• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Проблемно-пізнавальні питання

1. Що таке фрески?

2. Що таке мозаїка?

3. Хто з іконописців був найбільш відомий у давньоруській державі?

4. Які стилі відомі в архітектурі?

5. На які види поділяється скульптура за призначенням і змістом?

6. Хто є представником портретного живопису в Україні?

7. Які особливості архітектури готичного стилю?

8. Які є види живопису?

9. Що таке "кам'яні баби"?

10. Що є архітектурним шедевром світового значення у стилі бароко?

11. Який твір монументальної ідолопластики давніх слов’ян найбільш відомий?

12. Хто автор пам’ятника князю Володимиру Святославовичу у Києві?

Лекція 6. Музика, театр та кіно в Україні

План

1. Зародження, становлення і розвиток українського театру:

а) шкільна драма, інтермедія, вертеп;

б) українській кріпацький театр,

в)становлення професійного театру;

г) видатні представники українського театру.

2. Розвиток музичної культури. Українські композитори.

3. Кіно і телебачення у культурі України.

1. Театр – це вид мистецтва, що відображає дійсність у художніх сценічних образах.

«Театр», у перекладі з давньогрецької мови, означає видовище: актори показують п'єсу, а глядачі спостерігають за їх діями.

За домінантами художніх засобів сценічної мови театр поділяється на різні види, такі як: опера, балет, оперета, драматичний, музично - драматичний, ляльковий театр, пантоміма, тощо.

Існують також театри, що розрізняються за адресами свого призначення, тобто за складом своєї аудиторії: дитячі театри, де грають і дивляться вистави діти; театри юного глядача, де дорослі грають для дітей; театри молодіжні; театри міміки і жесту для глухонімих, де грають аматори, та інші.

Театри розрізняються й за своїм тематичним або жанровим спрямуванням, залежно від того, що переважає в їх творчості. Це театри естради, моди, пісні, історичного портрета, еротики, комедії, драми, мелодрами тощо.

Історія й сучасність світового театру знають безліч організаційних форм: театри королівські та муніципальні, кріпосні й приватні, мандрівні й стаціонарні, шкільні, університетські, учбові, студії одного актора тощо.

В процесі формування української нації театральній творчості належить важливе місце. В різні часи театральне мистецтво в Україні втілювало її духовність і красу.

а) Починаючи з XVI ст. на Україні отримують широке розповсюдження народні ігри з театральними елементами.

З появою шкіл (Острозської, Львівської та ін.) виникає і шкільний театр: вчителі писали п’єси на церковні і світські теми, а учні — виконували їх. Так, для театру Києво-Могилянської академії були написані такі твори як "Володимир" Ф. Прокоповича, "Комічне дійство" М. Довголевського, "Милість божа Україну через Богдана Хмельницького звільнила" невідомого автора та інші.

В народ театральне дійство несли "мандрівні студенти", або як їх ще називали, "мандрівні дяки". Вони самі готували інтермедії, розучували пісні. Інтермедії - це маленькі комедійні сценки з українського побуту. Вони мали жартівливий характер, були пересипані дотепами, анекдотами і виконувались сучасною українською мовою.

Цікавим явищем в історії українського театру був вертеп (від назви пристосування) - двоповерхова скриня, де водночас відбувалося дві дії: нагорі - біблійна, релігійна, а внизу - побутова, українська з її жартами; паперові ляльки приводились в рух за допомогою ниток. Цей своєрідний ляльковий театр влаштовував вистави на торгових площах, в домах козацької старшини.

Найбільшого розвитку цей театр набув у XVII ст.

б) Наприкінці XVIII ст. на Україні в поміщицьких садибах уже існували домашні аматорськи театри: театр С. Голіцина (1707-1801 рр.) у селі Козацькому на Чернігівщині, придворний театр Кирила Розумовського у Глухові, театр С. Потоцького (1784-1789 рр.) у Тульчині (Вінницька область) та інші.

Дуже відомий був театр поміщика Г. С. Тарковського в селі Каганівка, на Чернігівщині. Музикантів цього театру вчив М. І. Глінка. Про нього згадував у повісті "Музикант" Т. Г. Шевченко, який побував тут у 1843 р.

На сценах кріпацьких театрів, крім п'єс російських та іноземних драматургів, ставились п'єси українських авторів. Першою українською постановою була "Наталка Полтавка" у 1819 р. Згодом був поставлений "Москаль- чарівник" І. Котляревського у Полтавському театрі.

У 1828 році офіційно було заборонено купувати в театр кріпаків, але кріпацькі актори та їх нащадки продовжували входить до складу деяких театральних труп.

Театр активізувався у 30 - 40 роках XIX ст. Важливу роль у зміцненні його реалістичних і демократичних принципів відігравав Т. Г. Шевченко. Його драма "Назар Стодоля" (1843 р.) - одна з перших в українській драматургії, сюжет якої базується не на побутово-любовному, а на соціально-класовому конфлікті.

