• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Рання юність

Підліткове дитинство

Вікові завдання: природно-культурні (розвиток усіх систем організму, статеве дозрівання); соціально-культурні (оволодіння знаннями в обсязі шкільного курсу, проба сил у різних сферах інтересів, формування групового інстинкту, залучення до романтичних ідеалів (вірність, друг, відвага, честь та ін.), самовиховання в значущих сферах (фізичне вдосконалювання, індивідуальні інтереси); соціально-психологічні (подолання кризи особистої ідентичності через поглиблення та розширення самооцінок, ідентифікація зі статевовіковою групою й референтною групою ровесників, подолання маргінальності між дитинством та отроцтвом через автоно­мізацію від дорослих, набуття навичок саморегуляції в значущих сферах поведінки й взаємостосунків).

Провідні інститути та агенти соціалізації: родина, школа, мікросоціум, теле­бачення і відео; батьки, вчителі, однолітки своєї статі, старші діти своєї статі; їхня роль і можливості в процесі вирішення вікових завдань.

Вікова субкультура: ігри (перевага рухливих, поява азартних, захоплення еле­ктронними), жаргон, елементи моди в одязі тощо, марновірства, міфи, фантазії.

Особливості спілкування (предмет спілкування - підліток як суб'єкт взаємо­дії): з дорослими - скорочення обсягу спілкування, спад довіри, зростання конфлік­тності; з однолітками - активний пошук, практична основа, яка доповнюється емо­ційним компонентом; нестійкість мікрогруп, конфліктність.

Небезпеки: пияцтво, алкоголізм, аморальність батьків; убогість, помилки педа­гогів і батьків, паління, токсикоманія, зґвалтування, розтління, самотність, фізичні травми, цькування однолітків, залучення до асоціальних і злочинних груп.

Основні напрями діяльності соціальних працівників: просвітницька діяльність із батьками, діагностика віктимності родин, робота з віктимогенними родинами та віктимними підлітками; створення в мікросоціумі груп та організацій для пробу­дження й задоволення інтересів підлітків із використанням масових і групових форм взаємодії.

Вікові завдання: природно-культурні (завершення фізичного та статевого роз­витку, гармонізація всіх систем організму); соціально-культурні (оволодіння про­грамою навчального закладу, визначення ціннісних орієнтацій у професійній та позапрофесійній сферах, вибір подальшого життєвого шляху, подолання ставлення до людини як до засобу й формування ставлення до неї як до мети, оволодіння ефективною взаємодією з оточуючими особами своєї та іншої статі, іншого віку), самореалізація через самоствердження у внутрішньому та зовнішньому планах): соціально-психологічні (гармонізація «образу Я», розвиток рефлексії, подолання маргінальності між підлітковим і дорослим станом, відносно безболісне прохо­дження через рольову та особистісну невизначеність, сексуальна децентрація в по­ведінці, гармонізація прагнення «бути як усі» та «бути не як усі»).

Провідні інститути та агенти соціалізації: родина, навчальні заклади, мікро­соціум, суспільство однолітків, референтні групи, друг, подруга, відео і телебачен­ня; їх роль і можливості у вирішенні вікових завдань.

Вікова субкультура: мода, жаргон, способи проведення часу, стиль поведінки, естетичні пристрасті.

Особливості спілкування (предмет спілкування - людина як суб'єкт відносин): з дорослими - спад інтенсивності й вірогідності поряд із прагненням до спілкуван­ня на рівних; з однолітками - поєднання широких приятельських стосунків, конта­ктів із глибокими дружніми стосунками у вузьких групах; пошуки спілкування з особами іншої статі.

Небезпеки: антисоціальна родина, пияцтво, наркоманія, педагогічні помилки батьків і вчителів, убогість, проституція, зґвалтування, самотність, суїцид, втрата перспективи, фізичні травми, маргінальність, цькування однолітків, залучення до злочинних груп.

Основні напрями діяльності соціальних працівників: просвітницька діяльність із батьками та юнаками; створення умов для позитивного вільного проведення часу відповідно до тенденцій моди; створення різних за змістовною спрямованістю клубів та організацій, діагностика віктимних сфер і віктимності особистості, її подолання, робота з переорієнтації окремих юнацьких груп і «розколу» асоціальих груп.

