• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Лікування пролежнів

Лікування пролежнів проводять з урахуванням стадії розви­тку патологічного процесу. Основні принципи лікування пролеж­нів:

• усунення зовнішнього тиску і запобігання подальшому по­ширенню некрозу;

• захист прилеглої шкіри й рани від інфекції;

• загальне та місцеве застосування препаратів, які покращу­ють кровопостачання і трофіку тканини;

• видалення некротичних тканин (хірургічна некректомія, аутолітична або ензиматична санація);

• підтримання в рані вологого средовища та нормальної тем­ператури; стимуляція репаративних процесів; знеболення.

У І і II стадіях лікування спрямоване на захист шкіри від ін­фекції та покращання трофіки тканин з метою запобігти розви­тку некротичних процесів або їхньої мінімізації.

У III і IV стадіях основна увага приділяється очищенню рани від некротичних тканин, 'профілактиці інфекції, підтриманню вологого середовища в рані, стимуляції репаративних процесів.

Для лікування пролежнів застосовують різні зовнішні засоби: мазі на основі антибіотиків (бацитрацин, гараміцин, кліміцин, далацин-ц, імекс, лінкоміцинова мазь, синтоміцинова емульсія, банеоцин, драполен, дермазин); мазі з протизапальною дією і ті, що покращують регенерацію (лінімент Вишневського, вінілін, левомеколь, левосин, діоксизоль, трофодерміп, вулнузан, мети-лурацил, пропоцеум, пантеноль); мазі з протеолітичною (іруксол, фібролан, профезим, віпросал) і анальгезивною дією (фастин, меновазин, альгезал).

Пов'язки, які застосовують для лікування пролежнів, повин­ні відповідати таким вимогам: захищати рану від забруднення та інфекції; сприяти підтриманню вологи та нормальної температу­ри в рані; адсорбувати надлишок ексудату; забезпечувати макси­мально можливу активність хворого. Пов'язка може виконувати і спеціальні функції залежно від необхідності: при кровотечі ви­користовують пов'язки з розчином адреналіну гідрохлориду або з гемостатичною губкою; дезодоруючий ефект надають пов'язки з сорбентами, активованим вугіллям (у вигляді верхнього сухого шару), гелем метронідазолу; знеболювального ефекту можна до­сягти, застосовуючи для пов'язки 0,1 % суміш морфіну гідрохло­риду з гелем або маззю тощо. Для запобігання приклеюванню пов'язки до рани застосовують мазі (левоміколь, левосин, діокси­золь тощо), гідрогелі, гідрополімери.

Особливу увагу потрібно приділяти особистій гігієні пацієнтів і дотриманню правил асептики. Незважаючи на тяжкість стану пацієнтів, слід організувати регулярне обмивання тіла теплою во­дою 1—2 рази на день і ретельне підмивання після кожного акту дефекації та сечовипускання з наступним обробленням шкіри кремами і мазями. Враховуючи те що хворі особливо піддаються ' інфекції, необхідно суворо дотримуватися правил асептики при всіх процедурах і захищати хворих від небажаного контакту з но­сіями інфекції з боку доглядальників, родичів або відвідувачів.

Некроз шкіри, що настав, загрожує дуже повільним відторг­ненням з утворенням виразки, що не гоїться і становить загрозу інфікування, виникнення вологої гангрени. Щоб уникнути цьо­го, ділянки шкіри з ознаками початку некрозу кілька разів на день змащують концентрованим розчином калію перманганату.

Для хворих з метастазами в хребет або трубчасті кістки м'які і пружинні матраци посилюють больові відчуття. Цим хворим необхідне жорстке ліжко, найкраще — тонкий поролоновий або во­лосяний матрац, що не прогинається, на дерев'яному щиті або дерев'яній кушетці. Простирадла мають бути без швів. Натільна білизна — вільна, така, що легко знімається.

Паліативна допомога при великих ускладнених ранах

Найпоширеніша причина ускладнених хронічних ран в онко­логічній практиці — це ракові розростання. Вони є первинною або вторинною злоякісною пухлиною, яка утворює виразку. На­слідки — біль, ексудація, кровотеча, інфікування, неприємний запах. Кожен випадок злоякісної виразки унікальний і вимагає індивідуального підходу. Оскільки рани зі злоякісними розрос­таннями гояться рідко, основною метою лікування злоякісної ви­разки є контроль симптомів, покращання якості життя та забез­печення психологічного комфорту пацієнта. Способи лікування та використовувані перев'язувальні матеріали вибираються за­лежно від характерних для цього випадку симптомів.

За наявності кровотечі використовують альгінати. їх наклада­ють на ділянки відкритих ран, що кровоточать. Щоб уникнути болю й додаткової кровотечі при зміні пов'язки, слід не допуска­ти пересихання альгінату і прилипання його до рани. Для цього при зміні пов'язки її необхідно заздалегідь зволожити невеликою кількістю стерильного ізотонічного розчину натрію хлориду.

Якщо кровотеча рясна, слід вжити екстрених заходів, напри­клад, виконати місцеву аплікацію розчину адреналіну або гемос­татичної губки. Свербіж часто виникає, коли ракові вузли почи­нають розвиватися під шкірою. У цьому разі застосовують по­в'язки з гідрогелем, які справляють охолоджувальну дію, причо­му ефект посилюється, якщо перев'язувальний матеріал збері­гався в холодильнику. Слід накласти серветку з гідрогелем на поверхню рани та покрити ще одним перев'язувальним шаром, використовуючи, наприклад, серветку Те^асіегт або будь-яку плівку (наприклад, плівку для упаковки харчових продуктів). Цей другий шар щільно прикріплюють по краях, щоб гідрогель не висихав. Якщо з рани виділяється велика кількість ексудату, слід накласти ще й абсорційний шар, а потім щільно зафіксувати пов'язку.

Щоб зменшити свербіж, можна також використовувати зволо­жувальний крем з додаванням ментолу (2—3 рази на день або час­тіше, якщо це необхідно).

Неприємний запах виникає найчастіше в результаті того, що пнаеробні бактерії розкладають жирні кислоти у змертвілих тка-ішнах, тому важливо своєчасно видаляти некротичні кірки. Для усунення неприємного запаху використовують метронідазол. Може допомогти як системне застосування цього препарату, так і зовнішнє застосування 0,8 % гелю метронідазолу, але гель менш ефективний. Гель метронідазолу можна змішувати в рівних про­порціях з гідрогелем або з гідроколоїдним гелем. Також можна використовувати пов'язки з товченим вугіллям. Причому вугіл­ля завжди повинне використовуватися як другий шар пов'язки, оскільки просякання вугілля рановим ексудатом робить його не­ефективним. При обробці інфікованих ранових поверхонь з виді­ленням ексудату можна застосовувати йодовідон, а також абсорб­ційні матеріали, наприклад альгінати, гідроколоїд або абсорційні прокладки. Може також знадобитися системне застосування ан­тибіотиків.

Біль у пацієнта з великими ранами може бути хронічним або виникати тільки під час зміни пов'язки. Передусім лікар повинен підібрати адекватне знеболення.

