• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Україна XXI століття і гуманістичні детермінанти політики

Українське суспільство, вступаючи у XXI століття, поставлене цивілізаційним викликом історії перед необхідністю паралельного вирішення, разом із завданням раціоналізації й гармонізації традиційних і сучасних елементів соціального розвитку, питання формування нових і синтезу існуючих фрагментів постсучасності. Перше, що необхідно здійснити на цьому шляху, — це переосмислити минуле, глибоко усвідомивши історичну правду з усіма її суперечностями, та співвіднести його із сучасністю. Усе це необхідно здійснити з метою переорієнтації соціально-історичного досвіду у площину практичної політики щодо функціонування громадянського суспільства на основі поєднання цілеспрямованих і спонтанних рушіїв суспільного розвитку.

Перехід від утопічних програм майбутнього до його моделювання в сучасний період потребує відмови від будь-якого припасовування минулого до сучасності чи протиставлення сьогодення минулим епохам, модернізації, національній чи соціально-історичній традиції. За словами російського філософа А. Гулиги, лише така сучасність, яка "відмовляється від усвідомлення своєї переваги над попередніми епохами, йде на виучку до минулого", заслуговує на назву постсу-часність у розумінні "мудра й найвища сучасність".

Постсучасне суспільство, навіть якщо воно формується фрагментарно, як це відбувається в Україні, здатне стати носієм і репрезентантом епохальної зміни орієнтацій. Задля збереження нерозривності тканини суспільного організму минулої, сучасної та наступної епох замало введення у контекст сучасності елементів минулого. Потрібні мобілізація пізнавального потенціалу попередньої епохи, а також рівноправ'я пізнавальних парадигм і стилів мислення, визнання їхньої самоцінності.

Необхідність одночасного розв'язання цих двох завдань породжує глибоку суперечність. Пізнавальний потенціал попередньої епохи сформувався в Україні в умовах "соціалістичного вибору", на якому лежить тавро невдалої спроби його практичного втілення, що неможливо виправдати окремими помилками і прорахунками. У свою чергу, плюралізм пізнавальних парадигм і стилів мислення сформувався значною мірою завдяки носіям зазначеного вище потенціалу, а тому навіть його зовні широкі межі не дають змоги суспільству з легкістю сформулювати і тим паче прийняти полярну протилежність — "капіталістичний вибір". До того ж останній також переживає кризу й намагається самовідродитися, про що свідчать різні концепції посткапіталістичного розвитку. Виходячи з цього, сучасність уже сьогодні спонукає до пошуків "третього", альтернативного шляху соціального поступу.

Цивілітарна концепція постсоціалізму. Спостерігаючи за розвитком України 90-х років, можна погодитися з висновком російського вченого В. Нерсесянца про те, що нинішні спроби звільнитися від соціалізму швидше нагадують непідготовлену втечу, ніж продуманий рух в історичному часі та просторі. Відповідно до цього ключове питання "куди і як можна й треба йти після соціалізму?" залишається, на його думку, відкритим. Одну з можливих базових соціальних альтернатив стереотипним уявленням попередньої епохи вчений формулює у своїй "цивілітарній концепції постсоціалізму". За цією концепцією передбачається замість соціалізму й капіталізму як полярних концепцій людського співіснування формування нового ладу — так званого "цивілізму". Для цього ладу пропонуються:

1) повна безплатна індивідуалізація суспільної (одержавленої) власності за принципом рівного права кожного громадянина на однакову частку;

2) невідчужуваність цивілітарної власності від спільної й персональної власності, визнання за кожним громадянином права на будь-яку іншу власність поза громадянською власністю як загальним мінімумом;

3) формування природним шляхом, через суб'єктивне право кожного громадянина необхідної суспільної згоди для реального переходу до ринку зі спільним визнанням неприпустимості заподіяння шкоди інтересам значної частини суспільства;

4) модернізація суспільства шляхом збагачення і доповнення принципу формально-правової рівності новими невідчужуваними суб'єктивними правами.

Названа концепція наскільки приваблива своєю ідеєю глобального втілення соціальної справедливості, настільки ж здатна посіяти сумніви щодо можливості її практичного втілення. Безсумнівною залишається в умовах постсоціалізму, посткапіталізму, інших напрямів формування постсучасності основоположна ідея важливості й необхідності вибору як глибоко усвідомленого акту окремої людини, народу, країни. Що ж стосується шляхів конкретного розвитку, то вони, як і дороги до Бога, можуть бути різними. їх перспективність для майбутнього в умовах тендітності буття людини і світу на зламі тисячоліть визначається спільним, об'єднуючим началом — гуманістичними детермінантами соціально-політичного розвитку.

Гуманістичну альтернативу жорстокості попередніх епох в умовах постсучасного розвитку України як неповторного соціального утворення і світу як спільного для всіх універсуму становлять:

1) поступовий відхід від ірраціоналізму, утопії у бік визнання суверенності та самоцінності окремої особи, розширення можливостей моральної оцінки соціального вибору;

2) схилення терезів світового розвитку на користь еволюційної парадигми, яка потребує значної активізації соціальної енергії та роботи розуму окремого індивіда; еволюційні зміни, які для майбутнього розвитку повинні стати способом життя, а здатність до них — основоположним критерієм моральності будь-якої системи, її життєздатності з погляду економіки, права, політичного устрою;

3) формування і постійне вдосконалення духовного потенціалу суспільства, відкритості останнього для постійного діалогу, пошуку консенсусу, шляхів соціально-політичної злагоди, позначених мінімальною конфліктністю.

