Власність на фактори виробництва та способи їх поєднання.

Оскільки основним елементом продуктивних сил є людина, то серед об’єктів, а, отже, видів власності, найважливішу роль відіграє власність на робочу силу.

Власність на робочу силу — це певна сукупність відносин економічної власності між найманими працівниками, підприємцем і державою з приводу привласнення робочої сили в усіх сферах суспільного відтворення. Оскільки робоча сила — це сукупність фізичних і духовних властивостей людини, які вона застосовує у процесі виробництва, то власність на робочу силу конкретизується у певній сукупності відносин економічної власності з приводу привласнення фізичних, з одного боку, духовних (до складу яких входять розумові, організаційні, творчі якості та здібності) властивостей людини — з другого. У власності на робочу силу виділяють економічний і юридичний аспекти.

Оскільки за капіталізму людина юридично вільна, то юридичний аспект власності на робочу силу означає її право на володіння, розпорядження і користування робочою силою, або право власності. Водночас робоча сила є об’єктом купівлі-продажу. Тому після продажу на Ринку робочої сили право розпорядження цим товаром переходить до Капіталіста. Найманий працівник у такому випадку має строго дотримуватися трудової, технологічної дисципліни, режиму робочого дня та інших правил, розпоряджень підприємця або менеджера, який представляє інтереси власника. Отже, юридична власність на робочу силу частково розподіляється між найманими працівниками і капіталістом.

Економічний аспект власності на робочу силу розкривається у процесі привласнення цього специфічного товару в безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні. Якщо у сфері безпосереднього виробництва це привласнення здійснюється у процесі праці, функціонування робочої сили, то в інших сферах суспільного відтворення відбувається привласнення створеного робочою силою необхідного і частини додаткового продукту. Привласнення робочої сили капіталістом у процесі безпосереднього виробництва виражається у тривалості робочого дня, тижня, місяця, в інтенсивності праці тощо. Найтриваліший робочий час — в японського найманого працівника: він у середньому працює, приблизно, на 250 годин на рік більше, ніж його американський чи західноєвропейський колега. Вищою є і його інтенсивність праці. Це означає, що у сфері безпосереднього виробництва в Японії здійснюється найбільше привласнення робочої сили, фізичних і духовних здібностей найманого працівника. Крім того, у цій країні найповніше привласнюються інтелектуальні здібності робітників і службовців, зокрема в гуртках якості.

В останні десятиліття в розвинених країнах світу зростає привласнення організаторських здібностей найманих працівників у автономних бригадах, гуртках якості, через їх залучення до процесу управління підприємством. Привласнення найманими працівниками частини своєї робочої сили у сфері безпосереднього виробництва теоретично виражається в категорії “необхідний продукт”, проте її кількісні параметри точному прямому вимірюванню не підлягають. Крім того, у сфері безпосереднього виробництва у процесі поєднання робочої сили із засобами виробництва виникає нова продуктивна сила — так званий синергічний ефект, величина якого залежить, насамперед, від загальноосвітнього та професійною рівня найманого працівника, а також від рівня розвитку техніки і технології, впровадження новітніх форм і методів організації виробництва, інформаційного забезпечення виробництва тощо. Вирішальна роль у виникненні цього ефекту належить найманому працівникові. У сфері безпосереднього виробництва основними суб’єктами привласнення робочої сили є наймані працівники і капіталісти.

Крім найманої робочої сили, об’єктом привласнення є робоча сила підприємця, вищого менеджера. На відміну від робочої сили найманого працівника, їхня робоча сила не відчужується, і результати їхньої праці привласнюють вони самі та, частково, держава. Своєю організаторською, управлінською працею підприємець і менеджер також беруть участь у створенні синергічного ефекту.

Опосередковано суб’єктом привласнення найманої робочої сили у сфері безпосереднього виробництва є держава, оскільки вона законодавчо встановлює тривалість робочого дня, відпусток тощо.