Кріпацький театр продовжує своє існування до 1861 р. - не тільки в поміщицьких садибах, а й у містах, де підприємці перетворювали організацію вистав на комерційну справу.

в) Перші професійні трупи почали виникати в кінці XVIII ст. У 1718 р. у Львові з'явилося перше постійне театральне приміщення, а в 1783 - 1784 рр. - постійне приміщення театру у м. Дубно (Ровенська обл.) У 1789 р. було збудовано театр у Харкові - Харківський вільний театр, але там ставились лише російські п'єси.

Головними центрами у театральному житті в першій половині XIX ст. стали Харків і Полтава. У Харкові діяла театральна трупа, яку у 1814 р. створив І. Ф. Штейн. Театр поставив на сцені твори О. С. Пушкіна - "Цигани", "Бахчисарайський фонтан", п'єсу А. С. Грибоєдова "Горе от ума", драми Шекспіра, та інші. Великим успіхом користувались п'єси українських драматургів.

Полтавський театр (1813-1821 рр.), завдяки І. Котляревському та М. Щепкіну, започаткував історію професійного українського театру. З ініціативи І. Котляревського, декабристів М. Н. Новікова, С. А. Волконського були зібрані гроші, на які Щепкіна викупили з кріпацтва.

На західноукраїнських землях відомим був театр у м. Коломиї, до репертуару якого входили відомі п'єси Котляревського і Квітки-Основ'яненка.

Розвиток національного театру особливо в другій половині XIX ст., незважаючи на адміністративно-цензурні утиски, українська драматургія і театральне мистецтво досягли високого рівня розвитку.

Заслуговує на увагу драматургічна спадщина М. Л. Кропивницького (1840 – 1910 рр.) - понад 40 п'єс. Серед них: "Дай серцю волю - заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" та інші.

Багатогранним був талант М. П. Старицького (1840 – 1904 рр.). Серед його творів виділялись п’єси: "Не судилось", "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці"; комедії: "За двома зайцями", драми: "Богдан Хмельницький", "Остання ніч" та інші.

Драми та комедії І. К. Карпенко-Карого (І. Тобілевич, 1845 – 1907 рр.) становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. Особливою популярністю користувались такі твори, як: комедія "Розумний і дурень", драми: "Наймичка", "Безталанна", сатиричні комедії: "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн" та інші.

У 1876 р. Емським указом, підписаним імператором Олександром II, українські професійні і аматорські театри були заборонені.

У 1881 р. цар дозволив ставити п'єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою. Ця заборона діяла десять років.

У 1864 у Львові почала діяти перша в Галичині українська професійна трупа - Руський народний театр на чолі з О. Бачинським.

У 1882 р. М. Кропивницький створив українську професійну трупу. Він об'єднав акторів-професіоналів і аматорів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана - Карпенко-Карий, Миколи - Садовський, Панаса - Саксаганський), І. Бурлака, М. Заньковецька, О. Затиркевич та інші.

Загалом український театр другої половини ХІХ ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності, змістовності.

На початку ХХ ст. театр залишався важливим чинником культурного розвитку України. У Львові продовжував діяти театр «Руської бесіди», який у 1905-1906 рр. на чолі з керівником М.Садовським та актрисою М.Заньковецькою здійснив постановку кращих творів вітчизняної та зарубіжної драматургії.

У 1907 р. М.Садовський заснував у Києві перший в Україні український стаціонарний театр.

Широке визнання здобули Гуцульський театр, заснований Г.Хоткевичем та Буковинський народний театр.

За часів радянської влади, у 20-30-ті роки XX ст., інтенсивно відбувалось становлення українського радянського театру. У 1932 р. в Сталіно (Донецьк) був створений державний академічний театр, а в 1933 р. – музично-драматичний театр. Наприкінці 30-х років ХХ ст. в Україні працювало понад 80 театрів.

У післявоєнні роки, незважаючи на тяжкі умови, популярність театру в народі зростала. Але, глядачів вабили переважно столичні театри, а також театри Одеси, Харкова, Львова, які славились своїми виконавцями, професійно формували репертуар, сміливо ставили п'єси гостросюжетного характеру, що відповідало духовним запитам трудящих. Але, новаторство у театральному житті суворо дозувалося з гори.

У 60-80-ті роки ХХ ст., долаючи штучні перепони, розвивався український театр. У республіці діяли 87 професійних театрів, 25 філармоній, 286 народних самодіяльних театрів, об’єднання «Укрконцерт». Їх репертуар поповнився новими, переробленими і оригінальними творами.

Великий успіх у глядачів завоювали п’єси «Фауст і смерть» О. Левади, «Планета дій» О. Коломійця, «Хто за? Хто проти?» М. Стельмаха.

Лауреатами Державної премії стали актори О. Голобородько, В. Івченко, Б. Ступка, а лауреатами Державної премії імені Т. Шевченка – М. Задніпровський, В. Заклунна, Ю. Мажуга, А. Роговцева, М. Рушківський. Це були актори широкого творчого діапазону, які наслідували у своїй творчості найвищі досягнення української театральної культури, органічно поєднуючи яскраву театральність з винятковою природністю.