Гармонічний взаємозв'язок політики з різними сферами суспільного розвитку. На порозі XXI століття дедалі очевиднішою стає у будь-яких модернізаційних проектах та їх утіленні неможливість допускати домінування однієї зі сфер суспільного розвитку. Теоретичні розробки західних та вітчизняних політологів переконливо доводять, що сьогодні слід не втілювати у суспільну практику залежність політики від економіки чи від культури, а виходити з не-обхідності гармонічної взаємозалежності та взаємопов'язаності усіх сфер суспільного розвитку — економіки, права, культури, політики, моралі, релігії, екології та ін. На думку американського соціолога Р. Інглегарта, політичні системи, як і економічні, потребують підтримки з боку культурної системи, повинні підтримувати-одна одну на взаємній основі, в іншому разі їм довелось би спиратися на відвертий примус, який не можна визнати ефективним.

Досвід СРСР та інших соціалістичних країн свідчить, що домінування політики, централізація влади призводять до посилення авторитарних, навіть тоталітарних тенденцій, які не йдуть на користь економіці. І, навпаки, в розвинених країнах Заходу децентралізація влади ініціює плюралістичну демократію, яка, у свою чергу, сприяє економічному зростанню.

Політика та економіка. В умовах перехідного стану України від уявлень і стереотипів попередньої епохи поєднання економіки і політики у процесі реформування суспільства потребує особливих підходів. Основою таких підходів має стати перехід від волюнтаристських та анархо-демократичних методів управління суспільством до залучення механізмів прийняття вольових рішень, які відповідають загальносуспільним, загальнодержавним інтересам. Визначне місце в цьому процесі належить державній волі, що є детермінованим загальнонародними інтересами суб'єктивно-регулятивним процесом, пов'язаним із прагненнями панівних сил чи всього суспільства надати своїм цілям та інтересам загальнообов'язкового характеру за допомогою владних розпоряджень та сили державного примусу.

Втілення механізмів вольового державного впливу в умовах пост-модернізації повинно виходити не з волі, піднесеної до рівня закону й гарантованої державним примусом, а з волі, зумовленої специфікою правовідносин, характер яких визначає нерозривний зв'язок політики держави з волею і свідомістю людей, з їхньою здатністю реагувати на впливи права, співвідносити будь-які реформаторські зусилля з необхідністю своєї особистішої самоідентифікації, яка не вступає в різкі суперечності з національно-суспільною ідентичністю. Український вчений М. Михальченко і в'єтнамський дослідник X. Банг з приводу цього слушно зауважують: "Проблема співвідношення цілей реформ в економіці та способів їх реалізації за допомогою створення нових політичних інститутів і модернізації старих в ідеалі може бути розв'язана, якщо цілі й засоби їх реалізації відповідатимуть імперативу гуманізму, а особа і суспільство гармонізують свої інтереси".

Політика та суспільна мораль. У такій самій тісній взаємозалежності перебуває політика із суспільною мораллю. На прикладі трагічної вітчизняної історії XX ст. ми бачимо, що коли політика відхиляється від загальнолюдських цінностей у бік класових, групових, корпоративних та ін., тоді різко деформується суспільна мораль. У роки сталінщини нормою вважалися доноси, зрада друзів і родичів, нехтування людською гідністю. В сучасних умовах поєднання політики із загальнолюдською мораллю, здійснюване в демократичних країнах, досягається консенсусом, компромісами, цивілізованим ставленням до опозиції, запереченням фанатичної жертовності. Пошуки цих домінант суспільного розвитку відбуваються і стають єдино можливими лише в умовах суспільної свободи.

Орієнтація постмодернізації на свободу нескінченного розвитку властива не тільки розвиненим країнам. Вона очікує й на українське суспільство. Слід пам'ятати, що свобода становить важливу, але не єдину сутнісну характеристику людини. К. Гаджиєв стосовно цього зазначає: "Людина сама по собі не може бути мірою всього сущого. У цій якості вона може виступати лише як істота морально-розумна, яка керується основоположними морально-етичними нормами і настановами, що становлять певну невидиму вісь, яка забезпечує сутнісну єдність суспільства".

Розробка ідеального суспільства майбутнього для України повинна ґрунтуватися не тільки на принципі суспільної моралі, а й особливостях природи людини з її потягом до добра і зла. Висуваючи ідеї позитивного характеру, не слід забувати й про можливості реалізації певного політичного курсу. Усе це потребує в умовах фрагментарної постсучасності формування вміння поєднувати ефективну політичну діяльність з високоморальними критеріями людського буття, виробленими історією людства.

Демократичне поєднання політики і моралі нині й в майбутньому має орієнтуватися на такі критерії:

· заперечення абсолютного характеру істинності моральних переконань, неможливість нав'язування диктату суб'єктивно-ціннісного виміру політики;

· уміння розрізняти практичну доцільність, необхідність чи невідворотність певної дії та її моральну виправданість і обґрунтованість;

· максимальне забезпечення тих прагнень індивідів, які збігаються з гуманістичними цінностями постсучасного епохального виклику й дають змогу здійснювати у процесі їхньої реалізації невпинний рух до досконалішого суспільства з більш гуманними, вільними, демократичними відносинами.

Політика і право. Взаємозалежність політики і права у негативному сенсі зумовлює використання останнього як знаряддя антидемократичної політики, спрямованої проти політичних опонентів, частини суспільства, окремої особи. Водночас саме право визначає межі й можливості діяльності правлячих кіл та опозиції, забезпечує стабільність політичного режиму. Аналізуючи проблему взаємодії державної влади та опозиції, український політолог В. Бабкін звертає увагу на дві перспективні, орієнтовані в майбутнє позиції політико-правового характеру:

1) гуманістичне і демократичне розуміння політики не тільки як боротьби і суперництва, а й як засобу пошуку компромісу, соціального миру, національної злагоди, культури міжпартійних, міжетнічних, між-особистісних, міждержавних відносин;

2) розвиток політичного плюралізму, що не зводиться лише до багатопартійності, а виходить із розуміння правомірності розбіжності інтересів різних соціальних верств, націй, груп і потребує пошуку їх узгодження, соціальної злагоди в інтересах суспільства та особи.

