• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Регулювання міжнародних фінансових ВІДНОСИН

Регулювання міжнародних фінансових відносин на су­часному етапі розвитку світової економіки передбачає ко­ординацію діяльності міжнародних суб'єктів через спе­ціальні міжнародні фінансові організації. Подібні органі­зації створюються шляхом об'єднання фінансових ресурсів країнами-учасницями для вирішення певних завдань щодо розвитку світової економіки. Цими завданнями можуть бути:

— здійснення операцій на міжнародному валютному і фондовому ринках з метою стабілізації і регулювання сві­тової економіки, підтримки та стимулювання міжнародної торгівлі;

— організація міждержавного кредитування різних дер­жавних проектів і фінансування бюджетних дефіцитів;

— проведення інвестиційної діяльності і кредитування у сфері міжнародних проектів (що стосуються інтересів декількох країн, які беруть в них участь як прямо, так і через комерційні структури) та інвестиційної діяльності у сфері національних проектів, здійснення яких може спри­ятливо впливати на міжнародний бізнес (наприклад, ін-фраструктурні проекти, проекти в галузі інформаційних технологій, розвитку транспортних і комунікаційних ме­реж тощо);

— благодійній діяльності (фінансуванні програм між­народної допомоги) і фінансуванні фундаментальних на­укових досліджень.

Найвідомішими міжнародними фінансовими організа­ціями є Міжнародний валютний фонд, група Всесвітнього банку, Європейський банк реконструкції і розвитку, Між­народна фінансова корпорація.

Група Всесвітнього банку включає Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР) і три його філії — Між­народну асоціацію розвитку (МАР), Міжнародну фінансо­ву корпорацію (МФК) і Багатостороннє агентство з га­рантування інвестицій (БАГІ).

Очолювані єдиним керівництвом, кожний з зазначених інститутів самостійно, за рахунок наявних у нього коштів і на різних умовах здійснює фінансування інвестиційних проектів і сприяє здійсненню у ряді країн програм еконо­мічного розвитку. МБРР, більше відомий як Світовий або Всесвітній банк, був створений у 1944 р. з метою надання допомоги у відновленні та розвитку економіки західноєв­ропейських країн, господарство яких було підірвано Дру­гою світовою війною. Із середини 50-х років XX ст. після поліпшення соціально-економічної ситуації в цих країнах основна увага МБРР було спрямована на сприяння еконо­мічному розвитку держав, що звільнилися від колоніальної залежності. Всесвітній банк, як спеціалізований інститут ООН, надає країнам, що розвиваються, фінансову допомо­гу, виступає в ролі радника у розробці програм їхнього еко­номічного розвитку, координує дії промислово розвине­них країн і міжнародних економічних організацій з питань технічного сприяння цим державам. Вищим органом МБРР є рада керуючих, що складається з представників усіх кра-їн-членів банку, призначених відповідними урядами на п'ятирічний термін. Рада керуючих має сесії один раз у рік разом із МВФ. Членами МБРР можуть бути країни, що вступили у МВФ, оскільки вони зобов'язані здійснювати валютно-фінансову політику, що відповідає уставу МВФ. Членами МБРР є близько 180 країн, однак завдяки системі розподілу голосів провідну роль у банку відіграє група з десяти найбільш розвинених країн на чолі з США. Рішення в раді керуючих приймаються простою більшістю. Кожна країна має 250 голосів плюс один голос за акцію в 100 тис. СПЗ у капіталі банку, і в результаті на "групу десяти" при­падає більше 60 % всіх голосів. Для прийняття найваж­ливіших рішень потрібне кваліфікована більшість (85 %) голосів, а тому США, що мають більше 17 % голосів, мають право вето з усіх найважливіших питань. Навіть такі вели­кі країни, як Росія, Китай та Індія, що мають по 3 % голо­сів, не можуть чинити серйозного впливу на прийняття рішень. Поточною діяльністю керує Директорат, що скла­дається з 22 директорів-виконавців, з яких 7 призначають­ся (представляють США, Велику Британію, Францію, Ні­меччину, Індію, КНР і Росію), а інші обираються членами банку. Директорат очолює президент банку, яким за тра­дицією є американцем. Статутний капітал МБРР утво­рюється шляхом підписки країн-членів на його акції. Для поповнення своїх ресурсів МБРР виступає як позичальник на світовому фінансовому ринку, розміщуючи на ньому в окремі роки облігаційних позик на суму більше 10 млрд дол. США. Оскільки МБРР має хорошу репутацію, а облі­гації дають солідний дохід (близько 7 % річних), приватні банки та інші кредитно-фінансові інститути охоче вклада­ють вільні капітали в облігації МБРР. Кредитні операції МБРР відповідають інтересам приватного капіталу, що за посередництвом банку здійснює активну інвестиційну діяльність, зокрема в країнах, що розвиваються. МБРР надає кредити на схвалені ним проекти, причому одержан­ня цих кредитів обумовлюється виконанням позичальни­ком ряду рекомендацій банку як економічного, так і со­ціального характеру. МБРР надає кредити платоспромож­ним позичальникам і виключно на високорентабельні проекти. Одержувачами кредитів можуть бути уряди країн — членів банку, а також приватні фірми й організації, що мають гарантію уряду або центрального банку. Кредити МБРР — довгострокові, звичайно надаються на 15—20 років з пільговим періодом 5 років. Об'єкти, що споруджу­ють із участю МБРР, покриваються його кредитами не більше ніж на ЗО % їхньої вартості. За виданими кредитами банк стягує в середньому на 0,5 % більше, ніж сам платить за залученими коштами. Найбільша частина наданих МБРР кредитів спрямована на розвиток інфраструктури, підтримку сільського господарства і рибальства, а на роз­виток промисловості витрачається менш 15 % .