Отже, у творчих здобутках театральних митців було багато позитивного. Український театр звертався до культурної спадщини минулого, кращих зразків зарубіжного мистецтва, здійснював пошуки високохудожніх засобів їх відтворення. Проте, культурному житті України в 70-80-ті рр. ХХ ст., поряд з досягненнями і здобутками, залишалося багато нерозв'язаних проблем і недоліків.

На сучасному етапі український театр впевнено завойовує позиції на вітчизняному і європейському культурному просторі. Театри опери та балету Донецька, Дніпропетровська, Львова, Харкова гастролюють в Італії, Іспанії, Португалії, Франції, а Національний академічний драматичний театр імені М.Заньковецької – у Великій Британії. Українські театри приймають участь у фестивалях в Салоніках, Единбурзі, Каїрі. Донецьк став місцем проведення Міжнародного конкурсу артистів балету. Набув популярності та визнання Міжнародний конкурс артистів імені С.Лихваря.

В умовах розбудови незалежної України театральне мистецтво продовжує розвиватись, воно удосконалюється і модернізується.

г) Видатними представниками українського театру є І. Котляревський і М. Щепкін, які започаткували історію професійного театру.

Іван Петрович Котляревський - видатний український письменник, драматург, перший класик нової української літератури, перший автор творів на сучасній українській мові, один з ідеологів освіти в Україні, росіянин, військовий офіцер, чиновник.

Народився 29 серпня (9 вересня) 1769 р. у Полтаві. У 1780-1789 р. р. вчився у Полтавській духовній семінарії. У 1789-1793 р. р. працював канцеляристом, а в 1793-1796 р. р. - домашнім учителем у сільських поміщицьких родинах.

У 1796-1808 р. р. перебував на військовій службі. У 1806-1807 р. р. Котляревський у ранзі штабс-капітана брав участь у російсько-турецькій війні 1806-1812 р. р., був учасником облоги Ізмаїла.

У 1808 році вийшов у відставку. З 1810 року працював наглядачем "Будинку для виховання дітей бідних дворян".

У 1812 році під час походу Наполеона Й Бонапарта на Росію Котляревський з дозволу генерал-губернатора Я. Є. Лобанова- Ростовського, сформував у містечку Горошині Хорольского повіту на Полтавщині 5-й український козачий полк (за умови, що полк буде збережений після закінчення війни як постійне козацьке військо), за що одержав чин майора.

У 1816-1821 р. р. - директор Полтавського театру. На сценах театру ставились його п’єси “Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник», знаменита «Енеїда».

У 1818 році разом з В. Лукашевичем, В. Тарнавским та іншими входив до складу Полтавської масонської ложі "Любов до істини".

Сприяв викупу М. С. Щепкіна із кріпацтва.

У 1827-1835 - піклувальник "благодійницьких" закладів.

Помер І.П.Котляревський 29 жовтня (10 листопада) 1838 р.у Полтаві.

У 1903 у Полтаві відкрито пам'ятник Котляревскому

Михайло Семенович Щепкін,) - великий російський актор, один з основоположників російської акторської школи.

Народився 6 (17) листопада 1788 року в селі Червоному Обоянського повіту Курської губернії в родині кріпаків графа Г. С. Волькенштейна.

З 1799 по 1801 рік навчався в Судженському народному училищі. Під час навчання, у 1800 році, зіграв свою першу роль слуги Розмарина в комедії О. П. Сумарокова "Вздорщица".

У 1801-1802 р. р. грав у домашньому театрі графа Волькенштейна. Під час навчання у Курському народному училищі (з 1801 по 1803 р. р.) був суфлером у міському театрі братів Барсових, а також переписував тексти ролей для акторів. У 1805 році вперше виходить на професійну сцену у ролі Андрія Почтаря у спектаклі "Зоа" за п'єсою Л.С. Мерсьє. З цього часу за дозволом графа Волькенштейна грає в театрі братів Барсових.

У 1816 році Щепкін входить в трупу І. Ф. Штейна та О. І. Калиновського, грає в містах південної й південно-західної Росії. У 1818 році стає актором Полтавського театру, керівником якого був письменник І. П. Котляревський, і займає в трупі провідне положення: спеціально для нього Котляревський пише ролі у своїх п'єсах «Наталка-Полтавка» і "Москаль-чарівник". Крім того, Котляревський разом із С. М. Волконським організує збір грошей, щоб викупити Щепкіна у пана - і в 1822 р. актор звільняється з кріпацтва. Після розпаду театру Котляревського у 1821 році Щепкін повернувся в трупу Штейна, виступав у Тульському театрі.

У провінційних театрах Щепкіну виконував багато ролей, у тому числі й жіночі (Вереміївна в "Недоуку" Д. І. Фонвізіна, Баба Яга в однойменній комічній опері Д. П. Горчакова й М. Стабінгера), виступав у постановках різних жанрів.