Зовнішнє застосування суміші морфіну (при концентрації морфіну до 0,1 %) з відповідним кремом або гелем-носієм може забезпечити належний знеболювальний ефект протягом 8 год. У іншому разі необхідно або запобігти прилипанню пов'язки до рани, або підібрати пов'язку іншого зразка. Якщо з перев'язу­вального матеріалу доступні лише марлеві серветки, щоб запобіг­ти прилипанню, слід нанести на них вазелін або олію. Лікувальні 'мазі перешкоджають прилипанню пов'язки і водночас допомага­ють усунути інфекцію.

При догляді за пацієнтами з ускладненими великими ранами медсестра повинна робити все можливе, щоб запобігти ускладнен­ню, тобто дотримувати при зміні пов'язки принципів асептики, а також робити все, щоб звести біль до мінімуму. Хворий потребує психологічної підтримки під час зміни пов'язки. Якщо вигляд рани неприємний для пацієнта, потрібно прикрити рану при перев'язці або покликати помічника, який відволікав би хворого, наприклад, тримаючи його за руку або розмовляючи з ним.

Важливо, щоб пацієнти уважно стежили за своєю зовнішніс­тю, зокрема, за зачіскою, одягом, а жінки — і за макіяжем. За­вдання медсестри — підтримувати їх у цьому і не забувати зроби­ти комплімент.

Необхідно заохочувати пацієнтів бути якомога більше неза­лежними і рухливими. А також сприяти тому, щоб вони спілку­валися з оточуючими — сім'єю, друзями, іншими хворими.

Правила асептики

Дотримання правил асептики — необхідна умова для запобі­гання інфікуваннюта успішного лікування пацієнтів з великими ускладненими ранами.

Джерелами інфікування можуть стати хвора людина, зараже­ні ним предмети, його постільна білизна, використані перев'я­зувальні матеріали, мазі й рідини. Зараження може виникнути в результаті прямого контакту з патогенними організмами через дефект на шкірі, наприклад, при контакті ранової поверхні з фе­каліями хворого, із зараженими інструментами, при інвазивних процедурах, через стому і т. д.

На поширення інфекції впливають фізичний стан пацієнта, якість харчування, ступінь контакту з інфікованою людиною, до­тримання пацієнтом правил гігієни. Вологе і тепле середовище ідеальне для розвитку інфекції. Деякі методи лікування, напри­клад, хіміотерапія або променева терапія, а також стероїдна тера­пія можуть призвести до зниження імунітету в пацієнта.

Щоб уникнути або знизити ризик поширення інфекції, мед­персоналу слід дотримуватися певних правил. Необхідно ретель­но мити руки до й після роботи з пацієнтом. Не слід кидати бруд­ну білизну на підлогу, стільці або класти її на інші ліжка.

Необхідно упевнитися в тому, що використані памперси і пе­люшки не потрапили в кошик для брудної білизни. Медперсонал повинен одягатися чисто й охайно, закочувати рукави, застібати халат, акуратно прибирати довге волосся.

При поганому самопочутті слід уникати контакту з пацієнтом. Це запобігає як інфікуванню пацієнта, так і можливому захворю­ванню самого медпрацівника, ослаблений організм якого не здат­ний чинити опір зовнішній інфекції.

Медсестра повинна упевнитися, що кожен пацієнт має влас­ний рушник, мочалку, посуд, стежити за тим, щоб особисті пред­мети хворого не використовувалися іншими пацієнтами.

Необхідно ретельно дотримуватися правил утилізації вико­ристаного матеріалу, роздавання їжі та годування пацієнтів.

При перев'язці ран слід застосовувати відповідну для кожного окремого випадку асептичну техніку, щоб процедура була безпеч­ною і для медика, і для пацієнта. Якщо хтось із пацієнтів заразив­ся, потрібно негайно доповісти про це лікарю та сприяти тому, щоб пацієнтові було призначено адекватне лікування.

Медперсоналу слід ретельно стежити за своїм здоров'ям, пра­вильно харчуватися, дотримуватися графіка профілактичної іму­нізації, режима сну й правил особистої гігієни. Якщо робочий одяг забруднився під час перев'язування пацієнта, його необхідно змінити.

Гігієнапацієнта

Кожна людина — індивідуальність. Відповідно його уявлення про чистоту та гігієну також індивідуальні і можуть не збігатися з думкою медсестри, яка, перш за все, турбується про безпеку се­редовища, в якому перебуває пацієнт. Тому медсестра повинна розпитати хворого про його звичний режим, оцінити його стан і здатність самостійно дотримувати гігієни. її завдання — досягти компромісу з пацієнтом в такому разі. На рівень дотримання па­цієнтом правил гігієни впливають соціальні, чинники, його фізич­ний і психологічний стан, терапія, що проводиться.

Завдання медсестри — пояснити пацієнтові необхідність до­тримувати особистої гігієни. Вона повинна оцінити його стан і ви­значити чинники, що перешкоджають дотриманню гігієни. Слід допомагати пацієнтові при виконанні гігієнічних процедур конт­ролювати біль і нудоту, більше спілкуватися з пацієнтом, сприя­ти зростанню самоповаги. Слід робити перев'язку так часто, як це необхідно (якщо з'являється неприємний запах). При перев' язках та гігієнічних процедурах потрібно намагатися позбавити пацієн­та від неприємного видовища (коли він бачить пошкоджені части­ни свого тіла). При виконанні процедур важливо зрозуміти ба­жання пацієнта залишитися на самоті. Слід спонукати членів сім'ї хворого допомагати йому при виконанні гігієнічних проце-

Медсестра повинна постійно спостерігати за станом шкіри па-ціента, особливо в ділянках, схильних до стиснення: чи є почер­воніння, сухість і тріщини, чи немає в складках шкіри ознак мі­козу. Необхідно очищати шкіру, змінювати одяг і постільну бі­лизну пацієнта моментально після забруднення, обережно пере­міщувати нерухомого пацієнта.

Закреп і діарея в інкурабельних хворих

Закреп і діарея часто супроводжують онкологічні захворюван­ня. Закрепом називають стан, коли евакуація твердих калових . мас відбувається рідше, ніж це необхідно. Норма для кожного конкретного пацієнта може бути різною, адже навіть у здорових людей дефекація не завжди здійснюється щодня, проте евакуація калових мас рідше трьох разів на тиждень може бути визнана нормальною лише в 1 % випадків. Для тих онкологічних хворих, які приймають опіоїдні препарати й зазнають впливу багатьох ін­ших супутніх чинників, дуже важливий постійний контроль над обставиною, що склалася.

Закреп може зумовлювати появу загрозливих вторинних симптомів. Наприклад, затримку сечовипускання або кишкову непрохідність. При кишковій непрохідності фекалії заповнюють пряму, товсту, а інколи навіть сліпу кишку. Поки калові маси контактують зі слизовою оболонкою, рідина з них абсорбується, унаслідок чого вони стають дуже твердими.

Поступово маса фекалій стає настільки великою, що видалити їх стає фізично неможливо. Розрідження верхніх фекальних мас у результаті функціонування бактерій може спричинювати діа­рею і так зване підтікання фекалій, коли пацієнт скаржиться на появу рідкого калу в невеликих кількостях після відсутності де­фекації протягом тривалого періоду. Це може супроводжуватися спазматичним ректальним болем, тенезмами (тривалими болю­чими позивами до дефекації), здуттям живота, нудотою, блюван­ням; у пацієнтів похилого віку із запущеною стадією хвороби мо­же розвинутися делірій і виникнути затримка сечовипускання.

