Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

ТЕМА 1. Держава і право.

1. Держава: її походження, поняття та ознаки. Форми держави.

2. Поняття права. Джерела права. Право і економіка.

3. Структура та зміст норми права.

4. Галузі права. Система галузей законодавства.

5. Законність. Поняття правовідносин.

6. Правопорушення, їх види. Юридична відповідальність, підстави.

1. Виникнення держави мало свої передумови. Одні автори вважають, що держава з’явилась там і тоді, де і коли суспільство розділилось на класи з протилежними інтересами. Тобто, хоча у різних народів держава виникала по-різному, проте завжди в основі була класова боротьба. Інші пов’язують виникнення політичної організації суспільства, держави та права з необхідністю здійснювати управління суспільством за нових умов, які складаються внаслідок розпаду первісного суспільства, появи нових економічних і соціальних відносин, що характеризували початок цивілізації. До основних теорій походження держави належать:

1) теологічна (автор – Фома Аквінській, ієрархія форм: від Бога — чистого розуму — до духовного і матеріального світу);

2) патріархальна (Арістотель, Фільмер);

3) договірна (Спіноза, Гоббс, Руссо, Радіщев — держава — це об’єднання людей на основі добровільної згоди);

4) насильства (теорія завоювання — держава є тією силою, яку утворюють завойовники для утримання в покорі завойованих народів і зміцнення влади переможців — Каутський, Дюрінг);

5) органічна (Г.Спенсер — держава, подібно до біологічного організму, народжується, розмножується, старіє і гине; має політичне тіло — голову, тулуб і т.д.);

6) психологічна (людській психіці притаманна потреба покори, наслідування, усвідомлення залежності від видатної особистості — Петражицький);

7) космічна.

Держава— це суверенна, політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов’язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління загальносуспільними справами.

Основні ознаки держави:

1) суверенітет;

2) наявність території, територіальне розселення населення країни;

3) наявність публічної влади.

Суверенітет держави — це верховність, самостійність, повнота, єдність і неподільність влади в державі у межах її території, а також незалежність і рівноправність країни у зовнішніх відносинах.

Населення в державі розселене по всій її території, яка поділяється на адміністративно-територіальні чи політико-територіальні одиниці. Політична влада держави, її суверенітет поширюються на всіх людей, що живуть на її території.

Держава має спеціальний апарат — систему законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів, а також відповідні матеріальні засоби для виконання своїх завдань.

Крім того, держава встановлює загальнообов’язкові для всього населення правила поведінки і закріплює їх у нормах права; збирає податки, що використовуються для утримання організацій державного механізму, які не виробляють товарів і не надають платних послуг.

Під поняттям “форма держави” мається на увазі:

1) форма правління;

2) форма державного устрою;

3) форма державно-правового режиму.

Форма правління — це організація верховної державної влади, порядок її утворення та діяльності, компетенція та взаємозв’язок її органів, а також взаємовідносини з населенням країни. Розрізняють дві форми правління:

Монархія — така форма правління, за якої верховну владу в державі повністю або частково здійснює одна особа, що належить до правлячої династії. Буває абсолютною та обмеженою (конституційна, парламентська).

Республіка — форма правління, де верховна влада в державі належить колегіальним виборним органам і здійснюється ними. В теорії права розглядають аристократичні та демократичні республіки. В свою чергу, демократичні поділяються на парламентські, президентські і змішані.

Форма державного устрою — національно-територіальна та адміністративно-територіальна організація державної влади. Територія держави поділяється на окремі національно-політичні чи адміністративні одиниці, які характеризуються співвідношенням частин держави та її органів із державою в цілому та між собою.

Проста (унітарна) держава — єдина держава, що не має всередині відокремлених державних утворень, які користуються певною самостійністю. Характерні риси: єдина система державних органів, єдине законодавство, єдина територія, єдине громадянство, єдина символіка тощо.