Саме в цей час починає формуватися акторський метод Щепкін. Актор ретельно проробляє ролі, прагнучи відтворювати характер персонажа найбільш життєво, правдоподібно, узагальнюючи в них життєві спостереження за типажами; вносить у ролі неоднозначність, внутрішню суперечливість. Найбільший успіх йому принесли побутові й лірико-комедійні ролі, у тому числі ролі з "перевдяганнями", що вимагають зовнішніх і внутрішніх трансформацій.

У 1823 році Шепкіна запросили до трупи московського театру (з 1824 року - Малий театр), у якому він залишився до кінця свого життя. Дебют у московському театрі відбувся 20 вересня 1822 року в ролі Богатонова у комедії М. Загоскіна "Г-н Богатонов, або Провінціал у столиці" на сцені Театру на Моховій. За актором швидко закріплюється слава першого комічного актора для ролей, характерних у так званих високих комедіях, для амплуа літніх холостяків, шляхетних батьків, оригінальних чоловіків і взагалі для вистав з складними комічними особами. Але, навіть у комічних ролях йому вдавалося знаходити драматичний підтекст.

Звільнитися від чисто комічного репертуару Щепкіну вдається у 1830- ті роки, коли на сцені Малого театру ставляться "Горе від розуму" О. С. Грибоєдова й "Ревізор" М. В. Гоголя. У них актор створює багатогранні образи Фамусова й Городничого, що узагальнюють соціальні явища сучасності.

У 1835 році Щепкін у свій бенефіс вперше зіграв Шейлока в "Венеціанському купці" У. Шекспіра та Сімона у "Матросі" Т. Соважа й Ж. Делюр’є, по-новому розкривши свій драматичний талант. Романтичні трагедійні ролі були зустрінуті глядачами зі здивуванням, але потім стали сприйматися як досягнення актора.

Щепкін мав дружні стосунки з О. М. Островським, О. С. Пушкіним, М. В. Гоголем, О. І. Герценом, М. А. Некрасовим, Т. М. Грановським, В. Г. Бєлінським, І. С. Тургенєвим. Спеціально для актора В. Г. Бєлінський пише п'єсу "П'ятдесятилітній дядюшка, або Дивна хвороба", І.С.Тургенєв - п'єсу "Нахлібник", а також роль Мошкіна в п'єсі "Холостяк"; О. І. Герцен, Т. М. Грановський і Є. Ф. Корш переводять для нього п'єсу Ф. Мессінджера "Новий спосіб платити старі борги", Н. Х. Кетчер - "Генріха IV" і "Комедію помилок" Шекспіра.

Естетичні принципи роботи над роллю, глибоке проникнення в характер, осмислення персонажа, закладені Щепкіним, надалі зміцнювалися в Малому театрі й стали основою системи Станіславського.
Помер М. С. Щепкін 11 (23) серпня 1863 року в Ялті. Похований на П’ятницькому цвинтарі у Москві.

Ролі Щепкіна в театрах:

Домашній театр

• 1800: - "Вздорщица"О.П. Сумарокова - слуга Розмарин (перша театральна роль)

• 1801-1802: - "Досвід мистецтва"М.Р. Судовщикова – Актор

- "Сбитенщик"Я.Б. Княжніна - Степан-Сбитенщик

- "Нещастя від карети"Я.Б. Княжніна - поміщик-галломан Фирюлін

Театр братів Барсових

• 1805: - "Зоа"Л.С. Мерсьє - Андрій-Почтар (дебют на професійній сцені)

Полтавський театр

- "Наталка-Полтавка"І.П. Котляревського – Макогоненко

- "Москаль-чарівник"І.П. Котляревського - Михайло Чупрун

Малий театр

• 1822 - "П. Богатонов, або Провінціал у столиці"М. М. Загоскіна – Богатонов

• 1822 - "Марфа й Вігар, або Лакейська війна"Ж.-Б. Дюбуа – Вігар

• 1824 - "Клопотун, або Справа майстра боїться"О. І. Писарєва – Репейкін

• 1825 - "Школа жінок"Мольєра – Арнольф

• 1828 - "Школа чоловіків"Мольєра – Сганарель

• 1830 - "Скупий"Мольєра – Гарпагон

• 1831 - "Горе від розуму"О. С. Грибоєдова – Фамусов

• 1835 - "Венеціанський купець"У. Шекспіра – Шейлок

• 1835 - "Матрос"Т. Соважа й Ж. Делюр’є – Сімон

• 1836 - "Ревізор"М. В. Гоголя – Городничий

• 1839 - "П'ятдесятилітній дядюшка, або Дивна хвороба"В. Г. Бєлінського

• 1845 - "Новий спосіб платити старі борги"Ф. Мессінджера

• 1850 - "Холостяк"І. С. Тургенєва - Мошкін

• 1852 - "Комедія помилок"Шекспіра

• 1853 - "Скупий лицар"О. С. Пушкіна – Барон

• 1853, 1855 - "Весілля Кречинського"О. В. Сухово- Кобиліна – Муромський

• 1854 , 1855 - "Бідність не порок"О. М. Островського - Шулік, Любим Торців

• 1861 - "Свої люди - сочтемся"О. М. Островського – Большов

• 1862 - "Нахлібник"І. С. Тургенєва - Кузовкін

• "Одруження"М. В. Гоголя - Підколесин, Кочкарев

• "Гравці"М. В. Гоголя – Втішливий

• "Позов"М. В. Гоголя – Бурдюків

Увічнення пам’яті про М.С.Щепкіна:

