• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ЛЕКЦІЯ 3. Особливості господарського розвитку та економічної думки 8 страница

Така стратегія визначила форми і методи виведення країни з кризи, суттю яких стає тотальна мілітаризація народного госпо­дарства. Прихід до влади уряду на чолі з Гітлером спонукав швид­ке й рішуче проведення політики встановлення «нового поряд­ку», за умов якого економічний, військовий потенціал Німеччини буде максимізований, і країна відродить колишню міць і вплив.

«Новий порядок» ґрунтувався на низці принципів і заходів, що визначали основу і сутність економічної політики фашизму. До них слід віднести:

1) примусове картелювання промисловості;

2) ліквідація свободи торгівлі та вільних ринків;

3) контроль над цінами і заробітною платою;

4) централізований адміністративний розподіл трудових і ма­теріальних ресурсів;

5) жорстке обмеження управлінських функцій та управлінсь­кої свободи підприємців;

6) прагнення максимальної самозабезпеченості всіма ресурса­ми (продовольством і сировиною);

7) протекціоністська (меркантилістська) зовнішньоторговель­на політика.

Закон про підготовку органічної побудови німецького госпо­дарства (27 лютого 1934 р.) став завершальним етапом форму­вання системи, яка підкорила окремі підприємства інтересам держави, а саме інтересам фашистської військової держави. Те­пер вершиною німецької економіки була Національна економічна палата, яка координувала та управляла діяльністю національних груп індустрії. Наступними були картелі. Картелі фашистського періоду здійснювали контроль за розподілом сировини і зовніш­ньою торгівлею, ринком капіталів, процесом інвестування, вста­новлювали рівень заробітної плати і відсотків. Проведення полі­тики примусового картелювання означало практично повністю ліквідацію системи вільної конкуренції й ринкового господарства.

Створене у вересні 1933 р. національне міністерство продоволь­ства було уповноважене регулювати виробництво, ціни, дохо­ди, умови торгівлі.

Трансформація трудових відносин 1930-ми роками в Німеч­чині була підпорядкована головній меті - досягненню максималь­ного економічного та військового потенціалу. Працю розгля­дали винятково як ресурс, використовувати який належало із найбільшою віддачею за найменших витрат для його утримуван­ня, що й було закріплено в законі про регулювання національної праці.

Особливостями німецького неолібералізму є те, що пре­дставники цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще істо­ричною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї силь­ної держави, що виконує інституціональні, організаторські та вихо­вні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на неокласичні ідеї саморегулю­вання економіки.

Теорія «соціально-ринкового» господарства мала своїм вихід­ним пунктом протиставлення ринкового господарства центрально-керованому господарству, заснованому на суспільній власності, а також господарству, побудованому на базі приватної власності і централізовано керованому економічними угрупованнями (олігополія, монополія). Це була теорія «третього шляху» розвитку.

Отже,складовими соціально-ринкового господарства є: конку­рентна ринкова економіка на засадах приватної власності та держава, що з допомогою економічних механізмів перерозподіляє націо­нальний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості.

Напрям розвитку Німеччи­ни визначався окупаційним урядом відповідно до плану Маршалла, згідно з яким країні надавалася реальна матеріальна допомога. Ні­меччина стала перед вибором між центрально-керованим типом господарства (та аграрною спрямованістю розвитку) і ринковим (отримання грошової допомоги, кредитів для відновлення економі­чної структури).

Державне втручання в економіку обмежувалось правовим регу­люванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма участь держави в суспільному житті не виходи­ла за межі соціальної сфери.

3. Світове господарство в роки стабілізації

Долю Німеччини (території, репарації тощо) по завершенні війни вирішив Версальський мирний договір, підписаний 28 чер­вня 1919 р. країнами-переможницями США, Англією, Францією, Італією та ін.

У розв'язанні проблем репарацій ініціативу перебрали на себе США. Було розроблено план Дауеса, що передбачав значні пом'якшення репараційних виплат, жорсткий контроль за джере­лами репараційних платежів (податки від промисловості, виплати за рахунок митних і непрямих податків тощо), а також іноземні інвестиції у промисловість Німеччини (21 млрд. дол.). У червні 1929 р. план Дауеса був замінений планом Юнга, за умовами яко­го обсяг репарацій знижувався до 114 млрд. марок з терміном ви­плат упродовж 37 років, а єдиними джерелами платежів визнача­лися державний бюджет і доходи залізниць.

