Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Теми повідомлень

План

Лекція 2. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ ДАВНЬОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

1. Матеріальна культура стародавнього населення України (палеоліт, мезоліт, неоліт)

2. Трипільська культура

3. Розвиток культури залізного віку (кіммерійці, скіфи, сармати)

4. Культура античних міст-держав Північного Причорномор’я

5. Розвиток культури східних слов’ян

 

 

1. Найдавніша людина сучасного типу з'явилась на території України в палеоліті — ашельський час (1 млн. — 150 тис. pp. до н.е.). Це засвідчують розкопки багатошарового поселення цієї епохи біля с. Королево на Закарпатті. Тут у багатометровій товщі суглинкових відкладів простежено вісім культурних горизонтів. Крім Королева, залишки палеолітичних поселень відомі ще у 20 пунктах Закарпаття, переважно у Південних і Південно-Східних Карпатах, уздовж течії Тиси та її притік. Стоянки людини ашельської доби відомі також у Донбасі (в районі м.Амвросієвка), на Дністрі в с. Лука-Врублівецька, на Житомирщині. Археологи виявили тут ручні рубила та велику кількість крем'яних відщепів, уживаних як знаряддя праці. На цьому етапові людина лише почала свій шлях у відокремленні від природи і тому кількість матеріальних предметів надзвичайно мала. Культурний розвиток характеризувався виробленням предметів праці.

Наступний етап репрезентує так звана мустьєрська епоха, яка датується періодом з 150 до 35 тис. pp. до н.е. В цей час людина інтенсивно заселяє Східну Європу і досягає басейну Десни. На території сучасної України відомо понад 80 мустьєрських пам'яток у Донбасі, Криму, Подністров'ї, Подніпров'ї, на Десні, в Західному та Східному Прикарпатті. Особливо цікаві багатошарові стоянки Молодово І, V (на Дністрі), Кормань IV. На основі знахідок із цих стоянок археологи дослідили найдавніше житло з кісток мамонта і дійшли висновку про виникнення родового ладу.

Заключний етап епохи палеоліту датується періодом від 35 до 10 тис. pp. до н.е. та позначається стрімким розвитком культури. У цей час відбуваються різкі похолодання, пов'язані з останнім великим зледенінням (Валдайським). Як результат змінюється рослинний, тваринний світ. Поряд з формами помірних широт (дикими кіньми, сайгаками, ослами) холодні степи України заселяють мамонти, шерстисті носороги, північні олені, вівцебики, песці.

Порівняно з попередніми епохами населення пізнього палеоліту значно зросло. В Україні відомо близько 500 поселень цієї доби. На цей час припадає й завершення фізичного та розумового формування людини сучасного типу (Homo sapiens), яку за місцем першої знахідки її кісток у печері Кроманьйон (Франція) називають кроманьйонцем.

Духовне життя кроманьйонців зазнає великих змін та сильно ускладнюється. Прогресує розвиток архітектури. Житлові споруди пізньопалеолітичної людини було знайдено в Мізині (Чернігівщина, поблизу м. Новгород-Сіверський), Межиріччі (середня течія р.Дніпро), Добраничівці (притока Дніпра р.Супой), Пушкарях (басейн р.Десна) та інших місцях. Вони характеризуються округлими формами, площею 20-25 кв.м. кожне, та утворювали невеликі племінні поселення.

Основним будівельним матеріалом слугували величезні кістки і бивні мамонта; довжина їх досягала 3,5-4 м. Цоколь і основа стін житла зводилися із вкопаних у землю крупногабаритних кісток. Вони водночас були опорою для конструкційних жердин і бивнів мамонта, з яких монтувався каркас покрівлі. Побудова такої житлової споруди вимагала немало будівельної кмітливості й винахідливості, вміння доцільно упорядковувати значну кількість матеріалу. Наприклад, тільки в конструкції несучого каркасу одного із палеолітичних жител Межиріччя (нині таких жител відкрито чотири) використано близько 300 великих кісток мамонта, у тому числі 42 черепи, 95 нижніх щелеп, 42 лопатки. Вся ця кістяна споруда зверху, ймовірно, покривалась шкурами для захисту від атмосферних впливів. Вхід нагадував арку з двох великих бивнів, що зверху об'єднувались спеціальною кістяною муфтою. Отже, є підстави говорити про певне освоєння техніки будівництва житла палеолітичною людиною.

Зустрічалися і будівлі культового характеру. Так одне з мізинських жител, було пристосоване до культових ритуалів. В цій будівлі збереглись розписані червоною вохрою кістки мамонта, що використовувались як ударні музичні інструменти; виявлено шумовий браслет — атрибут ритуальних танців. Колективні обрядові ритуали палеолітичної людини мали синкретичний характер, органічно поєднували хореографічні, музичні й вокально-театралізовані дійства.

Значного розвитку отримала художня пластика. Високий художній рівень пізнопалеолітичної скульптури засвідчує, що творчість для тогочасної людини вже стала органічною необхідністю. Найбільш поширена тема мистецької творчості людини періоду пізнього палеоліту пов'язана з первісною мисливською магією. Для скульптури, як і інших сфер творчості, характерне втілення монументальних анімалістичних образів. Яскравим прикладом художньої творчості палеолітичної людини є Кам'яна Могила, що не поступається величчю та значущістю відомим печерним об'єктам Альтаміра (Іспанія, 1869-1870) і Ляско (Франція, 1940).

Давні наскальні зображення Кам'яної Могили відкрив і дослідив у 1890-1891 pp. археолог М. Веселовський (1848-1918). Наскальні зображення, петрогліфи, письмена — це давні зображення на скелях, окремих каменях, стелях і стінах печер. Такі зображення виконувалися різьбою, вибиванням заглиблень по контуру, продряпуванням з використанням фарби. На стінах печер Кам'яної Могили В.Даниленко відкрив зображення мамонта, інших представників фауни пізнього палеоліту. Науковий аналіз дав змогу датувати об'єкт прадавнім періодом, встановити різночасовість петрогліфів Кам'яної Могили. Цикл петрогліфів створювався впродовж тисячоліть, постійно доповнюючись різними етносами, які проживали на цих землях. На стінах Кам'яної Могили крім зображень періоду пізнього палеоліту збереглися петрогліфи мезоліту, енеоліту, епох міді, бронзи, заліза — хронологічно від 20 тис. років до н.е. до середини І тис. н.е., тобто до епохи готських завоювань. Серед петрогліфів Кам'яної Могили привертають увагу рельєфні композиції на стелі приміщення, відомого під назвою Грот Мамонта. Знайдені там композиції отримали умовні назви, а саме: група із чотирьох биків, група трьох биків, рельєф із зображенням Мамонто-Бика, група із зображенням так званого Чаклуна. У композиціях стелі Грота Мамонта домінує поліморфне зображення Мамонто-Бика, оточеного биками та іншими тваринами. Зображення тварин відповідає тогочасним зоологічним видам.

Використовувалась Кам'яна Могила лише в культових цілях. Це було найдавніше зі збережених святилищ на терені Східної Європи. Воно насичене культово-іконографічним матеріалом і виконувало сакральні функції. На більшості анімалістичних зображень простежуються сліди ритуальних процедур. Наприклад, зображені тварини, яким гострими предметами завдаються "рани", що було сакральною формою традиційної мисливської магії. Зображення в Кам'яній Могилі відтворюють світосприйняття давньої людини, котра зверталася з молитвами до надприродних сил з метою задоволення духовних і життєвих потреб. Серед культових пам'яток Кам'яної Могили привертають увагу так звані чуринги — невеликі за розміром камені, покриті зображеннями чи магічними знаками. Чуринги функціонально використовувалися при проведенні ритуальних і сакрально-магічних дійств як своєрідні культові предмети.

Окрім наскального живопису, поширення отримала скульптура. Палеолітичні "Венери" — невеличкі статуетки, переважно вирізьблені з мамонтової кістки, були сильно розповсюджені на просторах Європи та Азії до Забайкалля. Європейський терен витворив окреме, своєрідне трактування цього сюжету. Статуетки палеолітичних "Венер" дивовижно споріднені між собою. При порівнянні створюється враження, що виконані вони за певним іконографічним зразком. Фактично, це жіночі торси із гіпертрофованими формами масивних грудей, живота і таза. Скульптори нехтують формами голови, рук, гомілок, внаслідок чого створювалась маса, яка брилою вписувалась в геометричну форму — ромб. Якщо у центр ромба поставити ніжку циркуля і викреслити коло, то в нього вписуються форми великих грудей, живота і нижніх ліній торса. До нашого часу виявлено приблизно 60 палеолітичних "Венер". Найвідоміша серед них знайдена в Австрії (містечко Віллендорф), знаходиться у Природничо-історичному музеї Відня.