В інших сферах суспільного відтворення здійснюється безпосереднє привласнення результатів праці, різних форм необхідного та додаткового продукту. Водночас у цих процесах відбувається опосередковане привласнення результатів функціонування робочої сили, створеного нею разом із засобами виробництва синергічного ефекту, внаслідок чого виникають непрямі економічні відносини з приводу привласнення робочої сили, форми економічної реалізації цього виду власності.

Такими основними формами є заробітна плата й різні види прибутку, земельної ренти. Безпосередні суб’єкти цих відносин — наймані працівники, підприємці (у т. ч. вищі менеджери й держава).

Держава бере участь у привласненні частини необхідного й додаткового продукту у формі механізму оподаткування. Відносини власності на робочу силу у цій сфері можуть послаблювати або посилювати процес привласнення робочої сили у сфері безпосереднього виробництва. Це залежить, насамперед, від величини особистого прибуткового податку (який фактично, перетворився на податок на заробітну плату). Так, незважаючи на тривалий робочий день і тиждень японського робітника, його місячний бюджет (разом із дружиною і двома дітьми) приблизно на 50 % перевищує аналогічний американський. Це зумовлено тим, що американець сплачує зі своєї заробітної плати майже удвічі вищі податки.

Ще більш опосередковані відносини з приводу привласнення робочої сили виникають у сфері обміну та споживання. Вони встановлюються через ціновий механізм на товари і послуги широкого вжитку. Водночас у цій сфері відбувається продаж робочої сили, де такі відносини формуються безпосередньо, зазнаючи впливу залежно від попиту і пропозиції на ринку робочої сили. Таким чином, на поверхні економічна власність на робочу силу також розподіляється між різними суб’єктами у вигляді різноманітних прямих і опосередкованих форм.

Власність на засоби виробництва — це привласнення різними економічними суб’єктами (індивідом, групою капіталістів, державою та ін.) засобів виробництва в усіх сферах суспільного відтворення. У безпосередньому виробництві власність на засоби виробництва за капіталізму здійснюється у процесі праці й виражається в таких категоріях, як вартість, постійний капітал, основний капітал, технологічне підкорення праці капіталом, органічна будова капіталу та ін.; у сфері обміну — через механізм цін на засоби та предмети праці у процесі оптової та роздрібної торгівлі. Тому основними категоріями, в яких виражається Цей процес, є оптова ціна підприємства, оптова ціна промисловості, роздрібна ціна, податок на додаткову вартість тощо. У сфері споживання (У даному випадку виробничого) процес привласнення засобів виробництва виражається у таких категоріях, як робочий час, фонд амортизації, фізичне та моральне зношування тощо.

Власність на засоби виробництва щодо системного підходу є не окремим виробничим відношенням (навіть якщо його називати основним), а певною підсистемою таких відношень. Основним виробничим відношенням є лише власність на засоби виробництва у сфері безпосереднього виробництва.

Власність на засоби виробництва в руках дрібного товаровиробника, що не наймає робочої сили, а працює особисто, не є засобом привласнення результатів чужої праці, а, отже, не набуває суспільної форми капіталу.

Інша ситуація складається з власністю на засоби виробництва в руках капіталіста. Вона дає йому можливість контролювати процес привласнення робочої сили, передусім, у формі додаткової вартості. Крім того, між власністю і владою (економічною, політичною) існує діалектичний взаємозв’язок, внаслідок чого власники засобів виробництва і виготовленої продукції не тільки зосереджують у своїх руках основну частку багатств країни, а й основні важелі економічної та політичної влади. Це, у свою чергу, формує конкретно-історичний тип суспільства. У колишньому СРСР власність на засоби виробництва вважалася загальнонародною, але, фактично, була власністю вищого партійного, радянського та державного апарату. Щоб суспільна власність стала власністю всього народу, тобто з нетрудового перетворилася на трудовий тип власності, слід провести її значне роздержавлення, перетворити на інші форми´трудової власності, а також відокремити функції управління суспільним виробництвом, які надалі виконуватиме держава, від власності, суб’єктом якої має бути, насамперед, той, хто створив це багатство, тобто весь народ.