1924 - 1929 рр. в Німеччині були періодом економічного під­несення, якого не знали інші європейські учасники війни. У 1927 р. промислове виробництво Німеччини досягло довоєнного рівня, а 1929 р, перевищило його па 13 %. За підтримки міжнарод­них капіталів Німеччина відновила економічну могутність і по­вернула собі друге місце у світі за розмірами промислового ви­робництва, відтіснивши Англію на третє місце.

Поступово німецькі товари поверталися на світові ринки. Економічне піднесення дало змогу Німеччині випередити Англію за вивозом машин й устаткування. Вартість німецького експорту 1929 року, перевищила довоєнний рівень на 3 млрд. марок. На тлі економічного піднесення скоротилося безробіття, підвищилася реальна заробітна плата.

Період 1924-1929 років у розвинених країнах характеризувався подальшим скороченням втручання держави в господарські відно­сини. Однак це не було простим, механічним поверненням до си­стеми вільних ринкових відносин. Скорочення статистських від­носин було частковим: у 20-ті роки практично в усіх країнах три­вав об'єктивний процес монополізації економіки, відбувалося об'єднання інтересів монополій і держави, змінювалися ринкові відносини, що виражалося, зокрема, в поглибленні внутрішньо­господарських диспропорцій. Крім того, Версальська система, що встановила «новий» політичний порядок, не розв'язала євро­пейських і світових суперечностей, а навпаки, поглибила загаль­ну тенденцію до мілітаризації, до підготовки чергової спроби те­риторіального й економічного перерозподілу світу. Це слугувало політичним обґрунтуванням збереження сильних елементів ета­тизму і в період стабілізації.

Економічні відносини країн Заходу у повоєнні роки колива­лися між економічним націоналізмом (протекціонізмом) і праг­ненням до поновлення співпраці. Фінансовий і валютний хаос був головною перешкодою па шляху до відновлення довоєнного товарообміну в Європі. Розбіжність валютних курсів, натомість і постійні коливання їх ускладнювали розрахунки й робили не­вигідним обмін товарами між країнами.

На зламі XIX-XX століть під впливом монополізації суттє­вих деформацій зазнали конкурентні відносини, що призвело до серйозних соціально-економічних потрясінь (банкрутстваслаб­ких підприємств, безробіття, зубожіння робітників і сільського населення тощо). Крім того, посилення монополізації виробницт­ва зміцнило політичну владу монополістичної буржуазії, яка й надалі прагнула проводити олігархічну політику.

Розкрити цю нову якість ринкової господарської системи, що входила у суперечністьіз панівною неокласичною доктриною, спробували майже одночасно і незалежно один від одного провідні економісти XX ст. Дж. Робінсон та Е. Чемберлін. Зокрема, Дж. Робінсон у праці «Економічна теорія недосконалої конку­ренції» (1933) спростовує існування вільної(досконалої) конку­ренції як механізму, що забезпечує економічну рівновагу.

Одним із найважливіших питань ринкової політики монополі­стичних компаній Дж. Робінсон вважає можливість використання ціни як інструменту впливу на попит і регулювання збуту шля­хом «дискримінації в цінах», тобто сегментування ринку з огляду на різну еластичність попиту за ціною в різних категоріях спожи­вачів. У результаті своїх досліджень вона доходить висновку, що можливість цінового маневрування підриває основні постулати класичної теорії: незалежність ціноутворення, ототожнення рів­новаги попиту і пропозиції з оптимальним використанням ресур­сів тощо.