Загалом, мистецтво пізнього палеоліту є знаковим та виражає духовні, містично-магічні уявлення тогочасної людини, її прагнення задовольнити естетичні та художні потреби. Тому не дивно, що образ жінки, зверифікований до образу божества, зумовлений ідеологією матріархату. Постать матері посідає домінуюче місце в побуті окремого житла і житті всього племені, жінка постає оберегом домашнього вогнища, відає господарством і харчуванням. Вона — основна постать у відправленні первісних релігійних ритуалів при народженні або смерті членів матріархальної сім'ї.

Цінними та неповторними в цьому сенсі є статуетки і декоративні предмети зі стоянки Мізин. Вони унікальні за декором. Аналогів їм донині виявлено мало. Численні вироби з кістки прикрашені оригінальним "мізинським" орнаментом, у якому вперше в Європі використовується мотив меандру. Особливо вирізняються умовні, узагальнено трактовані жіночі статуетки з бивня мамонта. Прикрашені меандровим орнаментом фігурки і браслети з мамонтової кістки рідкісні за рівнем гармонії, досконалості та витонченості. Меандровий орнамент лише через декілька тисячоліть, у II і І тис. до н.е., буде широко застосовуватись у мистецтві античної Греції, Риму та багатьох інших культурах світу. Пізніше у період міді-бронзи мотив меандру простежуватиметься в оформленні кам'яних саркофагів, і починаючи від періоду ранніх слов'ян, розвиватиметься в українському народному ткацтві та вишивці. Крім мотиву меандру, на виробах із Мізина застосовано інші види орнаменту, зокрема зигзаги. Окремі декоративні предмети збереглися тут як незавершені, у вигляді своєрідних заготовок, тільки частково покритих орнаментальними мотивами.

В епоху мезоліту відбулися істотні зміни в природному середовищі. Останній льодовик у Європі зник приблизно 11 тис. років тому. Клімат пом'якшав, а ландшафтно-географічні зони набули сучасного вигляду. Сформувалися русла річок. Близьким до нинішнього став тваринний світ, найтиповішими представниками якого були бико-тур, косуля, олень. Це сприяло розвитку людства, а особливо його культури. У межах України виявлено сотні мезолітичних поселень і стійбищ — біля сіл Білолісся, Гиржеве, Мирне на Одещині, Осо-корівка в Надпоріжжі, в Криму. Населення стає відносно осілим.

У цей час відбуваються кардинальні зміни в сфері виробництва, знарядь праці. Були винайдені лук і стріла. Це в свою чергу спричинилося до важливих зрушень в організації мисливського господарства. На цей час припадає початок приручення диких тварин, насамперед собаки, потім — свині. Нестача м'ясної їжі стимулювала розвиток рибальства, а також збиральництва, яке поклало початок рослинництву. Як засвідчують наявні археологічні дані, в мезоліті відбулася друга велика криза мисливського господарства і виникли перші форми відтворювального господарства.

Такі зміни зумовили відповідну перебудову соціального життя. Індивідуалізація виробництва і споживання піднесла роль парної сім'ї, хоча вона ще й не стала економічним осередком суспільства. Ним залишалася община, яку називають кланом, або ранньородовою общиною. Деякі дослідники (наприклад, М. Бутинов) вважають за можливе говорити про початок у мезоліті процесу формування племінної етнічної спільності.

Завершальною стадією кам'яного віку стала епоха неоліту, котра тривала з VI до III тис. до н.е. й характеризувалася великими змінами в економіці. Поряд з традиційними її формами — мисливством, рибальством і збиральництвом — зароджуються й поширюються нові — скотарство і землеробство. Відтворювальне господарство заклало підвалини подальшого поступального розвитку стародавнього населення України, чисельність якого в неоліті значно зросла. Перехід до свідомого виробництва продуктів харчування — якісно новий етап в історії людства. Сучасні вчені називають цей етап "неолітичною революцією".

Спричинений новими знаряддями праці, прогрес економіки неолітичного суспільства, в свою чергу, стимулював удосконалення цих знарядь і розширення їх асортименту. З'явилися нові типи кам'яних сокир, ножів, тесел. Виникли й невідомі раніше способи обробки каменю — шліфування, розпилювання, свердління. Велика подія неолітичного часу — початок виготовлення керамічного посуду. Наприкінці неолітичної епохи визначилася певна територіально-господарська спеціалізація. На думку фахівців: Балкано-Дунайський басейн, Кавказ, Передня Азія — це ті регіони, звідки давнє населення України могло запозичити окультурені види зернових, одомашнену велику й дрібну рогату худобу.

На сьогодні в Україні в долинах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Десни, Прип'яті, Ворскли, Псла, Сули та інших рік і річок виявлено близько 500 неолітичних поселень. Господарський і культурний розвиток племен того часу відбувався нерівномірно. В межах України виділяються дві культурно-господарські зони: південно-західна (землеробсько-скотарська) і північно-східна (мисливсько-риболовецька). Перша охоплювала лісостепове Правобережжя, Західну Волинь, Подністров'я, Закарпаття, друга — лісостепове Лівобережжя, Полісся. В кожній зоні існувало кілька археологічних культур: буго-дністровська, лінійно-стрічкової кераміки, дунайська, тиська (перша зона), сурсько-дніпровська, ямково-гребінцевої кераміки, дніпро-донецька (друга зона).

В соціальному аспекті неолітична епоха була часом розквіту родового ладу, що засвідчено, зокрема, матеріалами могильників. Основу виробничих відносин становила спільна власність роду на знаряддя та продукти праці, а в зоні відтворювального господарства — і на певну територію, тобто землю. В цей період різко зросла роль сім'ї — генеалогічної основи роду. Власність на землю зумовила значний розвиток процесу складання територіальних зв'язків, що, в свою чергу, вело до виникнення сусідської общини, а згодом і племені. Ці нові інститути суспільної структури повною мірою виявляють себе в межах відтворювальної економіки.

 

2. У IV —III тис. до н.е. на території сучасної України відбувся перехід до енеоліту (мідно-кам'яного віку), характерного не лише опануванням технології виробництва та обробки міді, але й подальшим прогресом відтворювальних форм господарства — землеробства і тваринництва (скотарства). Найяскравішою археологічною культурою нової епохи була трипільська, пам'ятки якої виявлено в лісостеповій зоні на величезних просторах від Пруту і Дунаю до Дніпра. Крім неї, дослідники виділяють на території нинішньої України й інші землеробсько-скотарські культури: гу-мельницьку, середньостогівську, лінійчатої кераміки, кулястих амфор, кемі-обинську. Поліські райони, як і до цього, населяли мисливсько-риболовецькі племена дніпро-донецької культури та культури ямково-гребінцевої кераміки. Зберігалася нерівномірність соціально-економічного й духовного розвитку згадуваних вище двох культурно-господарських зон.

Найбільшого розвитку досягла Трипільська культура. Її відкрив на початку 90-х років XIX ст. відомий археолог В.Хвойка поблизу с.Трипілля (нині Кагарлицький р-н Київської обл.), звідки, за місцем знахідок перших пам'яток, пішла назва "трипільська культура". Ці племена досягли великих успіхів у багатьох сферах діяльності, найбільшим із яких була архітектура.

Традиційно історія культури і будівництва трипільських племен розподіляється на три етапи: ранній, середній, пізній. На ранніх поселеннях Трипілля (4000-3600 pp. до н.е.) простежуються два види жител: землянки і напівземлянки та наземні, глинобитні будинки. Зафіксовано існування легких, наземних споруд, що виконували різноманітні допоміжні господарські функції. Заглиблені у землю житла мали переважно овальну форму. Іноді овальні ями, що залишились від житлових споруд, об'єднувались й нагадували за формою цифру 8, їх діаметр досягав 3-6 м, а глибина — від 1 до З м. Трапляються і великі за розміром споруди. Так, у поселенні Лука-Врублівецька одне із жител мало довжину 43 м, ширину — 2-3 м. Землянки покривалися нахиленим дахом, що опирався на вкопані стовпи. Житла складалися переважно із одного чи двох приміщень, в яких знаходилися піч із склепінням або відкрите вогнище. При будівництві жител окрім дерева використовувався камінь для основи вогнища, глинобитних стін, різноманітних вимосток підлоги. В інтер'єрах жител зафіксовано існування різних культових предметів, вівтариків тощо. Це особливо виразно простежується на збережених глиняних моделях у формі відкритих майданчиків на ніжках, які також виконували функції культових предметів.

