Етапи конспектування.

1. Занотувати паспортні дані книги, над якою працюєте:

Коваль А.П. Ділове спілкування: Навч. посіб. – К.: Либідь, 1992. – 280 с.

2. Записати план конспекту. Його основою може бути зміст книги. У тексті конспекту треба пронумерувати чи подати назви пунктів плану.

3. Матеріали конспекту доречно записувати на одній, правій сторінці зошита, а зліва записувати власні думки, коментарі, оцінки. Під час записування слова треба скорочувати так, щоб вони однозначно встановлювалися за контекстом. Варто використовувати загальноприйняті скорочення, також можна виробити свою систему умовних позначень, символів. Найважливіші фрагменти авторського тексту слід оформляти шляхом цитування. Цитата, як відомо, – різновид прямої мови. Варто нагадати, що цитата береться в лапки; у кінці цитати в конспекті треба зазначити в дужках джерело – сторінку (с. 14); на місті пропуску слів у цитаті ставлять крапки (…), пропуску речень – крапки в кутових дужках ([ …]); потрібно відтворювати різні авторські виділення у тексті: напівжирний шрифт – прямою лінією; курсив – хвилястою; розрядку – пунктиром.

Узагальнення та «згортання» інформації наукового джерела до рівня плану (питального, тезового, номінативного) – важливий етап конспектування. Кожен пункт плану в невеликому тексті відповідає абзацу чи кільком абзацам.

Етапи складання плану.

1. Уважно прочитати текст, визначити ключові слова, словосполучення та речення.

2. Поділити текст на структурно-змістові частини (фрагменти).

3. Вилучити головну інформацію з кожного фрагмента тексту.

4. Записати кожен пункт плану.

Відомо, що записати кожен пункт плану можна по-різному: у формі запитань, відповідей на запитання, у формі односкладних номінативних речень. Саме тому існують різні види планів: питальний, тезовий, номінативний. Якщо необхідно виокремити додаткову інформацію, то складають розгорнутий план (пункти ділять на підпункти).

Пам’ятайте:

– при складанні питального плану кожне наступне запитання повинно бути пов’язане з попереднім;

– тези – це стисло сформульовані положення, твердження, ідеї того чи іншого тексту; зв'язок між тезами лише логічний; тези – це, як правило, прості поширені речення; тезовий план найчастіше містить 5-6 тез;

– у називних речення підмет виражено іменником або субстантивованою частиною мови (прикметником, дієприкметником) тільки у формі називного відмінка.

Спробуймо скласти різні види планів до наведеного тексту.

У 20 – 30-ті роки далеко не однозначно розв’язувалося в українській мові, зокрема, питання про активні дієприкметники. Ряд мовознавців (наприклад, М.Сулима, О.Курило, С.Смеречинський) повністю заперечували право на вживання в українській літературній мові активних дієприкметників на -чий (плануючий, незадовольняючий, керуючий); заперечувалися вони в багатьох посібниках з української мови, що тоді з’являлися друком. Учені вважали, що українська мова не знає таких дієприкметників, а в ній є лише пасивні на -ний, -тий, наприклад, вимірний, обслуговний, затискний, захопний, швидкорізальний тощо; або пропонувалося замінювати активні дієприкметники описовими конструкціями. В таких реченнях перевага надавалася займенникові що як єдиному властивому українській мові засобу граматичного сполучення підрядних означальних речень з головним, а котрий і який вважалися невластивими українській мові.

Невластивими українській мові мовознавці тих років вважали і віддієслівні іменники з суфіксом -к- на означення процесу дії (заготовка, рубка, переналадка, посадка, перевозка, переплавка, сушка, правка, чистка, доставка тощо), хоч у ті роки вони все частіше стали з’являтися в українській мові. Ці іменники присутні у всіх слов’янських мовах, але ніде вони так не поширені, як у російській мові. Саме тому збільшення кількості віддієслівних іменників з суфіксом -к- в українській мові того періоду, особливо в сфері термінологічної лексики, розцінювалося мовознавцями як наслідок негативного впливу російської мови; їх рекомендувалося заміняти на іменники з суфіксом -ання ( -яння) (доставляння, трактування, копання, відмивання, відкочування) або безсуфіксні іменники (перевіз, розтяг, навар, похід, вичерп, розпоряд).

Питальний план

1. Чому у 20 – 30-ті роки ХХ ст. українськими вченими далеко не однозначно розв’язувалося питання про активні дієприкметники?

2. Як вчені розцінювали збільшення кількості віддієслівних іменників із суфіксом –к- в українській мові?

Тезовий план

1. Учені вважали, що українська мова не знає активних дієприкметників на -чий, а в ній є лише пасивні на -ний, -тий.

2. Збільшення кількості віддієслівних іменників з суфіксом -к- в українській мові мовознавці розцінювали як наслідок негативного впливу російської мови.

Номінативний план

1. Питання про активні дієприкметники на –чий в українській мові.

2. Трактування українськими мовознавцями віддієслівних іменників з суфіксом -к- на означення процесу дії. Анотування – це процес створення анотація. Анотація – це стисла характеристика змісту книги, статті тощо. Анотація не розкриває змісту наукового джерела, а лише інформує про наявність наукового джерела певного змісту і характеру. Анотація допомагає в пошуку, відборі та систематизації необхідної інформації. Сутність і призначення анотації полягає в тому, що, стисло характеризуючи джерело інформації, вона відповідає на питання, про що йдеться в цьому джерелі.

Анотація складається з двох частин: бібліографічного опису і власне тексту.

Вимоги до анотації:

– мова анотація має бути науковою, нормативною, лаконічною, без довгих і занадто складних речень; не варто вживати зайві фрази, вставні слова, перенасичувати текст складними підрядними конструкціями;

– загальний обсяг анотації не повинен перевищувати 500 друкованих знаків;

– інформація в анотації не повинна повторюватись;

– в анотації обов’язково повинно зазначатись, що нового несе анотоване наукове джерело в порівнянні з іншими, близькими до нього тематикою й цільовим призначенням;

– в кінці з абзацу треба зазначити адресата наукового джерела.

Наприклад:

Юридичний словник-довідник / За ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: Феміна, 1996. – 696 с.

У виданні в доступній формі наведено й прокоментовано основні юридичні поняття, що стосуються державного устрою і правової системи України, прав та обов’язків громадян, правового статусу підприємств, установ, організацій тощо.

Особливу увагу приділено висвітленню нового національного законодавства, прийнятого після проголошення незалежності України.

Для працівників органів законодавчої, виконавчої і судової влади, підприємств, установ та організацій, а також підприємців, управлінців і всіх, хто прагне знати закони і практику їх застосування. Реферування – складний процес аналітико-синтетичної переробки інформації наукового джерела (джерел). Реферат – результат реферування – короткий виклад наукової праці, вчення, змісту джерела (або джерел) із зазначенням характеру, методики, результатів дослідження та збереженням його мовностилістичних особливостей. Рефератом в освітянській сфері називають і доповідь на будь-яку тему, що складається з огляду різноманітних джерел.

На відміну від анотації, яка відповідає на запитання, про що йдеться в науковому джерелі, і подає загальне об’єктивне уявлення про це джерело, його стислу характеристику (найчастіше через перелік основних проблем), реферат відповідає на запитання, що саме нове й суттєве є в першоджерелі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Реферати класифікують за різними параметрами.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.