Політика обов’язкових резервних вимог.

Дія цього інструменту полягає у зміні центральним банком норми, в межах якої комерційні банки зобов’язані частину залучених коштів зберігати на рахунках у центральному банку. Резервування частини коштів банків спрямовано головним чином на обмеження їх можливості збільшувати грошову масу в процесі депозитно-кредитної емісії.

Норма резервних вимог є важливою компонентою грошового мультиплікатора. Залежність обсягу грошової маси від рівня норми резервних вимог простежується у формулі, що визначає пропозицію грошей:

MS = MB × mm,

де MS — грошова пропозиція (маса); MB — грошова база; mm — грошовий мультиплікатор.

У свою чергу, формула грошового мультиплікатора має такий вигляд:

де cr — коефіцієнт депонування грошей, тобто величина співвідношення готівки й депозитів; rr — норма резервування, тобто співвідношення банківських резервів і депозитів. У свою чергу, банківські резерви визначаються двома чинниками: по-перше, нормою обов’язкових резервів, по-друге, величиною надлишкових резервів комерційних банків.

Сучасне трактування обов'язкових резервних вимог передбачає їх використання центральними банками у кількох напрямах.

Резервні вимоги використовуються центральними банками для розв'язання макроекономічних довгострокових завдань стабілізації грошового обороту та регулювання обсягів грошової пропозиції (маси), тобто як інструмент грошово-кредитної політики. Резервування частини коштів, залучених банками, спрямоване на обмеження їхньої можливості збільшувати грошову пропозицію. Взагалі пропозиція грошей залежить від величини грошової бази і грошово-кредитного мультиплікатора. Центральний банк, використовуючи різні інструменти грошово-кредитної політики, впливає безпосередньо або на грошову базу або на мультиплікатор. Політика обов'язкових резервних вимог передбачає насамперед вплив банку на грошово-кредитний мультиплікатор, оскільки норма резервних вимог є важливою компонентою мультиплікатора. Якщо центральний банк збільшує норму, то це призводить до зменшення грошово-кредитного мультиплікатора, відповідно змінюється і пропозиція грошей, і навпаки. Використовуючи політику резервних вимог, центральний банк не може повністю контролювати пропозицію грошей, оскільки неможливо точно передбачити величину грошово-кредитного мультиплікатора, що перебуває під впливом факторів, які не завжди пов'язані з діями центрального банку.

Політика обов'язкових резервних вимог використовується центральними банками як засіб аптициклічної та антиінфляційної політики. Резервні вимоги, звичайно, насамперед пов'язані з показниками грошової маси, і їх взаємодія з іншими макроекономічними показниками відбувається через трансмісійний механізм впливу змін грошової пропозиції на реальний сектор економіки — на ринок інвестицій, рівень цін тощо. Ураховуючи такі властивості резервних вимог, центральний банк із метою стимулювання, наприклад, інвестиційної активності проводить політику, спрямовану на зниження норм резервних вимог, а тимчасове збільшення норми обов'язкового резервування за певних умов спричиняє зниження інфляційного тиску.

Резервні вимоги використовуються центральними банками як інструмент регулювання банківської ліквідності. Одним із показників, що характеризує ліквідність, є залишки коштів (резервів) на рахунках комерційних банків у центральному банку. Регулюючи стан банківських рахунків, центральний банк намагається підтримувати оптимальну суму коштів на цих рахунках. Він вилучає надлишкові або надає додаткові резерви, використовуючи різні інструменти грошово-кредитної політики. Так, підвищення центральним банком норми резервування призводить до скорочення надлишкових резервів у розпорядженні банків, тобто до скорочення їхньої вільної ліквідності, а зниження — навпаки, збільшує вільну ліквідність, розширює можливості банків щодо проведення активних операцій.

Політика резервних вимог може мати стимулювальну спрямованість. Маневруючи окремими елементами механізму обов'язкового резервування, центральний банк може стимулювати розвиток окремих банківських операцій, наприклад залучення банками довгострокових депозитів, купівлю банками державних цінних паперів тощо.

Механізм використання резервних вимог характеризується цілою низкою параметрів, а саме:

– порядком визначення норми обов’язкових резервних вимог (на законодавчому рівні чи центральним банком);

– базою, що використовується для обчислення обов’язкових резервів (пасиви чи активи, які саме);

– визначенням банківських активів, які дозволяється використовувати для задоволення резервних вимог;

– величиною норми резервування та критеріями її диференціації;

– розрахунковим періодом додержання резервних вимог.

Обов'язкові резервні вимоги до банків почали застосовуватися в Україні з кінця 80-х років. Держбанк СРСР установив у 1989 р. норму обов'язкових резервів у розмірі 5 % від суми залучених банками коштів.

Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність», а також Законом України «Про Національний банк України» НБУ самостійно встановлює норматив обов'язкових резервних вимог для банків. Обов’язковому резервуванню підлягають усі кошти юридичних та фізичних осіб, залучені комерційними банками. Банки створюють обов’язкові резерви тільки у національній валюті і зберігають їх на коррахунку в НБУ. Частково банкам дозволяється формувати обов’язкові резерви за рахунок касової готівки й облігацій внутрішньої державної позики.

З 2001р. в Україні використовується диференційований норматив обов’язкового резурвування залежно від видів депозитів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Класифікація та загальна характеристика інструментів і методів ГКП.	\|	Регулювання офіційної облікової ставки.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.