Щоб вирішити проблему, необхідно перш за все ретельно про­аналізувати всю наявну інформацію з історії хвороби про методи лікування, використовувані препарати, про звичайний режим дефекації. На підставі цих даних слід визначити норму та відхилен­ня від норми в минулому й нині. Потім провести ректальне дослі­дження (щоб встановити наявність твердих калових мас), абдомі­нальну пальпацію (твердий кал може бути виявлений по всій довжині кишок), узяти до уваги скарги пацієнта на які-небудь симптоми, описані вище.

Необхідно продумати план втручань, враховуючи стан хворо­го. Так, пацієнт, близький до смерті, потребує догляду, спрямова­ного на усунення симптомів, що завдають незручність або страж­дання.

Активне лікування може включати зміну раціону харчування пацієнта — споживання більшої кількості рідини, волокнистої їжі (фруктів, зелених овочів, натуральних сухих сніданків), а та­кож приймання проносних засобів.

Проносні засоби поділяються на:

• стимулювальні (підвищують перистальтику);

• такі, що розм'якшують кал;

• осмотичні засоби.

При непрохідності кишок приймати стимулювальні проносні

засоби не можна.

До засобів, що підвищують перистальтику, належать бісако-дил (у свічках або таблетках перорально), натрію пікосульфат (гу-

талакс), сенаде.

До засобів, що розм'якшують кал, — натрію докузат (норга-

лакс).

До осмотичних засобів належать: лактулоза, магнію гідро­ксид (магнезійне молочко) і магнію сульфат.

Необхідні втручання можуть включати введення в пряму киш­ку свічок з бісакодилом 1 раз на день (якщо контакт зі слизовою 'оболонкою прямої кишки неможливий, то слід призначати пре­парат перорально), а також клізми (при закрепі краще зробити олійну клізму, причому для кращого розм'якшення калових мас залишити її на всю ніч).

За потреби можна також використовувати мануальний спосіб евакуації фекалій; доти, поки кишки достатньо не спорожняться. Щоб запобігти повторному закрепу, слід продовжувати прийман­ня проносних засобів. Будь-який пацієнт, що приймає опіоїдні знеболювальні препарати (слабкі опіоїди можуть бути причиною закрепу так само, як і сильнодіючі), повинен для профілактики

вживати проносний засіб. Інколи пацієнтові перед евакуацією кишок слід прийняти реланіум.

Завдання медичного персоналу — допомогти пацієнту вирі­шити цю проблему, навчити пацієнта, підбадьорити його. Здій­снюючи догляд за пацієнтом, що страждає на закреп, медсестра повинна негайно реагувати на прохання про допомогу при дефе­кації. Необхідно (якщо це можливо для пацієнта) допомогти йому сісти на стілець, щоб поза була зручнішою. Краще поставити ноги пацієнта на спеціальну підставку — це допоможе напружити м'язи живота. Слід залишити пацієнта на самоті.

Медсестра повинна розповісти пацієнтові про режим харчу­вання, який допоможе запобігти закрепу; навчити того, хто за­ймається приготуванням їжі (якщо пацієнт перебуває вдома), ко­ригувати меню, включати до нього продукти з високим вмістом волокон.

Причини закрепу:

1. Нерухомість і/або недостатня рухливість.

2. Неможливість залишитися на самоті.

3. Слабкість.

4. Опіоїди.

5. Порушення свідосмості:

— деменція;

— церебральна неоплазма.

6. Гіперкальціємія.

7. Патологія кишок.

8. Пухлини як причина кишкової непрохідності.

9. Паралізація.

10. Паралітична непрохідність кишок.

11. їжа і пиття:

— дегідратація як результат блювання, поліурії, обмеже­ного споживання води.

12. Медичні препарати:

— антихолінергічні засоби;

— діуретики;

— трициклічні сполуки (амітриптилін);

— НПЗП;

— антагоністи серотоніну.

13. Біль або страх перед болем; геморой.

Симптоми закрепу у пацієнтів:

1. Тверді калові маси погано виходять або при сильній непро­хідності при спробі дефекації виходить рідина.

2. Зміни у функціонуванні кишок (немає дефекації більше ніж 3—4 днів).

3. Здуття живота.

4. Біль спазматичний (коліки).

5. Проблема із сечовою системою (затримка сечовипускання,

нетримання). ^!

6. Поганий апетит (можлива нудота).

7. Можливий делірій у пацієнтів похилого віку; супроводжу­ється затримкою сечовипускання.

Діарея — це збільшена частота дефекації і/або розрідження калових мас. Якщо цей процес інтенсивний, його можна охарак­теризувати як фекальне нетримання. Існує багато потенційних

причин діареї.

Для об'єктивної оцінки ситуації необхідно проаналізувати іс­торію хвороби, методи лікування, лікарські засоби, що прийма­ються пацієнтом; узяти до уваги відомості про частоту й тип дефе­кації, тривалість симптомів, встановити, що є нормою для кон­кретного пацієнта, чи немає в пацієнта ознак дегідратації. Слід провести пальпацію черевної порожнини, щоб визначити наяв­ність або відсутність у пацієнта непрохідності кишок, здійснити спостереження за станом калу, чи немає відхилень від норми (по­ява крові, гною, слизу, неперетравленої їжі).

Потім на підставі результатів обстеження пацієнта й аналізу наявної інформації необхідно спланувати дії. Серед них можуть бути зміни в харчуванні та терапії, дослідження калу на наявність мікроорганізмів і їхні реакції на дію антибіотиків, призначення медичних препаратів для лікування діареї.

Продукти харчування, які посилюють діарею: свіжі й сушені фрукти, горіхи, свіжі овочі, квасоля, сочевиця, цибуля, салати з майонезом, гострі блюда з приправами, свіжі овочі, усі злакові сухі сніданки, продукти з непросіяного борошна, алкоголь, кава (кофеїн), свіжий фруктовий сік.

Підбір медичних препаратів для лікування діареї може здій­снюватися як з урахуванням специфіки онкологічного захворю­вання, так і без нього. Так, для лікування діареї при гострому променевому ентериті можуть бути призначені НПЗП, за наявності інфекції — відповідні антибіотики, при стеатореї (для під­шлункової залози) — креон. Існують також неспецифічні засоби для лікування діареї, наприклад, адсорбенти (каолін, крейда), гідрофільні засоби, висівки, лоперамід (іммодіум), октреотид, опіоїди (морфіну гідрохлорид, кодеїн). У кожному конкретному випадку лікування закрепу має індивідуальний характер. За на­явності органічних перешкод, які утруднюють пасаж калових мас, що загрожуює розвитку кишкової непрохідності, насампе­ред треба розглянути питання про необхідність хірургічного втру­чання (колостомія, міжкишковий анастомоз тощо). Часто однією з причин закрепу є непухлинна патологія прямої кишки відхід­ника (тріщина, геморой, парапроктит тощо) — у подібних випад­ках необхідне кваліфіковане патогенетичне лікування, спрямо-• ване на знесолення та полегшення акту дефекації.

