• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ЛЕКЦІЯ 3. Особливості господарського розвитку та економічної думки 7 страница

Стосовно Селянської реформи 1861 р. в Росії слід зазначити, що вона також помітно прискорила процес трансформації суспіль­ства в бік його капіталістичної диференціації. Реформа стала переломним моментом в історії розвитку країни. Протягом кіль­кох пореформених десятиріч у Росії, а в її складі- і в Україні, виникли та утвердилися нові, ринкові відносини.

Особливістю Маніфесту 1861 р. було те, що він став першим кроком до поетапних, хоча часто непослідовних, змін у суспіль­стві, які відбувалися протягом другої половини XIX - початку XX ст. Економічні зрушення (скасування панщини та позаеконо­мічних форм примусу, перетворення землі на об'єкт купівлі продажу, наділення селян землею) доповнювалися змінами в по­літичному(особиста незалежність селян від поміщиків) й адміністративному (селянське самоврядування, просвітницька діяль­ність земств) механізмах, соціальному житті суспільства.

Адміністративні перетворення після селянської реформи 1861 р. стали важливими віхами на шляху капіталістичної модер­нізації суспільства. Протягом 60-х рр. XIX ст. були проведені та­кож земська і судова реформи, запроваджено селянське самовря­дування. Завдяки військовій реформі (1874 р.) відбулися перетво­рення у військовій справі: були відмінені рекрутські набори ско­рочено строк служби, розроблена система заходів щодо технічно­го переозброєння армії.

Підготовлені та проведені, в основному представниками кон­сервативних кіл дворянства, реформи мали серйозні вади: чис­ленні пережитки феодально-кріпосницької системи, майже недо­торкане поміщицьке землеволодіння, обтяжливий фінансовий тягар для селян у вигляді викупних платежів тощо. А умови, за яких відбулося скасування кріпосного права, визначили особли­вості аграрної еволюції країни: повільний та болючий перехід від замкненого феодального господарства до капіталістичних мето­дів ведення останнього

Таким чином, з огляду на основні риси модернізації господар­ства України після_ 1861 р., можна говорити про наздоганяючу модель економіки. її характерними ознаками є: по-перше, утілен­ня в життя прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції «знизу», а силовій модернізації- «революції згори»; по-друге, вибіркове, а не системне, запозичення та використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва; по-третє, пріоритетність окремих галузей, яка в перспективі веде до деформації структури економіки; по-четверте, збереження протягом тривалого часу багатоукладності, паралельного існу­вання нового та попередніх устроїв, а також порушення однорід­ності економічного простору, ускладнення соціальних та полі­тичних проблем, зростання соціальної напруженості в суспільстві.

Розстановка класових сил та формування напрямків суспільно-економічної думки в період підготовки та здійснення реформи в Україні не відрізнялись, по суті, від аналогічних процесів у Росії. Загострення кризи кріпосницької системи, зростання селянських заворушень стали поштовхом для розвитку антикріпосницького руху.

Навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної думки. Уже в 40-х р. формуються ліберально-дворянський та революційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилежних класів - поміщиків та селян.

Внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні в Києві утворилася таємна політична організація «Кирило-Мефо­діївське товариство»(1846-1847), яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об’єднання слов’янських народів на демократичній основі.

Ідейна боротьба навколо скасування кріпосного права не обмежується лише розглянутими питаннями. Вона мала значно складніший характер. До 1857 р., тобто до офіційного оголошення урядом підготовки реформи, головним було питання самого скасування кріпацтва. Дворянські й буржуазні ліберали та представники демократичних сил були прихильниками звільнення селян. Дворяни-кріпосники боролися за збереження кріпосного права.

У період безпосередньої підготовки реформи, коли це питання було вирішене остаточно, на перший план вийшли міркування про майбутні взаємовідносини між поміщицьким і селянським господарством, про міру поступок селянству. Консерватори вимагали безземельного звільнення селян і високих викупних платежів. Дворянські ліберали виступали за збереження поділу землі як об’єкта господарювання між поміщиками і селянами за збереження монополії поміщицького господарства. Буржуазні ліберали домагались створення умов для капіталістичного аграрного розвитку, головною перешкодою на шляху якого була особиста залежність селян. Інтереси буржуазії безпосередньо не вступали в конфлікт з феодальною земельною власністю. Буржуазні ліберали гостро критикували поміщицьке господарство як неефективне. Але щодо питань земельної власності їхня позиція не суперечила позиції дворянських лібералів. Демократи були прихильниками революційного зламу феодально-крі­посницьких відносин, ліквідації поміщицького землеволодіння.

