• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Теми повідомлень

План

Лекція 9. Культура української діаспори

1. Формування української діаспори. Проблеми збереження національної культури.

2. Збереження культурних традицій західної української діаспори.

3. Східна українська діаспора: особливості збереження культурної ідентичності.

1. Світовий досвід свідчить, що необхідною передумовою інтелектуального прогресу нації є її національна ідентифікація людей, яка неможлива без врахування і використання історико-культурної спадщини. В умовах незалежної держави відмова від ідеологічних догм тоталітарної системи, визнання плюралізму в духовній сфері зумовили більш демократичний і лояльний підхід до визначення духовної спадщини, а також, що не менш важливо, інше ставлення до неї. Відповідно до сучасних реалій, духовна спадщина народу України включає надбання національної культури українського народу, що створені як в Україні, так і за її межами, в діаспорі, всюди, де твориться українська культура. Пріоритет у цьому, безумовно, має духовний потенціал, що нагромадився в Україні. Критерієм того, що становить духовну спадщину українського народу, є відповідність культурного доробку загальнолюдським цінностям, тобто визнання того, що духовні надбання нації набувають загальнолюдського визнання.

Українською діаспорою (з грецьк. – “diaspora”- розсіяння) називають сукупність українців (осіб українського походження ), які проживають за кордоном, за межами України.

Поняття “українська діаспора” охоплює різні категорії людей українського походження з різним ступенем зв’язків з історичною батьківщиною: українське населення на суміжних українських етнічних землях, які нині не входять до складу України; соціально-економічну еміграцію з України колонізаційного типу від початку ХІХ ст. до 1960-х-1970-х рр., спрямовану на схід, головно, в межах території колишнього СРСР; соціально-економічну (заробітчанську) еміграцію з кінця ХІХ ст. переважно в західну півкулю; політичну еміграцію після 1917-1920 рр. та з кінця Другої світової війни; індивідуальних різного часу та з різних причин українських емігрантів, які в нових місцевостях свого перебування прагнуть зберегти етнічну ідентичність та підтримувати зв’язки з Україною.

В Україні за даними перепису 1989 р. налічується трохи більше 37 млн. українців. За її межами – від 10 до 13 млн. Тобто кожен четвертий – п’ятий українець у світі проживає за межами своєї історичної батьківщини.

Дуже важливим, але не єдиним і не вирішальним чинником, що єднає та консолідує зарубіжних українців, є мова. Нинішня українська діаспора – це переважно друге, третє, четверте покоління колишніх українських емігрантів. Вона глибоко вкорінена в соціальне, культурне й економічне життя своїх країн, і цілком природно, що її представники спілкуються мовою, котра виконує функції державної (офіційної, загальновживаної) в даній країні. Статистика свідчить, що чисельність тих, хто володіє українською мовою, у середовищі діаспори неухильно зменшується.

Сутність української діаспори як суспільного феномена, до певної міри виявляється зі з’ясування того, чим вона не є. Діаспора не є еміграцією, хоча з неї починається. Зв’язок етнічної батьківщини (материка) з діаспорою інший, ніж з еміграцією. Еміграція – це дорога в один бік, а діаспора – шлях із постійним рухом в обох напрямках.

В історії формування сучасної української діаспори чітко простежуються три хвилі масового переселенського руху з України. Умовні хронологічні рамки першої хвилі охоплюють період з останньої чверті ХІХ ст. до початку Першої світової війни, другої – час між двома світовими війнами, третьої – період після другої світової війни. Зараз виділяють ще четвертю хвилю еміграції з 1990-х рр.

У першій хвилі переселень, що відбувалися у формі як міграції (в межах кордонів Російської імперії), так і еміграції, переважали соціально-економічні мотиви; в другій сталось поєднання соціально-економічних і політичних причин; третя хвиля здебільшого мала характер політичної еміграції.

Перша і часткова друга хвиля переселень диктувалися суворими економічними законами: надлишок робочої сили в одному місці, зокрема в Україні, стимулював її “перекачування” до інших територій чи інших країн, де в ній була потреба. У широкому контексті український міграційний (еміграційний) рух був частиною світового міграційного процесу, що особливо активізувався на рубежі ХІХ – ХХ ст.

Важливу роль у виїзді українців в інші країни, навіть у періоди переважання економічної еміграції, відігравали і політичні мотиви. Дискримінація української культури, традицій, мови, утиски й переслідування, а нерідко й загроза неминучої розправи за найменші прояви національної самосвідомості, відстоювання права українського народу самому визначати свою долю – все підсилювало еміграційні настрої українців.

Традиційно вважається, що початок українській діаспори поклала група українських переселенців із південно-східної Пряшівщини до Бачки та Банату (територія колишньої Югославії), яка осла тут у середині ХVІІІ ст. Упродовж другої половини ХІХ ст. ці українські поселення, зокрема в Саремі, поповнили вихідці з північної Пряшівщини. Водночас у 1890 – 1898 рр. близько 8 тис. українських поселенців, переважно з Галичини, прибуло до Боснії.

Масова міграція українців за межі українських земель припадає на останню чверть ХІХ ст. З українських територій, що входили до складу Росії, цей рух був спрямований на Схід, передусім в азіатську частину імперії. З Австро-Угорщини переселенський рух спрямовувався на Захід, до Америки. В обох випадках переселення українського селянства зумовлювалося переважно соціально-економічними причинами. Утвердження капіталізму супроводжувалося малоземеллям або й повним обезземелюванням селянства, внаслідок чого майже 70% працездатного населення (передусім на селі) не мало змоги віднайти застосування своїм робочим рукам.

Переселенський рух з українських земель між двома світовими війнамиотримав назву “другої хвилі” масової української еміграції. Поряд із соціально-економічними причинами, які стимулювали цей процес, зокрема еміграцію українців зі Східної Галичини, Південної Буковини та Закарпаття (після закінчення Першої світової війни і розпаду Австро-Угорщини ці території відійшли, відповідно, до Польщі, Румунії та Чехословаччини), самодостатнє значення для започаткування цієї еміграційної хвилі мали політичні причини.

Соціологічна міжвоєнна українська політична еміграція тісно пов’язана із загальним переміщенням за кордон сотень тисяч людей, початок якому поклала Перша світова війна, а кінець – революція в Росії 1917 р. та встановлення на території поваленої імперії радянської влади. Різні джерела подають різні цифри загальної кількості людей, що покинули територію під час подій 1917 – 1920 рр. – від 1 млн. до 1,5 чи 2 млн. осіб. ця еміграція з повною підставою може бути зарахована до “розливних” або “дифузних”. Головна їхня особливість полягає в тому, що вони постають під впливом колективних страхіть і терпінь, доволі потужних, щоб зрушити маси.

В загальній масі тодішніх емігрантів із колишньої царської Росії було багато людей, яких краще визначити терміном “біженці”.

