• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ЛЕКЦІЯ 3. Особливості господарського розвитку та економічної думки 2 страница

Католицька церква не лише мала надзвичайний вплив на дер­жавні справи європейських народів. Їй належали величезні земельні маєтності та фінансові кошти. Вона вела постійну боротьбу із світськими державцями за політичну владу, виступала з ідеями, які ініціювали широкі су­спільні рухи (наприклад, Хрестові походи). Посідала вона й ви­ключне становище у справі освіти та наукових досліджень.

2. Структура феодального суспільства, суть рентних відносин та їх види

Землевласники-феодали мали на землю монопольне право, яке й визначало в умовах аграрної економіки їх панівне становище. Зростання великої земельної власності, джерелом якої були не лише «пожалування», а й прямі захоплення общинних земель, відбувається швидкими темпами. При цьому форми землеволо­діння та соціальну структуру, що існували у Франкській державі, можна уявити за «Салічною правдою», одним з най­давніших зведень звичаєвого права та пам'яткою не лише право­вої, а й економічної думки середньовіччя.

У «Салічній правді» знайшли відображення майнові відноси­ни та захист прав власності через систему штрафів за різні злочи­ни, зокрема за крадіжку худоби (див. наприклад, титул НІ «Про викрадення рогатої худоби», або титул IV «Про викрадення овець» та ін. - [9, с. 34]). У ній також розглядаються питання майнової нерівності (титул І,VIII), розкладу громади (титули ЬУ, ЬХІІ), формування землеволодіння, зокрема такої його форми як алод (титул ІЛХ та ін.) [9, с, 33-34]. За «Салічною правдою» основною масою франкського населення є вільні общинники, а основною формою землеволодіння також є общинна (або громад­ська). Особиста ж власність поширюється на будинок, садибу, город, проте не на ріллю, яка залишається громадською, але в особистому користуванні. Вже з другої половини VI ст. у Франк­ській державі алод фіксується як особиста земельна власність: його можна купити, продати, закласти, подарувати, успадкувати. Одночасно вся суспільно-економічна структура спиралася на особисті домогосподарства, що забезпечувало активну участь общинників у громадському житті.

Водночас алод міг бути і великим земельним пожалуванням, яке отримували за службу від королів франків, але це вже було велике землеволодіння, яке займало території, що дорівнюють деяким сучасним державам Європи. Так, католицькі церковні установи, найчастіше монастирі, пе­редавали землю на умовах прекарію, тобто зобов'язання за кори­стування землею виконувати певні повинності. Прекарії могли бути кількох видів, як-от: прекарій пожалуваний, коли селянин, що втратив свій алод, звертається до землевласника (світського чи духовного) з проханням надати йому у користування земель­ний наділ; прекарій повернений, коли селянин, який втрапив у злид­ні, віддає свій алод великому землевласникові та отримує його назад у вигляді вже умовного користувача та прекарій з винагородою, коли прекаріст не лише отримував назад свій наділ, а й додаткові землі у користування [там само].

Головною формою землеволодіння в цей період стає бенефі­цій, адже надання землі у повну власність (у вигляді алоду) значно послаблювали королівську владу і створювали прошарок землевласників, які вже відмовлялися служити. Бенефіції, тобто передача землі в умовну не спадкову власність, що перед­бачала несення певної служби, найчастіше військової. З часом (ІХ-X ст.) виникає спадкова форма умовного феодального зем­леволодіння - феод (або лєн), що також передбачала несен­ня служби, але й земля, й посада передавалися у спадок. Протя­гом цього часу панівною формою стає теза «немає землі без сень­йора».

Отже, відповідно й селянин ставав утримувачем землі, отри­мував від феодала земельний наділ (вже згадуваний прекарій), де розміщувалися селянська садиба, рілля та інші господарські угід­дя, з яких він і отримував необхідний для утримання власної ро­дини продукт. За це користування (утримання) він ніс певні по­винності на користь земельного власника. Основною формою таких повинностей була феодальна рента, яка виступала у трьох основних формах: відробіткова (панщина), найбільш архаїчна та найменш ефективна форма, що базується па перерозподілі ЖИВОЇ праці й передбачає високий ступінь особистої залежності селя­нина від власника землі; продуктова, що ґрунтується па перерозподілі натурального продукту; грошова- найпрогресивніша фор­ма, що передбачає відносно слабку особисту залежність, базова­нуна перерозподілі доходу.