Основна увага представників різних шкіл української еконо­мічної науки пореформеногоперіоду була зосереджена на питан­нях ринкового розвитку, зокрема перспектив народногосподарської еволюції, долі капіталізму в країні, подолання відставання соціально-економічному розвиткові від західних держав,

індустріалізації виробництва тощо. Особливо гостро стояло аграрію питання, зокрема про «прусський» чи «американський» тип капіталістичного розвитку. У цьому контексті в економічній літератур] аналізувалися проблеми концепційних засад вирішення аграрного питання взагалі, проблеми селянського й поміщицького земле володіння, досліджувалися податки та повинності селян, велике і дрібне господарство, специфіка формування ринкових відносин аграрній галузі, розвиток інституту приватної власності.

Українські дослідники, враховуючи специфіку підлеглого становища України в складі двох імперій та особливості національ­ного розвитку, а також вивчаючи переваги ринкового господар­ства в країнах Західної Європи, намагалися використати і позитив­ний світовий досвід, і національні особливості становлення підприємницьких відносин. Інакше кажучи, розвиток економічної думки в Україні зумовлювався, передусім, станом економічного та соціально-політичного життя в країні в цілому, менталітетом народу, культурними традиціями, а також потужним впливом ідей західноєвропейських шкіл (марксизм, неокласики, німецька історична школа, маржиналізм).

Але в цілому праці названих економістів були спрямовані, на­самперед, на дослідження українських реалій пореформеного розвитку. Українські дослідники висвітлювали національний ас­пект різноманітних проблем соціально-економічної еволюції країни (питання розвитку сільського господарства, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, створення національного ринку, кустар­ного виробництва та кооперації, концентрації та монополізації виробництва, сутності криз та циклічності економічного розвитку географічного розміщення бюджетних доходів і витрат, питання соціально-класової структури суспільства тощо).

Особливе місце в дослідженні процесів генезису ринкового гос­подарства належить І. В. Вернадському. Його наукова діяльність припала на період феодальної кризи напередодні реформи 1861 р.

Під час становлення капіталістичних відносин у 70-80-х рр. ІX ст. Будучи послідовником класичної школи політичної економії та високо оцінюючи внесок А. Сміта і Д. Рікардо до скарбниці світової економічної теорії, І. В. Вернадський не тільки аналізував теоретичні постулати західноєвропейських економістів, а й намагався використати їх для дослідження російської дійсності та Критики феодально-кріпосницької системи. Він був упевнений, що феодальні відносини треба усувати як неефективні, як такі, котрі заважають становленню нових ринкових відносин.

Після селянської реформи вчений однозначно стає на позиції захисту підприємницьких відносин, які зароджуються, виступає прихильником великого виробництва й капіталу, вважаючи, що вони сприяють поділові праці та застосуванню в господарстві Машин, які, у свою чергу, підвищують ефективність праці та суспільного виробництва в цілому.

2. Київська соціально-психологічна школа (М.Х.Бунге, М.І.Туган-Барановський, В.Я.Желєзнов, Д.І.Піхно)

М.І.Туган_Барановський (1819-1919) –учений зі світовим ім’ям, що зробив великий внесок у розвиток багатьох теоретичних проблем економіки. Народився в дворянській сім’ї в Харківській губернії. Т.-Б. став першовідкривачем сучасної інвестиційної теорії циклів. Ще 1894р. він опублікував працю “Промислові кризи в суч. Англії, їх причини і вплив на нар. життя яку захистив як магістерську дисертацію в Московському університеті. Він критично проаналізував сучасні йому теорії ринку та криз і високо оцінив теоретичні засади “теорії реалізації” Сея , яка стверджувала, що пропозиція породжує попит. Він підкреслював правильність думки Рікардо і Сея про те, що межа виробництва визначається продуктивними силами людства. Він писав, що попит на товари створюється самим виробництвом і жодних зовнішніх меж для розширеного відтворення, крім браку продуктивних сил, не існує. Він розглядає проблему криз, аналізуючи економічні коливання, рух “економічної активності”, а також фактори , що зумовлює таку активність. Туган-Барановський звертає увагу на виявлення головні рушійної сили економічної активності і робить висновок, що це є рух інвестицій. Він першим сформулював основний закон інвестиційної теорії циклів, відповідно до якого фази промислового циклу визначаються активністю інвестування. Саме збільшення інвестицій у галузях, що виготовляють засоби вирлбництва породжує мультипрлікаційний процес всіх елементів економічної активності.