Соціальна робота з дітьми припускає їх типологізацію за групами ризику (про­блемними групами). Сюди необхідно віднести: дітей-інвалідів, дітей з неповних родин, дітей з малозабезпечених родин, «дітей вулиці», кинутих дітей, дітей-утікачів, дітей-сиріт, дітей, які страждають на алкоголізм, токсикоманію, наркоманію, дітей-злочинців, дітей соціально-педагогічної занедбаності, дітей, які зазнали наси­льство, дітей девіантної поведінки і т. ін.

Таким чином, діти групи ризику - «це та категорія дітей, яка з огляду на визна­чені обставини свого життя більше за інші категорії піддається негативним зовніш­нім впливам з боку суспільства та його кримінальних елементів, що стали причи­ною дезадаптації неповнолітніх» [12, С. 59-60].

Причини потрапляння дітей до груп ризику можуть бути різні: пияцтво бать­ків, їхня асоціальна поведінка (дармоїдство, злодійство і т. ін.); улаштування на квартирі батьками кубел асоціального й кримінального характеру: сексуальне роз­бещення батьками власних дітей, торгівля ними; жорстоке ставлення до дітей (по­бої, побиття, голод і т. ін.); відсутність даху над головою, блукання разом з батька­ми без засобів на існування; втечі з дому, конфлікти з однолітками і т. ін. При цьо­му неможливо виділити одну головну причину, що послужила чинником ризику. Проте досить точно встановлено, що дітям групи ризику властива одна загальна характерна риса - порушення соціалізації в широкому розумінні слова, нездат­ність адаптуватися до незнайомого середовища, до нових обставин, порушення статевої орієнтації, гіперсексуальність, злодійство, облуднісгь, утрата цінності люд­ського життя. жорстокість, агресивність, утрата інтересу до праці, лінощі, відсутність ціннісних орієнтацій, норм моралі й моральності, бездуховність, втрата інте­ресу до знань, дурні звички (уживання алкоголю, наркотиків, паління, токсикоманія, нецензурна лайка і т. ін.) [12, С. 60].

Основою організації соціальної роботи з дітьми групи ризику є такі обставини [20, С. 3].

По-перше, у доборі й розробці методик і технологій соціальної роботи з дітьми «групи ризику» та їхніми батьками необхідно спиратися на психологічні особливо­сті дітей різного віку й різного особистого досвіду, на взаємодію та узгодження загальних зусиль фахівців різних галузей соціальної роботи.

По-друге, серед усіх заходів соціальної роботи з дітьми пріоритет належить профілактичній роботі, у рамках якої необхідно об'єднати зусилля різних фахівців і створити цілісну службу допомоги дітям, де дитина може одержати психологічну, педагогічну, правову, соціальну та інші види допомоги.

Профілактична робота з дітьми, насамперед, припускає науково обґрунтовані та своєчасно здійснені дії, спрямовані на: запобігання можливим фізичним, психо­логічним чи соціокультурним колізіям в окремих дітей і дітей груп ризику; збере­ження, підтримку й захист нормального рівня життя і здоров'я дітей; сприяння дітям у розкритті їхніх внутрішніх потенціалів.

Профілактична робота з дітьми має ряд напрямів.

Психопрофілактична робота [18, С. 222-229]. Цей напрям визначається необ­хідністю своєчасного запобігання можливим порушеням в індивідуально-інтелек­туальному розвитку дітей, у створенні умов для їхнього повноцінного психічного розвитку. Така робота ведеться опосередковано через педагогічний колектив, опі­кунів та інших дорослих, які впливають на становлення й формування особистості дитини.

У процесі психопрофілактичної роботи соціальний працівник (фахівець зазна­ченого напряму) здійснює ряд конкретних заходів:

- проводить психологічне обстеження дітей при їх надходженні до дитячої установи інтернатського типу й при переході з однієї установи до іншої (з будинку дитини до дошкільного дитячого будинку, з дошкільного дитячого будинку до шкільного чи до школи-інтернату), а також на кожному новому віковому етапі (при надходженні дітей до школи, при переході з початкової школи до середньої, при закінченні неповної чи повної середньої школи) з метою створення програми індивідуальної роботи з кожною дитиною для її оптимальної адаптації до виховання й навчання на новому етапі, ранньої діаг­ностики можливих відхилень та їх корекції, розвитку особистості та індиві­дуальності дитини;

- проводить роботу із запобігання психологічному перевантаженню й нерво­вим зривам у дітей, пов'язаних з особливими умовами їхнього життя:

- організує педагогічні консиліуми з метою психологічного аналізу поведінки й розвитку вихованця для якомога повнішого розкриття індивідуальних особ­ливостей його особистості та здібностей;