У цьому ЇЇ позиція принципово відрізняється від позиції Е. Чемберліна, який вважав, що саме механізм монополістичної конкуренції найліпше забезпечує інтереси економічного добро­буту підприємців, фірми та держави. Вчений у своїй головній праці «Теорія монополістичної конкуренції» (1933) аналізував структуру ринку, що поєднує елементи конкуренції (вільний до­ступ на ринок, велика кількість фірм тощо) з елементами моно­полії (споживачі віддають перевагу деяким продуктам, за які згод­ні платити навіть завищену ціну). На думку Е. Чемберліна, мо­нопольне становище на ринку досягається за рахунок диференці­ації продукту, під якою він розумів різні властивості товару, умо­ви його реалізації й доведення продукту до споживача. Тобто ри­нок будь-якого виробника за умов монополістичної конкуренції визначається трьома чинниками: ціною продукту, його особливо­стями та витратами зі збуту.

У теорії Е. Чемберліна конкуренція і монополія існують по­ряд. На відміну від позиції Дж. Робінсон, яка аналізувала процес становлення монополій на основі високого рівня концентрації виробництва і капіталу, Е. Чемберлін серед причин виникнення монополій називав поза виробничі чинники, зокрема унікальні особливості підприємства, репутацію фірми, виготовлення товарів-субститутів, рекламу тощо. Учений визнавав, що утворення монополій супроводжується підвищенням цін, безробіттям, змен­шенням випуску товарів і не завантаженими виробничими потуж­ностями, але при цьому не вважав, що монополісти мають нести відповідальність за таку економічну ситуацію.

За таких умов саме держава мусила вдатися до певного регу­люючого впливу на економіку, обмежуючи тим самим процес монополізації. Одним із перших антимонопольний закон був ух­валений у США 1890 року. Конгрес ухвалив закон (відомий як закон Шермана), що забороняв будь-яке об'єднання у формі тре­сту чи іншій формі, спрямоване на обмеження виробництва або торгівлі. Це був час, коли економісти вірили, що лише досконала конкуренція може дати найкращі результати і тільки вона є аль­тернативою монополії. В антимонопольній політиці багатьох країн світу відбулися суттєві зсуви акцентів: пріоритетним напря­мом став захист споживачів. Водночас велику увагу приділяли проблемам підвищення ефективності й динаміки споживчих цін. Сприятливі умови для розвитку у США були створені завдяки гарантуванню з боку держави повної свободи економічної діяль­ності після Громадянської війни; значним сировинним ресурсам; еміграції; відсутності морально застарілого устаткування; протек­ціонізму уряду в сфері торгівлі імпортом, повною свободою ім­порту іноземного капіталу тощо.

Німеччина в цей період набувала статусу другої країни після США за рівнем і темпами економічного розвитку. Цьому сприяло об'єднання країни, відновлення і розвиток паливно-металургійної бази німецької промисловості, запровадження новітньої й відсут­ність морально застарілої техніки, введення військово-морських програм, а також залучення у промисловість значних обсягів державних і приватних капіталів. Основним чинником, що стри­мував подальше зростання економіки Німеччини, був брак сиро­вини (нафти і кольорових металів) та незначний за обсягом внут­рішній ринок.

Велика Британія втрачала промислову гегемонію через низку чинників: застаріла виробнича база англійської індустрії; експорт капіталу; закриття ринків для британських товарів (епоха вільної торгівлі добігла кіпця). Економіка країни (крім суднобудування) переживала кризу. Проте в банківській сфері набирала обертів та­ка сфера економіки, як кредит, і особливо - іноземний. Певною мірою доходи від іноземних інвестицій відшкодовували втрату пе­редових позицій у світовій промисловості, але разом із тим вони підсилювали застій англійської економіки, що спричинило занепад заповзятливості англійської буржуазії, бо через зменшення верст­ви капіталістів у країні збільшувалася кількість рантьє.

На початок XX ст. припадає економічне відставання Франції, слід зазначити, що тут в основних рисах повторилася ситуація Великої Британії. Становище економіки Франції ускладнювалося тим, що в країні лише частково збереглася капіталістично-пере­творена соціально-економічна структура населення, й тим, що буржуа віддавали перевагу вкладенням у фінансову сферу еко­номіки, а не в промисловість. Французький капіталізм був пере­важно лихварським. Слід наголосити, що певні зрушення відбу­лися у важкій промисловості, що пояснювалося підготовкою до військового реваншу.

ЛЕКЦІЯ 13. Розвиток національних економік країн Європейської цивілізації в системі світового господарства під впливом науково-технічної революції (друга половина ХХ ст.)