На середньому етапі розвитку трипільської культури (середина IV тис. до н.е.) трипільські племена значно розширили територію побутування, зокрема у Верхньому Подністров'ї та Буго-Дніпровському межиріччі, а наприкінці IV тис. вийшли на праві притоки Дніпра та його берег. Спостерігалося кількісне зростання поселень. Збільшилися площі стоянок, чимало з яких укріплювались валами та ровами. Величина поселень у Подністров'ї становила 40-50 га, в Буго-Дністровському межиріччі та деяких об'єктах — 90-150 га. В прямокутних житлах часто простежувалися зображення традицій першого етапу культури Трипілля. Однак з часом житла стають монументальнішими. Вони складаються з декількох кімнат, що мають печі та спеціально визначені місця для відправлення культових функцій. У Придністров'ї в окремих випадках для спорудження жител використовували камінь. Частина жител була навіть двоповерхова. Жертовники у приміщеннях складали з глиняних плиток і були орієнтовані за сторонами світу. Враховуючи високий мистецький рівень ужиткового мистецтва трипільських поселень, особливо славної трипільської кераміки, можна дійти висновку, що ці вміння трипільців мали застосування і в архітектурі жител. У середині будівель, стіни фарбувалися білою або червоною фарбою. Самі стіни споруджувались із двох отинкованих плетнів, забутованих землею, змішаною із обпаленою глиною. Повну уяву про архітектуру трипільців дають збережені глиняні моделі їх хат, особливо із поселень Коломийщини II і Гребенем. Там зображені двосхилі будівлі з декількома стропилами та щипцем (завершення дахівки) на фасаді. Особливого вигляду надають цим будівлям овальні вікна. Житла, прикрашені ритовинними і мальованими візерунками, зовні пишно декоровані. До кінця середнього – на початку пізнього етапу Трипілля належать крупні поселення, виявлені у межиріччі Дніпра та Південного Бугу. Вони займають площу близько 400 га, налічують 1000 і більше помешкань. Це поселення Майданецьке, Доброводи, Тальянки та ін. Трипільське поселення біля с Майданецьке займало близько 300 га (1200x1600 м). Протоміста мали традиційне планування споруд за периметром замкнутого кола в один або декілька рядів будинків, різних за розмірами, з мало забудованим центром, їх населення досягало 10-15 тис. чоловік.

Пізній етап розвитку культури і будівництва Трипілля характерний консолідацією племен з матеріальними культурами, становлення яких відбувалося внаслідок вторгнення ямної культури Сходу і потім — культури кулевидних амфор із Заходу на північний захід. З цього погляду оригінальною, на відміну від численних трипільських локальних різновидів культури, є культура усатовської локальної групи. Село Усатове і сьогодні знаходиться в степовій зоні Північно-Західного Причорномор'я. На мисах високого плато над лиманом або на високій терасі над річкою і розташовувались поселення Усатове, Маяки, Стойкань, Граде-ниці, Паланка, Слободзея. Маяки і Фолтешть оточували укріплення із валів та глибоких ровів. Для цих поселень характерні землянки і наземні житла. Винятково цікавими спорудами для Усатового є вирубані в материковому камені-вапняку прямокутні коридори та монументальні споруди культового характеру. Їх пов'язують із культами богині-матері, сонця і бика. В Усатовому знаходиться також два курганних могильники і два могильники із ґрунтовими похованнями, при спорудженні яких широко використовувався камінь-вапняк.

Окремий феномен культури Трипілля становлять згадувані керамічні моделі споруд трипільського житла. Вони викликають особливий інтерес дослідників як одне із найдостовірніших іконографічних джерел трипільського житлобудівництва і дають можливість осмислити духовні уявлення енеолітичного населення України. На сьогодні в Україні досліджено близько 60 моделей трипільських жител, однак 49 із них — дуже пошкоджені і тільки 17 дійшли до нашого часу повністю збереженими. Для найранніших етапів Трипілля характерні моделі чотирикутних жител із двосхилими дахами, поставленими на чотирьох невеликих ніжках без платформи. Із завершенням раннього та початку розвинутого етапу поширюються невеличкі будиночки без даху та моделі на довгих підпорках з заглибленим декоруванням та білою інкрустацією. Правдоподібно, вони відображають рідкісний у трипільській практиці вид будівель на стовпових опорах. Наприкінці розвинутого етапу з'являються моделі жител так би мовити реалістичного напряму, де відчутне намагання якомога достеменніше передати характер будівлі. Найпізніший етап Трипілля характерний стилізованими моделями, які відтісняють реалістичний підхід. Це певною мірою відображає зміну характеру трипільського житлобудування. Стилізаторський підхід доходить до завершення, тобто сама модель вже перестає бути зображенням якоїсь конкретної будівлі, але перетворюється в її пластичний символ.

Живопис Трипілля пов'язаний з архітектурою й окремими видами декоративної кераміки та керамічної фігуративної пластики. Про настінний живопис трипільців відомо завдяки рідкісним археологічним фрагментам, виявленим на моделях "відкритих" трипільських жител, де документально зображені елементи інтер'єру, характер яких майже ідентичний витонченому декоративному оздобленню трипільської кераміки. Розписна трипільська кераміка — єдиний добре збережений вид трипільського живопису, котрий становить водночас органічний елемент стінопису інтер'єрів. Є всі підстави розглядати стінопис Трипілля феноменом світового значення. Функція трипільського живопису не лише декоративна, а передусім ідеологічно-магічна, що виявляється як консолідуючий духовний чинник трипільської етнічної спільноти. Символіка тут адекватна культурам Близького Сходу, тобто: північ — південь — захід — схід; ранок — полудень — вечір — ніч; весна — літо — осінь — зима; дитинство — юність — зрілість — старість. Відповідні символіко-магічні побудови зумовлені практикою і реаліями життя, в кольоровій гамі домінують три яскраві контрастні співвідношення: червоне — чорне — біле. Ці кольори до сьогодні простежуються в українському мистецтві, особливо в народних вишивках. Використання кольору властиво середній стадії розвитку Трипілля. Кераміку раннього періоду Трипілля вирізняє тонкий рельєфний орнаментальний декор; тут домінують елементи трипільських спіралей, іноді при моделюванні рельєфів застосовується сіра та біла глина. Проте червоний та білий кольори застосовуються лише на середній стадії, що засвідчує перехід від початкового до середнього етапу культури Трипілля. При цьому, мальована кераміка не простежується у племен першого етапу трипільського розселення, які осіли у межиріччі Південного Бугу та Дніпра. Вони не сприйняли це нововведення, залишаючись вірними традиційній рельєфній заглибленій орнаментації керамічних виробів. На цих підставах вчені виокремили в культурі Трипілля два основні ареали — західний і східний. Домінування в керамічному малярстві трипільців мотиву спіралі засвідчують виявлені при розкопках елементи декорації печей і стін кольорами: червоним, білим та чорним. Трипільський живопис випереджає єгипетський, грецький, китайський.

Поряд із цим спостерігався великий потяг до мистецьких студій, що засвідчують численні статуетки, виконані в реалістичній манері. Художній рівень їх достатньо високий. Дуже поширювалось виготовлення керамічних виробів побутового призначення: мисок, горщиків, макітр, глечиків, декоративної кераміки та моделей жител. Характерна їх ознака — яскравий декоративний розпис, що вигідно вирізняв ці вироби з-поміж інших виробів сусідніх народів. Велику кількість посуду трипільці виготовляли з глини, яку дуже часто вкривали монохромними або поліхромними розписами. Ці розписи складалися з рослинного або геометричного орнаменту, інколи — зображень одомашнених тварин, зокрема кіз і корів. На уламках глиняного посуду залишилися сліди сонячних символів: хрести, різновиди свастики тощо. Такі вірування отримали назву солярних.