Джерелом прибутку він назвав весь капітал.

У багатьох дослідж. “Учення про граничну корисність”, “Основна помилка абстрактної теорії капіталізму” та ін. вчений увагу приділив питанню розвитку капіталізму в Росії, що в останнє десятиріччя 19 ст. стало головним теоретичним питаням у країні. Було опубліковано його докторську дисетацію “Російські фабрики в минулому та сучасному. Історико-економічне дослідження”

Відомий учений-економіст М. Бунге,професор, згодом рек­тор Київського університету, а у 80-ті pp. - міністр фінансів Ро­сії, критично ставився до ідей класичної школи політичної еко­номії. Він став фундатором Київської психологічної школи, яка згодом здобула високу оцінку на Заході. Бунге вказував на вели­ке значення для розвитку політичної економії правильного ви­значення її предмета і вважав, що складність такого визначення пояснюється нечіткими позиціями ліберальної економічної шко­ли та соціалістів. Обстоюючи шлях капіталістичного розвитку як необхідний і природний, М. Бунге критикував соціалістів за те, що вони засуджували існуючий порядок і вбачали свій ідеал у «вигаданих формах суспільного устрою». Цінність речі Бунге ви­значає її корисністю, «придатністю», величина якої залежить від

попиту і пропозиції. Згодом він розробив теорію цінності на за­садах психологічної школи і визначив цінність як «корисність».

Досліджуючи кардинальні зміни в пореформеній еволюції економіки України, вітчизняні науковці цілком слушно зауважу­вали про зміни в розвитку продуктивних сил суспільства, відно­син власності, у динаміці процесів усуспільнення виробництва та поділу праці. Представники дореволюційної школи політичної економії дійшли висновку, що країна, хоч і з певним відставан­ням, поступово входила до системи світового капіталістичного ринку. Ринковий тип розвитку передбачав функціонування еко­номіки, що базується на приватній власності на засоби виробниц­тва, активізацію товарно-грошових відносин, вільне ціноутво­рення, розвиток інститутів приватного підприємництва, діяль­ність яких забезпечується законодавчими актами.

Більшість українських учених зазначеного періоду були певні, що національна модель ринку повинна передбачати відведення ролі держави в регулюванні господарських процесів і водночас мати певну цілісність і субординацію всіх економічних відносин на базі приватної власності та розвитку ринкових відносин.

Вплив монополізму на процеси ціноутворення аналізувався в працях професора Новоросійського університету Л. В. Федоро­вича, який схилявся до негативної його оцінки. Оскільки «моно­полія обмежує постачання», то ціпа предметів такого ринку зав­жди перевищує витрати їх виробництва, і цюрізницю змушений сплачувати споживач. Особливості розглядуваного процесу ви­вчали М.В. Вернацький, М.І.Туган-Барановський, В. Я. Желєз­нов, Д. І. Піхно, П. І. Фомін.

Таким чином, посилення монополістичних тенденцій в еконо­міці України стимулювало розробки українських учених щодо дії ціновогомеханізму в умовах недосконалої конкуренції. Навіть для звуженого ринку, на їхню думку, закон цінності діє, хоч і по-різному- залежно від того, як складаютьсяобставини, за яких реалізуються товари.

Українські економісти розглянули процес ринкової еволюції, пов'язаний зпереходом від вільної конкуренції до переважно монополістичних тенденцій, визначивши характерці риси й особ­ливості трьох типів ринків: вільно конкурентного, монополізова­ного та регульованого, а також специфіку процесів ціноутворен­ня для кожного з них.