1. Загальна характеристика розвитку світової системи господарства і провідних напрямів економічної думки в 50-70-ті роки ХХ ст.

2. Вплив інноваційно-технологічних факторів на розвиток національних економік провідних країн Європи та США у 50-70-ті роки ХХ ст.

1. Загальна характеристика розвитку світової системи господарства і провідних напрямів економічної думки в 50-70-ті роки ХХ ст.

Період 50-70-х років XX ст. у розвитку світового господар­ства ознаменувався низкою фундаментальних зрушень, які пер­шою чергою позначилися на структурних конструкціях еконо­мічних систем національних економік провідних країн світу. Спершу світова економічна криза 1929-1933 років, а згодом Друга світова війна деформували й мінімізували дієвість ринко­вих механізмів регулювання капіталістичного відтворення, від­так у повоєнний період відбувається пролонгація функціонуван­ня системи регульованого капіталізму й подальше поширення ідей дирижизму, кейнсіапства, інституціоналізму, що сприяли обґрунтуванню його фундаментальних засад. Спостерігається збереження економічними системами ознак ета­тизм - дер­жавного яекономічні відносини.

Змішана економіка, сформована у 1950- 1960-х роках вусіх розвинених країнах, була представлена як приватним, так і державним секторами економіки. У відмінностях моделей змішаної економіки залежно від країни та групи країн просте жувалися певні особливості.

Так, у групі, до якої входила біль­шість країн Західної Європи, переважав так званий неостатистський варіант змішаної економіки. Його характерними рисами були націоналізація як головний шлях утворення дер­жавного сектора, система впливів держави на приватне під­приємництво з метою пришвидшення його науково-технічної перебудови, а також комплекс соціальних завдань, що їх мала вирішувати держава. Найяскравіше цей варіант був реалізова­ний у Франції.

Розглядаючи структурні зміни у світовому господарстві, слід наголосити низку моментів. Після Другої світової війни світове господарство складалося з економічно розвинених країн, держав соціалістичного табору та країн, що розвива­ються.

Основними факторами розвитку світового господарства бу­ли: розвиток науково-технічного прогресу; поглиблення всесвіт­нього поділу праці; інтернаціоналізація виробництва.

Загалом відповідно до вимог повоєнного часу, у відповідь на деструктивні впливи й наслідки Другої світової війни по-новому формувалася світова інфраструктура господарства: ком­плекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій); розширялися і набували нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин.

До аналізу трансформаційних зрушень системного характеру слід віднести поширення впливу США на відбудову і відро­дження національних економік, ринкових господарств континен­тальної Європи та Японії. Так звана «американізація» втілюва­лася в перебудові й стабілізації світової валютної системи, широкомасштабному кредитуванні державного і приватного ха­рактеру, процесі інвестування відбудовчих програм, ініціатив трансформаційно-відбудовчого характеру індустріальних струк­тур у Німеччині та Японії, розвитку й структуризації світової торгівлі.

Країни Західної Європи, США та Японія утворювали три па­нівні фінансово-промислові центри. У другій половині XX ст. тут відбувся поворот в інвестиційній сфері на користь масового спо­живання і соціальної інфраструктури.

Серед характерних особливостей економічного розвитку слід зазначити зростання у виробництві ролі науково-тех­нічного прогресу, запровадження механізації й автоматизації виробництва, нових технологій, перетікання значних людських ресурсів із матеріальної сфери виробництва й використан­ня їх у сфері послуг, підвищення життєвого рівня населення тощо.

Виснаження національних родовищ руд і вугілля, конкурен­ція імпортної нафти, підвищення ефективності використання палива зумовили скорочення у ВВП багатьох країн частки ви­добувних галузей. Випереджувальними темпами розвивалося виробництво електроенергії, газопостачання, хімічна промис­ловість. Провідне місце в структурі господарства посіла елек­тротехнічна галузь, важлива роль належала машинобудуван­ню. Виникали нові галузі, зокрема аерокосмічна, радіоелект­ронна тощо.