- проводить роботу зі створення сприятливого психологічного клімату в дитя­чій установі інтернатського типу: оптимізує форми спілкування в педагогіч­ному колективі (дорослий -дорослий), сприяє

- проводить роботу з адаптації вихованців до широкого соціального оточення за межами дитячого будинку чи школи-інтернату, оптимізує взаємини вихо­ванців із членами їхніх родин (родичами, опікунами і т. ін.) у випадку, якщо такі взаємини зберігаються. Консультування в галузі профілактичної роботи з дітьми має такі завдання:

- інформування батьків (педагогів, соціальних працівників та ін.) про вікові та індивідуальні особливості дитини;

- своєчасне виявлення в "дитини первинних психосоматичних відхилень і нап­равлення її на психолого-медико-педагогічні консультації;

- запобігання вторинним відхиленням у розвитку й рекомендації з психогігієни та психопрофілактики (спільно із психопатологами та лікарями);

- складання рекомендацій для об'єктів впливу (педагоги, батьки, соціальні пра­цівники та інші) із психолого-педагогічної корекції труднощів навчання ди­тини;

- складання рекомендацій з виховання в родині (спільно з фахівцями із сімей­ної терапії, соціальними працівниками, педагогами);

- проведення корекційної роботи в спеціальних групах при консультації з діть­ми й батьками.

Корекційна робота з дітьми в галузі профілактики припускає проведення від­повідних заходів, починаючи з дошкільного віку, і посилення цієї роботи в підліт­кових колективах. З цією метою соціальними працівниками розробляються корекційні програми, які охоплюють усі вікові групи дітей і спрямовані на профілактику й корекцію різних видів девіантної й делінквентної поведінки.

Для наочності наведемо один із численних прикладів такої програми [2, С. 137-138].

Австралійська програма первинної профілактики вживання психоактивних речовин для дітей у віці 6-8 років призначена для початкової школи та послідовно реалізує системний підхід до антинаркотичного навчання молодших школярів, спи­раючись на концептуальну модель формування життєвих навичок (ФЖН).

Умови забезпечення ефективності антинаркотичного навчання за програмою формування життєвих навичок такі: 1) навчання мас починатися в дошкільному чи молодшому шкільному віці, тобто до того, як будуть засвоєні загальноприйняті традиції вживання тютюну та алкоголю: 2) воно не може грунтуватися лише на інформуванні дітей про небезпеку, яка пов 'язана із зловживанням психоактив­них речовин, та іх залякуванні: 3) воно має відповідати віковим психологічним особливостям дітей; 4) навчання будується на засадахх певних життєвих ціннос­тей - таких, як самодисципліна, відповідальність. чесність, повага до людей, обов'язки в сімейних стосунках: 5) методологія навчання життєвих навичок передба­чає зосереджений на учневі підхід та залучення до навчального процесу як партне­рів батьків; 6) його цілі - чіткі, реалістичні; 1) передбачається можливість оцін­ки ефективності запроваджених програм.

Програма первинної профілактики (ППП) являє собою поурочну розробку з антинаркотичного навчання молодших школярів, що входить до річного навчаль­ного плану початкової школи. Зміст шести тем ППП розподілено на десять уро­ків. Тривалість кожного заняття - звичайний шкільний урок.

Завдання ППП: 1) сприяти усвідомленню та засвоєнню дітьми загальнолюд­ських цінностей; 2) навчити дітей методів вирішення життєвих проблем, подо­лання стресу та зняття напруження без уживання психоактивних речовин; 3) інформувати дітей про психоемоційні, фізіологічні, соматичні та соціальні наслідки вживання психоактивних речовин; 4) формувати в дітей психосоціальні та психогігієнічні навички прийняття рішень, ефективного спілкування, критичного мислення, опору негативному впливу однолітків, управління емоціями, у тому числі - у станах стресу; 5) довести до усвідомлення дітей переваги відмови від уживання психоактивних речовин; 6) сформувати настанову на ведення здорового способу життя; 7) підняти самооцінку дітей.

Методологія програм формування життєвих навичок передбачає навчання дітей у процесі їхньої активної взаємодії. Тому до роботи з ППП залучають усіх учнів. Конкретні методи навчання: робота в малих групах, «мозковий штурм», групова дискусія, рольова гра, «драма». Заняття з ППП проводить учитель, який пройшов спеціальну підготовку та має необхідні психологічні знання.