ЛЕКЦІЯ 12. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств Європейської цивілізації (перша половина ХХ ст.)

1. Вплив Першої світової війни на розвиток господарства європейських країн та США.

2. Криза світового господарства (1929 – 1933 рр.) та шляхи виходу з неї.

3. Світове господарство в роки стабілізації.

1. Вплив Першої світової війни на розвиток господарства європейських країн та США

У період Першої світової війни вирішального значення для економік країн, які брали в ній участь, набули потреби фронту. Держава не обмежувалася функціями замовника і покупця війсь­кової продукції. Масштабність воєнних дій і загострення еконо­мічних проблем змусили уряди країн, що воювали, перебрати на себе частину організаційних функцій та забезпечення взаємодії між приватними підприємствами, що обслуговували потреби фронту. Управління економікою з боку держави набуло форм кон­тролю й розподілу стратегічних ресурсів, продовольства, засобів транспорту і робочої сили.

Так, у США в 1917-1918 рр. створюється низка комітетів, відповідальних за розміщення державних замовлень та розподіл робочої сили, палива, сировини, транспортних засобів. Діяльність цих нових державних інститутів координувалася військово-промисловою радою. Аналогічна централізація була характерною і для Німеччини («військово-сировинні союзи»), Англії (міні­стерство військового постачання).

Завершення війни спричинило неминучий процес повоєнної реконверсії економіки США, Великої Британії та Франції. На­приклад, Велика Британія розформувала майже всі створені під час війни органи контролю. Та попри те, що уряд організував розпродаж багатьох військових заводів, під контролем держави залишалося вчетверо більше підприємств, ніж до війни. Це було свідченням того, що до планів уряду не входила остаточна відмо­ва від державного регулювання економіки.

Долю Німеччини (території, репарації тощо) по завершенні війни вирішив Версальський мирний договір, підписаний 28 чер­вня 1919 р. країнами-переможницями США, Англією, Францією, Італією та ін.

Видатний економіст XX ст. Дж. М. Кейнс у праці «Економічні наслідки Версальського мирного договору» (1919) писав, що прийняті рішення не залишають надії на відновлення мирного гос­подарства, адже репарації з Німеччини (132 млрд. золотих марок) нечувано великі. Кейнс пропонував надати американські позики Німеччині, бо вважав, що лише в такому разі Німеччина зможе виплачувати помірні репарації.

Разом із територіями (скорочувалася на 70 тис. км²) Німеччи­на втратила 75 % видобутку залізної руди, 25 % кам'яного вугіл­ля; 35 % виплавки сталі. Німеччина була позбавлена колоній площею 3 млн. км² із населенням 13 мли осіб. Роз­в'язання військових питань передбачало:

1) заборону мати ВМФ;

2) обмеження збройних сил до 100 тис. осіб;

3) скорочення військового виробництва;

4) заборону мати підводний флот;

5) руйнування значної частини військових укріплень.

У розв'язанні проблем репарацій ініціативу перебрали на себе США. Було розроблено план Дауеса, що передбачав значні пом'якшення репараційних виплат, жорсткий контроль за джере­лами репараційних платежів (податки від промисловості, виплати за рахунок митних і непрямих податків тощо), а також іноземні інвестиції у промисловість Німеччини(21 млрд. дол.). У червні 1929 р. план Дауеса був замінений планом Юнга, за умовами яко­го обсяг репарацій знижувався до 114 млрд. марок з терміном ви­плат упродовж 37 років, а єдиними джерелами платежів визнача­лися державний бюджет і доходи залізниць.

2. Криза світового господарства (1929 – 1933 рр.) та шляхи виходу з неї

Виникнення у 1920-ті роки у США диспропорції між темпами зростання прибутків підприємств і виробництва (прибутки збіль­шувалися вдвічі швидше) свідчило, що приріст виробництва не супроводжувався відповідним зниженням цін на товари і зростанням заробітної плати. Це зумовлювало відставання купівельно­го попиту від зростання обсягів виробленої продукції, що напри­кінці 1920-х рр. наблизило впритул економіку США до надвироб­ництва.