В другій чверті III тис. до н.е. на території України розпочався бронзовий вік. Його особливість — істотне поширення виробів із бронзи — першого штучно створеного людиною металевого сплаву міді з оловом. Опанування новою технологією дало змогу значно урізноманітнити асортимент знарядь праці та зброї. Проте бронза не замінила цілком каменю. Упродовж бронзового віку на території України існувало кілька етнокультурних груп. Їхнім археологічним еквівалентом були культури: ямна, катакомбна, багатоваликової кераміки, зрубна (Степ), шнурової кераміки, тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська (Лісостеп і Полісся).

У III тис. до н.е. в степах Східної Європи з'являються племена ямної культури. Серед них набуває широкого розповсюдження обряд курганних поховань. На ранньому етапі кургани були невеликі за розмірами, але пізніше дедалі більше стають вищими й іноді сягають 10 м. Курганні насипи звичайно споруджувались у декілька прийомів, що було зумовлено періодами між окремими похованнями, яких в деяких курганах налічувалось близько 20. Також вони залишили по сої залишки великих поселень. Одне з них, розташоване поблизу с.Михайлівка на Херсонщині, мало потужні кам'яні оборонні стіни. Це був, мабуть, племінний центр. Найвиразніші етнографічні риси матеріальної культури ямників — глиняний посуд яйцевидної форми, оздоблений відбитками шнура і гребінця, та кістяні молоточковидні шпильки. В низці поховань середини —другої половини III тис. до н.е. відкриті залишки дерев'яних візків. У Надпорожжі виявлені спеціалізовані майстерні з виготовлення кам'яних сокир-молотів. Населення ямної культурно-історичної спільності займалося і металообробкою.

У наступні тисячоліття практика насипання та архітектурно-ужиткового оздоблення курганів набула розвитку і витонченості. Особливо удосконалювалася архітектоніка поховальних камер всередині могил. Вони стали популярними у племен білогрудівської, катакомбної і зрубної культур. Їх функції неодноразово поєднувалися з функціями святилищ, ритуальні відправи яких відбувались на вершинних майданчиках цих курганів.

 

3. З відкриттям та поширенням заліза в історії стародавнього населення України розпочалася нова епоха, позначена докорінним зламом старих соціально-економічних структур. Залізний вік в Україні розпочинається із XI ст. до н.е. та пов’язується із приходом Кіммерійців. Основою їхньої культури стала місцева Білозерська культура. Кіммерійці розселилися у степах Північного Причорномор'я та почали активно змішуватись із місцевими культурами. Вони першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин, займалися скотарством, військовими походами. Поряд з економічними в кіммерійському середовищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва.

Про їх культуру відомо не багато, сучасна реконструкція відбувається виключно з даних археологічних розкопок. Найбільше Кіммерійські пам'ятки представлено похованнями, зазвичай курганними, відомі й безкурганні поховання. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділено два підвиду культури Кіммерійців: чорногорівський та новочеркаський. На першому ступені ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев'яним перекриттям у скорченому на боці положенні. Чоловіків супроводжували зброя, збруя, а жінок — золоті та бронзові пронизки, намисто, глиняний посуд. Посуд зберігав білозерські традиції (товстостінні круглотілі горщики, часто орнаментовані наліпним валиком із "вусиками", кубки з циліндричними шийками та черпаки, орнаментовані канелюрами, геометричними фігурами). На новочеркаському ступені істотно змінився поховальний обряд: з'явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дерев'яним дахом, поставленим на дерев'яні стовпи. Предмети почали класти і на перекриття. Поширилася цільнозалізна зброя, в тому числі й залізні наконечники стріл, двокільчасті вудила. У посуді стали переважати кубки. Важливою рисою культури кіммерійців є стели, які хоча й не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу та озброєння.

Цікавою є і художня пластика Кіммерійців. Їх стели-обеліски своєрідні за стилем, хоча їх форма суто геометрична. Вони безголові, сприймаються як абстраговані символи людської постаті. Деякі зображувальні елементи поєднують їх із антропоморфними стелами. Наприклад, пояси, що оперізують стели-обеліски, зображення предметів, озброєння та ін. Пояс вважався одним із основних оберегів воїна.

Площини стел старанно вигладжені, на їх поверхні розміщені рельєфні зображення коротких мечів і бойових сокир. На одній зображено тільки меч-акинак, традиційні пояси тут відсутні.

У кіммерійському похованні на Самарському водоймищі (поховання № 5) зберігся фрагмент дерев'яної орнаментальної різьби саркофага із чітких геометричних ромбів, яка покривала поверхню споруд. Це знову є прикладом побутування дерев'яної пластики у кіммерійців.

У VII ст. Кіммерійців змінюють північно іранські племена скіфів. Кочівний спосіб їх життя зумовлював й характер їхнього буття. Оскільки Скіфи становили союз племен то спектр різноманітності їхньої культури був надзвичайно широким. Головними видами занять було: металургія, скотарство, війна. Усе це визначало характер їхньої архітектури, традицій, побуту.

Незважаючи на кочовий образ життя, Скіфи залишили по собі багато міст та різних поселень. Характер цих будівель був оборонний. Житла обносилися оборонними валами, ровами і частоколами. Городища, що з’являються трохи пізніше переймають традиції забудови античних міст. Характерним для Степової Скіфії городищем було Каменське, що виникло на Нижньому Дніпрі в IV ст. до н.е. Воно з однієї сторони забезпечувалось течіями Дніпра і Конки, з іншої — великим Білозерським лиманом. Зі сторони степу для охорони городища насипано міцний оборонний вал, у південно-західній частині якого, над Конкою, здіймалася відносно незначна, дещо вища його частина під назвою "акрополь". Результати археологічних розкопок городища дають змогу стверджувати, що тут розміщувалося поселення великої кількості ремісників — металургів, ковалів. Мешканці Каменського городища займалися і золотарським мистецтвом. Це засвідчують знамениті золоті прикраси із побуту скіфської знаті. Прикраси виготовлялись на місці й відповідали повністю вподобанням тодішніх степових замовників. На терені городища виявлені імпортні предмети — амфори, рештки античних грецьких ваз, інших предметів повсякденного побуту. Отже, городище мало широкі торговельні зв'язки.

Окремий вид монументального будівництва скіфського періоду становлять кургани скіфської знаті. Найбільші й найбагатші за поховальним інвентарем скіфські "царські" кургани розташовані в двох районах східноєвропейського степу — на території Ставропільщини та Прикубання (кургани поблизу хутора Красне Знам'я, Келермеський, Костромський, ранні Ульські кургани) і Нижньому Подніпров'ї (кургани Олександропольський, Солоха, Огуз, Краснокутський, Чортомлик та ін.). Цікаво, що хронологічно між VI і V ст. до н.е. величні кургани "царського" зразка не споруджувалися. Поховальні споруди скіфської знаті того часу були незначними за периметрами. Не виключено, що курганні насипи прикрашались скульптурними зображеннями воїнів чи скіфських божеств. Верхівка кургану здебільшого становила площину, яка використовувалась для поминальних ритуалів — тризн. Основною відмінністю поховань від попередніх — кіммерійських — була західна орієнтація кістяка та наявність прикрас із "скіфським звіриним стилем". Так звані багаті поховання здійснено найчастіше у вузьких ямах, рідше — дерев'яних стовпових гробницях, що імітують будинок. При випростаних кістяках лежали стела, кінь, золоте намисто, золоті пластинки. Унікальним курганом цього часу є Ульський (на Кубані). Висота його насипу сягала 15 м. У дерев'яній гробниці знайдено лише кам'яний жертовник. Біля склепу лежали кістяки двох биків, по обидва боки від нього — 360 кістяків коней.

У розвинутому (класичному) • періоді (IV—III ст. до н.е.) поховання стали масовими. Особливо багато могильників з'явилося на Подністров'ї. Кургани мали висоту близько 1,5 м, діаметр — близько 25 м, насипалися двома прийомами; перший насип, з ровом, будували одразу, а після тризни досипали другий насип. Основною формою поховальної споруди стала катакомба. При поховання чоловіків супроводжувала зброя (пара списів — праворуч біля голови, сагайдак зі стрілами — ліворуч біля пояса). Величезні кургани почали споруджувати для знаті (кургани Мелітопольський, Куль-Оба, Солоха, Гаймаиова Могила). Насипи сягали — 19,5 м. Нерідко їх оточували кам'яною обкладкою. Центральне поховання було зазвичай чоловічим, померлий мав багаті вбрання та зброю. Іноді в інших камерах катакомб поміщали "царицю", "зброєносців", слуг, коней, собак, багаті набори посуду, зброї, прикрас (наприклад, у Чортомлику виявлено близько 4 тис. прикрас із золота, у Товстій Могилі — 600).

