Виникли центральні емісійні банки порівняно нещодавно. До XIX ст. між банками не існувало розподілу функцій. Одні й ті самі банки займались як кредитно-розрахунковим обслуговуванням економічних суб’єктів, так і емісією своїх векселів (банкнот). У спеціальних емісійних банках не було потреби, тому що банкноти у грошовому обігу займали відносно незначне місце.
Швидкий розвиток кредитної системи у XIX ст. супроводжувався ростом банкнотної емісії. Цей рост об’єктивно вимагав централізації і державної монополізації емісії банкнот. У ході розвитку грошово-кредитної системи монопольне право на емісію банкнот поступово було закріплено за одним банком країни. Спочатку такий банк називався емісійним, а потім став називатися центральним, що відповідає його провідному положенню в грошово-кредитній системі.
Шляхи створення центральних банків:
– еволюційний — на базі найбільш крупних банків країни (Банк Англії, Банк Франції);
– директивний - створення центрального банку державою шляхом прийняття відповідного нормативного акту (система центрального банку в США, Німецький федеральний банк).
Організаційно-правові основи центральних банків провідних країн світу неоднорідні. Центральні банки за характером власності поділяються на:
– державні, капітал яких належить державі (Банк Англії, Банк Франції, Німецький федеральний банк);
– змішані, коли капітал банку частково належить державі, а частково — приватним акціонерам (Банк Японії, Австрійський національний банк);
– акціонерні (у США — 100% капіталу федеральних резервних банків знаходяться у власності банків членів ФРС).
Система центрального банку США складається із таких ланок:
– Рада керуючих ФРС;
– 12 федеральних резервних банків;
– Федеральний комітет з операцій на відкритому ринку;
– Федеральна консультативна рада.
До складу Європейської системи центральних банків входять Європейський центральний банк і центральні банки країн — учасниць Європейського союзу (ЄС).