Зміни обсягу доходів у бік його спаду пов'язані зі зменшен­ням зайнятості й можуть призвести, як стверджував Дж. Кейнс, до перевищення споживання над доходом не лише у певних осіб чи організацій за рахунок нагромаджений раніше резервів, а й уряду. Так виникає бюджетний дефіцит або, навпаки, зростає внутрішній і зовнішній борг за рахунок позик.

Дж. Кейнс, спираючись на свою концепцію сукупного доходу, розкриває причини «Великої депресії» 1929 р. Упродовж п'яти років, що передували 1929 р., на його думку, мало місце нагро­мадження фондів погашення й амортизаційних відрахувань, при­значених для заводів, які не мали потреби в поновленні устатку­вання. Розміри нагромаджень виявилися великими, тому був по­трібен «величезний обсяг нових інвестицій, щоб поглинути ці доходи. Але досягти ще більшого розміру нових інвестицій, не­обхідних для поглинання нових заощаджень, які заможне суспіль­ство за умов повної зайнятості в змозі відкладати, було майже неможливо. Одного цього чинника цілком достатньо, щоб виник­ла криза» [6, с. 301-302].

Іншою причиною «Великої депресії» можна назвати не­розв'язані проблеми розвитку фермерських господарств. Укруп­нення господарств (від освоєння прерії Середнього Заходу) три­вало за умов інтенсифікації виробництва, тоді як обсяги внутріш­нього ринку не зростали, що спричинило надвиробництво сіль­ськогосподарської продукції.

Монополії також зробили свій внесок у скорочення виробниц­тва. Вони невпинно поглинали дрібніших конкурентів. Присто­совуючись до ринку, монополістичні об'єднання скорочували виробництво, намагаючись водночас підвищувати ціни на власну продукцію.

«Велика депресія» та економічний розвиток європейських країн і США упродовж першої третини XX ст. поставили під сумнів справедливість аналізу ринкової економіки як гармонійної саморегулювальної системи, що врівноважує попит і пропозицію па всіх можливих ринках. Навіть за умови раціональної поведін­ки індивідуальних економічних агентів сукупний результат зов­сім не обов'язково є оптимальним, бо макросистема розвивається за власними законами, що не аналізуються теорією загальної рів­новаги.

Сутність політики «Нового курсу» Ф. Рузвельта полягала в активізації ролі держави, включення її до процесів регулювання економічного життя. Лінія «Нового курсу» передбачала жорстку боротьбу і являла собою певну рівнодіючу багатьох сил: велико­го бізнесу, банківських кіл, дрібних підприємців, фермерів, профспілок, широких мас працюючих і велику кількість безробіт­них. Перші дні президентства Рузвельта були ознаменовані екстреними заходами з боку уряду. За умов банківської кризи, що вибухнула (банки банкрутували один за одним), президент оголосив загальні «банківські канікули» до 9 березня й запропонував Конгресу США «Надзвичайний закон про банки». Положення за­кону доводили, що Рузвельт не пристав на необхідну для бага­тьох націоналізацію банківської системи. Закон передбачав такі заходи:

1) надання Федеральною резервного системою (ФРС) позик банкам;

2) наділення міністра фінансів повноваженнями, до яких вхо­дило право запобігати масовому вилученню внесків;

3)заборону на експорт золота;

4) продаж банкам ФРС облігацій державної позики.

Завдяки введенню таких заходів банки змогли отримати від держави позики під заставу цінних паперів і державних облігацій.

На підставі закону про надзвичайний стан в Історії США впер­ше була змінена концепція бюджетної політики, тобто держава свідомо пішла на перевищення витрат над доходами. Припинився обмін банкнот на золото, яке зрештою остаточно вилучили з обі­гу. Щоб уникнути гіперінфляції, держава вжила заходів для заку­півлі золота у населення за ціпами, що перевищували курс долара стосовно золота

Поряд зі зростанням державного контролю над банківською системою посилювався контроль над біржею і ринком цінних па­перів. У 1933-1934 роках, незважаючи на критику з боку діло­вих кіл, було прийнято кілька законів, які регулювали випуск цінних паперів, у результаті чого було:

1) встановлено контроль над випуском акцій (у разі випуску компанією акцій усі її директори несли персональну відповідаль­ність за випуск);

2) передано контроль над ринком цінних паперів до спеціаль­но створеної комісії, членів якої призначав Президент;

3) обмежувалося використання банківського кредиту в опера­ціях на біржі;

4) заборонялися будь-які маніпуляції з цінними паперами;

5) вводився щорічний звіт корпорацій, зареєстрованих на біржі.

