• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Розграфлення карт і їхня номенклатура

На топографічній карті можна розв’язувати цілу низку практичних задач.

Визначення відстаней між заданими точками. Довжину прямолінійного відрізка між точками на карті визначають, виходячи з її масштабу, за допомогою лінійки з міліметровими діленнями, або циркуля-вимірника та графічних масштабів – лінійного чи поперечного. Довжину ламаної лінії можна визначити як суму її прямих відрізків, набираючи їх послідовно у розхил циркуля-вимірника, а довжину звивистої лінії (річки, струмка, ґрунтової дороги) – спеціальним приладом – курвіметром (рис. 2). Рух коліщатка по лінії через шестірню передається на циферблат, на якому й читають довжину лінії за шкалою, котра відповідає даному масштабу карти.

Визначення масштабу карти. Часто доводиться працювати не з цілою топографічною картою, а з її фрагментом (рис. 3), на якому відсутня інформація про масштаб. Його можна визначити кількома способами:

а) за кілометровою сіткою. На топографічних картах, починаючи з масштабу 1:10000 і дрібніше, лінії координатної сітки проводять через кілометр. Для визначення масштабу карти лінійкою вимірюють відстань між ними і визначають, скільки метрів міститься в одному сантиметрі;

б) за географічною сіткою. Широти і довготи точок на топокарті знаходять, керуючись мінутною рамкою, утвореною двома паралельними лініями, розташованими на відстані 2 мм одна від одної і поділеними на мінутні інтервали. У наших широтах одній мінуті дуги меридіана приблизно відповідає відстань 1855 м. Вимірявши довжину мінутного відрізка східної або західної сторони рамки карти, обчислюють її масштаб;

в) за номенклатурою аркуша карти. Знаючи номенклатурне позначення аркушів карт різних масштабів, можна встановити масштаб даної карти (табл. 1).

Визначення географічних координат точки. Географічну широту φ та довготу λ заданої на карті точки визначають за картографічною сіткою. По кутах внутрішньої рамки топографічної карти вказані широти та довготи її граничних ліній. Окрім того, що рамка географічної сітки карти розділена на мінутні відрізки, кожен із них крапками поділений на шість частин по 10 секунд кожна. Географічні координати точки знаходять, опустивши з неї перпендикуляри на мінутну рамку. Так, довгота зображеного на фрагменті топографічної карти пункту тріангуляції з висотою 268,2 м (рис. 40) – східна 7°26'40'', а широта – північна 54°44'28''.

Визначення прямокутних координат точки. Поняття про зональну систему прямокутних координат дано у першому розділі. Абсцису та ординату точки на топокарті знаходять за лініями кілометрової сітки. Кілометрові лінії, найближчі до кутів рамки аркуша карти, підписують повним числом кілометрів, решту – скорочено, останніми двома цифрами. Наприклад, підпис 6014 біля верхньої горизонтальної лінії (рис. 39) означає, що вона проходить на 6014 км на північ від екватора. Перша цифра підпису 3010 – (3) біля крайньої вертикальної кілометрової лінії означає, що вона знаходиться у третій зоні. Наступні цифри (010) свідчать про те, що вона віддалена на захід від осьового меридіану цієї зони на 490 км (500-10). Для визначення прямокутних координат точки з неї опускають перпендикуляри на найближчі сторони квадрата і до значень їхніх абсциси й ординати додають визначені за масштабом відстані від них до основ цих перпендикулярів. Наприклад, точка М на даному фрагменті карти має координати: X=6012450 м; Y=3009535 м.

Рельєф місцевості та його зображення на планах і картах

Під рельєфом місцевості розуміють сукупність нерівностей її поверхні. На планах і картах рельєф показують умовними знаками. В давнину на картах та планах його часто зображали підписами висот характерних точок місцевості. Однак за великої кількості підписів такий план важко читати. Спосіб штрихів, які наносили паралельно схилу за принципом: чим стрімкіший схил, тим товщий штрих, давав уяву про рельєф, але за штрихами важко було визначити перевищення між точками земної поверхні, велика їх кількість ускладнювала читання карт, а саме нанесення штрихів було дуже трудомісткою роботою. Чітке відображення рельєфу місцевості дає спосіб відмивки – фарбування схилів коричневою фарбою, тон якої залежить від їхньої крутизни. Спосіб кольорової пластики передбачає фарбування карт різними кольорами залежно від характеру рельєфу місцевості: низовини – зеленим, гори – коричневим. Останніми двома способами зображення рельєфу користуються для складання географічних карт. Їхнім недоліком є те, що вони не дають точної уяви про перевищення між точками земної поверхні, тому вимірювальні роботи за такими картами виконувати неможливо.