Складна держава — формується з відокремлених державних утворень, що користуються певною самостійністю. До такої форми належать: федерація, конфедерація, імперія.

Форма державно-правового режиму — сукупність засобів і способів реалізації державної влади, що відображають її характер і зміст з огляду на співвідношення демократичних і недемократичних засад. Розрізняють демократичний і недемократичний правові режими. Останній, в свою чергу, поділяють на тоталітарний і авторитарний.

Отже, форма держави характеризується відповідною організацією та реалізацією публічної влади, взаємозв’язком держави з особою і громадянським суспільством.

2. Кант визначав право як сукупність умов, за яких свавілля одного може бути співвіднесеним зі свавіллям іншого за загальним для них правилом свободи.

Основні ознаки права:

— правові норми встановлюються державою в офіційних актах;

— норми права охороняються в необхідних випадках примусовою силою державного апарата;

— право являє собою єдину систему норм, яка обов’язкова для всього населення, що проживає на території певної держави;

— право виражає загальну і індивідуальну волю громадян держави в їх гармонійній взаємодії.

Право — це система норм і принципів (правил поведінки), встановлених або визнаних (санкціонованих) державою в якості регуляторів суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності і справедливості у відповідності до суспільних, групових і індивідуальних інтересів (волі населення країни) і забезпечуються всіма мірами легального державного впливу, в тому числі примусу. Розрізняють:

об’єктивне право — сукупність загальнообов’язкових правил поведінки, виражених в системі юридичних норм, що утримуються в законах і підзаконних нормативних актах.

суб’єктивне право — це право, що належить конкретній особі, тобто надана даній особі законом можливість певного варіанта поведінки в конкретних правовідносинах. Суб’єктивне право забезпечує учасникам правовідносин певну міру свободи дії із врахуванням їх можливостей проявляти самостійність і ініціативу.

Джерело права — це спеціальний правовий термін, який визначає спосіб, зовнішню форму втілення і закріплення юридичних норм. Він являє собою єдине місце знаходження юридичних норм.

В залежності від суб’єктів правотворчої діяльності в теорії права розрізняють такі правові джерела:

1. Правовий звичай — це санкціоноване державою правило поведінки, яке склалося в результаті тривалого повторення людьми певних дій, завдяки чому закріпилося як стала норма. Держава визнає не всі звичаї, а тільки ті, що відповідають інтересам суспільства на певному етапі його розвитку (закони Дракона — Афіни VІІ ст. до н. е., закони ХІІ таблиць в Давньому Римі, Салічна правда, Руська правда). Певні звичаєві норми збереглися в цивільному праві, в міжнародному праві.

2. Юридичний прецедент — це судове чи адміністративне рішення по даній юридичній справі, якому держава надає загальнообов’язкового значення. А тобто, це слідування не загальному правилу, встановленому нормою права, а норма, що склалася в результаті практичного вирішення аналогічних справ (Великобританія, США).

3. Нормативно-правовий акт — це виданий в установленому порядку уповноваженим на це державним органом акт правотворчості, що встановлює, змінює чи відміняє правові норми. Тобто, це офіційний акт правотворчості, в якому утримуються норми права.

В Україні джерелом права є саме нормативно-правовий акт.

Види нормативно-правових актів:

1. Закон — це нормативно-правовий акт, що має найвищу юридичну силу, приймається в особливому законодавчому порядку, регулює найбільш важливі суспільні відносини. Поділяються на основні і звичайні. Основні закони — це конституції.

2. Нормативно-правові акти, що приймаються у відповідності до закону, на основі і на виконання закону, визначаються як підзаконні. В залежності від суб’єктів, які їх видають, виділяють такі види підзаконних актів:

1) укази Президента;

2) постанови Кабінету Міністрів;

3) акти міністерств, відомств, державних комітетів;

4) акти місцевих органів влади і управління.