У кредитній діяльності банку на початку 80-х років XX ст. відбулися значні зміни: якщо раніше банк надавав тільки цільові кредити на якісь конкретні об'єкти вироб­ничого характеру, то нині МБРР почав виділяти кошти на здійснення програм структурної перебудови і на врегулю­вання валютно-фінансових проблем країн, що розвивають­ся. Зокрема, у зв'язку з валютно-фінансовою кризою в 1997 р. в країнах Південно-Східної Азії в рамках міжна­родних програм екстерної допомоги банк виділив багатомі­льярдні доларові кредити Південній Кореї, Таїланду, Індо­незії, Малайзії та іншим країнам регіону. У зв'язку з тим, що ресурси МБРР виявилися недостатніми для задоволен­ня зростаючих потреб у кредитах країн, що розвиваються, в структурі МБРР на правах дочірніх організацій були ство­рені Міжнародна фінансова корпорація (МФК) і Міжнарод­на асоціація розвитку (МАР).

Міжнародна фінансова корпорація МФК була створена у 1956 р. з метою мобілізації національного та іноземного капіталу для розвитку приватного сектору в країнах, що розвиваються. МФК кредитує також державні підприємс­тва, що працюють як самостійні акціонерні компанії. Кре­дити спрямовуються на реалізацію високорентабельних проектів у країнах, що розвиваються, з цим пов'язана ви­сока вартість кредитів. Вищим органом МФК є Рада керу­ючих, що складається з керуючих та їхніх заступників. Во­на може передавати більшість своїх повноважень (окрім прийому нових членів, виключення когось із членів, збіль­шення або зменшення обсягу статутного капіталу, внесен­ня змін в угоди про МФК) директорам. Кожен керуючий Всесвітнього банку (із заступником) автоматично є керую­чим МФК, якщо його країна є членом МФК. Щорічні збори МФК проводяться одночасно зі зборами Всесвітнього банку. Поточною діяльністю керує директорат. Він складається з 24 директорів Всесвітнього банку, країни яких одночасно є членами МФК. Президент МФК за посадою є головою ди­ректорату МФК. МФК була реорганізована в 1993 р. відпо­відно до нових вимог (регіональні стратегії, удосконалю­вання експертної роботи, особливо в секторах інфраструк­тури, хімії й нафтохімії, нафти та газу, гірничодобувної промисловості і сільського господарства). За поточну діяль­ність відповідає виконавчий президент. До джерел фінансу­вання МФК належать внески членів у статутний капітал, кредити МБРР, відрахування від прибутків, кошти від повернутих кредитів і залучені на міжнародних фінансових ринках.