При нормальній перистальтиці велике значення має врегулю­вання водного режиму (збільшення споживання рідини) і дієта з підвищеним вмістом клітковини (овочі, фрукти, крупи). Показа­ні проносні засоби, підбір яких здійснюється індивідуально. За неускладнених обставин призначають сольові й рослинні пронос­ні засоби, препарати, які збільшують об'єм калових мас. Для під­тримання нормальної функції кишок проносні засоби приймають постійно і регулярно. За потреби застосовують більш сильні пре­парати.

Для усунення закрепу спочатку вживають заходів до спорож­нення прямої кишки: олійна клізма на ніч, очисна клізма; за по­треби доводиться механічно (мануально) видаляти тугі калові маси з ампули прямої кишки. Після спорожнення прямої кишки застосовують проносні свічки й потім переходять до приймання проносних засобів всередину.

Основні проносні засоби, що застосовуються в онкології Препарати, що стимулють перистальтику кишок Бісакодил (бісадил, лаксбене, дульколакс, перилакс тощо): таблетки, драже, свічки. Приймають одноразово 5—15 мг на ніч або вранці до їди. При застосуванні всередину ефект настає про­тягом декількох годин, у вигляді свічок — протягом 20—40 хв. Побічна дія: можливий колікоподібний біль у животі, діарея.

Лаксомаг (магнію гідроксид) — 0,8—1,8 г перед сном, таблет­ки необхідно розжувати.

Лаксофін (магнію гідроксид + парафін рідкий) по 1—2 столо-

пі ложки на півсклянки молока чи води перед сніданком або на

ніч.

Гуталакс, лаксигал (натрію пікосульфат): початкова доза —

10—12 крапель перед сном.

Магнію сульфат (сіль Біттера) — 10—ЗО г на одне приймання

за ЗО хв до їди.

Натрію сульфат (глауберова сіль) — 10—20 г до їди.

Ефект після приймання сольових проносних засобів настає че­рез 0,5—5 год, тому їх краще призначати вранці.

Сенозиди: каліфаг, регулакс, пурсенід, тісасен, екстракт сени тощо — проносні засоби рослинного походження, які одержують із касії вузьколистної. Призначають по 1—2 таблетки після їди ввечері; за потреби дозу можна збільшити у 2 — 3 рази. Ефект на­стає через 8—10 год.

Препарати, які сприяють розм'якшенню калових мас, мають м'яку проносну дію: рицинова олія, вазелінове масло, парафін рідкий приймають по 20—40 мг, ефект настає через 5—б год, можливе приймання протягом декількох днів.

Осмотичні проносні засоби: лактулоза (дюфалак, лізалак, порталак) по 15—45 мл 1 раз на добу під час їди, протягом 3 днів, потім — підтримувальні дози 10—25 мл щоденно.

Препарати, які збільшують об'єм кишкового вмісту: муко-фальк, файберлакс — порошок із насіння подорожника для при­ймання всередину по 0,5—1 столовій ложці, змішують з водою.

Препарати комплексної дії: мусинум — рослинний проносний засіб, призначають по 1—2 таблетці перед сном; депурафлукс — рослинний чай, призначають по 1 чашці натще, вранці або перед сном. Дія препаратів настає через 8—10 год.

Мікроклізми: норгалакс, еиімакс. Ефект розвивається через 5—20 хв після введення препаратів у пряму кишку.

Профілактика закрепів повинна бути активною й постійною, критерієм її ефективності є регулярне спорожнення кишок і задо­вільний стан хворого. Велике значення має створення необхідних умов для нормального акту дефекації, забезпечення спокою.

Догляд за пацієнтом, що страждає на діарею, має свої особли­вості й вимагає від медсестри прояву уваги, турботи, доброти і терпіння. Медсестра повинна негайно реагувати на прохання па­цієнта допомогти йому справити нужду. Для комфорту пацієнта слід залишити його на самоті, а також використовувати освіжу-вач повітря. Необхідно зробити все, щоб запобігти можливому перенесенню інфекції (краще, якщо хворий перебуватиме в окремій палаті).

Слід з'ясувати, чи немає в пацієнта ознак дегідратації, умов­ляти його більше пити, радити, яку їжу потрібно вживати, а від і якої відмовитися; робити все можливе, щоб пацієнт не відчував страху і занепокоєння, почувався спокійно та комфортно.

Деяким пацієнтам, які страждають на тяжку діарею, потріб­ний постійний догляд. Щоб запобігти таким ускладненням, як подразнення, мацерація шкіри або грибкова інфекція (напри­клад, кандидоз), слід надавати хворим постійну підтримку, на­вчати їх заходам самодопомоги.

Комплексне лікування діареї починають із розробки відповід­ної дієти, яка виключає гострі, екстрактивні, смажені та подраз­нювальні страви (слизові супи, варений рис, відварене м'ясо й риба, киселі, висівки та ін.).

Протидіарейні препарати включають в'яжучі й протизапаль­ні засоби, ферментні препарати та препарати, які знижують тонус і моторику кишок, адсорбенти: креои, мезим, панкреатин, панзи-норм, атапільгіт (каопектат, неоінтестопан), деемол, іммодіум, лоперамід,ентеробене, ентерол, активоване вугілля, полівідон, ентеродез, етакридин, капек та ін.

При порушеннях водно-електролітного балансу і кислотно-основного стану крові призначають регідрон (цитраглюкосолін). При дисбактеріозі призначають препарати, які сприяють від­новленню кишкової мікрофлори: бактисубтил, біфідумбактерин, колібактерин, біфікол, лактобактерин, лінекс та ін.

У тому разі, коли причиною діареї є ускладнення променевої терапії, можна призначати НПЗП. За підозри на інфекційний ха­рактер діареї необхідні дослідження мікрофлори кишок, консуль­тація лікаря-інфекціоніста і, за наявності показань, призначення антибіотиків.

Важливе значення має організація правильного догляду за хворими, які страждають на діарею. Бажано помістити пацієнта в окрему провітрювану палату з туалетом і необхідними умовами для забезпечення особистої гігієни. Для малорухомих хворих можна рекомендувати використання памперсів.

Для оцінки результату медсестра повинна акуратно вести за­писи про те, як функціонують кишки, відзначати ефективність режиму лікування, виявляти появу будь-яких ускладнень (на­приклад, дегідратації).

Допомога онкологічним хворим при порушеннях дихання

Задишка — це неприємне відчуття утруднення дихання, яке нерідко супроводжується тривогою. Задишка найчастіше вини­кає або посилюється в останні кілька тижнів перед смертю.

Задишку, як правило, супроводжують такі симптоми, як та-хіпиое (почастішання дихання) і гіперпное (збільшення глибини дихання). Частота дихання у стані спокою при задишці може до­сягати ЗО—35 разів за 1 хв, а фізичне навантаження або стан три­ноги можуть збільшити цей показник до 50—60 за 1 хв.

Проте слід мати на увазі, що ні тахіпное, ні гіперпное не мо­жуть слугувати діагностичними ознаками задишки. Задишка — явище суб'єктивне, тому її (як і біль) слід оцінювати на підставі опису хворим самопочуття.