Двома найважливішими законами першого терміну президент­ства Ф. Рузвельта (1933-1936), що вплинули на подальший розвиток економіки США, можна вважати закон про відновлення національної промисловості (НІРА) і закон про регулювання сільського господарства (ААА), ухвалені на початку 1933 року.

На відміну від «Нового курсу» Рузвельта, Велика Британія в боротьбі з наслідками «Великої депресії» не пішла шляхом по­рятунку промисловості, фермерських господарств і проведення реформ у соціальній сфері.

Головним у діяльності уряду лейбористів було:

1) виправлення дисбалансу бюджету;

2) поліпшення становища у внутрішній і зовнішній торгівлі.
Англійці залишалися консерваторами стосовно переходу до дефіцитного бюджету, хоча така політика США згодом цілком виправдала себе. Велика Британія використовувала у боротьбі із наслідками світової кризи власний величезний історичний досвід головного «банкіра світу». Тому в 1931-І934 роках уряд Вели­кої Британії головним економічним завданням вважав забезпе­чення сприятливих фінансових умов для розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі.

У цей період уряд Франції проводив соціальну програму, спрямовану па зниження рівня безробіття, організацію громадсь­ких робіт. Ця політика передусім стосувалася державного секто­ру і певним чином забезпечувала вихід економіки з кризи із най­меншими втратами.

«Велика депресія» 1929-1933 років далася взнаки й на гос­подарському житті Німеччини через «прив'язку» економіки до іноземних кредитів зі США, Великої Британії та Франції. Припи­нення допомоги з боку провідних країн, які теж переживали важ­ку кризу, погіршило становище Німеччини (збанкрутувало 68 тис. підприємств, криза охопила банківську сферу, кількість безробітних сягнула 8 млн. осіб).

Нездатність уряду Веймарської республіки ефективно протиді­яти економічній кризі, намагання монополій відновити втрачені позиції на світових ринках, різке падіння життєвого рівня були головними чинниками встановлення фашистського режиму в Ні­меччині 1933 року й приходу до влади НСДАП.

Економічна політика фашизму мала яскраво виражений статистичний характер. Антикризові заходи набули рис надзвичайних, оскільки переслідували не так тактичні цілі виведення господар­ства у режим зростання, як стратегічні військово-політичні: повер­нення втрачених територій і ринків збуту, подальше розширення кордонів Німеччини, зрештою - світове панування.

На відміну від «Нового курсу» Рузвельта, Велика Британія в боротьбі з наслідками «Великої депресії» не пішла шляхом по­рятунку промисловості, фермерських господарств і проведення реформ у соціальній сфері.

Головним у діяльності уряду лейбористів було:

3) виправлення дисбалансу бюджету;

4) поліпшення становища у внутрішній і зовнішній торгівлі.

Англійці залишалися консерваторами стосовно переходу до дефіцитного бюджету, хоча така політика США згодом цілком виправдала себе. Велика Британія використовувала у боротьбі із наслідками світової кризи власний величезний історичний досвід головного «банкіра світу». Тому в 1931-І934 роках уряд Вели­кої Британії головним економічним завданням вважав забезпе­чення сприятливих фінансових умов для розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі.

Аналіз економічних концепцій лейбористських теоретиків 1930-1940-х років Дж. Коула, X. Ласкі, Є. Дурбіна та ін. дово­дить тісний зв'язок їх із поглядами тих економістів, котрі вважа­ли, що під час проведення реформ за умов активного втручання держави в економічні процеси можливе нормальне функціону­вання капіталістичного виробництва. Але якщо західні економі­сти, обґрунтовуючи необхідність втручання держави в економіку, вважали, що це веде до вдосконалення механізму функціонуван­ня капіталізму, то лейбористи оцінювали економічну діяльність держави як захід, що веде до соціалізму.

