• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Земельний кодекс України 2001 р.

Згідно з Конституцією України (ст.14) земельні відносини повинні регулюватися тільки законом. Таким законом в Україні є Земельний кодекс України, який був прийнятий у березні 1992 p., тобто до прийняття Основного Закону. Але він уже не відповідав земельним відносинам, що склалися, особливо в сільському господарстві. Тому в сучасних умовах дуже важли­во було прийняти кодифікований акт земельного законодав­ства - нову редакцію Земельного кодексу.

Остання редакція Земельного кодексу, яка була прийнята Верховною Радою в 2001 p., дозволяє визначити: мету і завдан­ня державної політики у сфері регулювання відносин при ви­користанні та охороні земель; принципи формування земель­них відносин; співвідношення земельного законодавства із законодавством інших галузей права, в першу чергу із цивіль-

ним; земельні права, їх обмеження, гарантії, підстави і порядок вилучення земельних ділянок, встановлення сервітутів; осно­ви державної політики по регулюванню охорони земель та уп­равлінню земельними ресурсами; органи, уповноважені прий­мати рішення у сфері землекористування; законодавче регулювання окремих категорій земель, повноваження органів місцевого самоврядування в регулюванні земельних відносин. Даний Кодекс базується на таких принципових положеннях:

? земля розглядається не тільки як об'єкт права власності (об'єкт нерухомості), а й одночасно як природний ресурс, як об'єкт господарювання, в ряді випадків - як основний засіб виробництва;

? містить досить чітке і співрозмірне розмежування повно­важень у галузі регулювання земельних відносин та уп­равління земельними ресурсами між центром і регіонами;

? має закритий конкретний перелік випадків, способів пере­розподілу і наслідків втручання держави в здійснення прав громадян та юридичних осіб щодо вільного володіння й розпорядження землею, якщо це не завдає шкоди довкіл­лю й не порушує прав та законних інтересів інших осіб;

? містить перелік земель, що не підлягають ні при яких об­ставинах передачі у приватну власність;

? передбачає випадки і порядок примусового припинен­ня прав на землю (примусовий викуп, конфіскація), якщо це викликано суспільними потребами або земель­на ділянка використовується з порушенням законодав­ства чи способами, які призводять до деградації земель, погіршення довкілля;

? має досить детальний і зрозумілий механізм купівлі-продажу земельних ділянок державної та комунальної власності, здійснення і захист земельних прав, регулює питання управління та розпорядження землями, що знаходяться в державній, комунальній або приватній власності;

? відображає по всіх перерахованих проблемах стратегію держави з розвитку земельної реформи.

Земельне право України

На відміну від старої редакції Земельного кодексу нова ре­дакція має багато нового, зокрема, тут передбачені:

? поряд із цільовим призначенням земель поняття "дозво­леного використання земельної ділянки";

? комунальна власність і власність юридичних осіб;

? сервітути та обмеження;

? детальний і зрозумілий порядок здійснення угод по землі;

? конкурси та аукціони;

? застава земельних ділянок;

? планування і територіальне зонування земель;

? спільна власність на землю;

? управління земельними ресурсами.

Враховуючи вітчизняний і зарубіжний досвід розвитку зе­мельного законодавства, у Земельному кодексі висвітлено співвідношення прав індивіда та прав суспільства (в особі дер­жави), цивільного і земельного права, сучасної дії проблем ур­банізації, екології на земельні відносини.

Зважаючи на те, що право приватної власності на землю за своєю суттю не абсолютне, воно пов'язано з правами суспіль­ства і реалізується з урахуванням обмежень, які накладає дер­жава. До фундаментальних прав держави стосовно землі, яка знаходиться в приватній власності, відносять: право оподатку­вання; право примусового відчуження землі на суспільні потре­би, але при відповідних компенсаціях власнику; право регулю­вання використання землі з урахуванням безпеки суспільства і здоров'я людей; право переведення у власність земель держав­ної власності. З фундаментальних прав держави враховуються більш конкретні регламенти, які встановлюють пріоритети інте­ресів суспільства над інтересами приватного власника. Таким чином, воля приватного власника землі завжди буде поєднува­тися з державним законодавчим регулюванням земельних відносин. У загальному вигляді таке регулювання спрямоване на недопущення спекуляції землею, запобігання надмірному дробленню земельних ділянок, підвищення ефективності вико­ристання земельних ресурсів. Що стосується земельного обігу, то тут втручання держави здійснюватиметься не через обме-

Розділ II. Історія земельного права

ження, а через створення необхідних умов для його здорового функціонування.