У 1986 р. МФК заснувала Консультативну службу з іноземних інвестицій для надання допомоги урядам країн, що розвиваються. Консультації здійснюються, як правило, щодо найбільш ефективного використання країнами-пози-чальниками іноземних інвестицій (капітали, технологія, менеджмент) у рамках довгострокових програм розвитку.

Міжнародна асоціація розвитку (1960р.) має багато в чому подібну до МБРР мету — надання позик/кредитів для пріоритетних, економічно і технічно обґрунтованих проек­тів у рамках національної економіки. Ці організації розріз­няються джерелами фінансових коштів та умовами надан­ня капіталу. МБРР, що залучає капітал в основному на фінансових ринках, надає позики на трохи вигідніших, ніж звичайні комерційні, умовах, а МАР, що одержує свій ка­пітал з інших джерел, надає безпроцентні кредити найбід-нішим країнам. Структура МАР така сама, як і МБРР. Адміністративну діяльність здійснює за сумісництвом пер­сонал МБРР. Штат співробітників МАР розділений на чо­тири сектори: операції, фінансування, політика, плануван­ня і дослідження. Кредитний потенціал МАР складається з трьох основних джерел фінансування: прибутку МБРР, внесків країн-членів, внесків заможних країн-членів. Щодо кожного фінансованого МАР-проекту проводять політико-економічну експертизу з метою найбільш ефективного використання фінансової допомоги.

Багатостороннє агентство з гарантування інвести­цій (БАГІ), засноване у 1988 p., є дочірньою організацією МБРР, має юридичну й фінансову незалежність. Основною метою БАГІ є заохочення іноземних інвестицій на вироб­ничі цілі, особливо в країнах, що розвиваються, як допов­нення до діяльності інститутів групи Всесвітнього банку.

Всі повноваження з керування БАГІ належать раді ке­руючих (1 керуючий, 1 замісник), за винятком спеціально переданих іншому органу. Рада керуючих має щорічну се­сію і може передавати свої повноваження директорату. За поточну діяльність БАГІ відповідає директорат. Президент МБРР за посадою є головою директорату, призначається директоратом за пропозицією президента МБРР і веде по­точні справи під загальним наглядом директорату.

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР.) був заснований 29 травня 1990 p., а практична діяльність Банку почалась у 1991 р. Засновниками нового міжнародного кредитного інституту були всі країни Європи (крім Албанії), СІЛА, Канада, Мексика, Венесуела, Марок­ко, Єгипет, Ізраїль, Японія, Австралія, Нова Зеландія, а також Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) та Європейський інвестиційний банк (ЄІБ). Сьогодні до скла­ду банку входять 58 країн та два інституційні члени (ЄЕС, ЄІБ) — усього 60 членів. Штаб-квартира банку знаходить­ся в Лондоні. Угодою передбачається встановлення тісних контактів банку із Всесвітнім банком і Міжнародним валют­ним фондом. Україна стала членом ЄБРР 13 серпня 1992 р.

Відповідно до установчих документів, банк має такі цілі та функції:

— підтримка економічного розвитку і реконструкції країн Центральної та Східної Європи з метою сприяння переходу їх до відкритої ринкової економіки і приватного підприємництва;

— підтримка країн — отримувачів допомоги в проведен­ні структурних економічних реформ, включаючи усунення монополізму, децентралізацію і приватизацію з метою ін­теграції їхніх економік у світову економічну систему;

— організація, модернізація і розширення виробничої, конкурентоспроможної приватної підприємницької діяль­ності, передусім у сфері малих*і середніх підприємств;

— сприяння інвестиціям у виробництво, а також сферу послуг і фінансовий сектор та пов'язану з ними інфраструк­туру;

— стимулювання ключових і економічно обґрунтова­них проектів;

— надання технічної допомоги для підготовки, фінан­сування і реалізації проектів;

— стимулювання процесів формування і розвитку рин­ку капіталів;

— гарантування розміщення цінних паперів, що випус­каються як підприємствами приватного сектору, так і державними підприємствами; спрощення доступу цих підпри­ємств до внутрішніх і міжнародних ринків капіталу надан­ням гарантій і фінансових консультацій;

— фінансування приватних підприємств, а також під­приємств, що приватизуються і роблять суттєвий внесок у розвиток приватного сектору;

— заохочення прямих іноземних інвестицій;

— сприяння екологічному розвиткові без негативних наслідків у довгостроковій перспективі.