Дихання людини контролюється дихальними центрами в стовбуровій частині мозку. Об'єм дихання значною мірою визна­чається хімічним складом крові, а темп дихання — механічними стимулами. Підвищення частоти дихання призводить до віднос­ного збільшення мертвого об'єму дихання, зменшення приплив­ного об'єму і зниження альвеолярної вентиляції.

У деяких пацієнтів із задишкою при фізичному навантаженні бувають напади дихальної паніки. Під час цих нападів у хворих виникає таке відчуття, ніби вони вмирають. При цьому страх, зу­мовлений задишкою, а також недостатня обізнаність про цей стан посилюють тривогу, що у свою чергу збільшує частоту дихання і,

як наслідок, задишку.

Причин виникнення задишки багато: вона може бути спрово­кована безпосередньо самою пухлиною, наслідками онкологічно­го захворювання, ускладненнями в результаті лікування, супут­німи захворюваннями, а також комбінацією перерахованих вище

причин.

До причин, спровокованих безпосередньо самою пухлиною, належать: одно- або двобічний плевральний випіт, закупорка го­ловного бронха, інфільтрація легені пухлиною, раковий лімфан-гіт, стиснення органів середостіння, випіт у перикарді, масивний асцит, розтягування живота.

Причини, що є наслідком онкологічного захворювання і/або втрати сил: анемія, ателектаз (часткове спадання легені),легене­ва емболія, пневмонія, емпієма (гній у плевральній порожнині), синдром кахексії, анорексії, загальна слабкість.

Задишку можуть спричинювати такі ускладнення лікування раку, як променевий фіброз і наслідки хіміотерапії, а також су! путні захворювання: хронічні неспецифічні захворювання леге­нів, астма, серцева недостатність і ацидоз.

У разі появи задишки слід пояснити хворому його стан і під­бадьорити його, щоб зменшити відчуття страху та тривоги, а та­кож спробувати змінити його спосіб життя: скласти режим дня так, щоб після навантаження завжди був відпочинок. Лікування залежатиме від причин, що зумовили задишку. Якщо причини виникнення стану зворотні, то допомогти може присутність близьких, заспокійлива бесіда, прохолодне сухе повітря, релак­саційна терапія, масаж, а також такі види лікування, як акупунк­тура, гіпноз.

При дихальній інфекції призначають антибіотики, при хро­нічній закупорці бронхів, спаданні легенів, стисненні органів се­редостіння — муколітики, кортикостероїди (дексаметазон, пред­нізолон); при раковому лімфангіті показана променева терапія, при плевральному випоті — лазерна терапія, при асциті — корти­костероїди, при серцевій недостатності — плевродез, відкачуван­ня рідини, сечогінні засоби, парацентез, переливання крові, інгі­бітори ангіотензин-перетворювального ферменту; при легеневій емболії — антикоагулянти.

Також при задишці можуть допомогти бронходилататори. Морфін зменшує позив до дихання, і його можна використовува­ти для зменшення задишки (якщо пацієнт вже приймає морфін, то слід збільшити дозу на 50 %, якщо пацієнт ще не отримує мор­фіну гідрохлориду, початкова доза — 5 мг кожні 4 год). Діазепам (реланіум) застосовується, якщо хворий переживає тривогу. По­чаткова доза препарату — 5—10 мг на ніч (2—3 мг для пацієнтів похилого віку). Після декількох днів, якщо у хворого виникне надлишкова сонливість, можна знизити дозу. Кисень також може бути корисним, якщо вдихати його за декілька хвилин до і через декілька хвилин після фізичного навантаження.

Медсестра повинна постійно контролювати, наскільки задо­вольняються щоденні потреби хворого (умивання, їжа, пиття, фі­зіологічні потреби, потреба в русі). Необхідно або запобігати за­дишці, щоб пацієнт задовольняв свої потеби сам, або забезпечува­ти йому належний догляд.

Медсестрі слід знати про причини задишки і застосовувати відповідне лікування. При інфекції органів дихання необхідно повідомити про це лікарю, забезпечити хворого плювальницею для збирання мокротиння, зробити все, щоб скоротити до мініму­му ризик поширення інфекції, надати пацієнтові положення, що ішриятиме кращій вентиляції легенів, а також застосувати посту-| тльний дренаж.

При догляді за хворим із задишкою медсестрі слід зберігати Оїгокій і впевненість у собі, не можна залишати пацієнта на само­ті. Йому необхідно створити максимально комфортне середовище — відчинити вікна або поставити поруч вентилятор, а також на­дати можливість легко подати сигнал тривоги. Слід заохочувати пацієнта робити дихальні вправи та. навчити його техніці релак­сації.

Медсестрі слід також заздалегідь навчити хворого, як контро­лювати дихання під час нападів дихальної паніки. Під час нападу необхідно забезпечити хворому спокійне середовище. Також може допомогти приймання діазепаму на ніч (5—10 мг).

Гикавка — це патологічний дихальний рефлекс, що характе­ризується спазмом діафрагми, який призводить до різкого вдиху і швидкого зімкнення голосових складок з характерним звуком.

Потенційні причини виникнення гикавки різноманітні. При раку в пізніх стадіях, гикавка переважно зумовлена розтягуван­ням шлунка (у 95 % випадків), подразненням діафрагми або діа-фрагмального нерва, токсичними ефектами при уремії та інфек­ції, пухлиною центральної нервової системи.

Можливо застосування методів екстреного лікування — сти­муляції гортані, масажу місця з'єднання твердого й м'якого під­небіння за допомогою палички з ватою, застосування м'язових релаксантів, а також скорочення розтягування шлунка, підви­щення парціального тиску вуглекислого газу в плазмі. Скоротити розтягування шлунка можна за допомогою м'ятної води (крапну­ти у воду), яка сприяє відрижці надлишку шлункового газу за­вдяки розслабленню нижнього стравохідного сфінктера; мето-клопраміду (церукалу), який скорочує нижній стравохідний сфінктер і прискорює спорожнення шлунка, а також засобів, що зменшують кількість газів (наприклад, диметикон). При цьому м'ятну воду й церукал не можна приймати одночасно.

Підвищити парціальний тиск вуглекислого газу в плазмі мож­на за допомогою зворотного вдихання повітря, видихнутого в па­перовий мішок, або затримки дихання.

Серед м'язових релаксантів найбільш ефективні баклофещ (10 мг всередину), ніфедипін (10 мг всередищ'), діазепам (2 мг всередину).

Центрального пригнічення рефлексу гикавки можна досягля за допомогою приймання галоперндолу (5—10 мг всередину) або! хлорпромазину (аміназину) (10—25 мг всередину).

Більшість же «засобів бабусь» від гикавки полягають у пряД мій або в непрямій стимуляції гортані; наприклад, швидко про-1 ковтнути дві чайних (з верхом) ложки цукру, швидко випити дві 1 маленькі чарки лікеру, проковтнути роздроблений лід, кинути І холодний предмет за комір сорочки (блузи).