Отже, всі сфери суспільного життя не тільки активно впливають на політику, а й виступають об'єктами свідомого політичного керівництва та управління. За сучасних умов суспільно-політичного розвитку, коли людство винайшло потужні демократичні регулятори політичних відносин і політичної діяльності, на політику покладається завдання бути засобом регулювання економічних, соціальних і духовних відносин. Політика покликана орієнтувати розвиток суспільства на мінімальну конфліктність і максимальну життєздатність суспільних процесів.

Перспективи трансформації українського суспільства на засадах політичного плюралізму.З початком у 90-х роках процесу демократизації, що виявився насамперед утвердженням політичного плюралізму, українське суспільство набуло можливості виявлення і легалізації реальних інтересів соціальних суб'єктів. Етап напівстихій-ного плюралізму, що утвердився в Україні зі здобуттям незалежності, дав десятилітній неповторний досвід суспільного існування в умовах свободи. Примітним є те, що цей етап, надавши можливості реалізації цієї свободи, визначався політичною пасивністю більшості суспільства. Проте цей досвід не повинен пройти даремно. Можна вже сьогодні передбачити рух українського соціуму в напрямі активного політичного плюралізму, основним завданням якого постане зіставлення різноманітних ідей, поглядів, думок, наукових підходів на шляхах пошуку істини, досягнення консенсусу й забезпечення єдності дій різних політичних сил.

Головною умовою активізації суспільства за політичного плюралізму буде поява нових конкуруючих еліт, які лише зароджуються в Україні. Саме вони зможуть сформувати нову ідеологію відкрито плюралістичного типу, з модернізаторською спрямованістю, яка надасть можливість реального, а не уявного вибору. За припущенням ізраїльського вченого Ш. Ейзенштадта, така ідеологія швидше за все відповідатиме концепції незворотного часу, а не циклічного.

У перспективі еволюційної трансформації українського суспільства на плюралістичній основі можливе виникнення якісно нової, раціоналістичної, активістської, мобілізаційної свідомості та від-повідних соціально-політичних позицій, здатних вирішальним чином вплинути на структуру політичної участі. До можливих напрямів утвердження зазначеної орієнтації можна віднести:

1) формування громадянської позиції, що передбачає активні добровільні дії, спрямовані на допомогу органам державного управління у подоланні негативних явищ (запобігання злочинності, спостереження за виконанням стандартів економічної безпеки, громадський контроль та ін.); такі дії дадуть змогу виробити у свідомості людини почуття причетності до різних процесів політичного життя, відчуття соціальної значущості своєї діяльності;

2) уміння розрізняти конструктивно-консолідуючу роль підконтрольних електорату еліт та деструктивно-активістську спрямованість надмірної демократичної активності громадян; здатність розуміти і відчувати "золоту середину" між партиципаторною та елітистською формами демократії;

3) інтенсифікацію громадянської орієнтації індивідів, підвищення ступеня заінтересованості їх суспільними справами, а також стимулювання бажання дотримуватись норм людського співжиття;

4) переорієнтацію індиферентної, традиційно орієнтованої культури, властивої, на думку Г. Алмонда і С Верби, "молодим" політичним системам перехідного типу, на "культуру участі", що передбачає створення складної моделі поведінки, налаштованої на соціальне партнерство. Державна влада у цьому разі розглядається водночас як у плані видання норм і розпоряджень, які потрібно виконувати в силу їх раціонального характеру та ефективності, так і в плані участі у прийнятті політичних рішень, що йде знизу. Утвердження культури участі відбувається не масованим ідеологічним тиском, а створенням умов для формування бажаних установок політичної поведінки;

5) участь населення у політичному житті в межах місцевих спільнот з метою вирішення конкретних проблем, безпосередньо пов'язаних з індивідуальними чи сімейними інтересами;

6) гармонічне поєднання мобілізованої та автономної участі, орієнтоване на високий рівень залучення індивіда в структуру соціальної взаємодії задля створення механізму соціальної дії та соціальної зайнятості;

7) розвиток поширеного в сучасних правових системах, насамперед в американській, права суспільних інтересів (public interest law), яке передбачає:

· діяльність, спрямовану на здійснення правової реформи, ліквідацію правової неграмотності та надання правової допомоги населенню;

· розвиток цього різновиду права, як засвідчує світовий досвід, тісно пов'язаний з подоланням етатизму1, обмеженого доступу громадян до правосуддя, пріоритету політики над правом, а також з наповненням останнього моральним змістом, особливо у сфері судової діяльності та судового контролю;

· прогнозування можливостей запровадження "права суспільних інтересів" у подальшому розвитку українського суспільства, виходячи з широкого громадського інтересу до права, професійно-правової орієнтації нинішньої молоді, конкуренції у правовій сфері, які можуть зумовити появу в майбутньому когорти юристів, наділених не тільки необхідними знаннями і досвідом, а й мужністю, впевненістю та інноваційним мисленням.

В умовах глобалізації сучасного світу українське суспільство буде змушене поступово перейти від етапу становлення національної державності до етапу розширення зони своєї відповідальності за межі власного соціально-державного простору. Відстоюючи необхідність подолання національної державності задля утвердження суспільства майбутнього, німецький політичний діяч О. Лафонтен зауважує: "Шкода, що завдається природі, не хоче рахуватися ні з якими кордонами. Радіоактивна хмара Чорнобиля силою вітру розносила небезпеку по всьому світу. Стара істина, що річки течуть вниз, за нових умов, коли хімічна промисловість все більше насичує воду рік високо-

1 Етатизм (від фр. — etat — держава) — 1) напрям політичної думки, який розглядає державу як вищий результат і ціль суспільного розвитку; 2) політика державного капіталізму.

токсичними важкими металами, набула нового змісту для тлумачення принципу національно-державного суверенітету". Екологічна проблема постає в сучасному світі як наднаціональна внаслідок:

· недбалих або неправомірних дій сусідів, які призводять до порушення екологічного балансу;

· нерівномірності розвитку різних країн світу й відсутності уніфікації на міжнародному рівні правових і технічних норм захисту довкілля;

· недостатньої координації дій громадських ініціатив, спрямованих на захист довкілля на рівні національних держав.