Початковий капітал Європейського банку реконструкції та розвитку визначено у розмірі 10 млрд екю (приблизно 12,8 млрд дол. США). Держави-члени відповідно до вста­новлених квот передплачують акції банку, причому обо­в'язковій сплаті підлягають ЗО % акцій, решта 70 % є частиною гарантійного капіталу, тобто акції, які повинні сплачуватися на вимогу банку. Квоти в капіталі ЄБРР роз­поділяються за такими пропорціями: 51 % — для країн — членів ЄС та його двох інститутів; 13,5 % — для країн Центральної та Східної Європи; 11,3 % — для інших євро­пейських держав; 24,2 % — для неєвропейських країн. Найбільші частки в капіталі банку мають США (10 %), Німеччина (10 %), Франція, Італія, Велика Британія, Японія (по 8,5 % кожна). Росія отримала 4 % статутного капіталу; решта країн СНД — 2 %, держави Балтії — по 0,1 % з нерозподілених акцій. Під час голосування кіль­кість голосів розподіляється відповідно до кількості акцій країн-членів в акціонерному капіталі банку, на які вони підписались. Рішення приймаються простою більшістю голосів. У певних випадках може використовуватися при­йняття рішень кваліфікованою більшістю. Кожна країна має у своєму розпорядженні тільки таку кількість голосів, яка відповідає кількості сплачених акцій.

У системі регулювання міжнародних фінансових відно­син особливу роль відіграють так звані "групи кредиторів", які відстежують умови повернення боргів і дають мож­ливість реструктуризувати борги країнам-позичальникам, що може суттєво їм допомогти в подальшому розвиткові.

Найбільш відомими групами кредиторів є Паризький та Лондонський клуби.

Паризький (створений у 1956 р.) і Лондонський клуби прагнуть полегшити тягар країн, що розвиваються безпо­середнім обслуговуванням боргу. Жоден із цих клубів не є міжнародною організацією. У Лондонському клубі інтере­си банків-кредиторів представляє консультативний комітет у складі тих банків, на які припадає максимальна частина боргу певної країни. У Паризькому клубі найчастіше кре­дитори представлені найбільш впливовими банками неза­лежно від їхньої частки в певному борзі, що переглядаєть­ся. Незважаючи на певну структурну і процедурну подіб­ність, між Лондонським і Паризьким клубами є істотні від­мінності.

Лондонський клуб займається реструктуризацією боргів комерційним структурам, тоді як Паризький клуб перегля­дає борги офіційним кредиторам. Лондонський клуб не має постійного голови або секретаріату, і його процедури та організація мають набагато вільніший характер, ніж у Паризькому. Тому правила, що регулюють проведення засідань Лондонського клубу, значно відрізняються для кожної країни.

Як правило, Лондонський клуб не переглядає платежі за відсотками, тоді як Паризький клуб переглядає виплату як основної суми боргу, так і відсотків. Замість цього ко­мерційні банки надають країні нову позику як частину пакета заходів з реструктуризації. Частки окремих банків у такій позиці звичайно засновані на величині їхніх ризиків у країні-боржнику. Лондонський клуб на відміну від Па­ризького може переглянути строки погашення боргу, не вимагаючи від країни-боржника відповідного висновку з МВФ. Паризький клуб звичайно не погоджується на періо­ди консолідації тривалістю більш ніж один рік, а Лондонсь­кий клуб зацікавлений, щоб вони становили більше двох-трьох років.

5.4. Міжнародний валютний фонд в системі регулювання міжнародних фінансових відносин

Міжнародний валютний фонд (МВФ) — спеціалізована установа ООН — створений у 1945 р. після ратифікації угоди, розробленої на Конференції Організації Об'єднаних Націй з валютно-фінансових питань у Бреттон-Вудсі (1944 р.) (набрала чинності 27 грудня 1945 р.). МВФ почав функціо­нувати в 1946 р. Штаб-квартира знаходиться у м. Вашинг­тон (США).