Кодекс передбачає, що земельні відносини повинні форму­ватися на таких принципах, як:

а) поєднання особливостей використання землі як територ­
іального базису, природного ресурсу ті основного засобу
виробництва. Земля, будучи одним ^з відносно само­
стійних природних об'єктів, у той же час є найважливі­
шою частиною єдиної екосистеми. При цьому від якісно­
го стану землі багато в чому залежить екологічне
благополуччя кожної людини і суспільства в цілому. Цей
об'єкт природи виступає об'єктивною умовою, засобом,
джерелом та місцем життєдіяльності людини, а також існу­
вання всіх інших біологічно активних організмів. Тому
при характеристиці землі як об'єкта земельних відносин
враховуються екологічні й економічні чинники;

б) забезпечення рівності права власності на землю громадян,
юридичних осіб, територіальних громад сіл, селищ, міст і
держави;

в) недопущення втручання держави в діяльність громадян,
юридичних осіб та органів місцевого самоврядування
щодо володіння, користування і розпорядження землею,
крім випадків, передбачених законами України;

г) здійснення управління земельними ресурсами з метою ство­
рення безпечних умов для життя населення незалежно від
того, в якій власності перебувають земельні ділянки;

д) забезпечення державних гарантій прав на землю та їх
захисту.

Центральне місце у системі земельного права займає питан­ня про права власності на землю. Після прийняття Конституції України ключовими в земельній політиці залишаються питан­ня структури власності на землю. Основним принципом, який визначає напрями земельного реформування, є відміна моно­полії власності держави на землю і встановлення багатосуб'єк-тності права власності на даний об'єкт природи. Множинність форм власності на землю - це об'єктивна необхідність, зумов-

Земельне право України

Розділ II. Історія земельного права

лена розвитком ринкових відносин. Виходячи з того, що в соц­іально-економічному аспекті під формою власності на землю слід розуміти спосіб привласнення землі, в земельному законо­давстві повинні бути розкриті й закріплені державна, комуналь­на, приватна та інші форми власності на землю. Це випливає з того, що способи привласнення природних, матеріальних та інших об'єктів (благ) є досить різноманітними, і привласнення може здійснюватися державою, різними утвореннями (колек­тивами) громадян та індивідами.

В основу диференціації привласнення покладено земельні інтереси різноманітних суб'єктів, які зумовлюють об'єктивні форми власності на землю. Кожний різновид земельних інте­ресів відображає спосіб привласнення земельних ресурсів, а таке привласнення здійснюється через певні види земельних відносин. Отже, основу утворення самостійних форм власності на землю становлять:

? об'єктивно існуючі земельні інтереси певних соціальних суб'єктів;

? способи привласнення земельних ресурсів;

? суспільні земельні відносини власності.

Виходячи із викладеного, в Кодексі передбачено, що держав­на власність на землю повинна використовуватися з метою розв'язання екологічних проблем, забезпечення балансу дер­жавних, суспільних, громадських (територіальних утворень гро­мадян) та приватних інтересів. Суб'єктом права державної влас­ності на землю виступає держава в особі уповноважених органів. Згідно з Конституцією України - це Кабінет Міністрів України і відповідні виконавчі органи. Український народ як соціально-політичний суб'єкт у правовому аспекті не є суб­'єктом власності на землю.

Держава як власник землі забезпечує через земельне, при­родоохоронне та інше законодавство її належну охорону з ме­тою поєднання інтересів усіх соціальних суб'єктів, а також рац­іональне й ефективне використання земель державної власності, екологічну рівновагу при експлуатації всіх земель, заходи про­довольчої та екологічної безпеки тощо. Таким чином, право

державної власності на землю забезпечує реалізацію земельних інтересів усіх соціальних суб'єктів. Поєднання таких інтересів є об'єктивною передумовою законодавчого закріплення прин­ципу рівності всіх форм власності на землю.

Розміри державної власності на землю визначаються за­гальнодержавними і суспільними земельними та іншими інте­ресами. Така власність повинна забезпечувати функціонуван­ня єдиної енергетичної й космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони, національних природно-заповідних та істо-рико-культурних об'єктів, науки тощо. Тому зазначена фор­ма власності становитиме значну питому вагу в системі форм власності на землю.