Особливістю психології молодшого шкільного віку є довіра дитини до значу­щого дорослого. Інформація, що повідомляється добре знайомим та улюбленим учителем, закріплюється вдома під час її обговорення з батьками, має сильний вплив; чим молодші діти, тим цей ефект сильніший.

Оцінка ефективності ППП здійснюється за допомогою спеціального опитувальника, що дозволяє проаналізувати ставлення дітей до психоактивних речовин. Тестування проводиться до початку та після завершення роботи з ППП. Здобуті результати відображаються у зміні соціальної настанови.

Можливість розширення роботи з ППП, покращення її якості тісно пов 'язані з підходом учителя до навчання. Дітям можна запропонувати видавати класний журнал чи газету, присвячені здоровому способу життя, провести конкурс на кращий плакат, малюнок, рекламу. Корисно залучати до роботи старших дітей: вони можуть поділитися враженнями від роботи, що була виконана на рік раніше, показати свої малюнки та плакати, провести окремі заняття.

Соціальна робота з дітьми також припускає типологізацію їх за групами девіантно-кримінальної поведінки.

У дитячих девіаціях найбільш яскраво виступають такі психологічні особливо­сті [5, С. 17-19]:

- висока афективна зарядженість поведінкових реакцій;

- імпульсивний характер реагування на ситуацію фрустрації;

- короткочасність реакцій із критичним виходом;

- низький рівень стимуляції;

- недиференційована спрямованість реагування;

- високий рівень готовності до девіантних дій.

Таким чином, девіантні діти часто виявляють систему властивостей, які свід­чать про значні емоційні порушення (вони, як правило, імпульсивні, дратівливі, запальні, агресивні, конфліктні), що утруднює їхнє спілкування в навколишньому середовищі й створює певні труднощі з позицій соціальної роботи з ними.

Для дітей з девіантною поведінкою характерні такі властивості емоційно-во­льової й ціннісно-нормативної сфер особистості, як тривожність, дефектність цін­нісної системи (мета і сенс житгя).

Дитяча девіація як форма поведінки знаходиться в прямій залежності від ком­плексного особистісного утворення, набутого в дитинстві, що детермінує й забез­печує реалізацію девіантної поведінки.

Факт наявності дитячої девіації визначається реальними суперечностями, що виникають у житті кожної дитини. З одного боку, для повноцінної життєдіяльності дитина має потребу в постійному опорі в прагненнях до задоволення власних по­треб, оскільки такий опір (чинників середовища і внутрішніх умов) забезпечує феномен актуального самопочуття й створює можливості розвитку. З іншого боку, подолання опору задоволенню тієї чи іншої потреби завжди являє собою напру­ження, а за відсутності відповідного емоційно-вольового ресурсу призводить до де­структивних ефектів (конфлікт, стрес, агресія, девіація тощо).

Девіантна поведінка дитини може бути позитивною, коли вона ламає застарілі норми й об'єктивно сприяє її розвитку (дитяча творчість), і негативною, об'єктивно перешкоджаючи її розвитку чи загрожуючи життю (утеча з дому й бродяжництво, страхи й нав'язливість, наркотизм, вандалізм, гомосексуалізм, суїцид і т. ін.).

Наведемо деякі приклади з галузі типології девіантної поведінки дитини.

«Вуличні діти» (представники групи «бомж») - діти, які втекли з дому через різні обставини. Дитяче бродяжництво є своєрідною формою протесту чи образи на вчителів, батьків. Іноді втечі зумовлені страхом перед можливим фізичним по­каранням за непорядний вчинок чи за погану успішність у школі. Значно рідше втеча з дому і бродяжництво не мають очевидних мотивів (раптова зміна настрою, що негативно впливає на критичну оцінку дитиною ситуації, імпульсивно виник­лий нескоримий потяг за типом «готове рішення» і т. ін.). Прагнення до бродяжни­цтва, як правило, виникає періодично й може бути пов'язане із сезонними факто­рами (весняно-літні, літньо-осінні цикли). Втечі з дому, в більшості випадків, здій­снюються поодинці, без усякої підготовки й роздумів про можливі труднощі та негаразди (нічліжка де прийдеться, голодне існування, змушене жебрацтво, злодій­ство і т. ін.). У таких умовах дитина нерідко потрапляє до асоціальної чи криміна­льної компанії, починає вживати алкоголь, наркотики і т.ін.