Особиста залежність безпосередніх виробників оформлювалася законодавчо. У капітуляріях (указах) Карла Ве­ликого (768-814 рр.) прямо вказувалося, що кожна вільна лю­дина повинна шукати для себе покровителів і заступників. Над­звичайно важливим документом цієї епохи, пам'яткою економічної думки є «Капітулярш про вілли», датований кінцем VIII ст. Він являє собою указ або інструкцію для управителів тих маєтків, що перебували у віданні королівського двору та служили для за­доволення потреб королівського дому, і містить докладні вказів­ки щодо ведення господарства в маєтках. Зміст капітулярію свід­чить про натуральний характер господарства королівських маєтків. Крім того, за цим указом більшість прав, особливо пов'язаних із землею, належить власникам маєтків. Отже, господарство цього часу було замкнене, натуральне - як селянське, так і панське. Таке господарство не виключало пев­них відносин обміну, але це були лише одиничні, незначні обмінні операції, що не поширювалися за межі дрібних місцевих ринків. Такі ринки збиралися по селах, у них брали участь самі безпосередні виробники, селяни та сільські ремісники. На них рід­ко коли відбувалися справді ринкові операції купівлі-продажу, переважно мав місце обмін продукту па продукт або оплата про­дукту певним місцевим еквівалентом, адже загальний грошовий еквівалент був відсутнім.

3. Особливості господарського розвитку суспільств Європейської цивілізації у V-Х ст.

У добу середньовіччя господарське життя переживає процес аграризації, причому па значно нижчому рівні, ніжце було в ан­тичні часи. Це був тривалий процес, примітивна аграрна еконо­міка досить довго панувала на теренах Європи, але риси її посту­пово змінювалися, еволюціонували. Перший етап господарського розвитку (V- XI ст.) характеризується пануванням натурального господарства. Землі Європи були мало залюдненими (чисельність населення Європи становила приблизно 25-30 мли осіб), а населення зай­малося в основному землеробством. Умови цієї праці були над­звичайно тяжкими, землеробство в основному мало підсічно-вогневийхарактер. Тобто в умовах необхідності отримання площ під посіви за панування лісів дерева підпилювали, потім валили, обрубували суччя та гілки, а наступної весни все спалювали і у розрівняну, ще теплу золу сіяли. Перші роки така ділянка давала непогані врожаї, але з кожним роком врожайність знижувалася, ділянку доводилося залишати й готувати в той самий спосіб но­ву. Проте такий екстенсивний спосіб землеробства не міг тривати довго, адже вільних земель, придатних для розчистки під посіви, ставало дедалі менше, землероби змушені були повертатися на вже полишені ділянки. Тривалість використання такої ділянки збільшується з появою досконаліших знарядь праці, які дозволя­ли ефективніше обробляти ґрунт, особливо з появою плуга (на півдні) та сохи (на півночі).

Добре відомими культурами цього періоду були зернові, най­більшого поширення набула полба (різновид пшениці), ячмінь, просо. Врожайність зернових була дуже низькою- сам-півтора,сам-два,дуже рідко - сам-три. Умови життя землеробів були надзвичайно тяжкими, у постійній боротьбі за виживання, безза­хисності перед стихійними лихами, частими неврожаями та голо­доморами. Раціон харчування був надзвичайно вузьким, великої рогатої худоби було мало, отже, в раціоні майже відсутніми були м'ясо-молочні продукти. Відсутність будь-якої санітарії призво­дила до епідемій та високого рівня смертності серед населення, особливо серед дітей. Тривалість життя порівняно з античними часами різко скоротилася і рідко перевищувала 40 років. У цих умовах триває процес утворення ранньофеодальних держав, най­більшою з яких була Франкська, територія якої охоплювала біль­шу частину Західної Європи.

У цих умовах триває процес утворення ранньофеодальних держав, най­більшою з яких була Франкська, територія якої охоплювала біль­шу частину Західної Європи.