Крім екологічної проблеми існують й інші спонукальні тенденції до подолання в майбутньому традиційної національної державності. Однією з таких тенденцій є поширення діяльності транснаціональних корпорацій, що потребує необхідності розширення мережі міжнародних організацій як противаги транснаціональній солідарності. Головною метою останньої має стати ефективний контроль над діяльністю транснаціональних структур, спрямований на подолання їх фінансово-економічного егоїзму, який обертається злом і проти міжнародного співтовариства, і проти окремих національних держав.

Ще однією негативною тенденцією сучасності є сила інерції індустріалізму та пов'язаних з ним загальносвітових стереотипів, зокрема орієнтацій на ідеї прогресу і поступального розвитку, особливо стійких на теренах "не Заходу". В Україні такі стереотипи залишаються стійкими навіть на парламентському рівні. Продовжує використовуватися спрощена догма, по-перше, про формаційну структуру історичного процесу і, по-друге, про лінійно-висхідну природу цього процесу. Така ситуація потребує переорієнтації економічних відносин, конвергентного переходу до постсоціалізму і посткапіталізму з метою подолання індустріалізму, зміни у світовому масштабі та в Україні як невід'ємній частині світової спільноти характеру ставлення людей до природи, техніки і праці.

Важливого значення в теоретичних підходах сучасних учених останнім часом набуває проблема вміння задовольнятися наявними ресурсами. У доповіді Римському клубові група західних вчених 1997 р. висловила ідеї, основним мотивом яких є обґрунтування раціонального використання ресурсів, забезпечення, без збільшення обсягів виробництва, подвоєння випуску кінцевого продукту в сільському господарстві та промисловості. В основу цього проекту вченими закладено ідеї, спрямовані на подолання споживацької психології, підвищення ефективності використання ресурсів, подолання дисбалансу у застосуванні робочої сили, відмова від невиправданих невиробничих витрат, переробка відходів виробництва, встановлення контролю над ринком та ін. Особливу увагу вчені звертають на необхідність глибокого усвідомлення світовим співтовариством неекономічних і нематеріальних проблем як невід'ємних елементів задоволення потреб людини.

Зазначені проблеми як домінуючі у процесі глобалізації сучасного світу засвідчують, що захист національного суверенітету в розвитку національних держав, у тому числі й України, надалі буде неможливим, якщо він базуватиметься на національному егоїзмі, ігноруватиме інтереси сусідніх держав. Парадоксом сучасності постає ситуація, за якої чим більше національна держава спирається на традиційний національно-державний суверенітет, тим більше вона його підриває.

З цього приводу українські етнодержавознавці Ю. Римаренко та В. Ігнатов до основних тенденцій у розвитку національних держав відносять:

1) формування відкритих громадянських суспільств, які зосереджуватимуть свої зусилля у міждержавних відносинах на плюралістичних принципах функціонування людства як цілісної системи;

2) відхід від поділу народів на лідерів і підлеглих шляхом утвердження як однієї з базових цінностей людства відмінності та самобутності народів. Виходячи з цього, вчені зауважують: "Емоційно-історичний погляд на розбудову державності, тлумачення національної ідеї як самодостатньої не сприятиме подоланню розбіжностей суперечностей у формуванні нової держави як дієвого фактора майбутнього світового порядку".

Органічно вписатися в систему майбутнього гуманістичного світового порядку Україна зможе лише за умови врахування і втілення нової парадигми глобального соціально-політичного життя людини — концепції сталого розвитку. Зазначене поняття попри його недостатню визначеність поступово стає універсальною базовою категорією, яка дає змогу зосередити довкола модернізаційних процесів і зусиль весь наявний потенціал природничих і гуманітарних знань, пов'язаних з підтриманням і розвитком життя на планеті.

Поглиблене уявлення про сутність ідеї сталого розвитку дають матеріали Всесвітньої зустрічі на вищому рівні, яка відбулася в Копенгагені 6-12 березня 1995 р. На цьому форумі було прийнято програму дій в інтересах соціального розвитку. Згідно з нею основними параметрами сталого розвитку є такі принципи:

· широка участь громадянського суспільства у розробленні та здійсненні рішень, які визначать функціонування і добробут народу, суспільства;

· широкомасштабні моделі сталого економічного зростання і сталого розвитку та інтеграція демографічного аспекту в економічній стратегії та стратегії розвитку, які прискорять темпи сталого розвитку і подолання бідності та сприятимуть досягненню демографічних цілей і підвищенню якості життя населення;

· справедливий і недискримінаційний розподіл переваг, зумовлених зростанням, серед соціальних груп і країн та розширення доступу до продуктивних ресурсів для людей, які живуть у бідності;

· взаємодія ринкових сил, які сприяють ефективності й соціальному розвитку;

· державна політика, спрямована на подолання чинників, що призводять до соціального антагонізму, повага плюралізму й багатоманітності;

· сприятлива і стабільна політична і правова структура, що сприяє взаємному зміцненню зв'язків між демократією, та розвитком усіх прав і основних свобод людини;

· політичні й соціальні процеси, які характеризуються недопущенням ізоляції та дотриманням принципу плюралізму та багатоманітності, у тому числі релігійної та культурної;

· зміцнення ролі сім'ї відповідно до принципів, цілей і зобов'язань, проголошених у Декларації Всесвітньої зустрічі на високому рівні в інтересах соціального розвитку й на Міжнародній конфе-ренції із народонаселення і розвитку, а також ролі держави і громадянського суспільства;

· розширення доступу до знань, технологій, освіти, медичного обслуговування та інформації;

· зміцнення солідарності, партнерства та співробітництва на всіх рівнях;

· державна політика, яка створює людям можливості для здоров я і продуктивного життя;

· охорона і збереження навколишнього природного середовища у контексті зорієнтованого на людей сталого розвитку. Наведені вище положення концепції сталого розвитку вимагають постійної корекції та конкретизації для кожного соціуму. Відповідно до цього перехід України до сталого розвитку на основі світового досвіду передбачає:

· подолання споживацької технології з урахуванням обмеженості ресурсного екологічного потенціалу України, недопущення погіршення можливостей наступних поколінь людей;

· розвиток міжнародних відносин на основі соціального партнерства і конструктивного діалогу;

· подолання диспропорцій, пов'язаних з нерівномірним розподілом матеріальних благ і доступу до ресурсів;

· розроблення національної стратегії сталого розвитку, створення ефективної системи державного управління, адекватної сучасному та майбутнім викликам історії;

· раціоналізацію споживання та виробництва, переорієнтацію існуючих нераціональних систем виробництва і споживання, створених в епоху індустріалізації.