У сільському господарстві тривав перехід до машинного ви­робництва, стандартизованої продукції, землеробства, широкого впровадження досягнень НТП. Сільське господарство перетво­рюється на індустріальну галузь, кількість працюючих тут посту­пово зменшується, що є характерним для розвитку індустріаль­них суспільств,

Особливого значення у розвитку світової системи господар­ства в середині 1950-х років набуває науково-технічний про­грес і його активізація. Істотні зміни в техніці охопили техно­логічний, транспортний, енергетичний, контрольно-управлін­ський види господарської діяльності. Від 1950-х до середини 1970-х років з'явилися обчислювальні системи четвертого по­коління, що стали технологічним та інформаційним підґрунтям перетворення індустріальної економіки на постіндустріальну. Від середини 1970-х років інтенсивно розвивалося виробницт­во персональних комп'ютерів.

Серед інших факторів НТП слід назвати такі:

ü з'являються науково-виробничі комплекси - територіальні об'єднання корпорацій із науковими лабораторіями, створені та фінансовані державним і приватним капіталом для випуску нової продукції;

ü домінантними стають інтенсивні фактори розвитку еконо­міки - модернізація, автоматизація виробничих процесів;

ü зростають капітальні вкладення в невиробничу сферу: осві­ту, професійну підготовку, науку, медицину.

Отже, для господарського розвитку провідних країн світу друга половина XX століття була періодом: поступової стабі­лізації основних галузей промисловості; зростання виробниц­тва товарів споживання; підвищення життєвого рівня насе­лення.

Вагомою особливістю повоєнного часу було створення дер­жавного сектора економіки, а відтак - набуття державою, поряд із приватним підприємництвом, статусу великого власника. На­буття нового статусу державою, окрім постулатів, аргументова­них Дж. М. Кейнсом за часів Великої депресії, зумовлювалося новими обставинами повоєнного періоду:

- по-перше, відчутними матеріальними втратами національ­них економік. Процес масштабної відбудови господарства став можливим лише за участі держави, яка стимулювала нарощуван­ня обсягів виробництва і зайнятості населення;

- по-друге, потребою в структурній перебудові економіки. Держава мусила прискорити цей процес, з одного боку, як суб'єкт господарювання, а з іншого - як орган, що регулює еко­номічний розвиток.

Безперечним є факт, що саме активна діяльність держави у повоєнний період відіграла вирішальну роль у стимулюванні НТП і забезпеченні сприятливого інституціонального середовища (режиму). Підґрунтя усвідомлення державою власної ролі як локомотиву НТП закладали провідні вчені - прихильники пере­дусім інституціонального напряму, зокрема американський еко­номіст Волт, Вірмен, Ростоу.

Ростоу зазначав, що саме держава має стимулювати НТП, пе­ребравши на себе турботу щодо організації фундаментальних до­сліджень, поліпшення системи освіти, професійного перенавчан­ня, здійснення експериментальних і ризикових у комерційному плані проектів. Зв'язок держави з господарством після Другої світової війни здійснювався через її вплив на формування нової матеріальної культури (вдосконалення наявної техніки, упрова­дження нових технологій, розвиток інфраструктури транспорту й зв'язку тощо). Все це працювало на забезпечення швидкого, підконтрольного державі соціально зорієнтованого зростання економіки.

На особливу увагу у повоєнний період заслуговує інституціональний напрям. Зазначимо, що від 50-60-х років XX ст. трива­ють дослідження у межах інституціонально-соціологічного на­пряму, виникнення якого датують кінцем XIX - початком XX ст. Лідери цього напряму є прихильниками активної соціальної політики держави, прямого впливу її на пропорції відтворення шляхом індикативного планування. При цьому передбачалося збереження ринку та приватної власності. Найпоширенішим цей напрям виявився у повоєнній Франції, набувши форми політики дирижизму.

Представники інституціональної економічної теорії одними з перших висловили ідею державного контролю над еко­номікою і в теоретичному плані підготували певну платформу для подальшого поширення кейнсіанства.

Отже, кейнсіанство до середини 1970-х років посідало домі­нантний центр, праве крило займали неолібералізм та неокласи­ка, а відроджений у повоєнний період інституціоналізм був зліва

Військово - конверсійний, або фактор війни (група факторів не­гативної і позитивної дії на повоєнний розвиток європейської та загальносвітової цивілізацій): геополітичні трансформації; демо­графічна криза й стагнація; дестабілізація економічної системи, фінансової сфери, сільського господарства, сфери праці та між­народних економічних зв'язків, визрівання передумов для їх ста­білізації.