На сучасних топографічних планах і картах рельєф показують способомгоризонталей. Горизонталі можна уявити як сліди перетину рельєфу паралельними рівневими поверхнями (поверхні А,В,С на рис. 4,а).

Отже, горизонталь – це лінія на земній поверхні, яка з'єднує точки з однаковими висотами. Відстань між двома суміжними горизонталями по висоті (між сусідніми січними поверхнями) називається висотою перерізу рельєфу h, а відстань між ними на плані (карті) – закладенням d. Значення h встановлюють постійним для карт даного масштабу, залежно від характеру рельєфу місцевості (рівнинного, горбкуватого, гірського). Горизонталі, якими зображують форми рельєфу за прийнятою висотою перерізу, називають основними, їхні висоти кратні висоті перерізу. Основні горизонталі проводять тонкими суцільними лініями. Для показу характерних особливостей рельєфу часто пунктирними лініями через половину висоти перерізу проводять напівгоризонталі, а іноді – ще й допоміжні, через чверть висоти перерізу (рис. 4,б).

Усе розмаїття рельєфу земної поверхні може бути зведено до п'яти основних форм: гора, котловина (улоговина), лощина, хребет та сідловина (рис. 5). Гора – це височина конічної або куполоподібної форми з добре вираженими схилами. Найвищу точку гори називають вершиною. Схили гори у нижній частині закінчуються підошвою. Котловина – заглиблення конічної або чашоподібної форми. Найнижча її точка – дно, а схили у верхній частині закінчуються бровкою. Лощина – витягнуте в одному напрямку заглиблення з дном, що поступово знижується. Лінію, яка сполучає найнижчі точки дна лощини, називають лінією водозливу або тальвегом. Широкі лощини з пологими схилами називають долинами, а зі стрімкими – ущелинами, ярами. Хребет – витягнуте в одному напрямі підвищення зі схилами, направленими в різні сторони. Лінію, яка сполучає найвищі точки хребта, називають вододілом. Сідловина – понижена частина вододілу, розміщеного між двома суміжними вершинами і двома лощинами, що розходяться в протилежні сторони.

Вершина гори, дно котловини і найнижча точка сідловини є характерними точками, а вододіл і тальвег – характерними лініями рельєфу. Для полегшення читання карти на деяких горизонталях проводять, так звані, бергштрихи (скатштрихи), які показують напрям пониження схилу, та підписують висоти горизонталей у їхніх розривах так, щоб основи цифр були направлені до підошви схилу. Для зручності підрахунку горизонталей деякі з них проводять потовщеними. Горизонталі показують коричневим кольором.

Для побудови горизонталей, читання рельєфу та розв’язування задач на планах і картах необхідно знати властивості горизонталей: 1) горизонталі – безперервні замкнені лінії; 2) усі точки місцевості, які лежать на одній горизонталі, мають однакові висоти. Сусідні горизонталі можуть відрізнятись за своїми відмітками тільки на одну висоту перерізу, або бути однаковими; 3) горизонталі не можуть перетинатися; 4) чим менша відстань між горизонталями (закладення), тим стрімкіший схил.

За зображеними на плані чи карті горизонталями можна розвязувати різні інженерні задачі.

Визначення висоти перерізу рельєфу. Висоту перерізу рельєфу h на топографічних картах завжди вказують внизу аркуша, під масштабом. Якщо працюють із фрагментом карти, на якому відсутні дані про прийняту висоту перерізу рельєфу, то його можна визначити:

а) за горизонталями з підписаними висотами. Знаходять на одному схилі дві підписані горизонталі і різницю їхніх висот ділять на кількість проміжків між ними. На рис. 3 на одному схилі підписані висоти горизонталей 225 та 250, а між ними – 5 проміжків. Отже, висота перерізу рельєфу на цій карті: h = 25 м : 5 = 5 м;

б) за двома точками з відомими висотами. На одному схилі знаходять дві точки з підписаними висотами і різницю цих висот ділять на кількість горизонталей, розміщених між ними. Одержане число буде близьким до висоти перерізу рельєфу. Наприклад, розділивши різницю висот вершини гори (261,1 м) та розташованої на схилі будівлі (240,4 м) на 5, отримують 20,7 м : 4 ≈ 5,2 м (рис. 3). Отже, висота перерізу рельєфу – 5 м.

Визначення висот горизонталей. Розв’язуючи цю задачу, до уваги беруть напрям схилу, висоту перерізу рельєфу, підписи висот характерних точок та горизонталей. Наприклад, на фрагменті карти (рис. 3) найближча до вершини гори з висотою 268,2 м горизонталь має відмітку 265 м: вона менша від висоти гори і кратна висоті перерізу рельєфу (5 м).

Визначення висот точок місцевості за горизонталями. Якщо точка лежить на горизонталі, вона має її висоту. Висоту точки, розташованої між горизонталями, знаходять способом інтерполяції за найкоротшим напрямом між цими горизонталями. Наприклад, висота точки М, розміщеної на третині відстані між горизонталями з висотами 230 та 235 м (рис. 3), становить 231,7 м.