Приватна власність на землю у широкому розумінні под­іляється на власність індивідів та їхніх колективних форму­вань. Отже, право приватної власності з його різновидами за­безпечує реалізацію земельних інтересів відповідних суб'єктів. Тому з урахуванням сутності права приватної влас­ності на землю законодавчо визначено право індивіда і відповідного колективного утворення володіти, користувати­ся та розпоряджатися земельною ділянкою як елементом екосистеми у межах, встановлених законодавством. Оскіль­ки, як свідчить вітчизняний і зарубіжний досвід, на ступінь свободи приватного власника конкретної земельної ділянки впливає система екологічних і соціальних чинників, які ви­ражаються в необхідності забезпечення екологічної рівнова­ги, продовольчої та екологічної безпеки на території Украї­ни, право приватної власності на землю зазнає певних змін через встановлення відповідних обмежень.

Після прийняття Конституції України і Закону України "Про місцеве самоврядування" самостійного значення набуває право власності територіальної громади - комунальна власність на землю. Право комунальної власності - це право територіаль­ної громади володіти, раціонально, ефективно й за призначен­ням користуватися і розпоряджатися земельною ділянкою на свій розсуд, забезпечувати реалізацію земельних та інших інте­ресів громади згідно із законом. Оскільки комунальна власність

Земельне право України

Розділ II. Історія земельного права

на землю забезпечує задоволення земельних інтересів громади, а також громадян, які проживають у межах конкретної адміні­стративно-територіальної одиниці, землі цієї власності склада­ються як мінімум із двох частин: земель загального користуван­ня в населених пунктах, що задовольняють загальні потреби і є загальнодоступними, та земель у межах і за межами населе­них пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна комунальної власності.

Специфіка земельних відносин полягає в наявності значної кількості обмежень прав власника землі та користувача земель­ної ділянки. У Земельному кодексі розрізняються чотири види обмежень:

? цільове призначення;

? режим використання та охорони земель;

? земельні сервітути;

? екологічні, санітарні та інші вимоги щодо охорони земель. Основоположними поняттями земельного законодавства,

які визначають порядок і межі використання земельних діля­нок, є цільове призначення та правовий режим земель. Залеж­но від призначення землі України поділені на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі населених пунктів; землі природно-заповідного та іншого природоохорон­ного призначення; землі оздоровчого і рекреаційного призна­чення; землі історико-культурного призначення; землі лісово­го фонду; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначен­ня. Правовий режим включає сукупність правил використан­ня земель визначених територій.

Режим використання земель пов'язаний з їхнім цільовим призначенням, але не поглинається ним. Тому в Кодексі перед­бачено, що при територіальному плануванні й зонуванні земель, виходячи з державних та інших міркувань, встановлюються види економічної діяльності, які здійснюються вільно, заборо­няються або вимагають одержання дозволу. Якщо будь-яка еко­номічна діяльність не вписується в рамки видів діяльності, виз­начених відповідно до діючих документів ( територіальні плани,

плани земельно-господарського устрою, генеральні плани, схе­ми зонування), то в таких випадках повинне бути прийняте рішення про віднесення її до забороненої, дозволеної або такої, що вільно здійснюється. В окремих випадках мають встановлю­ватися технічні норми використання землі (максимальні та мінімальні розміри, щільність заселення і забудови, екологічне навантаження на одиницю площі).

Обмеження використання земель внаслідок встановлення земельних сервітутів зобов'язують власника земельної ділянки або землекористувача надати іншим особам можливість без їхнього дозволу здійснити деякі дії на території ділянки (вико­ристовувати частину ЇЇ для проїзду, проходу, прокладання ко­мунікацій тощо).

Екологічні, санітарно-епідеміологічні, будівельні, протипо­жежні та інші вимоги встановлюються в спеціальному законо­давстві, їх невиконання може спричинити забруднення земель­ної ділянки токсичними речовинами, втрату родючого шару грунту та інші негативні наслідки. Загальний порядок встанов­лення і реалізації вказаних обмежень предбачено в Земельно­му кодексі.

Дотримання встановленого цільового призначення й право­вого режиму земельним законодавством повинне розглядатись як важливий обов'язок власників землі, землекористувачів та орендарів земельних ділянок в Україні.