Дуже складно дати характеристику кількісних параметрів та структури української еміграції в Європі, джерелами якої стали світова війна, революція та поразка в боротьбі за незалежність України. Тут виділяються кілька проблем. По-перше, ні в той час, ні пізніше ніхто не вів загальної статистики виходу українців на еміграцію. По-друге, якщо йдеться про власне політичну українську еміграцію, то фактично створилося дві еміграції – із Наддніпрянської України та з Галичини й Буковини. Кожна з них мала дещо відмінне обличчя та дуже відмінну історію. По-третє, значна частина емігрантів, українців із походження, опинилася за кордоном у так званому російському емігрантському комплексі, виокремлювати з якого цих людей можна лише умовно. По-четверте, в міжвоєнний період у ряді європейських країн перебували емігранти-галичани, котрі виїздили сюди на сезонні чи триваліші заробітки.

Згідно з іншими дослідженнями, загальна структура української еміграції в Європі та її кількість в окремих групах мали такий вигляд:

¨ українці, що залишалися в ряді європейських країн унаслідок Першої світової війни. До них належали колишні військовополонені з російської армії, а також колишні військовослужбовці, що під час війни перебували в деяких країнах Європи в складі так званих російських експедиційних корпусів. Разом ці групи нарахували до 15 тис. чоловік;

¨ українська політична еміграція, яка включала в себе колишніх військовослужбовців УНР, ЗУНР та Кубанської Народної Республіки (КНР) – загалом 60 тис. Сюди ж входили урядовці УНР, ЗУНР та КНР (разом 5 тис.), працівники їхніх закордонних представництв – дипломатичних, політичних, економічних, санітарних тощо (разом 1 тис.) й інші цивільні особи (разом 5 тис.).

¨ українці, що воювали в складі білих армій Денікіна і Врангеля. Здебільшого вони були насильно мобілізовані на Кубані й у південній частині Наддніпрянщини. Ця група налічувала приблизно 100 тис. чоловік.

¨ заробітчани із західних земель України – до 30 тис.

В сумі всі чотири групи становили 216 тис. осіб. Відмічається у 20-ті роки поступове зменшення загальної кількості української політичної еміграції в Європі, в цьому відіграло свою роль і переселення частини емігрантів за океан, головно, в Канаду.

Друга хвиля масової української еміграції виявилася також у формі переселення за океан групи українців із Галичини, Буковини, Закарпаття, частково Волині, які вирушали туди на заробітки. Хоча і в даному випадку не можна не брати до уваги певних політичних мотивів. Річ у тім, що на західноукраїнських землях, особливо в Галичині, склалася система відвертої дискримінації українців, нехтування їхніми політичними, національними та культурно-освітніми правами.

Статистичні дані засвідчують, що в кількісному вимірі друга хвиля еміграції поступається першій. Річ у тім, що цей період був характерний прийняттям нових імміграційних законів у США, які обмежували щорічну квоту іммігрантів зі Східною Європи. Канада також скоротила прийом іммігрантів, особливо несільськогосподарського профілю. Все ж у міжвоєнний період за усередненими даними із західноукраїнських земель та з осередків найбільшої концентрації політичних емігрантів у країнах Європи за океан переселилися досить значна кількість українців: до Канади близько – 70 тис., до США – від 20 до 40 тис., до Аргентини – приблизно 50 тис., до Бразилії – 10 тис., до Парагваю, Уругваю та Венесуели разом – близько 10 тис.

Проти першої хвилі еміграції освітній рівень тих, хто виїхав за кордон у період між двома світовими війнами, був значно вищим. Завдяки цьому вони могли швидше адаптуватися в новому соціокультурному середовищі, стати повноцінними громадянами країн в’їзду. Це стосувалося й українських політичних емігрантів. Незважаючи на те, що початково вони не мали наміру надовго затримуватися за кордоном, реальна ситуація змусила їх переглянути цю настанову й докладати активних зусиль для інтегрування в суспільства країн осідку. Адже в багатьох випадках йшлося про елементарне біологічне виживання цих людей. Тож міжвоєнні українські політичні емігранти мимоволі стали одним із джерел формування української діаспори, вплинули на збільшення її чисельності та підвищення її культурно-освітнього рівня й політичної свідомості, спричинилися до поширення ареалів розселення українців у зарубіжному світі.

Кінець Другої світової війни, її наслідки зумовили третю хвилю масової української еміграції, майже винятково політичну. В роки німецької окупації великі контингенти українських юнаків і дівчат були вивезені до рейху як дармова робоча сила. Україні становили також значну частину радянських військовополонених, що утримувалися в Німеччині в концтаборах. Відомості, які доходили до них, переконували, що, незалежно від обставин полонення, практично кожному військовополоненому на батьківщині загрожували регресії.

Серед великої маси української людності, що напередодні та в перші роки після капітуляції Німеччини скупчилася на її території, були й українці – недавні члени німецьких, військових формувань і колишні працівники допоміжних органів окупаційної адміністрації; добровільно або силоміць переміщені з Польщі, Чехословаччини, Франції та ряду інших країн українські політичні емігранти; частина бійців Української повстанської армії (УПА), яким вдалося прорватися до західних окупаційних зон Німеччини та Австрії, де їх було інтерновано, тощо.

Точних даних про загальну кількість усіх цих категорій українців не існує. За деякими відомостями, лише стосовно західнонімецького терену можна вести мову про цифру в майже 1 млн. осіб, хоча подеколи називається й інша цифра близько 2 млн.

У перші повоєнні місяці основна маса українців, хоч і наражаючись на ризик зазнати репресій, усе ж повернулася на батьківщину. Вдома справдилися найгірші їхні передбачення. Майже 300 тис. із тих, хто повернувся, відразу ж, нібито за державну зраду, були відправлені у східні райони СРСР. На початку 1950-х рр. чисельність українців, виселених з західних областей на спецпоселення, досягла близько 172 тис. чоловік.

Та частина українців, яка з політичних міркувань не повернулася на батьківщину, а залишилася в західних окупаційних зонах Німеччини, перебувала головно, в таборах для біженців та переміщених осіб. Наприкінці 1946 р., за різними оцінками, на території Західної Німеччини проживало ще 177 тис. українців, зокрема в американській зоні – 104 тис., в англійській – 54 тис., у французькій – 19 тис.

Важкі умови проживання в таборах, невизначеність правового статусу, а відтак і подальшої долі, господарська розруха перших повоєнних років у Німеччині, що продовжувала масове безробіття й робила перспективи на майбутнє примарними, - все це змушувало українців шукати шляхів для переселення в інші західні країни. Протягом лише 1946 – 1947 рр. і з Західної Німеччини виїхало близько 25 тис. чоловік, передусім до Англії, Бельгії та Франції. Незначна кількість українців віком до 40 років емігрувала в Бразилію, Венесуелу, Австралію і Канаду. Ці країни набирали тоді шахтарів, лісорубів, будівельників, робітниць для текстильної промисловості. Українці прагнули до групового переселення, але реалізувати це бажання не було можливості. Загалом, на німецькій землі в січні 1949 р. ще мешкало понад 85 тис. українських поселенців.