Цей фактор спричинив низку змін геополітичного характеру, зокрема зусилля країн Західної Європи почали спрямовуватися на відбудову господарств, поліпшення соціальної сфери, понов­лення міжнародних зв'язків.

Бурхливому розвитку економічної системи європейської циві­лізації і США та Японії у період між 1945 і 1975 роками, переду­вали такі явища світового масштабу як жорстка економічна де­пресія і кровопролитна війна. Повсюдно, за винятком США, перехід економіки на мирні рейки неймовірно ускладнився. Зага­лом фактор війни суттєво вплинув на світову господарську си­стему та її структурні елементи - національні економіки. Одразу по завершенні війни активізувалася політична підсистема євро­пейської цивілізації та США у відповідь на проблеми, пов'язані із повоєнним устроєм. За підсумками Другої світової війни доко­рінно змінилося співвідношення сил між державами світу. Євро­пейська цивілізація зазнала найбільших втрат, а Німеччина - то­тальної поразки; Велика Британія та Франція відчутно послаб­шали, тоді як США збагатилися І почали домінувати над країна­ми Західної Європи. Не забарилися й ознаки розпаду колоніаль­ної системи.

З огляду на суттєве посилення ролі інститутів і, насамперед, держави, яка й надалі утверджувалася в статусі гаранта економіч­них, соціальних і політичних прав особистості, місією політич­них еліт провідних європейських країн стає розв'язання завдання захисту і безпеки існування європейської цивілізації.

Утім, незважаючи на інституціональний обвал і завдяки част­ковому збереженню політичної узгодженості дій ще під час війни, й особливо - у повоєнний період, більшість країн Захо­ду вдалися до налагоджування відносин співпраці та соціальної згоди. Головним стимулом для їхньої солідаризації було утво­рення наприкінці 1950-х років світової соціалістичної системи. Тут сформувався внутрішній соціалістичний ринок, система якого мала позаекономічний характер. Цей розкол Європи й утворення ідеологічно незіставних груп країн зумовив стан «холодної війни», який, своєю чергою, вийшов за межі внутрішньоєвропейського конфлікту. Утверджуються, по суті, два ідео­логічно полярні та політично відмінні табори- капіталістич­ний та соціалістичний, які розкололи Європу на два непри­миренні полюси, протистояння яких зумовило пролонгацію на­рощування військового потенціалу на шляху до встановлення балансу сил.

Отже, серед проблем повоєнного відновлення та співіснуван­ня провіднихкраїн світу слід назвати такі:

-повоєнна відбудова національних господарств, упорядку­вання світової економічної системи;

- розв'язання проблем національної й колективної безпеки;

-потреба в уніфікації правовогопростору різних країн і ви­роблення спільних правил гри щодо координації економічної по­літики.

Звісно, головним для політикуму провідних країн світу по за­вершенні війни було вирішення проблеми колективної безпеки. З цією метою 25 квітня 1945 року у Сан-Франциско було відкри­то конференцію Об'єднаних націй - найбільший міжнародний форум того часу, який зібрав понад 800 делегатів від 50 країн. Представники багатьох країн, що брали участь у війні проти фа­шистської Німеччини та Японії, зібралися разом, щоб створити таку міжнародну організацію, котра б сприяла забезпеченню ми­ру й безпеки всім народам після війни. Конференція у Сан-Франциско була завершальним етапом створення ООН. її учас­ники підбили підсумки тривалої й складної дипломатичної бороть­би, котра віддзеркалювала докорінні зміни, що сталися на світо­вій арені за роки Другої світової війни.

Ініціаторами створення міжнародної організації з підтримки миру й безпеки були держави антигітлерівської коаліції - СРСР, США і Велика Британія. Члени ООН зобов'язалися вживати ко­лективних заходів щодо запобігання й усунення загрози миру, боротьби проти актів агресії, домовилися розв'язувати свої супе­речки мирними засобами, розвивати дружні відносини на засадах поваги, рівності та самовизначення народів, співпрацювати у розв'язанні економічних, соціальних і культурних проблем, за­охочувати повагу до прав людини.