Здійснюючи чи теоретично забезпечуючи стратегічне прогнозування в Україні, слід, насамперед, дати відповідь на запитання: "З чим пов'язані й від чого залежать подальші перспективи модернізації українського суспільства?" Можна говорити про необхідність розв'язання багатьох проблем, проте варто зупинитися лише на чотирьох основних, які на даному етапі суттєво впливають (і, скоріше за все, впливатимуть надалі) на характер політичного реформування.

Проблема 1. Перехід від уявної до реальної правотворчості. Уявна правотворчість (або нормотворчість) є одним із сутнісних виявів трансформації перехідної постсоціалістичної держави, який засвідчує розрив між правовими (в тому числі й конституційними) нормами і суспільно-політичною практикою. Що ж необхідно зробити для подолання цієї проблеми?

1. Не слід бездумно переносити правові норми і механізми на наш неповторний у своїх виявах національний ґрунт. Достатньо пригадати, як неадекватно повів себе в наших умовах у першій половині 90-х років безсистемно втілений механізм поділу влади або, скажімо, загальноприйнята на Заході формула: "дозволено все, що не заборонено законом". В умовах переорієнтації суспільства з одного суспільного ладу на інший і відсутності відповідної законодавчої бази така формула конструктивно спрацювати аж ніяк не могла. Нею насамперед скористалися спритні чиновники і ділки з огляду на можливості необмеженого доступу до суспільних благ.'

2. Потрібне подолання надмірного прагнення щодо нормативно-правової формалізації усіх сфер суспільного життя. Якщо поглянути на цю проблему з теоретичної точки зору, тс очевидно, що вона зумовлена наявним у середовищі правознавців розривом між позитивним і природним правом, легізмом та лібертаризмом, явно не на користь останніх. Вітчизняні правознавці надмірно ідеалізують позитивне право й ігнорують елементи природно-правового розвитку, специфічні особливості правової культури українського суспільства.

3. Попередня система соціалізації населення була надмірно заідеологізована, з правової точки зору значною мірою орієнтована на формальний характер існування конституції, чинного законодавства. Відтак одним із завдань подолання сучасного розриву між правовими нормами і реальністю суспільного розвитку має стати цілеспрямована правова просвіта населення, особливо в регіонах, у сільській місцевості.

4. Важливим є також залучення якомога більшої кількості активних, принципових, компетентних суб'єктів правового реформування з числа молодих юристів, свідомість яких є вільною від стереотипів минулого, а їхня юридична підготовка відповідає міжнародним стандартам демократичного розвитку.

Проблема 2. Подолання деструктивної поведінки еліти, здійснення адміністративної реформи. Політична еліта України сформувалася з радянської бюрократії, яка, у свою чергу, виросла в умовах союзної республіки й відповідно не стала самостійною елітою, а тому виявилась неспроможною системно вирішувати загальнодержавні завдання. У сучасній Україні політичну еліту представляють колишні партійні, профспілкові та комсомольські функціонери, а також представники національно-демократично налаштованих верств. Перші, прийшовши до влади в умовах відсутності досконалих законів, у своїй переважній більшості стали задовольняти власні інтереси. Другі, не маючи професійних умінь і навичок управління, виявляють безпорадність при вирішенні складних соціальних і економічних проблем, що не заважає їм збагачуватись особисто. У результаті до влади у своїй переважній більшості прийшла на всіх рівнях олігархізована, корумпована управлінська еліта.

Отже, постноменклатурний синдром, з одного боку, зумовлений об'єктивно, а з іншого — має суб'єктивне забарвлення, оскільки значною мірою спровокований характером поведінки правлячої верстви. Саме поведінка еліти є одним з ключових якісних показників суспільства, що модернізується. Остання для населення є критерієм, за яким воно оцінює соціальну спрямованість реформ. Народ, як правило, цікавлять сутнісні питання: "В чиїх інтересах здійснюються реформи?" та "Якими будуть наслідки реформування суспільства?"

Характерні особливості поведінки еліти, які зумовлюють постноменклатурний синдром:

1. Швидке збагачення будь-якою ціною. Бюрократія у попередній системі не була багатою, сьогодні ж вона отримала доступ і шанс, а тому виявилась не зацікавленою у втіленні народної реформи, оскільки не захотіла ділитися з основною масою народу можливостями і ресурсами.

2. Синдром "временщика", нездатність еліти до стратегічного мислення та управління модернізацією. На всіх рівнях державного управління спостерігається невпевненість еліти у результатах своїх реформ. Мабуть, тому відправляють своїх дітей навчатися за кордон, не наважуються їздити на машинах вітчизняного виробництва, зберігати гроші в українських банках та ін. Подібна невпевненість навіть спонукала одного з народних обранців запропонувати зробити статус депутата пожиттєвим. Таким чином, можна стверджувати, що тотальна бідність українського населення — результат не стільки економічних реформ, скільки безвідповідальності поведінки політичної, адміністративної та підприємницької еліт.