У 1950-х рр. еміграція українців із Європи помітно скоротилася, хоча невеличкі групи з Німеччини, Австрії, Бельгії, Франції та Великобританії й далі переселялися до США і Канади.

Наприкінці 1960-х і в 1970-х рр. до Західної Європи та в Північну Америку переселилася невелика кількість осіб українського походження з Польщі, Югославії та Чехословаччини. Тоді ж і в наступне десятиліття поодиноким українцям – дисидентам, а також не багатьом єврейським емігрантам було дозволено виїхати з СРСР.

Водночас набув певного поширення такий своєрідний вид еміграції, як утворення подружніх пар з іноземцями для наступного виїзду за кордон. Здебільшого це стосувалося дівчат і молодих жінок, що виходили заміж за іноземних студентів та спеціалістів, які тимчасово працювали або стажувалися в Україні. Якихось офіційних даних по Україні з цього приводу немає, але відомо, що в цілому з Радянського Союзу в такий спосіб у 1989 р. виїхало 40 тис. осіб.

Помітно зросла в останні роки існування СРСР еміграція до Ізраїлю. Тисячі осіб української національності в складі змішаних подружжів виїхали за ізраїльськими візами також до США, Канади, ряду інших країн через невдоволення своїм економічним і соціальним становищем, а інколи й із політичних мотивів. Деяка кількість українців, переважно із західних областей України, виїхала на постійне проживання в країни Заходу на запрошення родичів.

Виїзд із території вже незалежної України через різні, передусім соціально-економічні, причини в 1990–і рр. відносно великої кількості громадян на постійне проживання за кордон отримав назву четвертої хвилі української еміграції.

З розпадом СРСР і утворенням на його просторах нових суверенних держав українські меншини, які проживали в цих країнах, перейшли на становище зарубіжних. Виникло, по суті, нове соціальне явище – так звана східна українська діаспора.

Погіршення економічної ситуації в Україні та зниження в ній життєвого рівня проти деяких інших пострадянських держав, передусім Росії, в якій проживає найбільша кількість зарубіжних українців, призвело спочатку до суттєвого уповільнення процесів репатріації українського населення, а потім і до переважання виїзду з країни над в’їздом до неї.

На відміну од міграції з країнами СНД й Балтії, з якими відбувається більш межи адекватний за обсягом обмін населенням, міграція між Україною та країнами “старого” зарубіжжя однозначно має характер еміграції. Обсяги її в ці країни стали зростати в період “перебудови” з лібералізацією громадського життя взагалі та режиму кордонів зокрема. Слід зазначити, що еміграція цього періоду мала виразний етнічний характер. Основною країною призначення був Ізраїль. У 1989 р. сюди прямував 91 % емігрантів з України, у 1990 – 92 %. Абсолютну більшість емігрантів становили особи єврейського походження. Дві третини емігрантів основною причиною виїзду назвали родинні обставини.

Характерною рисою виїзду з України в роки її незалежності до країн “старого” зарубіжжя стало поступове зміщена етнічної еміграції економічною. Ця тенденція виявляється як у зменшенні частки тих, хто виїжджає в Ізраїль, так і в скороченні серед емігрантів питомої ваги євреїв. Так, якщо частка євреїв серед емігрантів упродовж 1995 – 1996 рр. зменшилася з 41,2 до 37,0%, то українців і росіян, навпаки, зросла: українців – з 26,0 до 30,0%, росіян – з 16,0 до 20,0 %.

Загалом у середині 1990-х рр. найбільший потік емігрантів з України спрямовувався до Російської Федерації (69%), в Ізраїль (8%), США (6%), Німеччину (4%), Білорусь (3%).

Якщо кількісно еміграція в країни “старого” зарубіжжя за останні п’ять років зросла ненабагато, то її напрямки й структура змінилися суттєвим чином. Більш як удвічі зменшилася частка виїзду в Ізраїль і водночас різко збільшилася питома вага емігрантів, які виїжджають до США – в 4 рази, до Німеччини – в 7 разів, до інших країн – більш у 3 рази.

На початку 1990-х рр. у десятки разів зросла чисельність українців, які виїжджають за кордон для тимчасового працевлаштування або в торгівельних справах (так звана човникова міграція). Тимчасові поїздки за кордон здійснюються в основному в сусідні країни, з якими зберігається безвізовий режим та існує налагоджене транспортне сполучення. З 1993 р. статистика тимчасових виїздів не ведеться. Однак за даними прикордонників, дипломатичних представництв та результатами соціологічних досліджень, інтенсивність руху громадян України через кордон не зменшується. Водночас розширюється географія їхніх поїздок. Певна частина з тих, хто виїжджає за кордон для тимчасового працевлаштування чи в торгівельних справах, осідає згодом у відповідних країнах на постійне проживання.

Отже, переглянувши хвилі масового переселенського руху з України можна констатувати, що у першій хвилі переважали соціально-економічні мотиви, в другій поєднались соціально-економічні і політичні причини, третя хвиля здебільше мала характер політичної еміграції, в четвертій хвилі відбувається поступове заміщення етнічної еміграції економічною.

2. Протягом десятиліть у діаспорі нагромаджено значний духовно-культурний потенціал, створено чималі наукові, літературні, художні цінності, там працювали і працюють багато видатних українських науковців, письменників, митців. За далеко неповною статистикою, у країнах Заходу проживає понад 5 мільйонів громадян українського походження, а в межах пострадянського простору - до 10 мільйонів чоловік. Українські емігранти змогли зберегти свою національну ідентичність завдяки потужній праці на ниві культури. Представники української інтелігенції будували школи, народні доми, "Просвіти", читальні, церкви і церковні громади, засновували часописи, друкували книжки.

Неоднакові ситуації утворення, проблеми існування українських громад західної та східної діаспори потребують окремої характеристики і розвитку культури. Можна виділити українські громади США й Канади, Східної і Західної Європи, Австралії та країн СНГ.

Українська громада протягом усього періоду її проживання на аме­риканському континенті постійно демонструвала світові прагнення зберігати й розвивати національні традиції. Вона виявляла велику турботу про освіту українських дітей, вирішувала проблеми щодо відкриття шкіл, де діти змогли б вивчати українську мову, історію України, прилучатися до української культури. Найдавніший такий національно-культурний осередок "Галичина" створено в Манітобі (1899). У 1905 р. у Вінніпегу відкрито спеціальну школу (її українці називали учительським семінаром) для підготовки вчителів з україномовного середовища.

Між двома світовими війнами українська література в еміграції зросла і укріпилася світоглядно. Вона поповнилась іменами таких поетів і письмен­ників, як Олег Ольжич, Юрій Клен, Леонід Мосендз, Олена Теліга, Євген Маланюк, Оксана Лятуринська. Ці майстри знаменували блискучий період і в історії української літератури взагалі.