Взаємодія права і економіки підкорена загальним закономірностям суспільного розвитку. З одного боку, економічні потреби суспільства породжують необхідність правової форми регулювання певних економічних відносин, юридичного закріплення і охорони різних форм власності, забезпечення самостійності виробників. З іншого боку, правова форма економічних відносин є не просто необхідністю, а виконує активну організуючу функцію і тому глибоко входять в економічне життя суспільства в якості важливого компонента механізму економічних процесів.

3. Норма права — загальне правило (зразок) поведінки, приписане відповідним законом чи іншим нормативним актом. В нормі права закріплюється відповідна модель поведінки, дотримання якої забезпечується і гарантується державою.

В структурі правової норми виділяють такі елементи:

1) гіпотеза — вказує на ті умови, при яких повинно виконуватись встановлене правило;

2) диспозиція — це елемент правової норми, в якому вказується якою може чи повинна бути поведінка за наявності умов, передбачених гіпотезою;

3) санкція — передбачає ті примусові міри впливу, які можуть бути застосовані компетентними державними органами у випадку порушення (невиконання) правила поведінки, сформульованого в диспозиції.

Іншими словами, правова норма являє собою таке загальне встановлене (чи санкціоноване) державою правило, яке регулює поведінку людей і їх соціальних колективів шляхом надання їм суб’єктивних прав і покладення на них відповідних юридичних обов’язків і відповідальності.

Основні ознаки норми права:

— встановлюються чи санкціонуються державою;

— визначають загальнообов’язкові межі можливої обов’язкової поведінки;

— мають дозволяюче-зобов’язувальний характер;

— їх реалізація в необхідних випадках забезпечується примусовими державними мірами;

— виступають державним регулятором типових суспільних відносин.

4. Система права — це його внутрішня побудова, яка виражається в єдинстві і узгодженості діючих в державі правових норм і разом з тим в розділенні права на відносно самостійні частини. Такий поділ зумовлений великою різноманітністю суспільних відносин, кожен вид яких регулюється строго визначеною групою юридичних норм, що відбивають їх специфічні особливості і конкретну суспільну спрямованість. Таким чином, системність самих суспільних відносин надає системні властивості праву.

Галузь права — це відносно самостійний підрозділ системи права, що складається з правових норм, які регулюють якісно специфічний вид суспільних відносин.

Для інституту, як і для галузі права, властиві виокремленість юридичних норм і самостійність функціонування. Інститут права цілком входить до складу відповідної галузі права. Його відмінність від галузі полягає в тому, що він регулює не всю сукупність суспільних відносин, а лише окремі його сторони.

Таким чином, правовий інститут — це виокремлений комплекс юридичних норм, який є специфічним елементом галузі права і регулює незначне коло однорідних суспільних відносин.

Споріднені інститути однієї й тієї ж галузі права у своїй сукупності створюють підгалузь права. Норми підгалузі права регулюють групи близьких відносин певного виду (приміром, інститут “зобов’язальне право” у складі цивільного права об’єднує цілий ряд правових інститутів (міни, підряду тощо).

Таким чином, система права складається з галузей, що включають в себе підгалузі права і правові інститути.

Система законодавства побудована за іншим принципом.

Система законодавства — це сукупність джерел права, що є формою вираження правових норм. Різноманітність і взаємозв’язок соціальних відносин, що виникають в різних сферах суспільного життя, необхідність їх ефективної організації зумовлює створення в системі законодавства таких структурних елементів, які не співпадають з системою права. Тому галузі законодавства не завжди відповідають галузям права.

Система законодавства включає в себе такі основні види галузей законодавства:

— Галузеве законодавство — утримує норми, які регулюють якісно визначений вид суспільних відносин, що є предметом однієї галузі права. Тут галузь законодавства співпадає з галуззю права (земельне, сімейне т.і.).

— Внутрішньогалузеве законодавство — виражає норми підгалузі чи інститута права, які регулюють різновид галузевих суспільних відносин (авторське законодавство у складі галузі цивільного права).