• Ім'я актора носить Вище театральне училище (інститут) при Державному академічному Малому театрі, сам Малий театр також називали Будинком Щепкіна.

• У Липецьку є провулок Щепкіна.

• У Москві є вулиця Щепкіна (раніше 3-я Міщанська), на якій розташований будинок-музей М. С. Щепкіна.

• У Курську є кінотеатр імені Щепкіна.

• Білгородський державний академічний драматичний театр має ім'я М. С. Щепкіна.

• У селі Олєксіївка Білгородської області діє історико-театральний музей М.С. Щепкіна.

• У 1980 році біля ЦДРІ встановлене погруддя Щепкіна.

• У Сумах є театр драми й музичної комедії ім. М.С. Щепкіна і встановлений пам’ятник.

Становлення й розвиток українського театрального мистецтва нерозривно пов'язані з акторською та режисерською діяльністю Гната Петровича Юри. Він - один із засновників, а з середини 20 - х років ХХ ст. беззмінний керівник Київського українського драматичного театру ім. І. Франка.

Видатним діячем українського драматичного театру є Олександр (Лесь) Степанович Курбас (1887-1937 рр.) - енциклопедично освічений і високообдарований актор-новатор, режисер, людина надзвичайного таланту. Його творчість становить яскраву й водночас драматичну сторінку в історії вітчизняного театрального мистецтва. Прагнучи вивести український національний театр з рутини й провінціалізму, Лесь Курбас у 1922 р. організував унікальний театральний колектив під назвою "Березіль". Це був своєрідний експериментальний театр, метою якого стало оновлення національного театру.

Творив Лесь Курбас за умов гострої полеміки як із поборниками старих, дореволюційних смаків, так із прихильниками інших сценічних ідей, напрямків, а також в обстановці бюрократично - директорського ставлення до кожного експерименту. А тому його не минула трагічна доля. Режисер був несправедливо обвинувачений в націоналізмі, вигнаний зі створеного ним театру, а в 1933 р. заарештований й відправлений до табору, де він і загинув.

Мільйонам глядачам відоме виконавче мистецтво таких майстрів сцени, як Б. Гмиря, Н. Ужвій, М. Росанова, А. Бугма, Ю. Шумський та інші.

У 60-ті роки XX ст. відбулося становлення режисера, поета, публіциста Леся Танюка. Він у часи хрущовської "відлиги" проявив мужність, організовуючи цикли вечорів пам'яті Леся Курбаса. Змушений був залишити Україну і переїхати до Москви, де став одним із популярних діячів театру. У 1986 р. він повернувся й очолив молодіжний театр у Києві. Творча сміливість і компетентність стали причиною усунення його з посади.

На сучасному етапі всесвітньо відомим є Вадим Писарєв, актор Донецького театру опери і балету, організатор фестивалю «Зірки світового балету», лауреат премії ЮНЕСКО «Найкращий балетний танцюрист Європи».

В умовах національно-духовного відродження українського суспільства діячі українського театру відіграють велику роль у розвитку культури України.

2. Музика – це вид мистецтва, що відображає дійсність у художньо-звукових образах.

Музика відіграє велику роль у житті суспільства. Вона виражає радість, горе, завітні сподівання, мрії про щастя.

Музика, пісні, танці були важливими елементами давньоруської духовної культури (ІХ-ХІІ ст.ст.) Мелодії звучали під час свят, князівських бенкетів, військових походах, обрядових діях і церковних службах. У Київській Русі знали нотну систему, що свідчить про високий рівень розвитку музичної культури.

У другій половині XIII ст. - першій половині XVI ст. музика була в тісному зв'язку з народним побутом, обрядами, діяльністю скоморохів. Професійна музика цього часу була церковною.

У XVI ст. були започатковані основи музичної освіти. Вона поширювалась серед населення через братства і братські школи.

У ХVІІ-ХVІІІ ст.ст. українська музична культура досягла помітних успіхів. Музика і спів набули в Україні широкого розповсюдження. Виникають значні музичні центри - у Львові, Кам'янці, Стародубі, Ніжині, Чернігові, Харкові тощо.

Важливою подією в музичному житті України стало відкриття Глухівської співацької школи, де вивчали вокальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейтах. З неї вийшли видатні композитори, творці української музики М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель.