Пожвавленню літературного життя Канади 20-х років сприяв і Мирослав Ірчан (справжні ім'я та прізвище - Андрій Баб'юк), який в 1923 р. приїхав до Канади, де розгорнув літературно-видавничу діяльність. Свої міркування про причини виїзду українського населення до інших країн М. Ірчан висловив у нарисі "За океаном". Драматичними творами, написаними в Канаді - "Родина щіткарів" та "Підземна Галичина" - він зробив значний внесок в українську літературу та культуру, майстерно висвітливши соціально-політичне становище західноукраїнських трудящих у цей період. Але сум за Україною спричинив його повернення на батьківщину в 1929 р. У Харкові він очолив письменницьку організацію "Західна Україна" і редагував журнал під такою самою назвою. Розстріляний у 1937 р.

Українці другої еміграційної хвилі відрізнялись від першої, трудової, насамперед тим, що були в основному освіченими-людьми, лише незначна частина з них була неписьменною. Саме цим пояснюється їх швидке пристосування до нових умов життя і праці, активної участі у громадському житті. З цих людей вийшло найбільше лідерів громадсько-політичних і культурно-освітніх організацій. Наприклад, "батьком" українського співу в Америці називають композитора, диригента і хормейстера Олександра Кошиця. Своєю творчістю О. Кошиць пропагував українську культуру за кордоном, знайомив з мистецтвом українського хорового ,співу, що став своєрідним каталізатором у пожвавленні діяльності мистецьких колективів у Північній Америці.

У 1929 р. до США прибув Василь Авраменко, який згодом став засновником української народної хореографії. За короткий період він створив понад 50 ансамблів, які діяли по всій країні. Він влаштовував виступи своїх вихованців у багатьох штатах Америки, прагнув до того, щоб з українським мистецтвом познайомилось якомога більше американців. У 1934 р. тан­цювальний ансамбль В. Авраменка (близько 300 осіб) виступив у Метро­політен Опера у Нью-Йорку, а сам він став засновником школи народних танців у Нью-Йорку та студії звукових фільмів.

З усіх українських митців найбільшої світової слави зажив Олександр Архипенко, який прибув до США ще в 1923 р. Він увійшов в історію мистецтва як один з основоположників культури модернізму. Мав індивідуальні виставки в Німеччині, Франції, Англії. У Нью-Йорку відкрив власну школу, створив понад 750 композицій, серед яких бронзові плити-барельєфи Б. Хмель­ницького і М. Грушевського, що експонувалися в найбільших музеях світу, постійно виступав з доповідями на мистецькі теми в американських університетах та мистецьких товариствах. Митець виготовив скульптури князя Володимира Великого, Тараса Шевченка та Івана Франка, які були встановлені в Українському культурному парку в Клівленді, а скульптурна постать Кобзаря прикрасила місто Керхенсон у штаті Нью-Джерсі.

Уся українська література, друкована в Канаді після Другої світової війни, є широкою панорамою тематики, літературних напрямів і стилів. Тут патріотична героїка і ностальгійна лірика, романтика і політична література, гумореска, сатира і мемуаристика, нариси, байки, шкільні підручники, журнали, сторінки в газетах для молоді тощо. Саме після Другої світової війни з'явилася в Канаді українська літературна критика.

Особливо плідною була перекладацька творчість К. Андрусишина та В. Кіркконнела. У їх доробку - антологія "Українські поети 1189-1962" (1963), що охоплює вісім століть української поезії від "Слова о полку Ігоревім", та перше, майже повне видання "Кобзаря" англійською мовою під назвою "Поетичні твори Т.Шевченка. Кобзар" (1964). У США до українських літературних критиків належать Г. Дібров, П. Косенко, М. Щербак, Б. Рубчак, в Австралії - Д. Нитченко, в Англії - О. Воропай.

Непрості умови розвитку української літератури на американському континенті привели літературознавців і письменників усієї діаспори до об'єднання творчих сил. 26 червня 1954 р. в Нью-Йорку було засноване об'єднання українських письменників в еміграції "Слово". До його основопо­ложників належали В. Барка, І. Багряний, Б. Бойчук, В. Гайдарівський, С. Гординський, Й. Гірняк, П. Голубенко, Г. Костюк, І. Кошелівець, Н. Лівицька-Холодна, Є. Маланюк, Т. Осьмачка, У. Самчук та ін. Поступово стали формуватися два осередки організованого культурного життя з кількома друкарнями, часописами та журналами у Вінніпезі та Торонто.

У Торонто в 1956 р. було засновано Українську спілку образотворчого мистецтва (УСОМ), а в 1957 р. УСОМ організовано в Едмонтоні. В 1958 р. в Торонто відкрилась мистецька галерея "Ми і світ", що нараховувала понад 200 картин українських митців Європи і Канади. Дещо пізніше мистецьку галерею "Ми і світ" було перенесено на околицю Ніагарських островів. Тепер вона іменується як "Ніагарська мистецька галерея і музей". Тут зберігається творчий спадок Василя Курилика - одного з визначних митців-українців.

Широко відомий у світі Леонід Молодожанин (Лео Мол, 1915, уродженець с. Полоного на Хмельниччині) - видатний український скульптор, живописець, академік Королівської канадської академії мистецтв. У його творчому доробку - пам'ятники Т. Шевченкові у Вашингтоні (1964) та Буенос-Айресі (1971), Володимиру Великому в Лондоні (1990), близько сотні скульптурних портретів, понад 80 вітражів у храмах тощо. Окремі твори зберігаються у Ватиканському музеї. Різьблені погруддя пап Іоанна XXIII, Павла VI, Івана Павла II, кардинала Йосипа Сліпого позначені людяністю, високою духовністю. У Вінніпезі відкрито Парк скульптура Лео Мола. Свого часу митець був знайомий з визначним діячем української культури Іваном Огієнком і виконав його скульптурний портрет, який подарував місту Львову (1992). Одна з вулиць Львова носить ім'я Івана Огієнка, де і встановлено скульптурне погруддя вченого.

Певних організованих форм набуло мистецьке життя і в США. У травні 1952 р. в Нью-Йорку було створено Об'єднання митців-українців в Америці, з відділом у Філадельфії, де у вересні 1952 р. відкрито Українську мистецьку студію. З 1963 р. у США почав виходити друкований орган Об'єднання митців-українців в Америці - журнал "Нотатки з мистецтва", до якого тяжіли українські митці з усього світу. Усі відомі скульптори, зокрема автори пам'ятників Тарасові Шевченку у Вінніпегу (Андрій Дараган), у Вашингтоні та Буенос-Айресі (Леонід Молодожанин), Лесі Українці - в Клівленді і Торонто (автор обох - Михайло Черешньовський) є членами Об'єднання митців-українців в Америці.