Діти, підвладні страхам і нав'язливим думкам

Виникнення різних страхів (фобій) досить характерне для дитячого віку. Най­частіше це невротичне побоювання темряви, самітності. розлуки з батьками й бли­зькими, підвищення уваги до свого здоров'я. У старшому дитячому віці найбільш поширеним острахом є дисморфобія (необгрунтована переконаність у наявності в собі фізичного недоліку, неприємного для навколишніх).

Таким дітям необхідна консультація соціального працівника в галузі підлітко­вої психіатрії.

Діти-вандали

До цієї категорії дітей відносять тих, хто займається безглуздим знищенням культурних і матеріальних цінностей, чия поведінка характеризується вандалізмом як різноманітного виду руйнівного поводження: від засмічення місць загального відпочинку й витоптування газонів до розгромів торгових та ін. точок під час масо­вих безладь.

Пік вандалізму припадає на 11-13 років (Д. Елліот, М. Лебланк, Р. Мейбі та ін.). Вандалізм також має місце в структурі кримінальної активності осіб 13-17 років.

У сучасному світі однією з найпоширеніших форм вандалізму в дитячому (і не тільки) середовищі є графіті, що наносить значний фінансово-соціальний збиток міському середовищу в багатьох країнах.

Термін «графіті» походить від італійського й означає «надряпаний». Зараз він означає будь-який недозволений напис (Динамо-чемпіон), знак, зроблений будь-яким способом на об'єктах суспільної й приватної власності. Протизаконний, анти­громадський характер графіті полягає в тому, що він містить різноманітні повідом­лення, лайки, вислови, малюнки й символи, що носять антидержавний, антиправовий характер.

Явище графіті серед дітей може бути пояснене як утвердження особистісної чи групової ідентичності; протест проти соціальних і культурних норм; злісної реакції щодо конкретної особи, політичної, етичної та іншої соціальної групи, її лідерів, субкультури, соціального інституту і т. ін.

Таким чином, вандалізм у цілому і графіті як один із видів вандалізму розгля­даються в практиці соціальної роботи як різновид дитячої девіантності й делінквентності.

Серед усіх видів дитячої девіантності особливе місце займає девіантна віктимність дитини.

Віктимність у рамках девіантної поведінки і психології особистості - психо­логічна властивість особистості, що виникає внаслідок дефекту інтерактивного культурогенезу та характеризується схильністю особистості стати жертвою фруст­рації соціогенних і персоногенних впливів, що ведуть до деформації розвитку осо­бистості [7, С. 91]. Через свою соціальну некомпетентність дитина стає жертвою по­ведінки, що має певні відхилення, - через це настає девіантна віктимізація дитини.

Віктимна дитина як психологічний феномен має такі основні індикатори:

- тривожність (відчуття внутрішньої напруженості, гіперестезична реакція);

- емоційна ригідність (непіддатливість, жорстокість, негнучкість);

- емоційна в'язкість (енергія емоцій, що виникла, не розряджається, а дитина зациклюється на негативних життєвих проявах);

- емоційна монотонність (енергія стимулів не перетворюється на енергію емо­цій, а розум слабко виявляє себе, тому що бере мало участі в оцінці зовнішніх і внутрішніх впливів);

- емоційне огрубіння (втрата тонких емоційних диференціацій як здатності ви­значати доречність тих чи інших емоційно забарвлених реакцій і відповідно дозувати їх);

- емоційна тупість (явне недорозвинення чи втрата вищих емоцій);

- втрата емоційного резонансу (повна чи майже повна відсутність емоційного відгуку на різні події);

- алекситимія (знижена здатність чи утруднення у вербалізації емоційних ста­нів на основі ослаблення когнітивно-афективної сфери: труднощі у визна­ченні, ідентифікації й описі власних переживань; складність у проведенні розходжень між почуттями й тілесним відчуттям; зниження здатності до си­мволізації, про що свідчить бідність уяви, фантазії; сфокусованість більшою мірою на зовнішніх подіях, ніж на внутрішніх переживаннях).

Таким чином, детермінантами дитячої девіантності є такі позиції:

- девіантність виникає як механізм компенсації віктальності особистості;

- девіантність - це наслідок психологічної деформації особистості, що призво­дить до втрати механізму суб'єктної регуляції соціального функціонування особистості;

- девіантність програмується в процесі порушеного культурогенезу в сімейній та освітній системах розвитку особистості.