Музично-хорова школа діяла у Києво-Могилянській академії. Хори існували при Переяславській, Чернігівській, Харківській колегіях.

При кафедральному соборі святого Юра у Львові існували хор і оркестр, які брали участь у церковних відправах.

Осередком музики був і Перемишль, в якому єпіскоп І. Снігурський заснував перший постійний церковний хор.

Значний вплив на розвиток української хорової культури мала творчість композитора Д. Бортнянського, який написав 35 концертів на 4 голоси, 10 концертів на 2 хори, співи до служби Божої, які й зараз виконуються церковними хорами.

Першою українською національною оперою була опера "Запорожець за Дунаєм" (1863 р.) С. С. Гулака-Артемовського.

У XIX ст. почали працювати музичні товариства, зокрема Київське оперне товариство (1806 – 1809 рр.), галицьке музичне товариство у Львові (з 1838 р.), музичне товариство у Чернівцях. У 1868 р. в Києві відкрито музичне училище, у 1870 р. - у Львові, а в 1913 р. - у Києві та Одесі створено перші в Україні консерваторії.

Перлиною української класики стала виразна музична картина з народного життя "Вечорниці" П. Г. Нішинського (1832 – 1896 рр.).

Палкий відгук широкого слухача завоювала опера М. М. Аркаса (1853 – 1909 рр.) "Катерина" за текстом однойменної поеми Т. Г. Шевченка.

Головне місце у творчій спадщині А. П. Сокольського (1832 -1887 рр.) займали опери: "Мазепа", "Майська ніч", "Облога Дубно", фантазії "Українські вечори", "На берегах Дунаю", інші фортепіанні твори, а також романси і хори.

На західноукраїнських землях у цей час відомими композиторами були: М. М. Вербицький (1815 – 1870 рр.), І. А. Лавровський (1822 - 1813 рр.), І.І.. Воробкевич (1863 – 1903 рр.), В. Г. Матюк (1852 – 1912 рр.).

На початку ХХ ст. почалася нова доба у розвитку української музики, яка впевнено ставала на професійну основу. Цілу плеяду талановитих музикантів і композиторів виховав Вищий музичний інститут, відкритий у 1903 році у Львові. Серед них виділявся С.Людкевич, який став одним із найвідоміших українських композиторів.

Українська музична культура поширювалася завдяки концертно-виконавській діяльності М. Лисенка (1842 - 1912 рр.), та створених ним хорових колективів.

Лисенко був не тільки композитором, але й блискучим піаністом-віртуозом, талановитим диригеном, педагом, музикознавцем і активним громадським діячем. Він обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл "Музика до Кобзаря" Т. Г. Шевченка, який включав понад 80 творів різних жанрів і форм.

Композитор написав музичну драму "Тарас Бульба", опери: "Різдвяна ніч", "Утоплена" (на сюжети повістей М. В. Гоголя); музику до п'єси Івана Котляревського "Наталка Полтавка".

Важливе значення для розвитку музичної культури мала музично-драматична школа М.Лисенка, заснована ним у 1904 році в Києві.

Його справу продовжили відомі композитори київської школи К. Стеценко, М. Леонтович, О. Кошиць, Я. Степовий.

До найвищого рівня вокального мистецтва піднялися С.Крушельницька, О.Мишуга, М.Менцинський, відігравши велику роль у пропаганді української музики.

Продовжували діяти різні музичні товариства, гуртки, хорові капели, здійснюючи постановку музичних п’єс, оперет, опер. Серед них особливою активністю відзначались Київське літературно-артистичне товариство, «Український клуб», Музичне товариство імені М.Лисенка у Львові.

Міжвоєнний період позначився злетом української музичної культури. В Україні прискорився розвиток художньої творчості. Виникли самодіяльні і професійні музичні колективи, відкрилися концертні установи. У багатьох містах з’явилися консерваторії, театри музичної комедії. У 1931 р. в Сталіно (Донецьк) була створена філармонія. Почалося творче життя хорового колективу "Думка", який 17 років очолював надзвичайно обдарований музикант Н. Городовенко.

За кордоном пропагували українське музичне мистецтво Державний ансамбль українського народного танцю під керівництвом М.Болотова і П.Вірського, Державна капела бандуристів, Український державний симфонічний оркестр та інші музичні колективи.

Музиканти-ентузіасти на чолі з В. М. Яблонським утворили перший на Україні Київський симфонічний ансамбль у 1926 р.

Відточувала майстерність, ставала широко відомою державна зразкова капела бандуристів під керівництвом М. Микейлова, також жіночий театралізований хоровий ансамбль, очолюваний В.М. Верховинцевим.

Плідно працювали композитори – М. Вериківський, П. Козицький, Л. Ревуцький, К. Данькевич, В. Косенко, Б. Лятошинський, К. Стеценко та інші.

На західноукраїнських землях українську музичну культуру творили композитори М. Колесса, А. Кос-Анатольський, С. Людкевич, славетна співачка С. Крушельницька.