Подальше збереження розриву між елітою і масами є не тільки неприпустимим, а й соціально небезпечним й, відповідно, потребує здійснення адміністративної реформи. У процесі ЇЇ реалізації, як засвідчує світовий досвід, необхідно дати відповіді на низку проблемних питань:

· де мають пролягати кордони між суспільним і приватним секторами, між політикою і управлінням;

· якими повинні бути обмеження адміністративної свободи;

· яким є оптимальний баланс між централізацією і децентралізацією;

· як забезпечити координацію діяльності державних і недержавних структур, організацій;

· як можна вимірювати ефективність діяльності виконавчих органів влади;

· у чому полягають обов'язок і відповідальність державних службовців.

Проблема 3. Гармонізація системи соціальних цінностей і пріоритетів. Наше суспільство є непередбачуваним, оскільки не має середньої ланки, коливається між двома крайніми полюсами — еліто-кратією та егалітаризмом. Міцний середній шар суспільства, який водночас є середовищем для формування і збереження базових цінностей суспільства, у процесі реформування суспільства забезпечити не вдалося. Це трапилося насамперед тому, що не було використано достатньо високого стартового культурного потенціалу попереднього суспільства.

Однією з основних цінностей сучасної демократії є взаємозв'язок влади й народу. Що стосується нашої влади, то її легітимність останнім часом не вписувалася ні в харизматичний, ні в традиційний, ні в раціонально-легальний типи. її, скоріше, можна оцінити за типологією західного вченого Девіда Хелда, маючи на увазі три характеристики: згода під загрозою насилля; згода в силу апатії; певною мірою нормативна згода. Як наслідок, терези схилилися у бік еліто-кратії й виникла загроза нерівноправної структури суспільного багатства. Саме це власне й стало однією з причин соціального вибуху наприкінці 2004 р.

Демократія не може обмежуватися опікуванням правами особистості, індивідуальною свободою та віртуальною для основної маси населення цінністю, якою постала приватна власність. Демократія повинна трактуватися як механізм вирішення соціальних проблем загальнонаціонального характеру, як гарант соціального захисту, за-безпечення базових потреб. Найважливіші її елементи: соціальна справедливість; збалансований розподіл доходів; соціальний розвиток в інтересах мас.

Проблема 4. Всебічний розвиток молоді як основного носія майбутнього. Наприкінці XX — на початку XXI ст., як зазначалось вище, у світі відбувається процес міжгенераційної зміни ціннісних орієнтацій. Певною мірою цей процес стосується і України. На авансцену вітчизняної історії останнім часом виходять нові покоління молоді, становлення яких відбувається в умовах політичної свободи та вільної конкуренції. Саме вони у процесі формування постсучасності виступають носіями нового комплексу переконань. Як відомо, молодь завжди, в силу своїх вікових, фізичних потенцій, є активним суб'єктом соціальної дії, який нерідко вступає у суперечність із застарілими стереотипами соціальних відносин. Не випадково американський соціолог Т. Парсонс прихід кожного нового покоління порівнює з навалою варварів.

На вирішальному перехідному етапі політичного режиму в Україні студентський авангард української молоді заявив про себе як про вагому політичну силу демонстраціями протесту і голодуванням на майдані Незалежності в Києві. Якщо на початку 90-х років високу соціальну активність виявив лише студентський авангард, то наприкінці 2004 р. під час "помаранчевої революції" до боротьби за свої права долучилася більшість студентської молоді. На думку деяких українських дослідників, політична активність молоді є закономірним явищем, зумовленим логікою розвитку політичного плюралізму та вияву різнопланової інноваційної діяльності молодіжного політесу за сучасної доби розвитку модернізаційних процесів в українському суспільстві.

Враховуючи потенційні можливості української молоді до активного політичного протесту, оновлена влада повинна надавати більше уваги проблемам залучення молоді до структур громадянського суспільства, розвитку і вдосконалення функціонального поля її діяльності, сприяння інтеграції молодих людей у внутрішні та світові політичні структури і процеси. З метою забезпечення гуманістичного характеру майбутнього українського суспільства особливу увагу представникам владних структур, громадськості, політичним лідерам слід приділити проблемі бездуховності в молодіжному середовищі. Від того, наскільки вдасться розв'язати цю проблему в умовах сьогодення, залежатимуть якість і суспільно-політичний характер людського співіснування в майбутньому.

У кожного покоління — своя історична місія, своє покликання і тільки йому притаманні світосприйняття і світорозуміння. За словами іспанського філософа X. Ортеги-і-Гасета, покоління — найважливіше історичне поняття, яке є тією траєкторією, якою рухається історія. Відтак в умовах міжгенераційної зміни цінностей покоління ті, в чиїх руках перебуває доля України, сьогодні зобов'язані відсікати негативний досвід і стати своєрідним мостом для передання кращих зразків гуманістичного світорозуміння радянських часів та періоду динамічної трансформації суспільства у 90-х роках кінця XX — початку XXI ст. При цьому слід пам'ятати, що розв'язати цю проблему менторськими методами соціалізації практично неможливо. Тож основну увагу слід приділити таким напрямам підготовки майбутнього функціонування українського суспільства на гуманістичних принципах:

1. Формування громадянської позиції, розвиток політичної освіти та політичної культури української молоді. Створення умов для саморозвитку, виробничої та творчої діяльності молоді, забезпечення їй необхідних стартових умов і перспектив активної громадянської позиції, відчуття своєї значущості для суспільства.

2. Активізація пошуків ефективних шляхів подолання суперечностей між інтересами, потребами, цінностями суспільства і молодого покоління. Особливо слід подбати про допомогу молодим сім'ям, створення системи зайнятості, адекватної одержаній освіті та прагненням і орієнтаціям молодих людей.

3. Переорієнтація поглядів на молодь як на об'єкт ідеологічного, виховного впливу і подолання її відчуження від суспільно-політичних процесів. Це передбачає відміну декларативно-формальної політики стосовно молоді, розроблення цілеспрямованої програми державної молодіжної політики, яка полягає в систематичному аналізі стану свідомості молодих людей, а також формуванні політичної свідомості, що є основою високої політичної культури особи.