Соціальна робота з дітьми девіантно-кримінальної поведінки - це, насамперед, процес їхньої педагогічної реабілітації, що не може здійснитися «зверху» шляхом реформ та указів. Цей процес за своєю суттю є суто гуманістичним, і тому соціаль­ний працівник тут мусить спиратися у своїй діяльності на надання допомоги дитині в розвитку її «самості» через запуск психологічних механізмів саморегуляції її поведінки, яким би деформованим і суперечливим не був його «внутрішній світ».

Невдачі соціальної діяльності з педагогічної реабілітації неповнолітніх насам­перед вказують на недооцінку соціальними педагогами внутрішніх психологічних _;регуляторів поведінки дитини, якими є її споконвічна природна активність дитини; мотиваційно-потребнісна сфера дитячої особистості, що лежить в основі її поведін­ки; суб'єктивний життєвий досвід; здатність до самодетермінації, саморегуляції, самопізнання, самовдосконалення; цінності творчості, переживання, відносин; здатність до самоактуалізації, емпатії, рефлексії; внутрішнє відчуття дитиною своєї гідності; здатність до сублімації, навіювання, наслідування і т. ін. і здатність до пошуку сенсу життя та його усвідомленого вибору [13, С. 18].

З огляду на зазначене педагогічна реабілітація дітей з девіантно-кримінальною поведінкою вимагає індивідуального підходу, що припускає забезпечення допомоги підлітку у засвоєнні соціальних норм поведінки в поєднанні з самоусвідомленням ним власних особистих можливостей; надання допомоги дитині в усвідомленні й вивченні власного унікального набору потенціалів; активізацію самостійного роз­витку підлітка, згідно з визначеним самою особистістю масштабом: надання допо­моги в усвідомленні підлітками глибокого особистісного змісту саморозвитку як важливого інструмента соціалізації [13, С. 72].

Таким чином, процес педагогічної реабілітації дітей з девіангно-кримінальною поведінкою - це складна сукупність соціальних, психологічних і педагогічних про­цесів, об'єднаних у відкриту систему, здатну до самоорганізації й саморозвитку. Специфічними особливостями такого процесу с максимальне сприяння самовідродженню особистості дитини й спрямованість на повернення підлітку тієї природної сутності, що споконвічно властива лише йому одному; створення відносин, що олюднюють, сприяють подоланню відчуженості дитини від родини й школи; на­дання медико-соціальної й психолого-педагогічної допомоги та підтримка підлітка в соціально-психологічній адаптації й реабілітації його особистості; створення умов, що гарантують підлітку його права та обов'язки, патерналістську оцінку й вільний вибір життєвих сенсів, спрямованих на реалізацію його інтересів і потреб [13, С. 87].

Соціальний працівник, здійснюючи свою діяльність з дітьми девіантної пове­дінки, орієнтується на певну технологію. Наводимо схематичний приклад однієї з них [8, С. 9].

Технологія подолання девіантної поведінки дитини

Як уже зазначалося, робота з розглянутою категорією дітей являє собою сис­
тему. В Україні створено певну систему соціально-педагогічної роботи з дітьми
девіантної поведінки [8, С. 10-11].

Загальна соціально-педагогічна робота з дітьми, схильними до девіантної поведінки, здійснюється в установах народної освіти, позашкільних навчально-виховних установах. У неспеціалізованих закладах народної освіти й позашкільних навчально-виховних закладах (центрах позашкільної роботи, клубах за місцем проживання тощо) соціально-педагогічну роботу з дітьми та підлітками з девіантною поведінкою координують і здійснюють психологічні служби, соціальні педагоги та педагоги-організатори. Відповідно до Положення «Про психологічну служ­бу в системі освіти України» психологічні служби здійснюють психологічне об­стеження дітей та підлітків, психолого-педагогічні заходи для усунення відхилень в індивідуальному розвитку та поведінці, схильності до правопорушень, профілакти­ку відхилень у становленні особистості та її міжособистісних стосунків. Соціальні педагоги за Законом «Про освіту» здійснюють соціально-педагогічний патронаж, який сприяє взаємодії закладів освіти, сім'ї та суспільства у вихованні дітей, їхній адаптації до умов соціального середовища, забезпечує консультативну допомогу батькам і особам, які їх замінюють; виявляють особистісні, міжособистісні та внут-рішньосімейні конфлікти, факти поведінки, що відхиляються від норми, займають­ся профілактикою правопорушень, виявляють дітей, які потребують опіки та опі­кунства, допомагають їм; захищають інтереси дітей, підлітків і молоді, сприяють запобіганню негативним явищам у їхньому середовищі; забезпечують співпрацю вихователів, учителів шкіл, працівників позашкільних закладів, сім'ї та громадсь­кості у вихованні дітей.