Залежно від форми власності на засоби виробництва та робочу силу відбувається певний тип їх з’єднання. Відповідно до вимог принципу суперечності, слід розрізняти техніко-економічне (відображає речовий зміст суспільного способу виробництва) та соціально-економічне поєднання (відображає суспільну форму даного способу виробництва) осо- бистісних і речових факторів виробництва.

За умов рабовласницького способу виробництва раб не мав власності на свою робочу силу, тому його поєднання з засобами виробництва мало характер позаекономічного примусу. Найяскравіше це виражалось у приковуванні раба до галери і наказом веслувати під наглядом жорстокого работоргівця або його прислужників.

За умов феодалізму позаекономічний примус до праці мав місце на полі феодала (де треба було працювати до 4 днів на тиждень), що поєднувався з економічним примусом на власному полі.

Найповніше економічний примус до праці розвинений за умов капіталізму. Найманого працівника ніхто не змушує трудитися примусово. Але він змушений продавати свою робочу силу, щоб прогодувати себе і членів своєї сім’ї.

У процесі техніко-економічного поєднання, за умов домінування технологічного способу виробництва, що базувався на машинній праці, робітник мав, здебільшого, одну вузьку професію, ритм його праці визначався рухом машин і тому мало місце технологічне підкорення праці капіталом, яке значно послаблюється за умов автоматизованого виробництва. Загалом техніко-економічне поєднання означає безпосереднє використання робітником певних засобів і предметів праці незалежно від того, чи є він їх власником. Так, водій керує автомобілем, токар вмикає верстат і виготовляє певні деталі, кравчиня використовує швейну машину для пошиття одягу тощо. В усіх цих випадках робітник реально поєднується з функціонуючими засобами виробництва. Головне у цьому процесі — раціонально організувати робоче місце, працю й домогтися найвищих результатів за найменших витрат енергії людини і засобів виробництва.

Соціально-економічна сторона поєднання працівника із засобами виробництва на народних, кооперативних, частково акціонерних, а також на приватних підприємствах, де не використовується наймана праця, та деяких інших, що перебувають у трудовій колективній власності, здійснюється прямо, безпосередньо. У цьому випадку робітники та службовці є і власниками засобів виробництва та створеного ними продукту, і працівниками.

Але все докорінно змінюється, коли знаряддя та предмети праці належать капіталістам (індивідуальним або асоційованим). За таких умов безпосередні працівники відчужуються від власності на засоби виробництва і на виготовлений продукт, від управління власністю, від самого процесу праці, а їхня робоча сила перетворюється на товар. Соціально-економічне поєднання працівників із засобами виробництва відбувається через наймання робітників на ринку праці та їх використання під контролем капіталіста.

Якщо названі форми поєднання факторів виробництва розглядати з погляду людини економічної, то техніко-економічне поєднання притаманне людині-працівнику, а соціально-економічне — людині-власнику.

Форми власності та форми господарювання. Поняття “форма власності” є більш ємною економічною категорією, ніж “форма господарювання”. Це виявляється в тому, що одна форма власності може мати декілька форм господарювання. Тому останню можна розглядати як один із методів реалізації форми власності, що втілюється на практиці окремим суб’єктом за певну винагороду. Так, приватна форма власності може бути реалізована через такі форми господарювання, як оренда, сімейний підряд, венчурний бізнес, лідерство та ін., отже, форма господарювання у сфері матеріального виробництва — це комплекс конкретних способів, які використовує господарський суб’єкт для привласнення предметів природи у процесі праці з метою створення певного блага або його доведення до конкретного споживача і отримання за це частини доходу.

Водночас одна і та ж форма господарювання може використовуватися для реалізації двох і більше форм власності. Це стосується, передусім, оренди.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ТИПИ, ФОРМИ І ВИДИ ВЛАСНОСТІ.	\|	ПРИВАТИЗАЦІЯ ТА РОЗДЕРЖАВЛЕННЯ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.