План Маршалла названо на честь державного секретаря США Джорджа Кетлета Маршалла (1880-1959). У червні 1947 року в Парижі на нараді Міністрів іноземних справ США, Великої Бри­танії, Франції та СРСР було вирішено створити організацію з ви­вчення ресурсів і потреб європейських країн і визначення розвит­ку основних галузей промисловості. До неї ввійшли 16 країн (Англія, Франція, Італія, Бельгія, Люксембург, Швеція, Норвегія, Данія, Ірландія, Ісландія, Португалія, Австрія, Швейцарія, Греція, Туреччина). У липні 1942 року ці країни уклали конвенцію про створення організації європейської економічної співпраці (ОЄЕС), яка мала розробляти спільну програму відбудови Європи.

Серед причин виникнення й подальшого застосування плану Маршалла назвемо такі: уповільнені темпи повоєнного економіч­ного відродження Західної Європи, посуха й низький урожай 1947 року; скорочення міжнародного товарообігу та дефіцит то­варів як наслідок валютного контролю у довоєнний та воєнний періоди, а також дотримання збалансованих двохстороннІх тор­говельних потоків; брак американської валюти («доларовий го­лод») для подолання товарного дефіциту (дефіцитні товари мож­на було придбати в Північній та Південній Америці за долари); брак інвестицій; загрозу політичній стабільності Західної Європи (загострення «холодної війни» між США і СРСР та роль комуні­стичних партій у Франції й Італії),

Плай Маршалла реалізовували від квітня 1948 року до грудня 1951 року. Загальний контроль за його виконанням здійснювала Адміністрація економічної співпраці, очолювана відомими аме­риканськими фінансистами і політичними діячами. Допомогу на­давали з федерального бюджету США у вигляді безоплатних субсидій і позик. За цим планом США видали 17 млрд. доларів, основну частку з яких (60 %) отримали Англія, Франція, Італія, ФРН. 30 грудня 1951 року план був офіційно замінений законом «Про взаємну безпеку»,

Реалізація плану Маршалла мала низку наслідків.

По-перше, новий імпульс отримала промислова реконструкція країн та поновлення транспортної інфраструктури Західної Європи.

По-друге, створено умови для модернізації індустріального й сільськогосподарського обладнання, що позитивно позначилося на продуктивних силах національних економік Західної Європи.

По-третє, на стабільний рівень було виведено темпи вироб­ництва продукції, полегшилися внутрішньоєвропейські розрахун­ки та розрахунки із боргами країн Західної Європи.

По-четверте, відбулося пожвавлення фінансового ринку та розширення світової торгівлі зі специфікою до відкриття євро­пейського ринку збуту для США і Канади,

По-п'яте, розпочалося відновлення і зміцнення європейського середнього класу - гаранта політичної стабільності і сталого розвитку.

По-шосте, було усунено загрозу комунізму для Західної Європи.

2. Вплив інноваційно-технологічних факторів на розвиток національних економік провідних країн Європи та США у 50-70-ті роки ХХ ст.

Інноваційно-технологічний фактор (НТР, «зелена револю­ція») - позначився па особливостях розвитку продуктивних сил та зміни структури суспільного виробництва; спричинив поси­лення вимог до кваліфікації праці та рівняосвіти; зумовив подаль­ше поширення й реалізацію ідеї масового виробництва та ефекту
масштабу виробництва.

Вплив його у повоєнний період став чи не найвагомішим для прогресу госпо­дарської сфери в межах європейської та світової цивілізації. Нові економічні, соціальні й політичні умови вимагали принципово нових підходів, теорій і концепцій, які б пояснювали особливості трансформації економічних і соціальних структур.

Читайте також:

1. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
2. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
3. I. Особливості аферентних і еферентних шляхів вегетативного і соматичного відділів нервової системи
4. III.Цілі розвитку особистості
5. III.Цілі розвитку особистості
6. III.Цілі розвитку особистості
7. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
8. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
9. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
10. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
11. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
12. А. В. Дудник 1 страница

Переглядів: 494