Одним із завдань МВФ щодо впорядкування валютних курсів відповідно до Бреттон-Вудських угод було врегулю­вання і підтримка стабільності паритетів валют країн-членів, виражених у золоті або доларах. Країни не мали права змі­нювати паритети своїх валют більш ніж на 10 % без санкції МВФ, а також допускати під час проведення операцій від­хилення від паритету понад +/- 1 % (із грудня 1971 р. — по­над +/- 2,25 %). Відповідно до уставу МВФ країни-члени повинні були на базі фіксованих курсів валют здійснювати поточні міжнародні операції і проводити політику, спрямо­вану на повне усунення валютних обмежень. На практиці ці положення не могли бути виконані багатьма країнами (ва­лютні обмеження скасовані лише в 60 країнах).

Міждержавне регулювання валютних відносин через МВФ не змогло запобігти наростанням протиріч Бреттон-Вудської валютної системи на початку 70-х років, що при­звело до підриву її принципів і трансформації: в 1973 р. країни-члени МВФ скасували фіксовані паритети валютних курсів і впровадили режим плаваючих валютних курсів, юридично закріплений серією виправлень до уставу МВФ, прийнятих 1 квітня 1978 р. Відповідно до зміненого уставу МВФ, був замінений порядок валютного регулювання фон­ду: замість права регулювати валютні паритети встановле­но право "спостереження" за функціонуванням світової валютної системи і станом валютних курсів.

Нині МВФ практично є інституціональною основою су­часної міжнародної валютної системи. Загалом Міжнарод­ний валютний фонд призначений для регулювання валют­но-кредитних розрахункових відносин між країнами-чле-нами, надання їм фінансової допомоги у випадку виник­нення валютних ускладнень шляхом короткострокового кредитування (з початку 80-х років МВФ почав надавати середньо- і довгострокові кредити (на 7—10 років) на струк­турну перебудову економіки країнам-членам, що здійсню­ють радикальні економічні й політичні реформи) в інозем­ній валюті. Ця загальна мета фонду передбачає реалізацію низки конкретних завдань:

— заохочення міжнародної співпраці у сфері валютної політики;

— сприяння збалансованому росту у сфері валютної полі­тики та світової торгівлі для стимулювання і підтримки високого рівня зайнятості та реальних доходів, для розвит­ку виробничого потенціалу всіх країн-членів як головної мети економічної політики;

— підтримка стабільності валют та упорядкування ва­лютних відносин між країнами-членами, а також запобі­гання девальвації валют з міркувань її конкурентоспро­можності;

— участь у створенні багатобічної системи платежів, а також усунення обмежень на трансфер валюти;

— надання коштів для ліквідації незбалансованості пла­тіжних балансів країн-членів.

Отже, зважаючи на зазначені цілі, основні функції МВФ зводяться до того, щоб дотримувати погоджений країнами-членами кодекс поведінки щодо питань міжнародної ва­лютної політики і міждержавних платіжних засобів, нада­вати фінансову допомогу для подолання дефіцитів платіж­них балансів, проводити консультування і усіляко заохо­чувати міжнародну співпрацю у сфері валютної політики.

Вищим органом МВФ є Рада керуючих, що складається з представників країн-членів (звичайно відповідального за проведення валютної політики міністра або голови центрального банку разом із заступником), призначених на 5 років. До компетенції Ради належать: зміна статей угоди, прий­мання і виключення країн-членів, визначення і перегляд величини їхніх часток у капіталі, вибори виконавчих ди­ректорів. Рада керуючих збирається один раз на рік і зви­чайно ухвалює рішення щодо питань, які відповідно до уставу не можуть бути передані іншому органу. За винят­ком ряду повноважень (визначення умов і приймання но­вих членів, перегляд квот, зміна валютних паритетів та ін.), рада керуючих може делегувати виконання своїх повнова­жень виконавчій раді. Рада керуючих приймає рішення простою більшістю голосів, а з найбільш важливих питань (економічних і політичних) — кваліфікованою більшістю (70 або 85 % від голосів членів).