Шумне дихання (передсмертні хрипи) — звуки, які утворю-Я ються в процесі коливальних рухів секрету в нижній частині | глотки, в трахеї та в головних бронхах за рахунок вдихів і види- ] хів і не обов'язково є ознакою близької смерті. Шумне дихання І характерне для хворих, які дуже слабкі, щоб відкашлятися. У цьому разі необхідно покласти хворого на бік, щоб поліпшити дренаж дихальних шляхів. Навіть невелика зміна положення може значно заспокоїти дихання.

Знизити виділення секрету допоможе гіосцину бутилбромід (бускопан, спаніл).

Також дуже важливий правильний догляд за порожниною ^: рота, особливо якщо хворий дихає через рот. Оскільки в цьому разі пацієнт відчуває сильну сухість у роті, слід періодично про­тирати порожнину рота хворого вологим тампоном і наносити на губи тонкий шар вазеліну. Якщо хворий може ковтати, слід дава­ти йому помалу пити.

Дуже важливо приділяти увагу родичам пацієнта, за можли­вості пояснити їм суть того, що відбувається, забезпечити психо­логічну підтримку й навчити правилам догляду за хворим.

Шумне та часте дихання вмираючого — явище, яке свідчить про останню спробу організму боротися з необоротною терміналь­ною дихальною недостатністю. Виникає враження нелюдських страждань пацієнта, що нерідко зумовлює сильний стрес у близь­ких і сусідів по палаті. При цьому закупорки дихальних шляхів може й не бути.

У подібних випадках медсестрі, перш за все, слід досягти змен­шення частоти дихання пацієнта до 10—15 за 1 хв за допомогою внутрішньовенного або внутрішньом'язового введення морфіну.

-------------------------------------—.....-----------------------------------— ■ ■--------------------------------------""-^------------------------------------------— ■..... ■ —------------------------------

Потрібно дво- або триразове збільшення дози морфіну порівняно з дозою, яка була потрібна для знеболення. При надмірних рухах плечей і грудної клітки можна ввести пацієнтові мідазолам (10 мг підшкірно, а потім кожну годину за потреби) або діазепам (10 мг инутрішньом'язово).

Кашель — це складний дихальний рефлекс, завдання якого — н н вести сторонні частинки й надлишок мокротиння з трахеї і бронхів. Кашель — певний захисний механізм. Проте тривалі на-шіди кашлю виснажують і лякають, особливо якщо кашель по­силює задишку або пов'язаний з кровохарканням. Кашель також може призвести до нудоти та блювання, кістково-м'язового болю і навіть до перелома ребер.

Кашель буває трьох типів: вологий кашель (ефективним засо­бом відкашлювання); вологий кашель, але хворий дуже слабкий, щоб відкашлятися; сухий кашель, тобто мокротиння не вироблясться.

Основні причини кашлю можна умовно поділити на три гру­пи: вдихання сторонніх частинок, надмірна бронхіальна секреція й аномальна стимуляція рецепторів у дихальних шляхах, наприк­лад, за рахунок дії антигіпертензивних ліків, таких як каптоприл

і еналаприл.

При раку в пізніх стадіях кашель може бути викликаний серцево-легеневими чинниками — уведенням рідин через ніс, ку­рінням, астмою, хронічними обструктивними захворюваннями легенів, серцевою недостатністю, інфекцією органів дихання, пухлиною легенів і середостіння, паралічем голосових зв'язок, раковим лімфангітом, плевральним і перикардіальним випотом, а також причинами, пов'язаними з патологією стравоходу (шлун-ково-стравохідний рефлюкс), аспірацією при різних патологіч­них станах (нервово-м'язові хвороби, розсіяний склероз, інсульт).

Лікування кашлю залежить як від причини, так і від мети лі­кування. Наприклад, мета лікування кашлю у вмираючих — створення їм максимального комфорту. При цьому слід усувати лише зворотні причини. Так, істотний протикашльовий ефект від припинення куріння настає через 2—4 тиж. Але чи проживе хво­рий цей термін?

Є досить широкий вибір заходів і ліків, що полегшують ка­шель. Серед них: парові інгаляції з бальзамом (ментоловим, евка­ліптовим), бромгексин, подразнювальні муколітики (зменшують утворення в'язкого бронхіального секрету, але подразнюють сли­зову оболонку шлунка й можуть спричинювати нудоту і блюван ня) — калію йодид, антиструмін, йодид 100/200; хімічні муколі тики (змінюють хімічний склад мокротиння і таким чином зни жують його в'язкість): наприклад, ацетилцистеїн (АЦЦ), а також центральні протикашльові препарати — кодеїн, морфін.

Серед нелікарських заходів треба відзначити надання пацієн­тові зручної для відкашлювання пози, навчання його ефективно­му відкашлюванню, уникати чинників, що провокують кашель. І

Медсестра має бути пильною стосовно виявлення ознак інфек­ції дихальних шляхів і ускладнень, а в разі їхньої появи — негай­но повідомляти лікаря. Потрібно допомагати хворому при здій­сненні гігієни порожнини рота, а за появи перших ознак стомати­ту проводити необхідні лікувальні заходи.

Допомога пацієнтові при нудоті та під час блювання

Нудота — неприємне суб'єктивне відчуття наступаючого блю­вання. Блювання — рефлекс форсованного виділення вмісту шлунку через рот (рис. 3). Нудота може бути центрального або периферійного генезу (по­дразнення рецепторів тригерної зони в четвертому шлуночку або, Відповідно, подразнення рецепторів травного тракту). Протиблю-иотні засоби діють на рецептори різних рівнів, тому використан­ня двох і більше протиблювотних засобів з різним механізмом дії с иигідним і раціональним підходом до контролю нудоти та блю-ііаиия. Вибір протиблювотного препарату залежить від причини нудоти й блювання.

Для того щоб встановити причину (або причини) появи цих симптомів, необхідно обстежити пацієнта і чітко проаналізувати стан.

Якщо в пацієнта переважає блювання (зі слабким відчуттям нудоти або взагалі без нудоти), то воно може бути спричинене:

— по-перше, затримкою евакуації їжі зі шлунка і в цьому разі супроводжується печією, гикавкою та відчуттям переповнення. Можлива й така причина, як пухлина шлунка або непрямий тиск прилеглої пухлини, а також асцит і гепатомегалія (збільшення печінки);

— по-друге, блювання може спровокувати шлунковий стаз унаслідок прийняття медичних препаратів (таких як хлорпрома-зин, амітриптилін, опіоїди);

— по-третє, причиною регургітації неперетравленої їжі і ріди­ни після декількох хвилин проковтування може бути непрохід­ність стравоходу через пухлини стравоходу або непрямого тиску пухлин у легенях або бронхах. Пухлини стравоходу примушують пацієнта відригувати достатньо велику кількість в'язкої субстан­ції.

Стравохідні та фарингеальні (глоткові) інфекції, як, напри­клад, кандидоз або вірусні інфекції, цитомегалія, можуть так само негативно впливати на загальний стан пацієнта.

Блювання без відчуття нудоти може зумовлювати підвищений внутрішньочерепний тиск (наприклад, унаслідок церебральної пухлини). Перед нападом блювання пацієнт може відчувати го­ловний біль і підвищену чутливість до світла.

Блювання, що супроводжується незначним відчуттям нудоти, може бути спричинене синдромом шлункового стиснення.