До системи соціального захисту й профілактики правопорушень серед непов­нолітніх належать органи і служби в справах неповнолітніх, загальноосвітні школи і професійно-технічні училища соціальної реабілітації, виховно-трудові колонії Міністерства внутрішніх справ.

Згідно із Законом України «Про органи і служби в справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх», служби в справах неповнолітніх розроб­ляють і здійснюють заходи по забезпеченню прав, свобод і законних інтересів неповнолітніх, запобіганню вчиненню ними правопорушень; здійснюють контроль за умовами утримання, виховання і праці неповнолітніх. Кримінальна міліція в справах неповнолітніх проводить, зокрема, роботу, пов'язану із запобіганням правопорушенням неповнолітніх; виявляє причини та умови, що сприяють вчиненню правопорушень неповнолітніми, і вживає заходів щодо їх усунення; бере участь у правовому вихованні неповнолітніх; виявляє, припиняє й розкриває злочини, скоє­ні неповнолітніми: виявляє осіб, які втягують неповнолітніх у злочинну діяльність.

Загальноосвітні школи і професійні училища соціальної реабілітації є навчаль­но-виховними закладами для неповнолітніх. які вчинили почин у віці до 18 років або правопорушення до досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідаль­ність, вони потребують особливих умов виховання. У виховно-трудових колоніях неповнолітні віком до 18 років, що засуджені до позбавлення волі, відбувають своє покарання.

Зазначена система функціонує в установах соціального захисту дітей [1, С. 187-189].

Система Міністерства освіти і науки України, крім дошкільних і шкільних за­кладів освіти, має інтернатні установи для дітей, які визнані такими, що можуть навчатися. Таких шкіл-інтернатів нараховується 391. Близько 61,2 тис. дітей жи­вуть, навчаються і виховуються в цих закладах. У дитячих закладах Міністерства охорони здоров'я України перебуває близько 5 тис. дітей. У структурі Міністерства праці та соціальної політики України нараховується 58 будинків-інтернатів для дітей, де наразі перебуває 8 тис. дітей з функціональними обмеженнями.

Діти, яких утримують та виховують в інтернатних установах, істотно відрізняються від дітей, які ростуть у сім'ях. Як правило, діти в інтернатах відстають у розвитку від своїх однолітків із сім'ї. Відстають емоційно, інтелектуально, мають гірші навички комунікації.

Емоційні проблеми виникають постійно, оскільки відсутній зв'язок довіри між батьками та дітьми, що утворюється лише в сімейному контексті. Діти, які не ма­ють досвіду таких близьких стосунків, у житті навряд чи здатні встановлювати довірливі, інтимні стосунки з іншими людьми.

Діти, яких виховують у сім'ях, отримують більше уваги від близьких, багато інформації вони одержують лише від перебування в колі дорослих людей, їх роз­виток більш адаптований до їхніх індивідуальних здібностей, а не до вимог навча­льного плану, що розроблявся для колективу, і вони, врешті-решт, мають більше можливостей та ресурсів. До ресурсів відносять також можливість дитини пересу­ватися, отримувати інформацію про життя інших людей, дивитися відео- і кінофі­льми, індивідуально займатися образотворчим мистецтвом і музикою, щоб набути впевненості в собі, своєму соціальному статусі, емоційної стабільності. Обмеження доступу до цих фундаментальних речей призводить до затримки в інтелектуально­му розвитку дитини.

Діти з функціональними обмеженнями є, насамперед, дітьми, а не інвалідами, вони так само потребують любові та тісного контакту з сім'єю, як і всі інші діти. Саме через це всі мають зростати в сім'ї. У реальному житті за короткий час цього досягти не можна. Більшість дітей, які проживають у стаціонарних установах, не мають інших перспектив. Проте новонародженим і дітям, які живуть у сім'ях, тре­ба надати інші можливості, компенсаційну допомогу з боку суспільства замість влаштування їх у спеціальні установи. Можна значно покращити й життя дітей, залежних від стаціонарного догляду. Змінюючи методи роботи та організовуючи роботу установ відповідно до цих нових методів, можна зробити, створити умови в стаціонарній установі, наближені до сімейних.

