в першу чергу при церквах, монастирях, князівських дворах. В ХІ ст. виникають перші приватні початкові школи. Учителями в тих школах були переважно священики, та і навчання носило церковний напрям. Школярі, крім церковних наук, вчилися писати, рахувати, вивчали грецьку мову та візантійську літературу.

Цікаво, що батьки дітей, яких віддавали до шкільного навчання, неоднозначно сприймали цю новизну. Літопис повідомляє, що матері голосили над своїми дітьми-школярами, неначе над померлими, «еще бо ся бяху не утвердилъ верою». Але шкільна освіта досить швидко поширилася на Русі і незабаром стала суттєвою складовою духовного процесу в державі.

Отже, писемність на Русі з’явилася задовго до запровадження християнства, християнізація ж стимулювала цей процес. Літописання, як і вся література Київської Русі, формувалося і розвивалося в умовах поширення християнської ідеології і православної церкви, прогресувало як вид мистецтва. У Х ст. в Києві запроваджується шкільне навчання дітей, яке згодом поширюється по всій державі.

Вивчаючи четверте питання, потрібно знати: при будівництві житла й оборонних споруд слов’яни споконвіку використовували місцеві матеріали (дерево, глину) та спиралися на традиції, що сягали ще трипільської доби. До прийняття християнства кам’яні будівлі у східнослов’янських землях майже не зводилися.

Християнство потребувало дотримання певних канонів релігійної служби, яка обов’язково мала проходити в храмі. Тому одразу ж після хрещення Русі з’являються й перші церкви: Василівська, побудована з дерева за зразком храму в Корсуні, і Десятинна, або Богородицька – перша кам’яна церква у Києві.

Серед світських кам’яних будівель Києва найвідомішою пам’яткою є збудовані Ярославом Мудрим Золоті ворота, які завершувалися домовою церквою. Ці ворота, реконструйовані 1982 р., досі є окрасою української столиці. Однак першою з відомих досі світською будівлею з каменю в Києві був палац князя Володимира, зведений в кінці Х – на початку ХІ ст. Палац було збудовано з поєднанням візантійських та ранньороманських традицій зодчества.

Студентам варто звернути увагу на те, що у Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі, на 2–4 метри, і широкі фундаменти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика).Стіни мурувалися з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами цементу особливого складу, де основним компонентом служило вапно. Для полегшення будівлі, а також для поліпшення акустики всередині споруди в стінах лишалися порожнечі, утворені закладеними в їх товщу глиняними глечиками.

Зовні церкви майже не прикрашалися. Красу храму створювала гармонія його форми в цілому, яка мала символізувати гармонію світобудови. Для цього ретельно вибиралося місце під будівництво, частіше на узвишші, щоб будову було видно здалеку і на фоні неба. Головним структурним елементом храму був його центральний купол, що розташовувався на восьмикутному або циліндричному барабані над вівтарем у східній частині споруди або в самому її центрі, якщо форма храму була округлою. Зсередини саме тут розміщувався образ Христа-Пантократора, (тобто Вседержителя) З півдня на північ храм перетинав поперечний неф – трансепт, що надавав споруді хрестоподібного вигляду, але цей хрест можна було побачити тільки з неба, оскільки в плані будова мала вигляд квадрата або прямокутника. Такий тип храмової споруди отримав назву хрестово-купольного. Всередині церковні стіни вкривали розписи або мозаїка. Оздоблення частіше за все мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися із орнаментами, відповідно до візантійських традицій. Храмовий простір поділявся на три частини. За вертикаллю верхня частина належала Богові, середня – ангелам, а нижча – святителям з числа людей. Посередником між світами бачилася Божа Матір, що заступалася за грішне людство перед своїм божественним Сином. Типове зображення Богоматері – з піднятими на рівень голови руками – канонічна поза Оранти (Благаючої), оздоблювало завівтарні стіни багатьох храмів Київської Русі.

Студентам слід знати, що перлиною давньоруської архітектури стала церква Святої Софії, будівництво якої було започатковано 1037 р. й тривало 5–7 років поспіль. Вона також зводилася візантійськими майстрами, хоча до будівництва залучалися й місцеві сили. За задумом, Свята Софія мала символізувати Дім Премудрості Божої, Небесної Софії, яку уособлювали і вселенська християнська Церква, як зібрання вірних, і як її прообраз – Матір Божа. Київська Софія будувалася за хрестово-купольною моделлю. П’ять її нефів та тринадцять (на думку деяких реставраторів, – двадцять п’ять) куполів утворювали символ шатра, що повільно підіймається знизу вгору до грандіозного центрального купола, розташованого на величному циліндрі, з прорізями витончених аркових вікон.