Якщо в пацієнта спостерігається тільки нудота або нудота, що супроводжується блюванням, то ці симптоми можуть бути зумов­лені хімічними чинниками. Таким чинником може бути приймання препаратів, що зумовлюють шлунковий стаз та діють н ділянку блювотного центру (дигоксин, опіоїди, фенітоїн, карба-мазепін, депакін, метронідазол); а також приймання ліків, які можуть провокувати шлунково-кишкове подразнення НПЗП, на­приклад, натрію диклофенак; цитотоксичні препарати; антибіо­тики, що приймаються тривало; мінерали, наприклад, залізо).

До появи подібних симптомів може призвести біохімічний дисбаланс, що настає в результаті уремії, гіперкальціємії (нирко­вої недостатності і метастазів в кістках, дегідратації), а також бактерійні токсини, інфекція, септицемія (зараження крові).

Причиною нудоти і блювання може бути стимуляція провід­них шляхів блукаючого нерва в результаті фарингеального по­дразнення — кандидоз, мокротиння (легенева інфекція, неоплаз­ма), метастази в печінку, з набуханням і, як наслідок, розтягнен­ням слизової оболонки печінки та сечоводу (ниркові камені, ін­фекція, запалення, неоплазма).

Нудота і блювання можуть виникати внаслідок непрохідності кишок (затримки дефекації, неоплазми, що створює прямий або непрямий тиск на кишки). У цьому разі пацієнт щоразу може від-1 чувати нудоту, рідко буває блювання з невеликою кількістю фе­кальної рідини.

Страх і занепокоєння може також спровокувати нудоту та на­віть блювання. Відчуття нудоти і блювання можуть бути зви­чайними реакціями організму на якусь неприємну подію (напри­клад, хіміотерапія). Зумовлювати нудоту можуть і неприємні від­чуття, такі як відчуття вібрації в шлунку (ніби в ньому літають метелики).

Блювотні маси, які мають вид кавової гущі (це кров, видозмі­нена в результаті шлункової секреції) або містять в собі свіжу кров, можуть свідчити про гастрит або з'являтися після промене­вої терапії, прийому алкоголю, медичних препаратів, після хі­міотерапії, а також у результаті пептичної виразки, неоплазми.

Нудота і блювання, що супроводжуються запамороченням при русі, указують на ураження середнього вуха, неоплазму, інфек­цію або хворобу Меньєра (ендолімфатична водянка).

Для того щоб зробити остаточні висновки про причини появи симптомів нудоти і блювання, необхідно проаналізувати методи лікування та інформацію, що міститься в історії хвороби, і відпо­вісти на такі запитання:

1. Де локалізується первинна пухлина і метастази?

2. Які лікарські препарати пацієнт приймає зараз?

3. Чи має пацієнт якісь інші проблеми зі здоров'ям, які могли 0 отити одним з чинників такого стану (наприклад, пухлина в ле-І'іших, яка може стати причиною кашлю, проблеми з нирками,

М,н ісогольна залежність)?

4. Який загальний стан хворого (дегідратація, інфекції, функ­ціонування кишок, чи є проблеми із сечовою системою)?

Потім необхідно проаналізувати всі випадки нудоти і блюван-ин, які виникали раніше, і відповісти на запитання:

1. Чи є якийсь прямий зв'язок між нудотою, блюванням і яко­юсь подією?

2. Чи існують якісь сприятлі для такого стану чинники, на­приклад вигляд і запах їжі, кашель, перев'язка рани, біль?

3. Який вигляд мають блювотні маси? Виходять вони зі шлун­ку чи з травного тракту? Чи містять кров? У якій кількості?

Після того, як проведено ретельний аналіз обставин, необхід­но продумати і спланувати дії, спрямовані на усунення симпто­мів. Слід знизити вплив чинників, які провокують нудоту та блю-ііання. Наприклад, якщо нудоту і блювання спричинює кашель, то слід, провести лікування легеневої інфекції (за її наявності), ішкористовувати медичні препарати, що допомагають зупинити кашель. Якщо причиною є гастрит, то потрібно досягти знижен­ня кислотності шлунка. Можливо, слід припинити вживання препаратів, які подразнюють шлунок (кортикостероїдів, антибіо­тиків, НПЗП). Якщо в пацієнта закреп, то йому потрібно вживати більше рідини і проносні засоби.

Є також лікарські препарати, які полегшують симптоми нудо­ти і блювання. Так, наприклад, галоперидол діє на блювотний центр. Метоклопрамід (церукал) і домперидои (мотиліум) впли­вають на шлунок та кишки, підвищують їхню активність. Про-хлорперазин (метеразин) і хлорпромазин (аміназин) діють на ве­стибулярні ядра (токсичні). Ондансетрон (латран) впливає на блу­каючий нерв (токсичний). Діазепам (реланіум) діє на кору голов­ного мозку, усуває занепокоєння. Кортикостероїди, наприклад дексаметазон, зменшують запалення, знижують внутрішньоче­репний тиск.

Не потрібно нехтувати і нелікарськими заходами усунення нудоти та блювання. Слід потурбуватися про спокійне навколишнє середовище і зменшити вплив тих чинників, які можуть спроч вокувати появу неприємних симптомів. Наприклад, не показуваї ти пацієнтові їжу, яка спричинює в нього нудоту, давати йому легку їжу невеликими порціями.

Здійснюючи догляд за пацієнтом, у якого виникають нудо та блювання, необхідно:

1) потурбуватися про те, щоб запах їжі не досягав пацієнта;

2) переконувати його пити і їсти потрохи, але часто;

3) скласти особливе меню, щоб пацієнт не вживав їжу, яка по силює нудоту і блювання;

4) передбачати появу позивів до блювання, тобто поруч з паці­єнтом постійно має бути спеціальний посуд. Зробити так, щоб па­цієнт міг завжди викликати екстрену допомогу;

5) бути поруч з пацієнтом, коли в нього виникає блювання, за­безпечити, по можливості, максимальний комфорт;

6) запропонувати воду, щоб він міг прополоскати рот;

7) дати протиблювотні препарати (табл. 5), прописані лікарем, проконтролювати ефективність їх дії, доповісти про все лікарю;

8) для медичних препаратів (протиблювотних та ін.) повинна бути відповідна система застосування. Наприклад, не варто при­ймати ліки перорально, якщо це посилює нудоту й блювання;

9) спостерігайте за станом пацієнта, чи немає ознак дегідрата­ції (суха, нееластична шкіра, затримка сечовипускання, голов­ний біль);

10) інформуйте лікаря про кількість і частоту позивів до блю­вання;

11) спостерігайте за станом ротової порожнини хворого, чи не­має ознак стоматиту або езофагіту (біль може виникнути внаслі­док печіння);

12) пацієнтові краще пити газовану воду, наприклад содову. Якщо в пацієнта стоматит або езофагіт, кислих напоїв треба уни­кати;

13) завжди виконуйте свої обов'язки тихо й спокійно, не мету­шіться. Необхідно, щоб пацієнт перебував у максимально ком­фортній обстановці.