Важливим елементом скіфської культури був посуд. В той час на українських землях паралельно співіснували немовби дві цивілізаційні системи: скотарсько-хліборобсько-степова та антично-полісно-міська. Кожна з них мала свою особливу мистецьку пластику.

Степові скіфські пам'ятки значно відрізнялися від пам'яток інших районів. Ліпний скіфський посуд Степу мав видовжені пропорції, відігнуті вінця; краї вінець (або шийки під вінцями) прикрашалися ямками, валиками. Для ранньоскіфських пам'яток були характерні келихи. Починаючи з VI ст. до н.е., у скіфському суспільстві звичайним став грецький посуд.

Іншим важливим районом скіфської культури був Лісостеп Правобережжя, де відомі кургани, поселення й городища. На відміну від степових, лісостепові пам'ятки продовжили традиції не кіммерійців, а чорнолісців: у їхньому матеріальному комплексі репрезентовані посуд жаботинського зразка, тюльпаноподібні горщики, черпаки. Городища тут з'являються в першій половині VI ст. до н.е. й існують до кінця скіфського часу: Пастирське (18 га) на Київщині, Немирівське (1 тис. га) на Поділлі.

На відміну від Кіммерійців художня пластика Скіфів, особливо скульптура, була більш різноманітна і мала декілька різновидів із характерними яскраво-стилістичними ознаками. Поширений вид степових курганних кам'яних монументів, характерними ознаками яких є зображення схематизованих приземистих головастих людських постатей із "буйними" зачісками, бородами, вусами, озброєних луками, бойовими сокирами, акинаками тощо.

Існує різновид статуй особливо спрощених. Вони нагадують циліндричні стовпи, завершені кулястими формами, подібні до людських постатей чи інших такого виду антропоморфних витворів.

Зі скіфських скульптур другої групи привертає увагу антропоморфна надгробна плита з IV ст. до н.е., що зберігається у Дніпропетровському музеї. Фігура перепоясана, завершення статуї півкругле, голова у вигляді маски. Предмети не "висять" у повітрі як в антропоморфних стелах, але всі реально прикріплені до одягу фігури: ритон з питвом — у правій руці статуї, до пояса прикріплені колчан для стріл і меч-акинак.

Крім кам'яної пластики, феноменом світового мистецтва є скіфські вироби із золота, бронзи та інших металів, що становили предмети культу, предмети розкоші з побуту скіфської знаті, предмети декоративних прикрас одягу, зброї, елементи кінської збруї.

Окремі зразки численної культурної спадщини скіфів стали відомими шедеврами світового мистецтва. Серед них — дзеркало із Келермеського кургану, Чортомлицька ваза-амфора, вази із кургану Куль-Оба, ваза із Гайманової могили, золотий гребінь, срібні чаша і посудина із кургану Солоха, пектораль із Товстої Могили, деякі високомистецькі золоті сагайдаки. Характерною ознакою цього мистецтва є звіриний стиль. Тобто мотиви тваринного світу з фантастичними зображеннями сфінкса, грифонів, які нерозривно пов'язані із формою самих предметів. До ранніх шедеврів, виробів із "скіфського золота", належать предмети періоду повернення скіфів із передньоазійських походів VI ст. до н.е.

Серед великої кількості предметів привертає увага Чортомлицька ваза-амфора. Вона замкненою формою нагадує аналогічні посудини з острова Самое VI ст. У нижній її частині — три крани-отвори. Два з них оформлені у вигляді лев'ячих голівок, один — у формі голови коня. Отвори колись закривались спеціальними втулками, щоб не витікав напиток з амфори. Поверхню амфори покривають три смуги зображень, орнаментально-фантастичні, розкішні за формою рослини, що пагінцями рівномірно заповнюють майже всю амфору. На верхній вертикальній частині вази-амфори фризовою смугою виділено зображення скіфів, які приборкують диких коней, а на верхній пологій частині — дві сцени роздирання оленів грифонами.

Весь комплекс високомистецьких витворів (ваза, полумисок і черпак) становлять групу сакральних предметів, призначених для виконання магічно-ритуальних функцій жрицею, яка похована разом з умертвленим помічником. Окрему наукову проблему становить семантика зображень на амфорі. Потрійний поділ масиву вази на три різні за шириною зображувальні регістри відтворює традиційні космогонічні уявлення індоєвропейських народів про будову всесвіту і його релігійно філософські тлумачення. Об'ємна яйцеподібна форма амфори дала змогу розвину ти зображення не тільки у площині, а й просторовому вирішенні. Безперечно, центральним на амфорі є монументальне зображення великої рослини — пальмети, на пагінцях якої квіти і ягідки, а серед них степові птахи: внизу такі, що здіймаються до лету, зверху — сідають на гілки рослини. Сама рослина за семантикою зображає "дерево життя". В уявленні скіфів — це іпостась Великої Богині, основного божества скіфського пантеону. Об'ємною пластикою винятково високохудожньо промодельована його голова. Вона обрамлена плавниками, за якими виглядають крила. Можливо, йдеться про всюдисущу силу Великої Богині на землі, у воді й повітрі. Над головою гіппокампа — солярна розетка у формі квітки, що символізує сонце.

У загальній композиції амфори закладені концепція динаміки і статики, концепція часу і вічності, концепція життєвої повсякденності та боротьби, які циклічно повторюються, отже, — концепція постійності й непорушності космосу і водночас існування всесильного божества.

Крім каменя та металу, для виконання фігуративної й архітектурно-декоративної пластики застосовувалось дерево. Пам'яток культури із нього у степовій Скіфії не збереглось, однак про широке застосування дерева у будівництві храмів і монументально-декоративній пластиці тодішніх міст-городищ, розповідає у своїй "Історії" Геродот. Археологи знайшли дерев'яні прикраси звіриного стилю в скіфських похованнях на Алтаї (курган Пазирлик). Усі високохудожні вироби, зокрема вироби із дерева — це деталі меблів, прикраси кінської збруї, бляхи, вуздечкові прикраси у формі міфічних орлів, голови вовка — чудово збереглися в умовах вічної мерзлоти.

Поряд із цим значного поширення в Скіфів мала релігія. Вона була дуже схожа із грецькою, оскільки грецькі міфи були популярними в поліетнічних містах Північного Причорномор'я, де постійно відбувався процес синкретизації "міфів" та божеств Скіфії й античної Греції.

З кінця III ст. до н.е. до IV ст. н.е. центром Скіфії був Крим, де скіфи заснували своє царство, відоме в літературі як Мала Скіфія, із столицею в Неаполі Скіфському. Розвиток скіфів у Криму відбувався під значним впливом греків. Другий (скіфський, або скіфо-античний) період епохи раннього заліза у Північному Причорномор'ї закінчився з приходом сарматів.

Продовження культурного розвитку України відбувалося при Сарматах. У легендах залишилися згадки про войовничий дух сарматів та їх мужню рішучість у бою. Мабуть, саме через це українсько-польська шляхта XVI — XVII ст. витворила етногенетичний міф походження саме від сарматів (українська шляхта — від сарматського племені роксоланів).

Майже єдиним видом сарматських пам'яток в Україні є кургани, поширені насамперед у Степу — Лісостепу, але розсіяні практично по всій території нашої країни. Сарматська поховальна споруда мала вигляд вузької прямокутної або овальної в плані ями, перекритої деревом, іноді — кам'яним закладом. Деякі ями мали підбої. Ховали головою на південь або північ. Чоловіків супроводжували на той світ ножі, мечі, іноді посуд, шматки м'яса; жінок — найчастіше прикраси, прясла. Пізні поховання часто були основними в курганах; ями трансформували в неглибокі катакомби.

Унікальним є поховання сарматської жриці І ст.н.е. в Соколовій Могилі на Південному Бузі. Ще одним із найбагатших сарматських поховань є могила "цариці" в кургані Хохлач на Подонні. Вона відома як "Новочеркаський скарб", бо в ній було знайдено 700 золотих бляшок.