Будь-якій державі притаманна певна економічна система, го­ловною ознакою якої завжди с форма власності. В Європі,по­чинаючи з V-VI ст., невпинно відбувався процес формування суспільно-економічних структур, що отримали назву «фео­далізм». За словами В. Левитського, «феодалізм, подібно до ан­тичного суспільства, ґрунтувався на принципі ототожнення осо­бистої свободи та земельної власності, тобто право власності на землю могла мати лише вільна людина».Водночас феодалізм мав певну ієрархічну структуру суспільних класів, що відповідала ієрархії земель, які могли бути як вільними, так і залежними, а відносини між об'єктами власності були лише ви­разом відносин, що напували між людьми. Це була так звана структура васалітету, тобто «сюзерен-васал»: король розподіляє землі між верхівкою, яка зобов'язана перед ним воєнною служ­бою; вони ж роздають свої землі па умовах сплати ренти або та­кож обов'язок несення військової служби особам, що стоять нижче па ієрархічних щаблях, і так далі, доки, нарешті, землі, огорнуті цілою мережею взаємних зобов'язань, не переходили до залежних категорій безпосередніх землеробів. Не раз васал отримував від сюзерена разом із землею так звані імунітети, тобто звільнення від втручання королівських посадових осіб у справи земельної аристократії. Судові, адміністративні, поліцей­ські та фіскальні функції передавалися великим васалам та їх адміністраціям. Великим землевласником у державі франків була католицька церква, землеволодіння якої мали різні джерела; це були й пожалування, й залучення необроблюваних досі земель силами ченців та довколишніх селян, а особливо через заповіти або внески землі до монастирів. Саме на церковних та монастирських землях упер­ше виникли умовні форми землеволодіння, які й стали основною ознакою феодальної системи господарства.

ЛЕКЦІЯ 5. Господарство та економічна думка суспільств Європейської цивілізації в період середньовіччя (V – XV ст. ст.). (Продовження)

1. Господарська система та економічна думка Західної Європи в ХІ – ХV ст.

2. Розвиток феодального землеволодіння та його форм в Україні.

1. Господарська система та економічна думка Західної Європи в ХІ – ХV ст.

Другий етапрозвитку аграрної середньовічної економіки при­падає на XI – XV ст., і його характеризує значний прогрес у гос­подарському житті Європи. Цей прогрес передусім виявляється в розширенні землеробства «ушир», коли до господарських процесів починають залучати землі, які досі були незайманими, вкритими лісами чи болотами. Ці процеси були найтісніше пов'язані з пев­ними демографічними зрушеннями, за цей період, незважаючи на численні війни та епідемії, населення Європи зросло в два рази. Зростання населення зумовило зростання потреби в сільськогосподарській продукції. На зміну застарілій перелоговій системі приходить нова – трипільна, що разом з застосуванням нових добрив та знарядь праці підвищило врожайність вдвічі. Перехід до грошової ренти(чиншу) збільшував зв'язок селянина з ринком та поглиблював товарно–грошові відносини, це стимулювало велику ярмаркову торгівлю що згодом витіснила дрібні місцеві ринки. Усі ці зміни господарського ладу приводили також до певних соціальних наслідків. Так, перехід до грошової ренти істотно по­слабив зв'язки селянства із землею і збільшив рухомість населення. Отримання особистої свободи викликало розшарування селян­ства, в результаті зростає число селян позбавлених землі, та заможних селян з іншого боку, які скуповують землю збіднілих сусідів та навіть панів.

В цей період в Європі відбувається становлення численних абсолютистських монархій. Відбуваються кардинальні зміни в феодальних господарствах, що надає селянам нові права та можливості. Міста поступово набувають статусу самоуправління.

Починаючи з X-XI ст.,відбувається процес відокремлених ре­месла від сільського господарства та зростання ролі міських поселень, зумовлений низкою причин, головною з яких є комутація ренти, яка відкрила шлях міграції населен­ня, чим і скористалися передусім сільські ремісники. Відхід ремісників із села, переселення їх до більш значних ринкових осередків, заснування міст як їх центрів стає важливою рисою гос­подарського розвитку в розглядуваний період.