Проблемами молоді займаються також Державний комітет молодіжної політи­ки, спорту і туризму, Український інститут соціальних досліджень і соціальні слу­жби для молоді (ССМ), які діють, відповідно, на обласному, міському та районно­му рівнях, певні структури Міністерства внутрішніх справ України.

Під системою соціальних служб для молоді слід розуміти основні структури. зокрема спеціалізовані соціальні служби для молоді та центри соціальних служб для молоді, що уповноважені державою брати участь у реалізації державної моло­діжної політики та надавати соціальні послуги й соціальну допомогу молодим громадянам.

На державному рівні функціонує Український державний центр соціальних служб для молоді. На регіональному рівні в Україні діють 27 регіональних ЦССМ (відповідно до територіально-адміністративного поділу України) - Республікансь­кий центр соціальних служб для молоді (АР Крим), 24 обласні, Київський та Севас­топольський міські ЦССМ. Центри регіонального рівня створюються відповідно до рішень Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севас­топольської міських державних адміністрацій та належать до сфери їх управління. На місцевому рівні в кожному регіоні України діють районні, міські та районні в містах центри ССМ.

Особливу увагу тут приділяють таким завданням, як надання різноманітних соціальних послуг, соціально-медичної, психолого-педагогічної, правової, інфор­маційної та інших видів соціальної допомоги, консультування дітей та молоді. При цьому всі ці види соціальної допомоги молоді можуть здійснюватися в різних фор­мах: очних, заочних, стаціонарних, комплексних. Ведеться також розробка та здій­снюються заходи щодо створення умов, достатніх для комфортної й успішної жит­тєдіяльності різних категорій дітей та молоді, соціально-профілактична робота серед дітей та молоді; застосовується комплекс заходів, спрямованих на подолання негативних явищ; розробляються та впроваджуються реабілітаційні програми, змістом яких є відновлення соціальних функцій, морального, психічного й фізич­ного стану дітей та молоді, пристосування їх до безпечних соціальних і сімейних умов життєдіяльності, а також надається допомога дітям, молоді, які зазнали від інших жорстокості та насильства чи потрапили в екстремальні ситуації; здійсню­ється міжнародне співробітництво, вивчається й поширюється міжнародний досвід роботи з питань соціальної підтримки, допомоги й захисту дітей та молоді; ведеть­ся співпраця з центральними та місцевими органами самоврядування, підприємст­вами, установами та організаціями, громадськими організаціями, фізичними осо­бами у вирішенні питань соціальної підтримки й соціального розвитку дітей та молоді; здійснюється сприяння дитячим, молодіжним організаціям та окремим громадянам у їх освітньо-культурному й фізичному розвитку, участі в трудовій та суспільно-корисній діяльності.

Соціальна робота є комплексом різних видів діяльності ЦССМ. З них варто ви­значити такі:

соціальне обслуговування - соціальна робота, яка спрямована на здійснення си­стеми заходів щодо задоволення різноманітних потреб з метою гармонійного та всебічного розвитку дітей, молоді та сім'ї;

соціальний супровід - соціальна робота, яка спрямована на підтримку системи заходів, достатніх для забезпечення життєдіяльності соціально незахищених верств населення з метою подолання життєвих труднощів, збереження та підвищення їх­нього соціального статусу:

соціальна профілактика - соціальна робота, яка спрямована на організацію та впровадження системи заходів щодо запобігання аморальній, протиправній, іншій асоціальній поведінці, виявлення та запобігання будь-якому негативному впливу та його наслідкам для життя й здоров'я дітей, молоді та сім'ї;

соціальна реабілітація - соціальна робота, яка спрямована на здійснення сис­теми заходів з метою відновлення морального, психічного та фізичного стану дітей, молоді та сім'ї, їх соціальних функцій, приведення індивідуальної чи колективної поведінки у відповідність із загальновизнаними суспільними правилами і нормами.

Читайте також:

1. VII. Прибирання робочих місць учнями (по завершенню роботи) і приміщення майстерні черговими.
2. Амністія являє собою повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочину.
3. Безробітні можуть відбувати це покарання і в нічний час.
4. Виконання покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу
5. Виконання рішення про відібрання дитини
6. Виконання рішення про відібрання дитини
7. Витирання та перейменування файлів
8. Виявлення та збирання слідів біологічного походження.
9. Відбирання проб для аналізу
10. Депутат ради, його обрання та повноваження.
11. Додаткові покарання
12. Загальна будова і робота двигуна внутрішнього згорання

Переглядів: 961