Сарматські поховання вирізняються особливими предметами матеріальної культури: ножами з вузьким держаком, біконічними та яйцеподібними пряслами, а також притаманною лише їм зброєю. У II —І ст. до н.е. сармати користувалися короткими мечами з кільцевим навершям і прямим перехрестям, а потім у них з'явилися довгі мечі; з І ст. до н.е. поширилися й залізні трилопатеві наконечники стріл. (Основні форми посуду репрезентовані горщиками з кулястим тулубом, циліндричною шийкою, відігнутими вінцями; вони орнаментовані горизонтальними лініями, зигзагами. Пізніше з'явилися горщики з широким дном і високими вінцями. Вживалися також глеки яйце- і грушоподібної форм, із циліндричними шийками, а також бронзові казани з циліндрично-конічними ніжками. Менше знайдено місцевих мисок і зовсім мало — античного посуду. На відміну від скіфів сармати дуже полюбляли фібули — заколки для одягу.

Своєрідне продовження скіфський звіриний стиль знайшов у мистецтві сарматів. На основі скіфського ужиткового мистецтва сармати утворили так званий новий звіриний, поліхромно-інкрустаційний стиль. У золотарські вироби, виконувані на замовлення сарматської знаті, у майстернях міст Північного Причорномор'я вмонтовувалась велика кількість дорогоцінних каменів. У той період сарматська знать асимілювалась із грецьким та різноплемінним населенням боспорських міст. Скіфські художні образи вони й далі запозичували, водночас видозмінюючи.

Характерні ознаки сарматського мистецтва наочно виступають у золотій діадемі так званого Новочеркаського скарбу. Центр діадеми акцентований мініатюрним жіночим бюстом, виконаним із кварцу. Решта поверхні клейноду інкрустована великими овальними гранатами, зеленими склами: поміж ними до металевого листа прикріплена хижа птиця, що нагадує орла. Дорогоцінними каменями була заповнена майже вся поверхня діадеми.

Сарматське золотарське мистецтво здебільшого характеризується як мистецтво "варварське", де відсутні властиві мистецтвам античності ознаки гармонії, рівноваги, міри і краси. Однак коли порівнювати умови життя міст античних митрополій чи хоча б міст-полісів Північного Причорномор'я і таких кочових племен, як сармати, алани та інші, то вони творили степову культуру кочівного характеру, культуру власну, відповідну їхнім етносам та ментальності, відгомін якої згодом простежується серед елементів культури слов'ян. Отже, питання щодо автохтонності мистецтва сарматів заслуговує на ствердну відповідь.

Скіфи та сармати зробили величезний внесок у розвиток світової культури. Ці два народи мали розвинуту міфологію. Відомі міфи про походження скіфів, культ божеств (очевидно, зведених до єдиного державного пантеону). Греки ототожнювали ці божества зі своїми: Табіті — з Гестією, Папая — зі Зевсом, Am — з Геєю, Гойтосира — з Аполлоном, Аргімпасу — з Афродітою, Тагимасада — з Посейдоном. На чолі пантеону стояли Табіті (найважливіша з-поміж скіфських богів), Папай, Апі. Скіфи не робили своїм богам жодних зображень (за винятком бога війни Ареса, ім'я якого Геродот подав грецькою мовою). Аресу скіфи присвячували ввіткнутий у купу хмизу (на погребальному вогнищі) меч-акінак. У сарматів верховним божеством була, можливо, богиня родючості Астарта, пов'язана з культом Сонця й коня. Іншим їхнім відомим богом був Танаїс.

Сарматська культура зникла на тлі загальної кризи суспільств раннього залізного віку, коли загинув античний світ. На цьому епоха раннього заліза закінчилася.

 

4. Так склалися історичні обставини, що суспільно-ідеологічний, економічний та культурний розвиток українських земель скіфського періоду відбувався неоднаково. Окрему зону становила лісостепова смуга з праслов'янськими і багатьма іншими племенами, зовсім іншу — землі Північного Причорномор'я. Обидві зони рівночасно роз'єднував та об'єднував Скіфський Степ. Грецькі поліси, виникнувши на теренах Північного Причорномор'я, становили завершальний етап "Великої грецької колонізації", яка відбувалась в VІІ-VI ст. до н.е. на теренах узбережжя Середземного, Мармурового, Чорного морів.

Найбільшими містами були: Пантікапей (Керч), Германосса (ст.Таманська), Німфей (Героїв-ка), Мирмекій (біля Керчі), Феодосія (м.Феодосія), Керкінітіда (м.Євпаторія), Фанагорія, Порфимій, Патрей, Тирамба та ін. Майже усі вони будувалися за єдиним стандартом. Міста за етнічним характером відрізнялись одне від одного. Найвиразнішим вважалась Ольвія, найменш грецьким — Пантікапей і міста Боспорського царства, де більшість населення становили тавро-руси, кіммерійці, меоти, синди і протослов'яни. Пізніше вони зосереджуються у м. Тмутаракань. Там виникає тавро-руське Тмутараканське князівство.

Будівничі намагались при плануванні міст надати їм характерних засад грецьких митрополій. Наприклад, у Пантікапею функціонували акрополь — де зосереджувалась політична влада; агора – здійснювалося політичне керівництво й відбувались економічно-ділові трансакції; місце де зосереджувалися сакральні споруди; хора, де сконцентровувались функції приміських, господарських чи постачальних частин міста, тощо. Будували усе це із привозного мармуру, але переважали місцеві вапняки та дерево.

У побудованому наприкінці VII—початку VI ст. до н.е. поселенні Борисфен на тодішньому півострові Березань простежуються два види забудов — напівземляні та наземні споруди зі сирцю і каменю. Найпоширенішими були овальні, прямокутні із заокругленими кутами, трапецієподібні житла розміром від 6 до 18 м, заглиблені на 0,7-0,9 м. Збереглися врізані у материк сходи у вигляді двох чи трьох сходинок, залишки ватри, домашні вівтарики, різні заглиблення у ґрунті, що слугували опорами для дерев'яних конструкцій або амфор. Покриття будівель були двосхилими або кулеподібними — залежно від форми будівлі.

В останній чверті VI ст. до н.е. тут проведено капітальні перебудовані заходи. Чимало жител-напівземлянок знівельовано і замінено наземними чітко регламентованими будівлями. Прокладалися вулиці та провулки з мощеним черепками і дрібним бутом. Упродовж узбіччя вулиці, вимощеної кам'яними плитами, проходив водостік. Регулярне планування вулиць, спорудження будинків громадського призначення і храмів засвідчує, що у VI ст. до н.е. Борисфен набув вигляду античного міста.

Подібною забудовою характеризувалась Ольвія. Навколо міста були споруджені оборонні мури з баштами. У нижньому місті працював театр та рибний ринок, еклесіастерій — будинок зібрань народних зборів. Міські ансамблі оздоблювалися ордерними системами, оформленими колонадами із капітелями, фронтонами, акротеріями, фризами, декоративними статуями, рельєфами на античні теми. Напевно, будівельниками-проектантами і виконавцями на початках були видатні майстри грецького мистецтва. У центрі міста був іонічний храм Аполлона Дельфінія, в центрі ділянки — монументальний вівтар. Найбагатші міщани мешкали в центрі Ольвії, де виявлено будівлі, андрони (підлога) яких мали мозаїчні вимости.

Не менш цікавим було м. Херсонес. Від початку свого заснування воно мало регулярне прямокутне планування. На схід від геометричного центра міста була побудована агора. Головна поздовжня вулиця східної частини міста виходила ще на одну площу, яку займав храм, решта території була розбита на прямокутні квартали. Поруч із головною поздовжньою вулицею розміщувався театр. Площа міста у V ст. н.е. сягала 35 га. Існування Херсонеса в середовищі ворожих племен спричинилося до побудови могутніх захисних укріплень. Бурхливий розвиток Херсонеса спостерігається наприкінці IV ст. до н.е., коли місто підпорядковувало собі Керкінітіду і Калос-Лімен. Херсонес кінця IV—середини І ст. до н.е. постає містом з великою кількістю визначних архітектурних об'єктів. Оборонні мури міста становили комплекс стін довжиною 40-70, іноді 100 м, і башт — із яких наймогутнішою вважалася башта Зенона. її діаметр у II ст. сягав 8 м, у VIII-IX ст. н.е. — 23 м. Особливо важливим у архітектурному відношенні об'єктом був театр, що виник на межі III—II ст. до н.е. Театр неодноразово перебудовувався, у II ст. н.е. вміщував від 3 до 5 тис. глядачів. У IV ст. н.е. Херсонес Таврійський пережив нашестя гуннів, після чого продовжував існувати у складі Візантійської імперії.