Істотно змінюється і правовий статус міста. У попередній пе­ріод міста були сеньйоральними володіннями певних феодалів, тих, яким належала земля, на якій виникало місто їх огороджу­вали кам'яними стінами та іншими оборонними спорудами, до­ступ у них був обмежений, а населення обкладалося такими ж повинностями на користь феодала, як і населення сіл. Усе це викликало невдово­лення міщан, і, поступово зростаючи, воно призвело до так зва­них комунальних революцій. Населення міст, що досягли певної економічної ваги, починає боротьбу за звільнення від влади зе­мельних магнатів, яка спочатку спрямовувалася на зменшення та стабілізацію ренти, але поступово перетворилася па боротьбу за свободу та самоуправління. Кожне місто здобувало незалежність по-різному – від відкритих збройних виступів до ви­купу жителями міст власних привілеїв та вольностей у сеньйорів за гроші. Майже скрізь ця боротьба закінчилася перемогою міст (комун). В Італії виник ряд міст-республік - Венеція, Генуя, Мілан, Флорен­ція; у Франції та Нідерландах - міста-комуни; у Німеччині - ім­перські міста - Бремен, Гамбург, Любек; в Англії більшість міст перейшла від старих власників під юрисдикцію короля. Усе це свідчило про формування міського самоврядування та соціально-економічної самостійності городян, які стали головною ознакою середньовічної західної соціокультурної традиції. Головна перемога мешканців міст (міщан) полягала в тому, що вони добилися особистого звільнення від кріпосної залежнос­ті. Це створювало сприятливі умови для ефективнішого розвитку ремесла та торгівлі.

Середньовічні міста були слабо заселеними, хоча серед них ви­ділявся, наприклад, Париж, який налічував близько 100 тис. меш­канців, проте у більшості міст населення рідко коли перевищувало 10 тисяч мешканців, а домінували міста з кількістю населення мен­ше 2000. Площа їх також нечасто перевищувала 1,5-3 га.

2. Розвиток феодального землеволодіння та його форм в Україні

Становлення державності у східних слов'ян відбувалося про­тягом тривалого часу І було закономірним підсумком внутріш­ньої еволюції їхнього суспільства

Київська Русь була типовою ранньофеодальною державою, в якій завершується становлення феодальних відносин, зростає та змінюється феодальне землеволодіння (вотчина). Головними га­лузями економіки Київської Русі, як і в стародавніх слов'ян, були землеробство та скотарство. Основною формою державних пода­тків спочатку була данина, яку збирали через так зване полюддя.. Князі самі або через своїх «посадників» об'їжджали підвладні їм території та збирали дани­ну хутром, медом, воском та ін.У полюддя князь та його дружи­на вирушали у листопаді, і не раз збирали данину всю зиму та вес­ну, а коли сходила з річок крига - підправляли зібране до Києва. Одиницею обкладання при стягуванні данини з окремої сім'ї був «дим», а з окремого господарства – плуг або рало.

Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-воєнними.

Налічувалося до 40 ремісничих спеціальностей: виготовлення зброї, щитів, панцирів, замків, цвяхів, предметів домашнього вжитку, гончарних, ювелірних виробів тощо. Рівень майстерності давньоруських ремісників був надзвичайно високим, не поступа­вся рівню провідних країн того часу. Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв’язок між якими був віднос­но слабким. Зовнішня торгівля в Київській Русі розвивалась завдяки наявності таких важливих торговельних шляхів, як «з варяг у гре­ки» (з Балтійського моря в Чорне), по Волзі до узбережжя Каспійсь­кого моря. Вивозились хутра, мед, віск, льняні тканини, прикраси. Ввозились шовкові тканини, парча, оксамит, срібло, мідь, прянощі.

Незважаючи на значну роль торгівлі та ремесла, переважна частина населення займалася землеробством й різними промис­лами. Значне місце посідало скотарс­тво: розводили велику рогату худобу, коней, свиней.

З розвитком феодального землеволодіння виникає та набирає поширення така його форма, як вотчина - спадкова феодальна власність на землю. Вона виникала в результаті жалування кня­зем землі боярам і визначалась як безумовне володіння землею при необмеженому розпорядженні нею. Вотчина ділилася на пан­ське господарство та селянське держання. У дрібне господарство смерда входили наділ землі, хата, худоба, птиця. Селянин платив феодалу оброк, обробляв своїми знаряддями та своїм тяглом пан­ське поле.