Неперевершеними майстрами оперного і камерного співу були П. Білинник, З. Гайдай, Б. Гмиря, М. Гришко, І. Козловський, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко та інші.

Однак, музичні діячі зазнали репресій. Так, у 1937 - 1938 рр. за сфабрикованими звинуваченнями, були заарештовані й розстріляні В. М. Верховинцев, К. Е. Богуславський та багато інших.

У 60-80-ті ХХ століття роки музичне мистецтво набуло подальшого розвитку. Виразніше заявила про себе тенденція до витоків національної народної музики і пісні. Урізноманітнились жанри музичних колективів. З інтересом були зустрінуті оперні твори твори Г. Майбороди, В. Губаренка, Ю. Мейтуса, А. Кос-Анатольського, К. Данькевича, В. Кирейка.

Новими барвами зазвучала українська пісня П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, А. Філіпенка, А. Штогаренка, Є. Козака.

Світ почув чудові милозвучні голоси українських оперних та естрадних співаків: Л. Руденко, Ю. Гуляєва, Д. Гнатюка, Є. Мірошниченко, А. Солов’яненка, М. Кондратюка, Д. Петриненко, М. Стеф’юк, З. Христич.

Зросла виконавча майстерність Державного заслуженого академічного народного хору імені Г. Верьовки, Державної заслуженої академічної капели «Думка», Державного заслуженого симфонічного оркестру України, народних хорів Закарпаття, Гуцульщини, Полісся та інших регіонів України. Розгортається творча діяльність А. Кос-Анатольського, С. Людкевича, П. Майбороди та інших композиторів. Але, у 1971 р. був заборонений етнографічний ансамбль "Гомін".

У часи розбудови самостійної держави, в музичному житті України відбуваються інноваційні тенденції. Проходять концерти класичної, симфонічної і камерної музики. Проводяться міжнародні музичні фестивалі. Зокрема, «Київ музик-фест» привертає увагу діячів культури США, Канади, Нідерландів, Франції, Німеччини та інших країн. Зразки нової національної музики продемонстрував всеукраїнський фестиваль «Червона рута». Національну музику поширюють ансамблі «Гуцули», «Брати блюзу», «Рокнація» та інші. Відбуваються міжнародні конкурси молодих виконавців української естрадної пісні. Художні смаки молоді формуються головним чином під впливом масових музичних жанрів і шоу-програм.

Розвивається співробітництво українських музичних колективів з зарубіжними. Капела «Думка» відвідала Францію та Італію. У Парижі з успіхом виступив оркестр Держтелерадіомовної компанії України під керівництвом В. Сіренка.

Національна опера ставила оперні та балетні вистави у Німеччині, Швейцарії та Данії. У Будапешті артистична група Національної опери України на фестивалі «Будафест» (1997 р.) показала постановку опери «Ріголетто», а на Зальцбурзькому музичному фестивалі в Австрії – «Жізель» А. Адана і Кармен-сюїту» Р. Щедріна. Солісти опери та балету Р. Майборода, В. Лупалов, С. Ярошенко, Т. Штонде, Т. Боровик, Д. Матвієнко справили на гадачів велике враження.

18 концертів дав у Англії Національний симфонічний оркестр. Італія аплодувала українському театру класичного балету та симфонічно-естрадному оркестру. В Іспанії та Франції грав органіст В. Кошуба, а в Сицілії – відомий гітарист В. Петренко.

Українську музику, пісні, танці пропагують у світі Державний заслужений академічний народний хор імені Г. Верьовки під керівництвом А. Авдієвського, ансамбль танцю імені Вірського та інші.

На сучасному етапі українська музика привертає увагу своєю традиційністю і національною особливістю.

3. Значне місце в історії світової і української культури займає кіно і телебачення.

Вперше винайшли кіно брати Луі та Огюст Люм'єри. Вони досконало вивчили принцип роботи апарата для спостереження за швидкозмінюваними фотографіями, що створював ефект руху об'єктів і в 1895 р. запатентували кіноматографію.

28 грудня 1895 р. у підвалі "Гран кафе" у Парижі відбувся перший публічний платний сеанс кіно.

Перші кроки кінематографа в Україні пов'язані з іменами механіка-конструктора І. А. Тимченка та фізика М. А. Любімова.

У 1896 р. фотограф-художник А. П. Федецький знімав і демонстрував хронікальне кіно.

З 1907 р. на Україні розпочалося регулярне виробництво кінофільмів (Київ, Одеса, Харків, Катеринослав).

У другій половині 20-х років ХХ ст. розпочали працювати такі режисери як: О. Довженко, І. А. Савенко, Д. Вєтров, Л. Луків, І. Пир'єв; знімалися відомі українські актори Н. М. Ужвій, Ю. В. Шумський та інші. Важливе місце в українському кіномистецтві займала творчість О.Довженка ( кінофільми "Арсенал", "Земля", "Щорс" та інші).

Протягом 1929 - 1937 рр. в Україні було знято близько 180 фільмів.