— Комплексне законодавство — включає норми кількох галузей права, які регулюють різноманітні за своїм видовим змістом суспільні відносини, що складають відносно самостійну сферу суспільного життя (господарське законодавство).

5. Законність — це суворе і повне здійснення приписів правових законів і заснованих на них юридичних актів всіма суб’єктами права. Основні ознаки законності:

— її всезагальність;

— те, що вона нерозривно пов’язана з правом. Оцінити стан законності в країні можна лише на підставі того, в якій мірі закони держави відображають об’єктивні потреби суспільного розвитку.

Нормативною основою законності є правові закони, що адекватно відображають загальні і індивідуальні інтереси всіх учасників суспільних відносин.

Основні вимоги законності:

— верховність закону по відношенню до всіх решта правових актів;

— єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії;

— рівна можливість для всіх громадян користуватись захистом закону і їх рівний обов’язок слідувати його приписам (рівність всіх перед законом і судом);

— здійснення прав і свобод людиною не повинно порушувати права і свободи інших осіб;

— недопустимість протиставлення законності і доцільності.

В процесі життєдіяльності люди вступають у різноманітні свідомі вольові відносини одне з одним з приводу створення, використання чи захисту соціальних благ або забезпечення якихось інтересів. Найбільш важливі, життєво необхідні для даного співтовариства людей відносини держава закріплює за допомогою правових норм, перетворюючи їх тим самим в обов’язкові охоронювані законом суспільні відносини, тобто правовідносини. Таким чином, правовідносини— це такі суспільні відносини, в яких сторони пов’язані між собою взаємними юридичними правами і обов’язками, що охороняються державою.

Ознаки правовідносин:

— виникають на підставі правових норм;

— учасники правовідносин наділені взаємними юридичними правами і обов’язками;

— правовідносини мають усвідомлено-вольовий характер;

— гарантуються державою і охороняються в необхідних випадках її примусовою силою.

Основні елементи структури правовідносин:

1). Суб’єкти правовідносин — це окремі індивіди і організації, які у відповідності з нормами права є носіями суб’єктивних юридичних прав і обов’язків. Міра участі суб’єктів у правових відносинах визначається їх:

— правоздатністю — а тобто, закріпленою в законодавстві здатністю суб’єкта мати юридичні права і нести юридичні обов’язки;

— дієздатністю — а тобто, визнаною нормами об’єктивного права здатністю суб’єкта самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати юридичні права і обов’язки.

2). Об’єкти правовідносин — те, на що впливає правовідношення, а тобто, фактична поведінка його учасників.

3). Суб’єктивне право — надана і охоронювана державою можливість суб’єкта за власним розсудом задовольняти ті інтереси, які передбачені об’єктивним правом.

4). Юридичний обов’язок — передбачена і охоронювана державою необхідність обов’язкової поведінки учасника правового відношення в інтересах уповноваженого суб’єкта (індивіда, організації, держави в цілому).

6. Правопорушення — це винна поведінка праводієздатної особи, яка протирічить приписам норм права, спричинює шкоду іншим особам і тягне за собою юридичну відповідальність.

Ознаки правопорушення:

1) Це поведінка людини, яка виражається у дії чи бездіяльності;

2) Це така поведінка, що протирічить приписам норм права.

3) Тільки винна поведінка суб’єкта права.

4) Поведінка, що спричинює шкоду суспільству, державі, громадянам.

5) Тягне за собою міри державного впливу.

Види правопорушень:

1) Проступок.

2) Дисциплінарний проступок.

3) Адміністративний проступок.

4) Цивільний проступок

5) Злочин.

Юридична відповідальність означає застосування до правопорушника санкцій правових норм, вказаних в них певних мір відповідальності. Підставою юридичної відповідальності є правопорушення.

Види юридичної відповідальності:

Дисциплінарна, адміністративна, цивільно-правова і кримінальна.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Гігієнічна класифікація умов праці	\|	ТЕМА 2. Конституційне право України.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.