Серед інших архітектурних досягнень греків північного Причорномор’я слід відзначити: терасування схилів гори Мітридат у м. Пантікапей, використання ордерних культових споруд, брам, що іноді прикрашувались бронзовими кінними статуями, які надавали архітектурі величного вигляду; у Боспорському царстві розвиток архітектури курганних некрополів з елементами скульптури та вишуканого настінного живопису. Таке активне проникнення грецької культури сприяло збагаченню слов’янської, перейняття вершин мистецтва та вироблення власної архітектурної традиції.

Незрівнянно великим залишився спадок і в галузі художньої пластики. Численні витвори пластики, що побутували в цих містах, на початках були переважно роботами приїжджих грецьких майстрів або готовими скульптурами, привезеними із материкової Греції, які іноді належали до творів відомих майстрів грецької античної класики. Однак, невдовзі грецькі майстри, які набрали місцевих за походженням учнів чи помічників, разом утворюють нове багатоетнічне покоління митців, спільно започатковують ґрунтовану на місцевих естетичних уподобаннях античну пластику причорноморських полісів. Тут значним стає прошарок населення так званих скіфів-еллінів. Із них переважно походять автори кам’яної та металевої пластики.

Загалом скульптуру античних причорноморських міст можна поділити на два види: твори високопрофесійної пластики; твори самодіяльних скульпторів чи ремісників. Окрему групу, мабуть нечисленну, становитимуть привозні скульптури.

Ними прикрашали площі міст, храми, місця проведення культових дійств, приватні помешкання, гімнасії, лазні тощо. Більшість виробів становили: стели, надгробні плити, скульптурні портрети, двофігурні мармурові композиції, народні скульптури тощо.

З відомих творів класичного періоду збереглась виконана в дусі афінської школи Праксителя мармурова статуя юного Діоніса із Пантікапею. Високомистецька статуя молодого бога, прекрасно збалансована, витримана в класичних пропорціях. Драперії, охоплюючи торс, гармонійно укладеними складками підкреслюють структуру тіла й органічно вписуються в загальний ансамбль твору. У полісах Північного Причорномор'я поширився у пластиці жанр скульптурного портрета, зокрема в містах Боспорського царства, оскільки в Ольвії та Херсонесі скульптурні портрети трапляються рідше.

До художніх здобутків належить і золота похоронна маска царя Боспору Рескупоріда (III ст. н.е.). Виявив пам'ятку 1837 р. А.Ашик у м. Керч (передмістя Глинище). Маска накладалась на обличчя покійника. Це зразок ідеалізованого портрета, виконаного в античній традиції. Портрет не позбавлений індивідуалізованих ознак моделі, проте загальна пластично-лаконічна стриманість у моделюванні обличчя засвідчує про намагання замовників дати в зображенні ідеальний тип володаря.

Окремий вид пластики полісів Причорномор'я становить народна скульптура, що набула особливого розвитку в містах Боспору, хоча практично окремі її зразки трапляються і деінде. Ці твори користувались постійним попитом і виконувались спеціальними скульптурними майстернями. Над їхнім виконанням працювали здебільшого вихідці з місцевого населення.

З-поміж надгробних стел оригінальним пластичним рішенням вирізняються надгробок Євратії Сосигена із Пантікапею, надгробок Міріпи, дружини Пегаса, знайдений в околиці Пантікапею із Понтіноса. Численні надгробні стели виявлено у Херсонесі. Тут вони переважно високі, увінчані фронтонами, прикрашені рослинним орнаментом, написами, карнизами чи акротеріями. Виявлено розписні антропоморфні надгробки, зокрема в районі цитаделі Херсонеса — надгробок Філократа, сина Фарнакіона.

Із IV ст. до н.е. походить шедевральна, але фрагментально збережена двофігурна мармурова композиція із двох жіночих постатей (одна сидить у кріслі, друга стоїть за її спиною). Тут також відчувається пластична досконалість фігур, віртуозне вирішення фрагментів драперій і величавість композиції загалом.

Під впливом монументальної скульптури перебувала антична коропластика, тобто виробництво теракотових статуеток. Невеличкі за розміром зображення найпопулярніших в Греції божеств (Деме-тра, Кора, Кибела, Артеміда, Афродіта, Діоніс і його свита, Геракл) були переважно своєрідними домашніми, сімейними, родовими чи індивідуальними оберегами, які привозили греки у північні причорноморські поселення. Траплялися серед цих виробів побутові речі, дитячі забавки тощо. Ймовірно, вони становили особливу цінність для власників як органічні складові їхнього духовного життя, релігійних чи родинних ритуалів, пов'язаних із народженням дітей, одруженням, похованням, іншими винятковими подіями. Виробництво коропластики було широко розвинутим у Херсонесі, зокрема в період III ст. до н.е—IV ст. н.е. Стилістично тут простежуються мистецькі традиції таких центрів грецької кераміки, як Аттика, Танагра, Мірини. Унікальне явище для кераміки Херсонеса становить виготовлення у цій техніці великорозмірних статуй і статуеток, ліплених вручну, без застосування виробничих форм чи матриць.

Близькою до скульптури була різьба. Як засвідчують описи Геродота, велике поширення в Північному Причорномор'ї, загалом на теренах сучасної України мала дерев'яна різьба. Цей вид мистецтва, завдяки доступності та легкості в опрацюванні, особливо розвинувся в античний період. Різьба по дереву та кості водночас із іншими видами мистецтва мала велике економічне значення, посідаючи перше місце після сільського господарства. Об'єктами цього виду мистецтва були меблі, саркофаги, декоративні скриньки, шкатулки, знаряддя праці, дерев'яний посуд. На жаль, з них до нашого часу збереглися тільки поодинокі предмети. Найвищого рівня дерев'яна різьба досягала в містах Боспору (V-II ст. до н.е.).

Паралельно різьбі по дереву розвивалася мініатюрна різьба з кістки. В Ольвії, крім кістяних прикрас до парадних меблів, відомі виконані з кості фігурки Кори-Персефони, Афродіти та інших божеств. На терені Боспорського царства кістяна різьба набула особливої популярності та мистецькою рівня. Серед населення користувалися попитом невеликі кістяні пластинки з зображеннями міфологічних мотивів на різні сюжети.

Перлиною майстерності греків було ювелірне мистецтво. З моменту заснування міст-полісів значного розвитку в Північному Причорномор'ї набуло виробництво предметів із бронзи, срібла, золота чи електра. На прикрасах часто вибивали мініатюрні зображення. Іноді зображення тварин вирішувалося у скіфському звіриному стилі, що засвідчує взаємовпливи антично-грецьких і степово-скіфських мистецьких естетичних смаків. Одночасно у Ольвії, Херсонесі, Пантікапею, карбувались власні монети, що як художні твори часто досягали високого рівня. В боспорських майстернях виконуються численні предмети "скіфського золота". Переважно збереглися твори мистецтва різьби у кольорових та дорогоцінних каменях. Зображення на гемах і камеях мають синкретичний характер. Тут спостерігаються поєднання єгипетських, грецьких та малоазійських елементів.

Не був залишений поза увагою і живопис. На терені Таврійського півострова збереглися визначні пам'ятки античного живопису, який належить до найатракційніших феноменів античного мистецтва. Такі зразки практично відсутні навіть в материковій Греції. Пам'ятки стінного малярства, про які йдеться, виникли на теренах України, що становить їх особливу цінність і засвідчує утворення тут своєрідної місцевої школи античного малярства.

Найбільше монументальні розписи збереглись на терені Боспорського царства в IV—III ст. до н.е., періоду найвищого піднесення культури міст Північного Причорномор'я. Це засвідчують настінні мальовила, які за стилем і технікою наблизилися до аналогічних розписів, виконаних грецькими майстрами на острові Делос у Пріоні та деяких інших місцевостях Греції. Відомо, що розмалювання інтер'єрів поховальних камер імітувало розмалювання житлових будівель античних міст материкової Греції, периферійних грецьких міст-полісів, якими були міста-поліси Північного Причорномор'я.