Важливі завдання виконує і організований у 1971 р. в Чикаго Український інститут модерного мистецтва. Він має своє постійне приміщення з виставковою галереєю, канцелярію, бібліотеку, колекцію картин і скульптур. З часу свого виникнення Інститут модерного мистецтва здійснює діяльність у двох напрямах: по-перше, гуртує тих молодих українських митців, які досі були осторонь українського культурного життя, і одночасно популяризує сучасну мистецьку творчість в українській громаді; по-друге, ставить завдання проникнення митців з українським ім'ям до тих культурно-творчих осередків американського довкілля, куди українці досі дістатися не могли з суто національним спрямуванням їх творчості.

Збереженню й популяризації українського мистецтва в діаспорі служать і Український музей у Клівленді, Український національний музей у Чикаго, музей-архів у Денвері. Претендує на загальноукраїнський музей діаспори відомий музей Союзу українок у Нью-Йорку. До категорії музеїв слід також віднести дуже цінну і багату мистецьку збірку під церквою на православному кладовищі в Савт Бавнд Бруку. В Едмонтоні в 1974 р., створено Українсько-Канадський архів-музей. Уряд провінції Альберта щорічно виділяє на його утримання близько 5 тисяч доларів.

Селом української культурної спадщини називають заповідник - музей просто неба, створений у 1971 р. за 50 кілометрів від Едмонтона. Тут працює музей народного мистецтва з неодмінними писанками, вишиванками, керамікою, давнім одягом. Заповідник має дослідницький та реставраційний центри.

У церковній архітектурі спостерігається своєрідна мішанина стилів -українсько-канадський синтез. Найпомітнішими зразками українсько-канадської архітектури є церкви Матері Божої Неустанної Помочі в Йорктоні, Володимира й Ольги у Вінніпегу, св. Йосафата в Західному Торонто, Успєнія в Портедж Ля Прері, Покрови в Даворіні, св. Йосафата в Едмонтоні і "степова кафедра" в Кукс Крік. Міжнародним визнанням користується творчість українського архітектора Радослава Жука. До здобутків української сакральної архітектури належать споруджені за його проектами церкви пресв. Євхаристії (Торонто), пресв. Родини і св. Йосипа (Вінніпег), Чесного Хреста в Тандер-Бсї (Онтаріо), пресв. Трійці (Кергонксон, штат Нью-Йорк). У 90-і роки споруджено церкву св. Степана (Калгарі, Канада), яка репрезентує подальший розвиток ідеї церковної будови як незламної фортеці. Кожна баня немов розтята по вертикалі навпіл. На місці розтину, на неприступному мурі височить далеко знесений у небо хрест. Професор Р. Жук нагороджений Канадською медаллю архітектури (1986), обраний почесним членом Королівського інституту архітектури Канади.

У міжвоєнний період та після завершення Другої світової війни значна части на українців прибула до Великобританії та Франції. Громадські осередки українців особливу увагу приділяють проблемам вивчення молодими поколіннями рідної мови, літератури та історії, що безумовно, є одним з головних напрямів виховання самосвідомості і прищеплення культурних традицій народу. У діаспорі постійно розвивається художня самодіяльність. Це підтверджується діяльністю хорів "Діброва", "Гомін", танцювальних ансамблів "Метелик", "Орлик", квартету бандуристів "Кобзарське братство".

При філіалі Римського українського католицького університету в Лондоні - одного з наймолодших наукових центрів української діаспори в Західній Сиропі (1979) - діє мистецька секція, яка організовує виставки українських вишиванок, кераміки, інших виробів прикладного мистецтва, вечори поезії, зустрічі з художніми колективами з України. У Лондоні проживає видатна українська поетеса і художниця Галя Мазуренко, поезії якої позначено модерністською спрямованістю, своєрідним відчуттям слова, багатообразністю (збірки "Акварелі", "Пороги" та ін.). Музей українського мистецтва функціонує в Олдгамі.

У 80-ті роки почала діяти Українська європейська культурно-освітня фундація. її метою є створення кафедри української мови та літератури при Лондонському університеті. Велику роботу в розвитку і збагаченні української спільності проводить преса. Зокрема в Англії в повоєнний період почали виходити часописи "Українська думка", "Наша церква", "Наше слово", "Сурма", "Визвольний шлях". У червні 1993 р. в Національній бібліотеці України ім.. В. Вернадського відбулася презентація журналу "Визвольний шлях" і передача повного комплекту його до фондів бібліотеки.

Франція є другою західноєвропейською країною, де проживає порівняно численна українська діаспора. Щоб зберегти національну етнічну та культурну самобутність, українці у Франції створили Український центральний громадський комітет у Франції, Центральне представництво українців у Франції та широку мережу жіночих, молодіжних, культурологічних і просвітянських організацій.

Мистецький Париж пам'ятає блискучі імена Марії Башкирцевої і Святослава Гординського, Олександра Архипенка і Сержа Лифаря, Олекси Грищенка і Якова Гніздовського. Серед них особливе місце належить видатній художниці з України Софії Левицькій. Вона була членом комітету "Осіннього салону", що є великим досягненням чужоземця в Парижі та визнанням його таланту. Софія Левицька дивувала рафіновану французьку критику дуже особистим, майже інстинктивним поглядом на речі, делікатністю творчого письма, рідкісним художнім смаком і тонким розумінням природи світу. Портретист, пейзажист, гравер по дереву. її ілюстрації до безсмертного твору М. Гоголя "Вечори на хуторі біля Диканьки", який переклала разом з поетом Роже Алляром французькою, за своєю досконалістю, філігранністю виконання, вишуканим стилем нагадують старовинні гравюри. Критики відзначали природжений талант художниці до елегантної стилізації. У 1932 р. твори Софії Левицької експонувалися на виставці української графіки в Берліні і Празі, а також на виставці сучасної графіки у Львові. У 1989 р. в Парижі вийшов альбом графіки нашої видатної співвітчизниці та спогади про неї.

Ще один член комітету "Осіннього салону" - визначний український маляр і мистецтвознавець Олекса Грищенко (1883-1977). Всесвітньо відомий пейзажист, твори якого є в музеях і зібраннях Львова, Парижа, Страсбурга, Брюсселя, Гента, Осло, Стокгольма, Москви, Мадріда, Монреаля, Бостона, Філадельфії, Балтімора та інших міст. Нині в Парижі працюють українські художники А. Сологуб, О. Мазурик, музикознавець А. Вірста. Серед творів О. Мазурика - численні пейзажі, портрети, модерні гравюри, ікони. Він розписав іконостаси для церкви св. Володимира на бульварі Сен-Жермен у Парижі та каплиці Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Сарселі. Виставка творів О. Мазурика експонувалася в 1990 р. в Києві.

