Нове керівництво

Першою, хоч і тимчасовою ознакою змін ст^ло «колективне керівництво», що заступило одноосібне правління Сталіна. Цей комітет управління, що складався з вищих партійних і урядових функціонерів, став лише коротким перехідним етапом, який дав змогу утвердитися новій сильній людині. Спочатку здавалося, що гору візьме грізний шеф МДБ Лаврентій Берія. Сподіваючись розширити базу підтримки, Берія дав зрозуміти неросійським народам, зокрема грузинам та українцям, що готовий піти для них на великі поступки. Але він прорахувався, заплативши за провал життям (це був останній випадок страти переможеного політичного суперника). Деякий час на передньому плані тримався Георгів за відбудовою економіки, повторним включенням Західної України до складу СРСР і боротьбою з українськими націоналістами. Хоча Хрущов був безжай Маленков, представник урядової й технократичної бюрократії, що виступав за економічні реформи. Але остаточним переможцем вийшов Микита Хрущов, чия кар'єра була тісно пов'язана з Україною.

Росіянин Хрущов народився в невеликому селі на межі Росії та України. Життєрадісна людина, але типовий партійний апаратник, він піднісся на вершину влади завдяки неабиякій спритності та рабському плазуванню перед Сталіним, а також вакансіям у партійній ієрархії, що їх створювали чистки. Як ми вже знаємо, у 1938 р. його послали на Україну, щоб завершити «Велику чистку» й почати відбудову української компартії. Через рік він контролював процес включення Західної України до Радянського Союзу. А в повоєнні роки Хрущов наглядальним виконавцем сталінських вказівок, він здобув деяку особисту популярність завдяки увазі, яку звертав на «місцевий колорит», часто з'являючись в українських вишиванках і демонструючи замилування українськими піснями.

Переїхавши до Москви у 1949 р., Хрущов зберіг тісні взаємовигідні стосунки з українською компартією. Тому вона стала першою республіканською парторганізацією, яка підтримала його в боротьбі за владу й залишалася для нього надійною опорою. Хрущов віддячив послугою за послугу. Через кілька місяців після смерті Сталіна за звинуваченням у русифікації вищої освіти на Західній Україні та дискримінації місцевих кадрів було усунуто з посади першого секретаря КПУ малопопулярного російського шовініста Леоніда Мельникова. Натомість було призначено Олексія Кириченка, першого на цій посаді українця (відтоді першими секретарями КПУ призначатимуться тільки українці). Високі пости отримали також українці: Дем'ян Коротченко очолив уряд республіки, Никифор Кальченко — Раду Міністрів. Правління «трьох «К» підсилювалося іншими призначеннями, які імпонували українцям. Урядові посади дістали паплюжений свого часу драматург Олександр Корнійчукта син славетного українського прозаїка Семен Стефаник.

Зміни в особовому складі супроводжувалися зростанням чисельності членів партії на Україні: у 1952 р. вона налічувала 770 тис. членів і кандидатів у члени партії, а в 1959 р.— уже близько 1, 3 млн, з них 60 % українців. Із факту призначення українських комуністів на високі посади та їхнього кількісного зростання з усією очевидністю випливало, що нове кремлівське керівництво відкрито заграє з українськими комуністами; це різко контрастувало з політикою Сталіна.

Українські комуністи поширили свій вплив не лише у власній республіці, деякі з них швидко дісталися союзного рівня. Військові Родіон Малиновський, Андрій Гречко та Кирило Москаленко досягли високого рангу Маршала Радянського Союзу, а два перших були також міністрами оборони. Володимир Семичастний обійняв пост голови союзного КДБ, а чотири українці — Олексій Кириченко, Микола Підгорний, Дмитро Полянський та Петро Шелест — увійшли в одинадцятку Політбюро ЦК КПРС — найвищого органу влади в СРСР. Головною причиною їхнього піднесення були тісні зв'язки з Хрущовим, а не те, що вони були українцями. Як кар'єристи, котрі прагнули піднятися на вершину радянської системи, ці люди, як правило, не квапилися виявляти прихильність до своєї нації. І все ж їхня присутність на вершині влади свідчила про зростаючу вагу українців та їхньої республіки.

Україна: «друга серед рівних»

Становище України у складі СРСР за хрущовської доби влучно визначив Борис Левицький фразою «друга серед рівних». Дедалі більше фактів указувало на те, що між Кремлем і Києвом виникло негласне порозуміння, за яким українцям за підтримку та співпрацю пропонувалася роль молодшого партнера в управлінні радянською імперією; росіяни, звісна річ, були старшими партнерами. Українцям, які не вірили в можливість самостійності й не прагнули здобути її, ця модерна версія малоросійства XIX ст., здавалося, пропонувала широкі індивідуальні можливості зробити кар'єру. Для Кремля здобути підтримку українців мало основоположне значення, оскільки вони були не лише другою за величиною, але й єдиною нацією в СРСР, яка могла виступити серйозним супротивником російської гегемонії. Близькі мовні та культурні зв'язки між двома народами полегшували цю співпрацю.

У 1954 р. з метою відзначення російсько-українського партнерства по всьому Радянському Союзу з надзвичайною помпезністю були проведені святкування трьохсотої річниці Переяславської угоди. На додаток до численних урочистостей, міріадів публікацій та незліченних промов ЦК КПРС обнародував тринадцять «тез», у яких доводилася непохитність «вічного союзу» українців із росіянами. Щоб підкреслити ті великі переваги, що їх приніс Україні союз із Москвою, святкування річниці Переяслава вінчав акт передачі Криму від Російської Федерації Україні — як «свідчення дружби російського народу».

Але кримський «подарунок» був не таким доброчинним актом, як спочатку здавалося. По-перше, оскільки півострів був історичною батьківщиною кримських татар, що їх вигнав Сталін під час другої світової війни, росіяни не мали морального права дарувати, а українці приймати цей дар. По-друге, через наближеність та економічну залежність від України Крим природно утримував з нею сильніші зв'язки, ніж з Росією. Нарешті, приєднання Криму звалило на Україну ряд економічних і політичних проблем. Депортація татар у 1944 р. спричинилася до економічного хаосу в регіоні, й компенсовувати втрати довелося з київського бюджету. Ще важливішим було те, що, за даними перепису 1959 р., в Криму проживало близько 860 тис. росіян і лише 260 тис. українців. І хоч після 1954 р. Київ намагався переселити до цього регіону українців, росіяни, багато з яких агресивно відкидали усяку форму українізації, лишилися тут переважною більшістю. В результаті кримський «^одарунок» помітно посилив присутність росіян в Українській республіці. В цьому розумінні він, без сумніву, став належним відзначенням Переяславської угоди.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ВІДЛИГА	\|	Десталінізація

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.