Про створення та структуру Давньоруської держави вчені дізнались з літописів, найціннішим в інформаційному плані з яких був літопис «Повісті минулих літ», перша редакція якого була створена ченцем Печерського монастиря Нестором близько 1111 р. Найповніше вона збереглася у Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, які являють собою відповідний звід київського та га­лицько-волинського літописання. В повісті минулих літ згадуються ранні державні формування слов’янських племен ще до утворення Русі, та описуються династії князів різних племен та династії князів Київських:

Із зміцненням рільницт­ва та поширенням трипілля, зміцняється вотчинна форма земле­володіння, і селяни поступово починають виконувати на користь князів та бояр панщину та сплачувати натуральні оброки.

«Руська правда» - найважливіше зведення норм давньо­руського законодавства і одночасно однієї з найвідоміша пам'ятка тогочасної економічної думки. Руська правда» збереглася до нашого часу приблизно у 100 списках, які можна згрупувати у три основні редакції: «Коротка Правда», «Пространна Правда» та «Скорочена Правда».

Основними верствами населення Київської Русі були:

«мужі» - знать, бояри на чолі з Великим князем

«люди» - міська знать

«молодші люди» - мешканці міст

«чернь» - найбідніші прошарки міста;

селяни (смерди) - основна маса населення.

Селяни поділялися на групи відповідно до ступеня залежнос­ті від знаті. На найнижчому щаблі знаходилися раби (холопи). Раби були одним з основних товарів, що продавали київські ку­пці. У рабство потрапляли полонені, злочинці, боржники. Рабів-боржників називали закупами. Серед залежного населення роз­різняли також рядовичів - людей, які за певною угодою става­ли залежними. Залежність рядовича формально була тимчасо­вою, але найчастіше ставала постійною через нестачу коштів на викуп.

Достатньо чітко «Руська правда» дозволяла визначити суспіль­не становище представників тих чи інших соціальних груп. Так, визначаючи відповідальність за вбивство огнищанина (старшого княжого дружинника, представника княжої влади) або тіуна (княжого управителя), необхідно було виплатити штраф у 80 гривень (приблизно 16 кг срібла), тоді як за вбивство смерда (як і холопа) - лише 5 гривень (1 кг срібла). Однакова сума штрафу за життя смерда і холопа підкреслює їх близький соціальний стан.

Великий розділ «Правди» присвячено залежним категоріям населення, зокрема холопам; низка статей захищає права феода­ла. Так, у ст. 11 зазначається, що власник не лише повертає свого холопа, в разі його втечі, а й отримує штраф від тих, хто його переховував або не видавав.

Значна частина статей присвячена захистові майнових прав. Так, у ст. 13 статтійдеться про від­шкодування збитків і покарання винного у разі виявлення речі у межах громади. Отже, давньоруське законодавство, як і західно­європейське, активно захищає права власності, що свідчить про досить високийрівень розвитку цього інституту.

З прийняттям християнства з'являється ще один значний прошарок суспільства - духовенство, яке замінило собою волх­вів та інших служителів язичницьких культів. Церква та мона­стирі також ставали великими землевласниками, процес закабалення, притаманний феодалам, власникам вотчин, відбувався й у вотчинах церковних. Церква приймала княжі пожалування, вона захоплювала землі вільних смердів, отримувала й так званих «за­душних холопів» (тобто тих холопів, яких їхній власник запові­дав «на спомин душі»).

У Київській Русі 13-15 % населення мешкали у містах і се­лищах, яких нараховувалося близько 240. Але тільки 74 міста ма­ли населення близько 4-5 тис. чол. Серед міст вирізнявся Київ, де мешкали 35-40 тис, чол. На той час це було одне з найбіль­ших міст Європи. Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно - військовими. Вони виникали на торговельних перехрестях та водних транспортних шляхах. Так, на шляху «із варяг у греки» були розташовані такі стародавні мі­ста, як Київ, Любич, Чернігів, Смоленськ, Новгород та ін. Пізні­ше великі київські князі почали споруджувати міста-фортеці на нових землях з метою захисту від зовнішніх ворогів, для торгівлі з народами, які завоювали. З поширенням християнства міста по­чали виникати поблизу великих монастирів.