Повернулася в Україну і малярська спадщина В. Винниченка, що відкрив нам ще одну грань свого таланту - як художник. У березні 2001 р. в Національному музеї Тараса Шевченка експонувались його натюрморти, пейзажі, портрети. В Україну перевезено 70 оригінальних творів славетного українця, чотири альбоми з малюнками аквареллю, тушшю, вугіллям. Загалом до малярської спадщини Володимира Кириловича входить понад 100 картин. В. Винниченко, що належав до паризької школи художників, постав у полотнах "Гірський пейзаж", "Сніг у передмісті", "Закуток" та інших особливо тонким колористом. Митець виступив одним із засновників "Аристократичної секції", що виникла в квітні 1929 р. при Українській громаді в Парижі. Винниченко - художник - це окрема цікава сторінка життя видатного письменника і політика.

Важливим досягненням української громади у Франції стало створення в 1949 р. Архіву української еміграції у Франції, що знаходиться в Сорбоннському університеті при Інституті східних мов і цивілізацій. У Сорбонні на професійному рівні викладається українська мова. Франція має невелике відділення Українського вільного університету, де студіюється історія України та інші предмети з українознавства. З 1952 р. українську мову офіційно затверджено для вивчення в Паризькому державному університеті східних мов і цивілізацій. Значним здобутком української діаспори стало відродження діяльності Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (НТШ) як спадкоємця заснованої в 1873 р. у Львові дослідницької установи тієї самої назви. У 1947-1951 рр. президія НТШ перебувала у Мюнхені, а потім переїхала в Сарсель, поблизу Парижа, де знаходиться й тепер.

Ще в мюнхенський період НТШ видало першу частину тритомної "Енциклопедії українознавства" та 12 томів інших наукових праць. У 1954-1959 рр. вийшла десятитомна енциклопедія українознавства (словникова частина). Триває робота з підготовки семитомної "Енциклопедії української діаспори".

В умовах еміграції осередком національно-культурного життя була церква. Як соціальна інституція вона сприяла збереженню національної ідентичності, подоланню меншовартості та об'єднанню українців, розсіяних по світу. Визначною постаттю українського православного руху за межами України став митрополит Іларіон - у миру Іван Огієнко (1882-1972). У 1951 р. він очолив Українську греко-православну церкву в Канаді, що виступала носієм української національної ідеї. Заслугою І. Огієнка стало створення першого автентичного (оригінального) перекладу Біблії українською мовою, духовне об'єднання українських православних церков у Канаді, Америці та інших країнах. Це сприяло організаційному оформленню української православної автокефалії, національно-мовній єдності українців діаспори й України, що забезпечувало цілісність українського культурного середовища.

В українській діаспорі значну роль надавали розвитку освіти і науки. Першою високою школою став заснований на початку 1921 р. у Відні Український вільний університет (УВУ). Його співзасновниками були професори С. Дністрянський і М. Грушевський. Восени 1921 р. Університет перенесли до Праги, де він знаходився до 1939 р., а після закінчення Другої світової війни відновив свою роботу у Мюнхені. За час існування УВУ видав близько 100 томів "Наукових записок", "Наукових збірників", монографій, мистецьких альбомів. В університеті проводяться наукові конференції, захист дисертацій, стажування науковців з України.

Вагомим здобутком української еміграції в Німеччині став Український науковий інститут (УНІ), створений у Берліні в листопаді 1926 р. заходами П. Скоропадського. У 1934 р. Інститут став державною інституцією, прикріпленою до Берлінського університету. При Інституті заснували бібліотеку, архів преси і бюро наукової інформації. Тут працювали такі непересічні особистості, як В. Липинський, С. Смаль-Стоцький, Д. Чижевський, Б. Лепкий та інші науковці. З кінця 1932 р. в інституті було започатковано серію українознавчих досліджень, а з 1933 р. - серія періодичних видань - "Вісті".

У 1922 р. в Чехословаччині засновано Українську господарську академію в Подєбрадах. У 1932 р. уряд Чехословаччини припинив фінансування академії, і тоді замість неї було створено Український Технічно-Господарський інститут заочного навчання, де в 1932-1937 рр. 749 осіб були його студентами. З 1953 р. кафедра української мови та літератури філософського факультету університету в Пряшеві (Словаччина) готує учительські кадри для шкіл з українською мовою навчання. Виходить єдиний на Пряшевщині український літературний журнал "Дукля". Музей української культури у Свиднику видає "Наукові збірники української культури".

3. У східній українській діаспорі - в державах, що виникли на теренах пострадянського простору - відродження культурно-національного життя українців почалося з шкільництва. Такі громадські інститути, як Науковий центр україністики в Башкортостані та Товариство шанувальників української культури "Кобзар", Українське товариство Киргизької Республіки "Берегиня", Товариство української культури в республіці Молдова, Томський центр української культури "Джерело" та Український національно-культурний центр "Промінь" у Самарі свідчать про початки демократизації суспільств нових незалежних держав і про відродження етнічності українців східної діаспори.

В Україні створено Товариство зв'язків з українцями за межами України (Товариство "Україна - Світ"), діє Інститут досліджень діаспори, розроблено проект Національної програми "Закордонне українство на період до 2005 року".

Законодавчою основою діяльності українських національно-культурних організацій у Росії є Конституція Російської Федерації, що містить загально-визнанні міжнародно-правової стандарти в царині захисту прав національних меншин; Закон РФ “Основи законодавства Російської Федерації про культуру”, який декларував права народів та інших етичних спільнот Росії на збереження й розвиток своєї національно-культурної самобутності; Закон РФ “Про мови народів РРФСР”, яким передбачено створення системи закладів виховання та освіти мовами народів РФ, розроблення державних програм збереження та розвитку їхніх мов, сприяння виданню літератури. використанню цих мов у засобах масової інформації та інше; Закон РФ “про освіту”, в статті 6 якого декларується, що право громадян на отримання освіти рідною мовою забезпечується створенням необхідної кількості відповідних освітніх закладів, класів та груп, а також умов для їх функціонування”; Закон РФ “Про національно-культурну автономію” (НРА), прийнятий у червні 1996 р.

Центром українського національного життя в Росії є Москва, яка завдяки зосередженню тут кращих наукових і мистецьких сил, відносно меншого на них ідеологічного тиску та, відповідно, ширшим можливостям самореалізації особистості була в радянські часи притягальним місцем для талановитих українців. Місто й нині має потужний інтелектуальний потенціал українства. Але існує досить розвинута інфраструктура українських культурно-освітніх та національних закладів діє 6 об’єднань

Серед чисельних заходів українських об’єднань Москви слід відзначити проведення наукових конференцій з української історичної тематики, які викликають незмінний інтерес російських наукових кіл і сприяють зближенню поглядів українських вчених у вивченні нашого непростого минулого. Зокрема, в серпні 1998 р. в Москві відбулася вже друга Міжнародна конференція на тему: “Запорозьке товариство в історії, культурі та національній самосвідомості”, присвячена 7-й річниці незалежності України.