Чинники, що впливають на гігієну порожнини рота

Серед цих чинників виділяють:

— спроможність пацієнта самостійно чистити зуби;

— кількість і стан натуральних зубів;

— інфекцію (кандидозний стоматит, виразки);

— дегідратацію (сухість у роті);

— застосування медичних препаратів (морфій, стероїдні пре­парати, антибіотики, антихолінергічні засоби);

— порушення метаболічного процесу: цукровий діабет, запа­лення щоки, анемія;

— застосування таких методів лікування, як хіміотерапія, ло­кальна променева терапія;

— паралізація (прозопоплегія або інсульт);

— локальні пухлини;

— травми, пошкодження;

— наявність у блювотних масах жовчі, фекалій, крові;

— легенева інфекція (неприємний запах із рота; гнійне мокро­тиння).

Здійснюючи догляд за пацієнтом, допоможіть йому дотриму­ватися нормального гігієнічного режиму,

Нйвчіть його основним принципам догляду за порожниною рота, поясніть йому, чому необхідне дотримання цих гігієнічних правил.

Щодня спостерігайте за станом ротової порожнини, язика, пи­тайте пацієнта, чи немає в нього в роті неприємних відчуттів.

Якщо в пацієнта суха поверхня язика, потрібно щоденне чи­щення (2—3 рази) м'якою зубною щіткою з розчином соди. Спро­буйте дати пацієнтові шматочок свіжого ананаса, що містить спе­ціальні ферменти, які допомагають прочищати ротову порожни­ну. Полоскати рот слід після кожного вживанння їжі.

Доцільно використовувати лікувально-профілактичні зубні пасти, які містять антисептики. У разі розвитку інфекції порож­нини рота потрібна консультація стоматолога і призначення про­тизапальних препаратів: амбазон (фарингосепт), біклотимол (гексаспрей, гексадрегіс), гексаліз, інгаліпт, ротокан, себідин, по-лімінерол та ін. Якщо у хворого кандидозний стоматит, викорис­товуйте ністатин, кетоконазол.

Якщо в пацієнта немає зубів, давайте йому протерту їжу, щоб її було легко ковтати.

Якщо в пацієнта сухість у роті, йому слід часто й потрох пити. Давайте хворому маленькі шматочки льоду, газовану воду; Слід виключити антихолінергічні засоби, використовувати вазе лін для змащення губ.

Якщо хворий паралізований (геміпарез), то не забувайте кож­ного разу після їди чистити йому рот.

Догляд за пацієнтами зі стомою

Різноманітні стоми (штучне виведення отвору порожнистого органа на шкіру) виконують хворим онкологічного профілю. Се­ред них розрізняють: годувальні стоми для забезпечення харчування (гастростома, ентеростома); видільні стоми (колостома, ен-1 теростома, цистостома, нефростома); дихальні (трахеостома). Крім того, іноді застосовують штучні зовнішні нориці: жовчні, панкреатичні, плевральні. Будь-яка стома значно впливає на спо­сіб життя хворого, суттєво погіршуючи його якість, тому органі­зація правильного догляду за хворим дає можливість забезпечити вищий рівень його побутової і соціальної адаптації.

Основну увагу треба приділити забезпеченню контролю над стомою, позбавленню від сторонніх виділень і запаху та догляду за шкірою.

За наявності трахеостоми догляд за шкірою здійснюють за до­помогою захисних пом'якшувальних кремів, забезпечують по­стійне видалення мокротиння за допомогою одноразових серве­ток. Трахеостому можна прикрити марлевою пов'язкою, схова­ною за високим комірцем або шийним платком.

Гастро- або ентеростома можна добре приховаюти під одягом, але вимагають серйозного догляду за шкірою, яка зазнає подраз­ливого впливу шлункового або тонкокишкового вмісту. Шкіру в ділянці стоми необхідно регулярно мити теплою водою з милом, обробляти пом'якшувальними протизапальними мазями та кре­мами і покривати шаром захисної мазі. Часта зміна пов'язки дає змогу уникнути запалення і стороннього запаху.

Основою догляду за колостомою на черевній стінці є правиль­не застосування калоприймача. Різноманітні сучасні моделі ка-лоприймачів дають можливість забезпечити досить прийнятний рівень якості життя і соціальної активності хворих. Дуже важли­ва правильна гігієна шкіри навколо колостоми: промивання теплою водою і милом, протизапальні креми і мазі, захисне мазеве

покриття.

Доцільне дотримання спеціальної дієти, спрямованої на про­філактику діареї і забезпечення більш густої консистенції калу. Цьому сприяють: варений рис, макаронні вироби, картопля, бі­лий хліб, банани, яблучний сік, сир. Навпаки, пиво та алкогольні напої, фруктові соки, мінеральні води, квасоля, горох, свіжі ово­чі і фрукти, кофеїновмісні напої, спеції, гострі страви, кисломо­лочні продукти, горіхи, шоколад сприяють газоутворенню та роз­витку діареї.

За наявності сечової стоми більшість проблем пов'язані із за­безпеченням герметичності, запобіганням підтіканню сечі і про­філактикою розвитку інфекції. Наявність постійного катетера в сечовому міхурі може призвести до розвитку циститу, який су­проводжується гематурією і висхідною інфекцією. Для профілак­тики циститу сечовий міхур регулярно (через 1—3 год) промива­ється розчинами антисептиків (фурацилін, бетадин), профілак­тично призначають уросептики (цистон, нітроксолін, фурадонін та ін,). Обов'язковий постійний контроль за прохідністю катете­ра, регулярне промивання і за необхідності його заміна. З метою своєчасної діагностики інфекції через 2—3 дні проводять аналізи сечі. Необхідний також захист шкіри і догляд за нею за допомо­гою мазевих пов'язок.

Велику роль відіграє загальний догляд за хворим: створення умов для самостійного дотримання правил особистої гігієни; ро­зуміння проблем хворого і делікатне ставлення до них; регулярна ванна, душ або загальний туалет тіла в постелі; провітрювання приміщення і застосування дезодорантів. Досвід показує, що при правильному догляді хворі зі стомами можуть цілком адаптува­тись до нових умов і вести активний спосіб життя.

Читайте також:

1. Активні інгредієнти, що входять до складу препаратів для симптоматичного лікування лихоманки.
2. Активні інгредієнти, що входять до складу препаратів для симптоматичного лікування сухого кашлю.
3. Алгоритм бесіди провізора з хворим при виборі безрецептурного лікарстького препарату для симптоматичного лікування закрепу
4. Алгоритм вибору групи ЛП для самолікування діареї
5. Алгоритм здійснення фармацевтичної опіки пацієнта з печією при виборі безрецептурного препарата для симптоматичного лікування цього симптому поданий на мал. 19.
6. Алгоритм розпитування провізора хворого при виборі безрецептурного препарату для лікування болю в суглобах (за В.П.Черних, І.О.Зупанцем і В.О.Усенко, 2002).
7. Безрецептурні препарати для лікування гастроентерологічних захворювань
8. Біологічні способи лікування ран.
9. Взаємодія безрецептурних ЛП для для лікування простуди з їжею й алкоголем
10. Взаємодія ЛП для лікування суглобової патології з іншими
11. Вибір лікування
12. Визначення тактики і методу операційного лікування при кровотечі з варикозно розширених вен стравоходу.

Переглядів: 2555