У традиції фабіанських ідей (поступовий перехід від капіта­лізму до соціалізму) лейбористи вважали, що перехід від інди­відуальної форми власності спершу до акціонерної, а потім - державної- це докорінна трансформація капіталістичної влас­ності взагалі й перетворення її на колективну, суспільну. У цей період лейбористи розробляли модель організації й управління державним сектором економіки у формі публічної корпорації, яку вважали соціалістичною формою організації націоналізова­них галузей народного господарства, Разом з тим лейбористська модель соціалізму зводила планування і ринок до такого сполу­чення, за умов дії якого вирішальна роль залишалася за ринко­вим механізмом. Ця модель передбачала вільне встановлення цін, функціонування ринку засобів виробництва і предметів споживання.

На думку лейбориста X. Дальтона, публічній корпорації бра­кувало надмірної централізації керівництва, «дрібної опіки» з боку держави над належними їй підприємствами. Контроль над націоналізованими галузями передбачалося здійснювати не через міністерства, а через парламент шляхом періодичних об­говорень загальної політики підприємств і досягнутих результа­тів. Визнаючи необхідність дотримання принципу самофінансування націоналізованих підприємств, лейбористи вважали, що зможуть одержувати від держави субсидії та позики.

Попри важкі соціально-економічні наслідки, економічна криза 1930-33 років дала змогу суттєво поліпшити загальний стан на­родного господарства Франції.

Реформування економіки зазнавало сильного впливу теорії кейнсіанства. Фінансову підтримку з боку держави мали підпри­ємства «захищеного сектору», насамперед військово-промисло­вий комплекс, які безпосередньо залежали від державних замов­лень і підтримувалися податковими і митними пільгами. Суттє­вий вплив держава справляла й на сільське господарство. Щоб утримувати стабільний рівень цін на сільськогосподарську про­дукцію, селянам виплачували державні премії за скорочення по­сівних площ і знищення частини зібраного врожаю. У цей період уряд Франції проводив соціальну програму, спрямовану па зниження рівня безробіття, організацію громадсь­ких робіт. Ця політика передусім стосувалася державного секто­ру і певним чином забезпечувала вихід економіки з кризи із най­меншими втратами.

Французькі дослідники П. Ренодаль, М. Деа та ін. у своїх економічних концепціях стверджували, що боротьба за раціона­лізацію (по-американському) приведе не лише до усунення про­мислових криз, а й до ліквідації конкурентної боротьби у Захід­ній Європі. Знаряддям ліквідації конкуренції, на думку М Деа, є картелі та синдикати. Він зазначав, що К. Маркс відкрив лише американські трести з їхнім прагненням панування й знищення своїх конкурентів. Інша річ - європейський картель. Це союз, мирний договір, перемир'я, що передбачає укладання серії дер­жавних угод з колишнім конкурентом.

«Велика депресія» 1929-1933 років далася взнаки й на гос­подарському житті Німеччини через «прив'язку» економіки до іноземних кредитів зі США, Великої Британії та Франції. Припи­нення допомоги з боку провідних країн, які теж переживали важ­ку кризу, погіршило становище Німеччини (збанкрутувало 68 тис. підприємств, криза охопила банківську сферу, кількість безробітних сягнула 8 млн. осіб).

Нездатність уряду Веймарської республіки ефективно протиді­яти економічній кризі, намагання монополій відновити втрачені позиції на світових ринках, різке падіння життєвого рівня були головними чинниками встановлення фашистського режиму в Ні­меччині 1933 року й приходу до влади НСДАП.

Економічна політика фашизму мала яскраво виражений статистичний характер. Антикризові заходи набули рис надзвичайних, оскільки переслідували не так тактичні цілі виведення господар­ства у режим зростання, як стратегічні військово-політичні: повер­нення втрачених територій і ринків збуту, подальше розширення кордонів Німеччини, зрештою - світове панування.

Читайте також:

1. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
2. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
3. I. Особливості аферентних і еферентних шляхів вегетативного і соматичного відділів нервової системи
4. III.Цілі розвитку особистості
5. III.Цілі розвитку особистості
6. III.Цілі розвитку особистості
7. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
8. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
9. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
10. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
11. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
12. А. В. Дудник 1 страница

Переглядів: 391