На початку 1990-х рр.. зріс інтерес до історії та культури свого народу в середовищі українського населення Уралу (сучасні Челябінська, Оренбурзька, Пермська й Свердловська області, а також республіки Башкортостан та Удмуртія), де в 1989 р. (без Республіки Башкортостан) проживало понад 360 тис. українців. У Челябінську виникло Українське товариство, завдяки зусиллям якого по місцевому кабельному телебаченню демонструються українські передачі. Проте організоване українське життя на Уралі, за винятком Республіки Башкортостан, розвивається в цілому менш активно, ніж в інших районах Російської Федерації. Одна з головних причин цього полягає в тому, що українське населення тут є значною мірою асимільованим. У 1989 р. українську мову рідною називали в Оренбурзькій області 32,9% українців, у Челябінській – 36,1. Свердловській – 41,8, Пермській – 46,6, в Башкирській АРСР – 41,1, в Удмуртській АРСР – 46,6.

Однією з найактивніших у Росії є українська громада Башкортостану – республіки в складі Російської Федерації, де за переписом 1989 р. проживало майже 75 тис. Українців (1,9% населення ). За радянських часів у Башкорстані внаслідок внутрішніх республіканських міграційних процесів відбулося розпорошення українців із районів компактного їх розселення в минулому. З 529 українських сіл, що існували тут у 1926 р., нині залишилося менше 50, зокрема таких, де українці становлять більшість населення, - менше 20.

У січні 1990 р. в Уфі було утворено Товариство шанувальників української культури, пізніше реорганізоване в Республіканський національно-культурний центр українців Башкорстану “Кобзар”. За його ініціативою в Башкортостані щорічно провадяться фестивалі української культури, Шевченківські свята, урочисті з нагоди Дня незалежності України. Відкрито Український народний дім “Мир”, де розміщена бібліотека української книжки, влаштовуються виставки творів українського мистецтва, проходять науково-практичні конференції. В республіці діє близько 20 українських фольклорних ансамблів, зокрема хори української народної пісні (при Центрі “Кобзар”), “Червона калина” в с. Санджарівка Чишмицького району, “Барвинок” (у місті Стерлітамак), а також 4 дитячі ансамблі.

Набуває дедалі організованих форм український національно - культурний рух у районах зосередження недавніх (1970-і-1980-і рр.) економічних (заробітчанських) іммігрантів (Тюменська область, північна частина Красноярського краю), від 54 до 68% яких вважають українську мову рідною. Ще в 1989 р. в Уренгої виникло Товариство української мови, завдяки якому двічі на тиждень виходять україномовні передачі по міському радіо, організовано розповсюдження української преси, відкрито українську філію бібліотеки. Інтереси української діаспори Тюменської області представляє об’єднання “Єдина Родина” (голова – П.Клименко) з філіями в Ішимі й нижньому Уренгої, а також національно-культурними товариствами. Значну роботу щодо збереження й розвитку української культури, мови та освіти в Сибіру провадять об’єднання “Українська діаспора” (Тобольськ), “Просвіта” і “Сірий клин” (Омськ), Центр української культури “Джерело” (Томськ), “Громада” і Український культурний центр (Новосибірськ), Уральська асоціація українців (Єкатеринбург), “Мрія” (Барнаул). Необхідно зазначити, що діяльність українських громадських організацій Сибіру, як і більшості інших регіонів Росії, нерідко відбувається в умовах відвертої неуваги, а то й протидії з боку місцевих властей. Фактично допомога державних органів зводиться до фінансування кількох посад у культурних центрах Омська, Новосибірська, Томська та інших міст, виділення незначних коштів для проведення культурних заходів та оплати праці вчителів недільних шкіл.

У районах “старої” української діаспори на півдні Сибіру (Алтайський край, Новосибірська, Омська області), де кілька поколінь українців були позбавлені будь-яких можливостей для свого національно-культурного розвитку і де частка осіб, які вважають українську мову рідною, становить у різних місцевостях лише від 27,2 до 33,2% процеси українського етнічного відродження відбуваються досить повільно.

У 1990-х рр. створено українські організації та осередки на Далекому Сході. У 1989 р. тут проживала 621 тис. українців, які становили 7,8% населення регіону. Своєю рідною мовою вважали українську 40,6% осіб українського походження. Нині тут розгортають культурно-просвітницьку роботу українське земляцтво “Славутич-Колима” в Магаданській області, Товариство української мови та культури Приморського краю (Владивосток), Товариство української мови та культури (Уссурійськ), “Зелений клин -Україна” та “Зелений клин – Черемош” (Спадськ-Дальній), Українське товариство “Веселка” (Большой Камень), етнокультурне товариство “Київська Русь” в Южно-Сахалінську (при ньому діє українська недільна школа, налагоджено передачі українською мовою по місцевому радіо). У березні 1993 р. відбувся з’їзд українців Далекосхідного регіону (“Зеленого Клину”), на якому було створено крайову українську організацію. Вийшло кілька чисел газети “Українець на Зеленому Клині”.

Чи не найскладнішим завданням, яке стоїть нині перед українською громадою РФ, є розбудова українського шкільництва. Без своєї школи, без передачі своїм дітям знання рідної мови, культури, історії найчисельніша українська діаспора може досить швидко зникнути. Необхідна цілісна система освіти українською мовою, яка б включала широку мережу державних українських шкіл, класи з українською мовою навчання, кафедри україністики при вищих навчальних закладах тощо. Рішучі кроки в цьому напрямі мала б зробити Російська держава. Однак поки що переважає тенденція перекладання цих обов’язків на українські товариства.

У 1920-х рр. на берестейщині діяло Товариство “Просвіта”, яке зокрема, організувало культурно-просвітні курси, де серед іншого вивчали українську мову, історію та географію України. В часи польського панування (до 1939 р.) влада, прагнучи ополячити місцеве населення, не визнавала його належності до українського етносу й називала “поліщуками”. З 1939 р., коли ця територія ввійшла до складу БРСР, місцеве населення стало вважатися білорусами. Однак у 1939 р. в Бересті (Бресті) ще працювала українська бібліотека, а в сільській місцевості – 127 хат-читалень “Просвіти”, у 1939/40 навчальному році діяло 49 українських шкіл. У подальші роки діяльність українських культурно-освітніх закладів у Білорусі була згорнута, місцеве населення, здебільше без його згоди, записувалося білорусами, зазнавало русифікації.

Ситуація стала змінюватися в 1990-х рр. Закономірно, що в нових умовах рух за національно-культурне відродження українців Білорусі відновився передусім саме на берестейщині. У лютому 1990 р. в Бресті засновано Українське громадсько-культурне об’єднання Брестської області “Берестейщина” (голова правління – М.Козловський). головною метою об’єднання є захист етнічної ідентичності українського населення Берестейщини, збереження та подальший розвиток української мови, культури, традицій, вивчення своєї справжньої історії. Осередки об’єднання створені в Бресті, Брестському, Кам’янецькому, Дрогичинському, Кобринському, Жабинківському та Пінському районах. Під егідою об’єднання працює Український народний університет культури, з квітня 1991 р. виходить газета “Голос Берестейщини” (через брак коштів нерегулярно). У травні 1994 р. в Бресті розпочала роботу створена за рахунок добровільних пожертв громадян та організацій українська бібліотека, яка фактично виконує функції українського культурно-інформаційного центру. На вимогу української громади українська мова вивчається в ряді шкіл Кобринського і Дрогичинського районів.