У другій половині 1940-х – 1950-х р.р. в Україні працювало три кіностудії художніх фільмів - Київська, Одеська та Ялтинська. І, хоч фільмів випускалось небагато, деякі з них були вдалими і можуть вважатися пам'ятниками минулої епохи - "Сільська вчителька", "Педагогічна поема", "Весна на Зарічній вулиці" та інші.

Значним надбанням стали фільми "Тіні забутих предків" С. Параджанова (за повістю М. Коцюбинського), "Сон" В. Денисенка та інші.

У 60-ті роки ХХ століття злет українського кіно продовжувався. Кіностудії випускали багато фільмів, постійно зростала кількість кінотеатрів та кіноустановок. З'явилися фільми, створені за сценаріями І. Драча та Ю. Ільєнка — "Криниця для спраглих", "Вечір на Івана Купала", "Білий птах з чорною відзнакою".

На жаль, у першій половині 70-х років ХХ століття розвиток українського кіно у цьому напрямку було припинено, а його представники С. Параджанов, Ю. Ільєнко, І. Миколайчук, Л. Осин зазнали переслідувань.

Початок 90-х років ХХ століття позначився новими аспектами у розвитку кіноматографії. Ю. Ільєнко написав сценарії за участю С. Параджанова і зняв кінофільми "Лебедине озеро", "Зона", де С. Параджанов розповідає про побачене й пережите під час свого ув'язнення.

У 1990 р. вперше в •історії українського кіно фільм "Зона" одержав нагороди найпрестижнішого в світі Канського кінофестивалю.

Талановиту й правдиву картину "Голод - 33" створив молодий режисер О. Янчук за сценарієм С. Дяченка і Л. Танюка.

У 1995 р. в Москві було проведено кіновернісаж «Нове українське кіно». В його програмі було 16 повнометражних, 11 документальних, 12 анімаційних та 5 короткометражних дебютних картин, знятих на київській та одеській кіностудіях. Серед них були кінофільми відомих режисерів М. Ільєнка, В. Дахна, М. Мащенка та молодих талановитих постановщиків – С. Маслобойщикова, О. Чорного, В. Домбровського та інших.

На сучасному етапі в кінотеатрах, на екранах телевізорів демонструються вітчизняні та зарубіжні фільми. Відроджується українське кіно. Розпочата підготовка нової плеяди українських режисерів і сценаристів. Діють кіностудії українських фільмів: у Києві та Одесі. Кіно є важливим фактором культурного розвитку України.

Телебачення (від грецького - бачення, вуаль) - наука про передачу зображення на відстань.

У 1911 р. Б. Родінг провів першу у світі телевізійну передачу в лабораторних умовах.

У 1930 р. у Радянському Союзі під керівництвом П. Шмакова була зроблена механічна система розкладу зображень на елементи, а вже 1 жовтня 1931 р. розпочалися регулярні телепередачі нерухомих зображень в Одесі, Києві, Харкові, Новгороді, Смоленську. Через рік було проведено передачу рухомого об'єкта, а в 1934 р. з'явився і звуковий супровід.

Перші телепередачі мали пропагандистський характер.

У 1936 р. кількість телесеансів становила близько 300 на рік загальним обсягом 200 годин.

У 1940 р. в продажу почали надходити електронні телевізори 17-Т-1. Але, війна перервала процес створення нових і більш досконалих систем телебачення.

Перша післявоєнна телепередача відбулася у 1945 р. Був також налагоджений масовий випуск телевізорів системи "Москвич Т-І", "Ленінград Т-2", "КВН-49".

У 50-60 рр. ХХ століття відбувається процес формування єдиної структури загальносоюзної телевізійної системи, будуються сотні ретрансляторів, у великих обласних центрах створюються свої телестудії.

З 1967 р стають регулярними кольорові передачі.

З кінця 60-х рр. XX ст. телебачення практично набуває рис окремого виду мистецтва.

З 1991 р. українське телебачення стає незалежним від Москви. Активно йдуть пошуки його вдосконалення і розвитку.

На сучасному етапі у розвитку телебачення є труднощі й недоліки, позитивні і негативні моменти. Воно відіграє велику роль у вихованні сучасної молоді.

Читайте також:

1. IV. Питання самоконтролю.
2. V. Питання для самоконтолю
3. V. Питання туристично-спортивної діяльності
4. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
5. А.1 Стан , та проблемні питання застосування симетричної та асиметричної криптографії.
6. Актуальні питання управління земельними ресурсами та їх охорони
7. Аналогія права - вирішення справи або окремого юридичного питання на основі принципів права, загальних засад і значення законодавства.
8. Бесіда за запитаннями.
9. В лекції висвітлюються питання використання мережних структур, їх недоліки та переваги.
10. Виділення в природних комплексах незвичайних, унікальних ділянок і явищ і питання їх збереження.
11. Висновок з 1 питання
12. Відповідаючи на питання, будьте впевнені в своїй перемозі і все у вас вийде.

Переглядів: 769