Про високий рівень естетичного сприйняття мистецтва населенням полісів Північного Причорномор'я може свідчити масове вивезення вазового живопису з багатьох великих культурних центрів материкової Греції — Делоса, Афін тощо. Тематика предметів вазового та настінного живописів відображає високі мистецькі смаки замовників. Щодо вазового живопису, то у період еллінізму в Північному Причорномор'ї сформувався високий художній стиль, розвиток якого відбувався у загальному руслі елліністичного мистецтва, але все-таки мав власні творчі видозміни. Так привертає увагу ваза у вигляді сфінкса (висота — 0,215 м). Виявив пам'ятку 1869 р. В.Тізенгаузен. Зображено сфінкса, який сидить. У нього лев'яче тіло, голова та груди жінки, великі крила складені за спиною, голова легко повернута вправо. В усій гармонійній і пропорційній композиції відчувається майстерність великого художника. Сповнені внутрішньої виразності обличчя і широко розкриті очі сфінкса. Згідно з міфологічною традицією греків, сфінкси — злі демони смерті. Однак із поступовою зміною характеру релігії наприкінці V і IV ст. до н. є. він перетворюється з потвори, яка приносить зло, в охоронця людини. Таким сфінкс зображений і на вазі із Фанагорії. Виняткову цінність вази становить її розпис. Особлива технологія, коли блискучі фарби гармонійно поєднуються з матовими, дає в підсумку прекрасний ефект та змогу уявити, як виглядала колись антична поліхромована скульптура.

 

5. Факторами формування національної культури виступають різноманітні аспекти: територія, клімат, мова, кордон, історія. Проте окремо кожен із них не може пояснити самобутність національної культури. Тільки у неповторному комплексі природних, расово-етнічних, мовних та геополітичних факторів, що діяли в конкретному історичному часі, й формувалися народи теперішнього світу, а разом із ними зростали їх унікальні культури.

Не є винятком і культура України. її особливості, без сумніву, здебільшого зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, і, з одного боку, надзвичайно сприятливого для землеробства. З іншого боку, різні ландшафтні зони українських земель та їх кліматичні умови завжди приваблювали різні народи. Це робило українську територію небезпечною для існування, прискорювало міграційні процеси, пожвавлювало культурний обмін між народами. Водночас – призводило і до винищення тих культур, які плідно розвивалися на наших землях упродовж тисячоліть. Не випадково, що такі високі культури, як трипільська, чорноліська та інші, які майже досягли у розвитку межі переходу до ранньокласової цивілізації, так і не здолали цього через нашестя диких і войовничих народів. Проте вони не зникли безслідно. Усі їх доробки лягли в основу наступних культур, що були вже слов’янськими і закладали тим самим основу розвитку української культури.

Найбільшими культурами того періоду були зарубинецька та черняхівська. Ці племена перебували вже на стадії готовності до утворення ранніх держав, аналогічних "варварським королівствам" Західної Європи, що засвідчують знахідки під час розкопок слов'янських поселень. Так в районах Полісся і Середнього Подніпровця розповсюджені старожитності зарубинецької культури. Вони стали відомими після відкриття і розкопок В. Хвойкою біля с. Зарубинці на Київщині 1899 р. ґрунтового могильника з трупоспаленнями. Нині відомо близько 500 поселень і 1 тис. поховань зарубинецької культури. Виділяють п'ять її локальних варіантів: середньодніпровський, поліський, верхньодніпровський, південнобузький і деснянський.

Стосовно походження населення зарубинецької культури, то, як засвідчують дослідження, у ньому брало участь місцеве населення Середнього Подніпров'я і Полісся, а також деякі середньоєвропейські племена (поморська культура і культура підкльошевих поховань). Певна роль належала також кельтським впливам. Однак основну роль відіграли середньопридніпровські слов'яни, підтвердженням чому може слугувати її зв'язок з пізнішою київською культурою.

Зарубинецькі поселення, розташовані по краях берегових терас, групувалися в кількості 10—15. Розміри поселень невеликі (до 2 га). В Подніпров'ї поселення мали оборонні споруди — земляні вали. Житла були трохи заглиблені, квадратної форми, з каркасноглинобитними стінами, вогнищем у центральній частині. У Верхньому Подніпров'ї будували наземні житла зі стовбовою конструкцією. На Прип'яті відомі напівземлянки з дерев'яною обшивкою стін. Біля жител споруджувались і ями-погреби. Житла належали невеликій родині з самостійним господарством. Поширеним був обряд трупоспалення (ямні й урнові). Поховальний інвентар небагатий і одноманітний (кераміка, предмети особистого вжитку, прикраси).

З III ст. н.е. на Нижньому і Середньому Дніпрі, Південному Бузі, Дністрі поширювалася нова культура — черняхівська. Перші пам'ятки черняхівської культури виявлені та досліджені 1900 — 1901 pp. у Середньому Подніпров'ї (с.Черняхів на Київщині) В. Хвойкою, а в Подністров'ї — К. Гадачеком. Нині відомо понад 5 тис. черняхівських пам'яток, розкопки проведено на 150 — 200 поселеннях і могильниках.

В етнічній інтерпретації черняхівської культури існують кардинальні розбіжності між прихильниками слов'янської (антської) та германської (готської) концепцій. Однак найвпливовішою є концепція поліетнічного характеру згаданої культури. Черняхівські поселення відрізняються від поселень попередньої доби топографією і розмірами, характером планування. Поміж них трапляються достатньо великі поселення, довжиною 1,5 — 2 км. Зазвичай, вони розташовувалися вдалині від берегових терас, у глибині плато, на схилах ярів, поблизу чорноземів і луків. На поселеннях відкривають рештки різнотипних жител — наземних, одно- і двокамерних, з глинобитними стінами. Поблизу розміщувалися господарські споруди (повітки, ями, погреби), виробничі комплекси (гончарні горни, залізоплавильні печі, різноманітні майстерні). Черняхівські поселення не мали жодних укріплень. Безперечно, це засвідчувало відсутність безпосередньої небезпеки з боку найближчих сусідів.

Могильники були зазвичай великі, біритуальні — з обрядами інгумації та кремації. Характерною ознакою перших є поховання з північною і західною орієнтацією. Других — ямні й урнові трупоспалення. Структура черняхівських могильників характерна наявністю декількох (трьох і більше) груп поховань, що мали власні "центри" — поховання з багатим набором поховального інвентарю. Відмінності в поховальних обрядах засвідчують надзвичайно різноманітні коріння цих обрядів.

З черняхівською культурою відбулися суттєві зміни у виробництві та економіці. Більшість знахідок, які становлять матеріальний комплекс черняхівської культури, — вироби ремісників. Провідною галуззю виробництва стало залізоробне ремесло. Відомо понад 57 найменувань різних виробів із заліза. Окремі речі виготовлялись за допомогою термічної обробки, зварювання та інших прийомів. Половина виробів виготовлена зі сталі. Широко використовувались вироби з кольорових металів. Більшість предметів з бронзи — це прикраси і деталі одягу: фібули, пряжки, підвіски, шпильки тощо. Бронзу використовували також для виготовлення проколок, голок, пінцетів, хірургічних ножів; відомі й знахідки ливарних форм. Черняхівські бронзоливарники були зв'язані з двома центрами к


Читайте також:

  1. ВІДОМОСТІ ПРО ІНФОРМАЦІЮ, КІЛЬКІСНА МІРА ЇЇ. ВИДИ ПОВІДОМЛЕНЬ
  2. Джерело дискретних повідомлень і його ентропія
  3. Для пересилання повідомлень через телекомунікаційне середовище застосовують сигнали.
  4. Довжина двійкового коду повідомлень називається обсягом даних.
  5. Інформація передається за допомогою повідомлень
  6. Комутація повідомлень
  7. Лекція 2. Принципи цифрових методів передачі повідомлень
  8. Мова і стиль повідомлень.
  9. Набір команд і формат повідомлень протоколу ІМАР
  10. Передавання повідомлень
  11. Стаття 34. Заслуховування доповідей та інформацій (повідомлень) Рахункової палати на засіданнях комітетів Верховної Ради України
  12. Теми повідомлень




Переглядів: 450

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Адміністративна відповідальність | Проблемно-пізнавальні питання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.012 сек.