З кінця XI ст. в архітектурі настає новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надає їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширенішим стає кубічний однокупольний храм. Перлиною такого типу церков є храм Покрови на Нерлі, закладений 1165 р. Серед багатьох українських однокупольних одним із найцікавіших є собор у Володимирі-Волинському, а також П’ятницька церква у Чернігові.

Студентам варто знати, що розвиток живопису в Київській Русі цілком пов’язаний із поширенням християнства. Оздоблення церков здійснювалося спочатку грецькими й малоазійськими майстрами. З Візантії спочатку завозилися ікони. Так, відому тепер під назвою Володимирської БожоїМатеріікону, яка була копією більш давньої ікони, написаної нібито ще євангелістом Лукою, було подаровано з Візантії молодому тоді Великому київському князю Володимиру Мономаху на початку XII ст. У 1155 р. цей шедевр візантійського іконопису було вивезено з Вишгорода до Володимира-на-Клязьмі князем Андрієм Боголюбським.

З другої половини ХІ ст. при давньоруських монастирях починають плідно працювати й власні іконописні майстерні. І хоча в ті часи живописці не підписували своїх робіт, а лишали тільки знаки приналежності ікони до тієї чи іншої майстерні, до нас дійшли імена київських іконописців Григорія та Аліпія, що жили на межі XI–XII ст. при Києво-Печерській лаврі – одному з найбільших центрів іконопису (їх твори не збереглися).

Мистецтво масштабних мозаїчних композицій, як і саме слово “мозаїка”, також прийшло з Візантії. Це мистецтво й сьогодні справляє на людину неабияке враження, а для середньовічних русичів воно було наочним дивом. Мозаїка несе в собі ідею гармонійної єдності безлічі різноманітних одиничних компонентів, їх стрункої організації в цілісну картину, де кожен камінчик взаємодіє із сусідніми і взаємодоповнює їх, не втрачаючи своїх одиничних властивостей – кольору і блиску.

Безперечно, мозаїка “Нерушимої стіни” і виконані місцевими київськими майстрами мозаїки Михайлівського Золотоверхого монастиря (1113 р.), 1934 р. вивезені до Москви, є перлинами давнього вітчизняного мистецтва, здатними задовольнити найвибагливіші художні смаки як минулого, так і майбутнього.

Але оскільки мозаїки були досить дорогими у виконанні, більшість зображень у храмах і в князівських палатах (до нашого часу, на жаль, не збереглися) виконувалися у вигляді розписів фарбою – фресок. Майстри фрескових розписів працювали не лише над релігійними сюжетами. Світськими за характером були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а в церквах з’являлися розписи, побутові за тематикою, наприклад, сцени полювання та княжого життя в галереях Київської Софії (на мал. праворуч – фрагмент фрески з портретом княжича). Серед інших малюнків тут можна було зустріти й зображення виступу скоморохів, і це не дивно. Храм на той час був не лише місцем молитви, сюди приходили, як у клуб, проводити години дозвілля.

 

1.Які особливості скіфо-сарматської культури?

2.Які характерні ознаки язичницьких релігійних поглядів східних слов’ян?

3.За якихумов культура Київської Русі досягла світового рівня?

4.Яким чином проникала антична культура на Русь?

5.Чи можна вважати літописи історичним твором?

6.Як розвивалась архітектура та мистецтво Київської Русі?

 


Читайте також:

  1. IV. Питання самоконтролю.
  2. V. Питання для самоконтолю
  3. V. Питання туристично-спортивної діяльності
  4. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
  5. А.1 Стан , та проблемні питання застосування симетричної та асиметричної криптографії.
  6. Актуальні питання управління земельними ресурсами та їх охорони
  7. Аналогія права - вирішення справи або окремого юридичного питання на основі принципів права, загальних засад і значення законодавства.
  8. Бесіда за запитаннями.
  9. В лекції висвітлюються питання використання мережних структур, їх недоліки та переваги.
  10. Виділення в природних комплексах незвичайних, унікальних ділянок і явищ і питання їх збереження.
  11. Висновок з 1 питання
  12. Відповідаючи на питання, будьте впевнені в своїй перемозі і все у вас вийде.




Переглядів: 508

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Витоки української культури. Культура Київської Русі. | Проблемно-пошукові питання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.02 сек.