Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Закріпачення селянства

Зміцнення шляхти

Економічна могутність допомогла шляхті Речі Посполитої зміцнити свої і без того широкі привілеї та політичний вплив. Спочатку шляхтичі намагалися зменшити свої зобов'язання перед сюзеренами. Колишні воїни, а тепер підприємці, вони прагнули обмежити право короля вступати у війни, не бажаючи брати участь у виснажливих кампаніях, коли можна було із власних маєтків отримувати великі прибутки. Наприкінці XV — на початку XVI ст. шляхта підпорядкувала собі місцеві сеймики, а трохи згодом — і загальний сейм Речі Посполитої, якому належала навища законодавча влада в країні. Тепер шляхта, більше ніж знать будь-якої країни Європи, могла обмежувати прерогативи своїх королів. У 1505 р. контрольований шляхтою сейм схвалив закон «№1іі1 поуі», за яким королю заборонялося видавати нові укази без згоди представників шляхти. А в 1573 р., коли помер останній представник династії Ягеллонів, шляхта отримала право обирати собі монархів і визначати їхні прерогативи шляхом угоди, що називалася «Расіа сопуепіа».

Обмеження королівської владибуло лише однією з цілей шляхти. Вона також прагнула позбавити будь-яку іншу верству суспільства можливості загрожувати її привілейованому становищу. Хоч великі магнати, яких налічувалося близько 100 родин, належали до шляхетського стану, їхня фактична монополія на високі посади й величезні землеволодіння, їхня готовність визискувати іншу шляхту викликали лють, насамперед у середовищі середньої шляхти. Тому на початку XVI ст. шляхті вдалося, принаймні на деякий час, обмежити доступ магнатів до державних посад і земель.

Іншим об'єктом зазіхань шляхти були міста. Вбачаючи в них своїх суперників у торгівлі, шляхта всіляко прагнула підірвати їх. У 1505 р. більшість міст було позбавлено права голосу в сеймі. У 1565 р., сподіваючись усунути їх від ролі посередника, сейм, у якому панувала шляхта, заборонив місцевим купцям подорожувати по товари за кордон. Унаслідок цього чужоземні купці стали торгувати безпосередньо із знаттю, задовольняючи її потреби. Водночас сейм звільнив шляхту від мита на ввіз і вивіз товарів. Не в змозі встояти перед тиском села, де панувала шляхта, багаті городяни стали займатися сільським господарством. Вони вкладали свої капітали у фільварки й намагалися видати дочок за шляхтичів. Не знаходячи собі роботи у занепадаючих містах, ремісники перевозили свої майстерні до маєтків шляхти. Темпи урбанізації на Україні, як і скрізь у Речі Посполитій, помітно зменшилися.

Таке розширення привілеїв знаті було справою рук польської шляхти. До 1569 р. українська знать Великого князівства Литовського, особливо її нижні верстви, не користувалася такими значними правами, як польська. Великий князь відносно легко міг позбавити українську знать її земель, а її обов'язки перед князем були куди більшими, ніж у польської шляхти. Це означало, що українська знать мусила переймати польські звичаї, в тому числі систему управління, закони, зрештою мову. Польські закони заохочували навіть зміну віровизнання, передбачаючи, що особа, яка приймає католицизм, автоматично отримує рівні з польською шляхтою права. Словом, щоб українські дворяни могли користуватися рівними з поляками правами, вони повинні були все більше уподібнюватися полякам.

Із зростанням багатств шляхти селянство біднішало. Шляхта розглядала селян тільки як дешеву робочу силу. Контролюючи політичну систему, шляхта могла як завгодно посилювати вимоги до селян. Так, у Галичині XV ст. відробіткова рента становила близько 14 днів на рік. Проте через 100 років кожний дорослий член дворища мусив працювати в маєтку свого пана два дні щотижня. Це стало статтею закону, коли у 1557 р. у Великому князівстві Литовському був прийнятий так званий «Устав на волоки», який мав за мету впровадження єдиної системи землеподілу, але одночасно став способом збільшення відробіткової ренти. Пізніше селян змусили відробляти три-чотири дні на тиждень, а інколи й більше. Маючи обмаль часу для того, щоб обробляти власні наділи, селяни не мали змоги не лише скористатися з підвищення цін на продовольство, а й навіть зберегти попередній рівень життя.