4. Урахування суперечностей між незахищеністю молоді та її внутрішнім потенціалом. Нинішньому поколінню, яке визначає основні напрями модернізації українського суспільства, слід визнавати реальну рівноправність молоді, зводячи таким чином до мінімуму можливість протистояння в суспільстві й підстави для протесту в майбутньому.

5. Розвиток політичної освіти й постійне підвищення рівня підготовки молодої людини до політичної діяльності. Варто погодитись з думкою про те, що без розширення меж доступу молоді до політичної влади сподіватись на суттєві зрушення в Україні на шляху до демократичного суспільства досить важко.

Розглянуті нами вище процеси, які визначально впливають на розвиток постсучасного суспільства, зумовлюють необхідність "олюднення" політики, що формулюється у проблемному полі політичної науки як "людський вимір політики". Якщо для епохи Модерну характерним був погляд на суспільство, особливо в тоталітарних політичних системах, як на безликий колектив, яким керують вожді й герої, то з настанням епохи Постмодерну поступово утверджується підхід до суспільства як до сукупності індивідів, особистостей. Такий підхід передбачає насамперед подолання бачення людини як функції держави. Причому на Заході ця проблема не має такої гостроти, як у посттоталітарних суспільствах. Але, зрештою, і в Україні поступово, через демократизацію відбувається відхід від тлумачення людини як незначного гвинтика у функціонуванні державної машини, хоч цей процес не може відбуватися так плавно, як у розвинених країнах.

У 90-х роках у постсоціалістичних країнах сформувався досить своєрідний перехідний тип особистості, який характеризується виразною амбівалентністю ставлення до перспективи подальшого демократичного перетворення суспільства. Особистості цього періоду, за плечима якої — руйнівний для будь-якої свідомості тоталітарний досвід, притаманні такі риси:

· недовіра до будь-якої влади;

· потяг до релігії та містики;

· розірваність свідомості;

· відмова від політичного життя в усіх його проявах, окрім стихійного протесту;

· суперечливе поєднання демократичної та тоталітарної свідомості;

· недостатнє розуміння основних принципів демократії;

· паралельна орієнтація на взаємовиключні цінності.

Зазначені риси потребують кардинальної переорієнтації цінностей. Українські вчені М. Михальченко і 3. Самчук висловлюють щодо цього настанову: "Замість хибної піраміди "соціалістичних" ("комуністичних") політичних цінностей "держава — суспільство — колектив — особа" ми повинні вибудувати нову демократичну піраміду "особа — колектив — держава — суспільство". У цьому разі в епіцентрі розвитку перебуватимуть інтереси особи і теза про те, що "вільний розвиток особи є умовою вільного розвитку всіх" набуде практичного значення — як парадигмальний проект історії.

Виходячи з необхідності для особистості пошуків гарантії в сучасному світі, спробуємо, спираючись на емпіричний досвід розуміння сутності українського суспільства, сформулювати основні завдання особистості з огляду на необхідність досягнення нею гармонійного буття в умовах постсучасності.

1. Найважливішим з усіх завдань слід вважати подолання будь-яких залишків зовнішньої та внутрішньої несвободи. Задля цього виявляється замало зміни ідеологічних атрибутів, символів і настанов. Лише зі свідомістю, вільною від нашарувань тоталітарного минулого (нетерпимість, бюрократизм, конформізм, страх, рабська покора, фанатизм та ін.), особистість зможе по-справжньому визначитись у своєму ставленні до суспільства.

2. Розвиток індивідуально орієнтованої освіти, особистої компетентності на всіх рівнях і особливо у політичній сфері, подолання неправильного розуміння політики як загальнодоступної справи. У розв'язанні цього завдання одним із найважливіших напрямів є утвердження в суспільстві поваги до інтелекту, пріоритетне ставлення держави й суспільства до особистості вчителя, вченого, громадського діяча як до провідників нації. Тільки такий підхід може сприяти перетворенню знань на соціальну і (особливо) виробничу силу.

3. Пріоритет духовного (постматеріального) начала перед матеріальним. Надмірне захоплення матеріальним — одна з найхарактерніших рис нашого нинішнього постсоціалістичного буття. І вважати її виправданою труднощами перехідного періоду можна лише певною мірою, оскільки за матеріальним баченням світу приховуються, особливо в умовах відсутності належного суспільного контролю, такі негативні явища, як жадоба до наживи, корупція, несправедливість, хабарництво, поляризація суспільства, конфліктність та ін. Ще у повоєнні роки, у період проголошення на Заході "суспільства загального добробуту", Е. Фромм дійшов висновку — "багатство не приносить радості, а гонитва за насолодою робить людину нещасною і одинокою".

4. Формування громадської думки як можливості особистісного впливу на розвиток і вдосконалення політичної ситуації та суспільно-політичних відносин. Здогадку, що далеко випередила свій час, про залежність особистості, вченого, громадянина від громадської думки ще на початку XX ст. висловив М. Туган-Барановський. Нинішні соціологи і політологи також глибоко переконані, що, доки не запрацює по-справжньому інститут громадської думки, говорити про гармонізацію суспільно-особистісних відносин передчасно.

5. Розвиток громадської самодіяльності, суверенітет особистості. Подолати етатизм у свідомості, бути господарем на своїй землі, досягти справжньої гармонії особистості у стосунках із суспільством людина в Україні зможе лише тоді, коли стане вільною економічно. Економічна ж свобода досягається лише через розвиток громадської самодіяльності, через самоврядування. М. Драгоманов ще у XIX ст. висловив думку про вирішальне значення місцевого самоврядування як природного розсадника свободи для звільнення особистості й розвитку суспільних сил.

У контексті процесів глобалізації, які розгортаються в сучасному світі, визначальне значення для України мають проблеми, пов'язані з пошуками країною свого місця в майбутньому світовому порядку. Довіримось у цьому питанні авторитету та оптимізму видатних сучасних діячів української науки і культури.