Міста ставали адміністративними, торговельними, ремісни­чими центрами, саме в них надавали перевагу для будівництва своїх дворів князі та бояри. Майстри родинами селилися у містах окремими районами, ву­лицями за певним галузевим принципом: поселення гончарів, ко­валів, зброярів, кожум'як тощо. Ремісничі посади розташовува­лися упритул до укріплених дитинців, як наприклад Поділ у Києві. Свого розквіту ремісниче виробництво досягло у XI- XII ст., коли ремесло нараховувало до 40 спеціальностей. Через високий попит на вироби із заліза (сільськогосподарський реманент, металеве спорядження, зброя) перше місце серед реме­сел належало виплавці заліза та металообробці. Ковальство на той час поділялося на ряд спеціальностей, від нього вже відокре­милися зброярі, щитники, гвіздочники. Власне, відбувався про­цес відокремлення ковальства від металургії.

Високим рівнем майстерності відзначалися й давньоруські ювеліри. Вони знали всі прийоми, відомі на той час найславетнішим майстрам інших країн тодішнього світу. Вони оволоділи складною технікою зерні, фігурного литва, перегородчастої емалі, створили справжні шедеври ювелірного мистецтва. їх вироби були широко відомі не лише на Русі, а й далеко за її межами.

Відзначалися високим рівнем та досконалістю виконання й вироби гончарів, які випалювали свої вироби у спеціальних гор­нах. Набуло поширення також і виробництво цегли- плінфи. Значних успіхів досягли давньоруські зодчі. У добу Київської Ру­сі були побудовані такі величні споруди, як Десятинна церква, Софіївський та Успенський собори у Києві, Спаський та Борисо-Глібський собори у Чернігові, численні князівські та боярські «кам'яні палати».

Великого розвитку отримало також і теслярство, адже значну кількість церковних будівель, княжих та боярських теремів, а та­кож будівель для простого люду зводили з дерева. Високої якості досягло виробництво тканин, особливо з льону та вовни.

Ремісники, як і на Заході у цехи, почали об'єднуватися у «дру­жини» (як, наприклад, вишгородські ремісники «древоділи»), але вони не перетворилися на справжні ремісничі цехи, тотожні за­хідноєвропейським, через низку причин, серед яких варто назва­ти відсутність конкуренції з боку сільських ремісників і відсут­ність феодалів- власників міст, а отже й необхідності захисту під їхньої сваволі.

Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвит­кові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внут­рішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв'язок між якими був відносно слабким. Значно більшого розвитку зазнала зовнішня торгівля. Давньо­руські купці торгували з Візантією, Центральною Європою, Скан­динавією, Середньою Азією, арабськими країнами. Основними експортними товарами були хутра, віск, мед, льон, шкіра, ювелірні вироби, панцирі, зброя тощо. Імпортували пере­довсім предмети розкоту - шовкові тканини, парчу, оксамит, зброю, ювелірні вироби, прянощі тощо.

Гроші у східних слов'ян з'являються задовго до створення держави. Архаїчна назва грошей «скот», яка зустрічається у «Руській правді», напевно, не означає, що худоба у давніх слов'ян була засобом обміну. Такі терміни існують у цілому ря­ді європейських мов, що дає можливість вважати цей термін за­лишковим явищем давньої індоєвропейської мови. У Київській Русі грошова одиниця найчастіше називалася купо, а також грив­ня як вища одиниця грошово-вагової системи. Гривня ділилася на 20 ногат, 25 кун та 50 резон. Ці грошові одиниці, як правило, були не реальними засобами обміну, а лише його ваговими еле­ментами.

Кінець XI - середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період феодальної роздробленості, причому характерною рисою цього процесу був його прогресуючий характер, коли держава досить швидко розпадається, і на теренах Русі з'яв­ляються окремі самостійні князівства та землі. Так, якщо у XII ст. утворилися 12 князівств (земель), то їх кількість на початку XIII ст. досягла 50. Великий князь Київський фактично втрачає значення глави давньоруської держави, хоча боротьба за київсь­кий «стіл» між князями не припиняєтеся.

Процес розпаду Давньоруської держави був закономірним, зумовленим об'єктивними причинами, зокрема й економічного характеру. Однією з найважливіших з них було зростання та зміц­нення великого феодального землеволодіння. Базуючись на на­туральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, во­но посилило владу місцевих бояр та князів, створило передумови економічної самостійності та політичної відокремленості давньо­руських земель.