Визначення ухилів та кутів нахилу ліній місцевості на карті. Стрімкість схилу в геодезії виражають кутами нахилу або ухилами. Кутом нахилу називають вертикальний кут a, утворений лінією місцевості та горизонтальною площиною. Його визначають, як правило, за графіком закладень, який накреслений унизу топографічної карти (рис. 6,б). Набравши у розхил циркуля-вимірника закладення лінії, його ведуть по графіку так, щоб одна голка рухалась по горизонтальній лінії поки друга не досягне кривої. Тоді внизу читають кут нахилу цієї лінії.

Ухил лінії i – це відношення перевищення між висотами її кінців до горизонтальної проекції (іншими словами, ухил – це тангенс кута нахилу): . Як правило, його виражають у тисячних (проміле), а часом – у відсотках. Залежно від знака перевищення ухил може бути додатним або від'ємним. Довжину лінії на карті визначають за допомогою циркуля-вимірника і масштабної лінійки, а перевищення – за різницею висот її початку та кінця. Для полегшення визначення ухилів часто внизу топографічних планів креслять спеціальний графік (рис. 6,а).

Проведення лінії заданого ухилу. Під час проектування доріг та інших інженерних споруд виникає необхідність проведення на плані або карті лінії із заданим граничним ухилом. Наприклад, між точками B і C на карті масштабу 1:10000 із висотою перерізу рельєфу h=5 м потрібно запроектувати дорогу з граничним ухилом і=0,025 за найкоротшим напрямом. Заданому граничному ухилу відповідає закладення

d= h : i = 5 : 0,050 = 100 м

(1 см на карті). Розхилом циркуля-вимірника, який відповідає обчисленому закладенню, від початкової точки B (рис. 7) послідовно роблять засічки на сусідніх горизонталях у точках d, e і т. д. за напрямом траси на точку C. Ламана лінія, яка з’єднує ці точки, і є лінією заданого ухилу.

Побудова профілю за заданим на карті напрямом. Для побудови профілю місцевості за заданою на карті лінією AB (рис. 7) відмічають і нумерують точки її перетину з горизонталями та характерні точки рельєфу, які вона перетинає. На аркуші міліметрового паперу проводять лінію умовного горизонту і переносять на неї місцеположення усіх намічених точок. Нижче цієї лінії креслять спрощену профільну сітку, куди у відповідні графи вписують визначені за допомогою циркуля-вимірника і масштабної лінійки відстані між точками та їхні висоти. Відмітку лінії умовного горизонту беруть із таким розрахунком, щоб точка профілю з мінімальною висотою розмістилася на 2-3 см вище від неї. На побудованих угору від позначених на лінії умовного горизонту точок перпендикулярах відкладають у вибраному вертикальному масштабі їхні висоти. Ламана лінія, яка з'єднує кінці отриманих відрізків, і є поздовжнім профілем місцевості за наміченим напрямом.

Визначення водозбірної площі, висоти греблі та площі дзеркала ставка. Потреба у розв’язуванні даної задачі пов'язана з проектуванням та будівництвом штучних водойм, мостів, інших гідротехнічних споруд. Водозбірною площею називають обмежену лініями вододілу територію, із якої вода атмосферних опадів стікає до даної штучної споруди. На рис. 8 такою спорудою є запроектована у лощині по лінії АВ гребля. Водозбірна площа обмежена лініями вододілу AN та BM, лінією, яка проходить через вершини M, N і точку сідла С, та самою греблею. Площу території у межах визначеного контуру визначають планіметром або палеткою.

Максимальну висоту греблі можна встановити за різницею відміток верхніх її точок А і В і дна лощини. На топографічному плані з висотою перерізу рельєфу h=2,5 м вона дорівнюватиме, м:

Н_гр= 180 – 176 = 4

Водне дзеркало запроектованого ставка обмежене горизонталлю з відміткою 180 м та греблею АВ. Його площу можна визначити за допомогою палетки, а у випадку більших площ – планіметра.

Читайте також:

1. Довідник «Номенклатура»
2. Загальна сутнісна характеристика продукції. Номенклатура й асортимент продукції.
3. Класифікація і номенклатура паль. Види пальових фундаментів
4. Класифікація та номенклатура неорганічних сполук
5. Номенклатура в період 1985-91 рр.
6. Номенклатура діапазонів частот
7. Номенклатура діапазонів частот
8. Номенклатура і ізомерія аренів
9. Номенклатура і класифікація ферментів
10. Номенклатура і склад економічних елементів витрат
11. Номенклатура і склад статей витрат
12. Номенклатура небезпек

Переглядів: 2371