Іван Дзюба вважає, що Україні в майбутньому належить нова роль у забезпеченні симбіозу культурних традицій Сходу і Заходу, Півдня і Півночі, яка, однак, "не сама по собі випаде, а може бути здобута завдяки відповідній політичній і культурній волі, відповідній інтелектуальній праці". Потенційно вірогідним є також активне зас-тосування історичного досвіду примирення католицизму і православ'я як суттєвого внеску у світовий екуменістичний рух, що стає "чимдалі усвідомленішою потребою принаймні християнської частини людства". Напрошується і внесок у створення "нової екологічної свідомості людства", виходячи з досвіду подолання Чорно-бильської трагедії та "успадкованої від СРСР структури промисловості зі страхітливою мірою навантаження на природну сферу". І, нарешті, на думку І. Дзюби, потужний потенціал містить українська національна культура через збережені "глибокі джерела автентичної народної творчості"; здатність до органічного поєднання різних стилів, наявність "стисненої" енергії невикористаних можливостей, загальмованих поривань; існування спільноти людей, "жертовно відданих національній культурі", для яких її доля "тотожна їхній власній творчій і життєвій долі".

Сергій Кримський, звертаючись до проблеми перспектив України в сучасному світопорядку, зазначає, що жодна країна в жодну епоху не виходила з кризи виключно завдяки економічним обставинам. Альтернативою хаосу, спрощенню завжди виступає духовність, що означає передусім неповторність внутрішнього світу індивіда: "Пер-шочерговість ролі людських якостей у розумінні духовності XXI століття визначається вимогою утвердження так званої монадної особистості, тобто особистості, що здатна репрезентувати свою націю, свою культуру, свою епоху і тим самим маніфестувати індивідуальну іпостась універсального досвіду". Духовність у її сучасному розумінні означає також індивідуальну неповторність нації, історії ЇЇ присутності у світі. Нація має усвідомити, що становлення загально-людських цінностей є не виходом за межі національного, а розкриттям загальних початків її духовності як суб'єкта світової історії.

На думку Ліни Костенко, для кожної нації, особливо тієї, яка не завершила епоху свого становлення, важливо уникнути процесу вар-варизації суспільства, коли плебейськи, через не найкращі зразки реклами, телебачення, низькопробної псевдокультурної продукції здійснюється інтерпретація досягнень світової культури; коли ні в елітному, ні в громадянському середовищі не культивуються справжні українська та російська мови, а функціонують лише їхні сурогати; коли не існує глибоко продуманої гуманітарної політики, покликаної координувати зусилля своїх вчених і митців. "Демократія, — зазначає українська поетеса, — тим і добра, що при демократії не держава руйнує людину, а людина будує державу. І саму себе, і своє гідне життя, і гуманітарну ауру своєї нації".

Цілковито погоджуючись з нашими видатними сучасниками, вважаємо, що перспективи самоствердження України та її народу пов'язані насамперед з утвердженням громадянськості, що означає готовність і здатність людини, громадянина до активної участі у справах суспільства і держави на основі глибокого усвідомлення своїх прав і обов'язків, а також подолання таких негативних явищ, як аполітичність, абсентеїзм, індиферентність. Потреба вдосконалення громадянськості як своєрідної соціально-психологічної якості людської поведінки перебуває у тісному взаємозв'язку з потребою утвердження громадянського суспільства і є одним з показників рівня демократичності, цивілізованості людської спільноти.

Політичні події, що втілилися в Україні наприкінці 2004 р. в "помаранчевій революції", дивовижно перегукуються зі зверненими в майбутнє ідеями роману німецького письменника Германа Гессе "Гра в бісер" (1943). Зокрема, письменник зазначає: "Якщо думка не буде чистою і гострою, якщо дух перестануть шанувати, то незабаром і ко-раблі та автомобілі зіб'ються зі свого шляху, логарифмічна лінійка інженера та бухгалтерія банку й біржі втратять своє значення, свій авторитет і почнеться хаос".

Усвідомивши це, головний герой роману Йозеф Кнехт, житель утопії, яка дістала назву Касталії, відмовився виконувати місію, що історично пережила себе, оскільки життя касталійців опанували характерні для еліти хвороби — бундючність, зарозумілість, корпоративність, невдячність, схильність жити за чужий рахунок, відірваність від народу, від руху світової історії. Поведінка Йозефа Кнехта, його позиція протиставляються цим хворобам і полягає в жертовності, самозреченні, служінні людям. Наше теперішнє життя, нашу революцію, наші надії та сподівання чи не найточніше відображає сформульована Германом Гессе істина: "...кожне вдосконалення і зміна Гри, кожна важлива реформа в ній, чи прогресивного, чи консервативного напряму, хоч і не обов'язково вказує на свого єдиного, справжнього натхненника, проте яскраво виявляє свою суть в особистості того, хто здійснює зміни, хто стає інструментом перетворення і вдосконалення".

На цій ноті, напевне, й варто поставити крапку — з вірою в силу народовладдя, в можливості громадянського суспільства, в народження особистості нової формації, з надією на краще майбутнє України.

Читайте також:

1. I. Україна з найдавніших часів до початку XX ст.
2. III ПОЛІТИКИ.
3. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
4. Агресивний тип дивідендної політики включає метод стабільного приросту дивідендів і метод постійного коефіцієнта виплат.
5. Адміністративно – територіальний устрій і соціальна структура Слобожанщини у половині XVII – кінці XVIII століття
6. Активний характер соціальної політики.
7. Актори світової політики
8. Актуальні проблеми регіональної політики та їх розв’язання.
9. Альтернативні школи другої половини XX століття
10. Аналіз економічноїї політики за допомогою моделі Мандела-Флемінга. Випадки вільного та фіксованого валютного курсів.
11. Аналіз посередників в системі розподільчої політики
12. Англійський реалістичний роман останньої третини ХІХ століття

Переглядів: 845