Діє також Асоціація українців Білорусі “Ватра” (голова – В.Гутовський), яка об’єднує національно-культурні товариства, що функціонують у Мінську, Гомелі, Молодечному та Кобрині. З ініціативи асоціації в міській бібліотеці №20 Мінська відкрито український відділ, який став осередком гуртування української інтелігенції. Україна надала допомогу в поповненні фондів цієї бібліотеки новими виданнями української історичної та художньої літератури, збірками українських народних пісень, аудіокасетами із записами переможців Всеукраїнського фестивалю “Червона рута”. Крім того, для бібліотеки та провідних громад Білорусі щорічно передплачується українська періодика.

Проте в цілому рівень забезпечення національно-культурних, освітніх та інформаційних потреб української діаспори в Білорусі залишається незадовільних. Так, актуальним залишається питання взаємообміну інформацією через відповідні агентства, пресу, радіо, телебачення України та Білорусі.

Ситуація із забезпеченням культурно-освітніх потреб української меншини в Молдові стала радикально поліпшуватись у 1992 р. Згідно з Указом Президента Молдови “Про заходи щодо забезпечення розвитку української національної культури в Молдові” відкрились українські відділення в Кишинівському та Бельцському університетах, у липканському педагогічному коледжі. Це мало забезпечити фахівцями українські дитсадки, початкові й середні школи з українською мовою навчання. Кілька десятків абітурієнтів за направленнями Міністерства освіти Молдови відбули на навчання в Україну. Значна частина вчителів українських шкіл пройшла перепідготовку в Чернівецькому університеті. З’явилися іншомовні програми на телебаченні (“Світанок”) і радіо (“Відродження”). “Педагогический журнал” став друкувати матеріали українською мовою.

У 1996 р. за ініціативою української громади вийшов наказ міністра освіти Молдови про обов’язкове (три години на тиждень) викладання української мови в українських селах (на середину 1970-х рр. у Молдові налічувалось 348 українських сіл та 51 змішане). Докладала зусиль для забезпечення культурно-освітніх потреб української діаспори в Молдові й наша держава. Зокрема, 1997 р. з Молдовою було підписано угоду про співробітництво в галузі освіти, науки та культури.

Однак, за інформацією українських громадських організацій, останнім часом значна частина здобутків у сфері створення умов для налагодження українського життя в Молдові була втрачена. Так, були ліквідовані українські відділення в Кишинівському університеті ім. Крянге та на педагогічному факультеті бельцського університету.

Звузилося (за винятком Ришканського району) викладання української мови в школах. Не виконуються положення угоди між урядами України й Молдови стосовно обов’язкового вивчення української мови та літератури в місцях компактного проживання української меншини в Молдові. В багатьох місцях ігнорується наказ Міністерства освіти про виділення годин на вивчення в українських селах української мови. У ряді українських сіл, та в кількох школах Кишинева її взагалі перестали викладати.

Чисельна й активна українська спільнота Молдови нагромадила протягом останніх років значний досвід у відстоювання своїх інтересів і потреб щодо відродження та розвитку української мови, культури, освіти, засобів масової інформації. Значну роль у зміні на краще становища із забезпеченням національно-культурних, інформаційних та інших потреб української меншини в цій країні має зіграти Україна, зокрема, ініціювавши розгляд на міждержавному рівні питання про виконання угод, досягнутих урядами двох країн у цій сфері.

У міністерстві юстиції Молдови зареєстровано 6 республіканських етнокультурних об’єднань українців: Українська громада, Союз українців, Товариство української культури, Товариство “Просвіта” ім. Т.Г.Шевченка, Благодійний фонд “Відродження”, Товариство українок.

В місцях компактного проживання українців діють понад 50 самодіяльних фольклорних колективів. Телевізійними та радіомовними редакціями національних меншин Молдови готуються й щотижня виходять українською мовою телепередача “Світанок” та радіопрограма (кожна тривалістю 30-40 хв.).

На початку 1990-х рр. українські товариства започаткували видання низки газет, але через фінансову скруту окремі видання виходять не періодично, а деякі взагалі припинили існування. Виходять і далі лише ті друковані видання українських товариств, які вміщують свої матеріали в додатках до місцевих газет.

Таким чином, діаспора самим своїм буттям урізноманітнює та збагачує українську присутність у світі, надає та буде надавати, виходячи зі своєї духовної потреби, своїх почуттів і сентиментів до “ старого краю”, посильну допомогу Україні. Налагодження, розширення й усіляке зміцнення зв’язків з українською діаспорою не тільки є певним моральним обов’язком України як історичної батьківщини всіх зарубіжних українців, а й має на меті досягнення певних національних, політичних та економічних цілей. Зокрема. це стосується використання інтелектуального, політичного та економічного потенціалу діаспори для встановлення дружніх і тісних стосунків України з державами проживання зарубіжних українців, посилення ролі, яку відіграє Україна у світовому співтоваристві.

Процес культоутворення, що тривав в українській діаспорі, став вагомою складовою українського культурного простору. Його головною метою була духовна консолідація українців усього світу в інтересах відродження, збереження й примноження національно-культурних традицій власного народу. Це сприяло збереженню цілісності української культури, а в умовах незалежності - активізації державотворчого потенціалу, зміцненню позицій українських організацій у країнах поселення, а Української держави - у світовому співтоваристві

1. Українська діаспора – об’єкт державної етнополітики України.

2. Культурні та громадські організації українців в Азії та Африці.

3. Українська преса закордоном.

4. Світові українські жіночі організації.

5. Українська церква закордоном.

Читайте також:

1. ВІДОМОСТІ ПРО ІНФОРМАЦІЮ, КІЛЬКІСНА МІРА ЇЇ. ВИДИ ПОВІДОМЛЕНЬ
2. Джерело дискретних повідомлень і його ентропія
3. Для пересилання повідомлень через телекомунікаційне середовище застосовують сигнали.
4. Довжина двійкового коду повідомлень називається обсягом даних.
5. Інформація передається за допомогою повідомлень
6. Комутація повідомлень
7. Лекція 2. Принципи цифрових методів передачі повідомлень
8. Мова і стиль повідомлень.
9. Набір команд і формат повідомлень протоколу ІМАР
10. Передавання повідомлень
11. Стаття 34. Заслуховування доповідей та інформацій (повідомлень) Рахункової палати на засіданнях комітетів Верховної Ради України

Переглядів: 1072