Продовольче забезпечення країни великою мірою залежить від стану земель сільськогосподарського призначення і вибору оптимальних форм їх використання. Однак практика останніх років свідчить, що у ході земельної реформи заходи щодо охо­рони та поліпшення земель не виконуються, сільськогоспо­дарські угіддя погіршуються, руйнується їхній ґрунтовий по­крив, знижується родючість тощо. Специфічними особливостями цих земель є значний рівень їхньої розораності та еродованості, а це вимагає відповідного підходу до визначен­ня правового режиму використання земель сільськогосподарсь­кого призначення. Закріплені в існуючому законодавстві дві

Земельне право України

Розділ II. Історія земельного права

правоутримуючі ознаки (надання для потреб сільського госпо­дарства або призначені для цих цілей) фактично не врахову­ють природних властивостей і якостей даних земель як елемен­та екосистеми. Тому до земель сільськогосподарського призначення доцільно відносити такі, для яких характерними ознаками є наявність родючого шару грунту, клімату, води, рель­єфу в такій єдності й у такому взаємозв'язку, що за умови рац­іонального використання і збереження природних характерис­тик вони можуть бути придатними для сільськогосподарського виробництва.

Одночасно законодавчо закріплений пріоритет сільськогос­подарського землекористування повинен розумно враховува­ти всі фактичні обставини в конкретній ситуації:

? забезпечення поєднання земельних, економічних та інших інтересів суб'єктів;

? повне забезпечення продуктами сільськогосподарського виробництва громадян України і промисловості відпові­дною сировиною;

? необхідність у забезпеченні належної охорони орних зе­мель у процесі їхнього використання з урахуванням еко­логічного спрямування тощо.

Аналіз формування ринкової економіки в Україні висвітлив причини багатьох деформацій ринкових відносин, які поляга­ють передусім у спонтанному характері реформ, розгулі управ­лінського суб'єктивізму, некритичному перенесенні західного досвіду на весь своєрідний грунт України. Тому рух земельно­го ринку повинен бути соціально й економічно зважений і за­конодавчо врегульований.

Проте в Земельному кодексі України щодо формування й регулювання цивільного обігу земельних ділянок не вдалося врахувати необхідність:

? обов'язкової соціальної орієнтації земельного ринку та реалізації економічних інтересів сільського населення;

? поступовості (поетапності) включення різних категорій земель у ринковий обіг;

? диференційованого підходу до соціальних груп суб'єктів земельного ринку, їхньої участі в ринкових угодах;

? чіткого державного регулювання ринку землі, створення нормативно-правової бази ціноутворення на землю;

? обмеження спекулятивно-"тіньових" угод із земельними ділянками;

♦ державної реєстрації всіх угод із земельними ділянками.
Обіг земель сільськогосподарського призначення повинен

здійснюватися в точно встановлених законодавством межах.

Створення ефективного землекористування, яке відповідає інтересам усього суспільства, в сучасних умовах законодавчо повинне бути визначене не тільки шляхом безплатної прива­тизації земель, а й шляхом розширення практики стягування податку на вартість землі без поліпшень. У такому разі земле­володіння залишається за власником земельної ділянки і неру­хомого майна, що тісно пов'язано із землею. При цьому приріст вартості землі, який визначається систематичним проведенням оцінки, відображається на величині земельної ренти, а щоріч­ний земельний податок стає фактично орендною платою за землю.

Новий Земельний кодекс не позбавлений й інших недоліків. Зокрема, не досить чітко визначені земельні відносини на зем­лях сільськогосподарського призначення між громадянами та юридичною особою, нечітко окреслені обмеження щодо ринку сільськогосподарських земель, відсутні механізми стимулюван­ня ефективного використання й охорони земель через земельні платежі та розпорядження земельними частками (паями) в процесі реформування сільськогосподарських підприємств. Однак цей Кодекс у цілому прогресивний, і його вимог необх­ідно дотримуватися.

Читайте також:

1. Http://www.minjust.gov.ua Міністерство юстиції України
2. IV. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XVI-XVIII ст.
3. IV. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XVI-XVIII ст.
4. Q Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України – 1996 - № 30 – Ст. 141
5. V. Постанови Пленуму Верховного Суду України
6. VI. Накази Генерального прокурора України
7. XVIII. Особливості прийому та навчання іноземців та осіб без громадянства у вищих навчальних закладах України
8. А/. Верховна Рада України.
9. АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
10. Аграрні закони України
11. Агровиробничі групи грунтів України
12. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства

Переглядів: 680