Щоб полегшити собі визиск селян, феодали систематично позбавляли їх традиційних форм самоуправління, усуваючи чи підкуповуючи сільських солтисів, нівелюючи тим Молдавське чи Німецьке право, і впроваджували безпосереднє управління селами згідно з польськими законами. Процес втручання феодалів у сільське життя і поширення їхньої влади на селі почався ще у 1457 р., коли вони отримали право судити своїх селян. Зрештою ця обставина дозволила феодалам втручатися навіть у різні сторони особистого життя селян. Деякі феодали зайшли так далеко, що вимагали від селян плату за дозвіл на шлюб. Вони також примушували селян користуватися панськими млинами та шинками, які часто здавалися в оренду євреям. З появою «Уставу на волоки» право селян на власну землю вже не визнавалося законом. Вони могли обробляти землю, але володіти нею міг тільки феодал.

Багато селян робили спроби скористатися своїм правом кидати землі свого феодала й шукати кращої долі деінде. Але навіть цього вибору їх поступово позбавили. Спочатку селянам дозволяли йти лише у певну пору року, найчастіше на Різдво, та й то тільки внісши за це плату й знайшовши собі заміну. В 1496 р. це право було обмежене лише одним господарством у селі на рік. Нарешті, у 1505 р. сейм остаточно заборонив селянам кидати свої села без дозволу пана. Не маючи можливості переселятися, позбавлений особистих прав, свавільно експлуатований, селянин став кріпаком, що мало чим відрізнявся від раба свого вельможного землевласника. Таким чином, у той час, коли в Західній Європі кріпацтво відмирало, у Східній Європі й на Україні воно, за словами Енгельса, відроджувалося у своєму другому виданні, в особливо експлуататорській формі.

Але міра закріпачення селян на Україні була неоднаковою. У густіше заселених регіонах, як, наприклад, Галичина і Волинь, де були сильні польські впливи, кріпацтво цілком переважало й мало жорстокий характер. Проте у рідконаселених регіонах, як Карпати й особливо Придніпров'я, де бракувало робочої сили й необхідно було робити поступки селянам, кріпацтва практично не знали. До того ж українське селянство не давало поневолити себе без боротьби. У 1490—1492 рр. Молдавію, Буковину й Галичину охопили селянські повстання під проводом Мухи. Хоча повстанців налічувалось близько 10 тис., їм перешкоджали класичні недоліки всіх подібних виступів: недосвідчене керівництво, слабка організованість, брак військової виучки й замкнутість на місцевих проблемах. Унаслідок цього вони швидко зазнали поразки, підтвердивши, що без допомоги досвідченого у військових і політичних справах стану селянство неспроможне побороти монополію феодалів на владу й привілеї.

Включення українців у польсько-литовську Річ Посполиту уможливило для них благодатні й стимулюючі впливи Заходу, але одночасно заклало підвалини протиріч, що існуватимуть упродовж століть між українцями і поляками. Унаслідок зернового буму економіка України, як і власне польське господарство, стала вкрай незрівноваженою, однобокою, оскільки майже вся економічна діяльність зосередилася на сільському господарстві. Водночас міста й промисловість перебували у стані застою. Поряд із порушенням економічної рівноваги спостерігалися великі й дедалі зростаючі соціальні диспропорції: дворянство Речі Посполитої здобувало надзвичайні привілеї, в той час як умови життя селянства різко погіршувалися. Оскільки влада, багатство та привілеї в Речі Посполитій все більше асоціювалися з поляками, то серед людей, котрі не могли ототожнювати себе з польською культурою, зростало невдоволення.


Читайте також:

  1. Антифеодальна боротьба селянства України: гайдамаччина, опришки, коліївщина
  2. Боротьба укр. селянства проти політики “воєнного комунізму”. Н. Махно.
  3. Закріпачення селянства
  4. Правове становище селянства в українських землях у складі Російської імперії в кінці XVII – XVIII ст.
  5. Селянство як культура та образ життя. Соціальні винаходи селянства
  6. Соціальна політика стосовно селянства
  7. Характеристика селянства як соціальної групи. Селянське господарство




Переглядів: 753

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Традиційне господарство | Церковне та культурне життя

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.046 сек.