Галицько-Волинське князівство утворилося лише наприкінці XII ст. в результаті об'єднання князем Романом Мстиславовичем Волинського та Галицького князівств (1199 р.). Це був початок створення нової ранньофеодальної держави на теренах України. Вже у першій половині XIII ст.., це було велике феодальне об'єд­нання, в яке входили не лише Галицька та Волинська землі, а й Поділля та частина Київщини разом з Києвом, де князь Данило Романович поставив свого намісника. Економічний розвиток цих земель характеризувався тими ж особливостями, що й розвиток Київської Русі.

Протягом XIII-XIV ст. землі Давньоруської держави пере­живають вельми важкі часи, пов'язані з татаро-монгольською навалою. Вже перші наслідки навали були катастрофічними для руських князівств, 3 74 міст колишньої Київської Русі було зруйновано 49, з яких 14 вже ніколи не піднялися, а 15 перетво­рилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жодного міста, а домонгольського рівня кам'я­ного будівництва було досягнуто лише через 100 років, Зникла низка ремісничих спеціальностей, були втрачені секрети вироб­ництва деяких ювелірних виробів (емалі, зерні, черні). Руські землі надовго потрапили в економічну та політичну залежність від Золотої Орди.

Політична залежність полягала у тому, що князі повинні були з'являтися до Золотої Орди за спеціальними «ярликами» - гра­мотами, що давали право на князювання, Отримання такого «яр­лика» залежало не від прав на те чи інше князівство, а від пода­рунків та інших умов.

Проте втрати від монголо-татарської навали та тягар від «іга» не були однаковими для різних земель Русі. Найбільшої шкоди зазнала Північно-Східна Русь, найменшої-розташоване на пів­денному заході Галицько-Волинське князівство. І хоча Данилові Романовичу (Галицькому) довелося їхати в Орду по ярлик, тобто визнати над собою владу золотоординських ханів, його землі пе­ребували в меншій залежності порівняно з іншими руськими зем­лями. Тому й господарство тут в основному зберігало поступо­вий характер. Відроджувалися розорені Батиєм старі міста. Торговельні центри та основні торгові шляхи по­ступово переміщуються до галицько-волинських міст, набувають значення такі міста, як Львів, Луцьк, Галич, Холм, сюди приїз­дять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції.

Данило Галицький веде непримиренну боротьбу з монго­лами, намагається організувати хрестовий похід проти них, звер­тається до західноєвропейських правителів та до Папи Римсько­го. Але його намагання виявилися марними, ідея хрестового по­ходу не отримала підтримки на Заході. У власних землях бороть­ба з татаро-монголами ускладнювалася неодностайністю населення у ставленні до них.

Так, у деяких регіонах населення нада­вало перевагу безпосередньому підпорядкуванню завойовникам перед власними князями. Це призвело до того, що Данило Галицький був змушений воювати проти своїх же племен, що не визнавали його владу і підкорялись лише Золотій Орді. На думку істориків саме це викликало другий похід ханів Золотої Орди на руські землі. Після розгрому татаро-монгольських військ на Синіх Водах (1362 р.) військами трьох сусідніх народів - українсь­кого, білоруського та литовського - українські землі були звільнені від їх панування, але підпали під панування інших завойовників.

Кінець XI – середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період феодальної роздробленості, причому характерною рисою цього процесу був його прогресуючий характер, коли дер­жава досить швидко розпадається і на теренах Русі з'являються окремі самостійні князівства та землі.

Процес розпаду Давньоруської держави був закономірним, обумовлений об'єктивними причинами, у тому числі й економіч­ного характеру. Однією з найважливіших із них було зростання та зміцнення великого феодального землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкну­тість, воно посилило владу місцевих бояр та князів, створило пе­редумови економічної самостійності та політичної відокремлено­сті давньоруських земель.

Читайте також:

1. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
2. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
3. I. Особливості аферентних і еферентних шляхів вегетативного і соматичного відділів нервової системи
4. III.Цілі розвитку особистості
5. III.Цілі розвитку особистості
6. III.Цілі розвитку особистості
7. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
8. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
9. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
10. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
11. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
12. А. В. Дудник 1 страница

Переглядів: 580