Виконавча рада (директорат) відповідає за поточні спра­ви МВФ. Сім з 24 виконавчих директорів призначаються країнами з найбільшими квотами (Німеччина, Велика Бри­танія, Китай, Франція, Саудівська Аравія, СІЛА і Японія), інші обираються керуючими від інших країн з дотриман­ням принципів регіонального представництва. Як правило, директорат приймає рішення, ґрунтуючись на матеріалах і доповідях, підготовлених адміністративним апаратом. Формально всі посадові особи МВФ підпорядковуються тільки керівним органам фонду, і уряди країн-членів не мають права тиснути на них.

Директорат призначає директора-розпорядника (за тра­дицією, це представник Європи), що не може бути ні керу­ючим, ні виконавчим директором. Директор-розпорядник головує в директораті (без права голосу, за винятком випад­ків, коли голоси розділяються порівно) і очолює адміністра­тивний апарат Фонду.

Взаємодія МВФ із країнами-членами провадиться через регіональні відділення: Африканський, Європейський І, Європейський II, Середнього Сходу, Центральної Азії, Пів-денно-Східної Азії та Тихоокеанського регіону. У МВФ є відділення центральних банків, валютних і торговельних відносин, з бюджетно-податкових питань, правовий і дослідницький. Організаційна структура апарата МВФ пос­тійно розвивається через цільові настанови й функції МВФ, які визначаються трансформацією світової економіки й міжнародних валютно-фінансових відносин.

Статутний фонд МВФ утворюється за рахунок внесків країн-членів відповідно до встановленої для кожної з них квоти. Квоти є визначальними:

— щодо обсягу фінансового внеску кожного члена;

— розмірів кредитів у МВФ, які пропорційні квоті;

— визначення кількості голосів тієї або іншої країни, і відповідно її можливості впливати на політику цієї органі­зації. Величина квоти залежить від рівня економічного роз­витку країни і її ролі у світовій економіці.

В уставі МВФ для ідентифікації його кредитної діяль­ності використаються два поняття:

1) угода — надання валютних коштів країнам з його ресурсів:

2) операція — надання посередницьких фінансових і технічних послуг за рахунок позикових коштів. МВФ здій­снює кредитні операції тільки з офіційними органами — казначействами, центральними банками, стабілізаційними фондами. Розрізняються кредити на покриття дефіциту пла­тіжного балансу і на підтримку структурної перебудови економічної політики країн-членів.

Доступ країн-членів до кредитних ресурсів МВФ обме­жений певними умовами. Відповідно до первинного варі­анта уставу це були такі умови:

— сума валюти, отримана країною-членом за дванадцять місяців, що передували його новому зверненню до МВФ, не повинна була перевищувати 25 % від величини квоти країни;

— загальна сума валюти певної країни в активах МВФ не могла перевищувати 200 % величини її квоти. У пере­глянутому в 1978 р. уставі перше обмеження було усунуто. Це дало змогу країнам-членам використати їхні можливо­сті для одержання валюти у МВФ за коротший, ніж п'ять років, термін, який був потрібен для цього раніше. Щодо другого обмеження, то, як виняток, за певних умов його дія може припинятися.

МВФ стягує з країн-позичальниць разовий комісійний збір в обсязі 0,5 % від суми угоди і ставку відсотка за нада­ні їм кредити, що базується на ринкових ставках.

Основними формами кредитних операцій МВФ є безпо­середнє та поетапне фінансування. Безпосереднє фінансу­вання здійснюється за рахунок резервних траншів (перша порція іноземної валюти, що береться членом МВФ у роз­мірі до 25 % квоти) і кредитних траншів (чотири транші по 25 % від квоти відповідної країни). Таким чином, гра­нична сума кредиту, що країна може отримати у МВФ у результаті повного використання резервного і кредитного траншів, становить 125 % розміру її квоти. Поетапне фі­нансування здійснюється також двома шляхами — через механізм резервних кредитів (кредитів "стенд-бай") та в межах механізму розширеного фінансування. Механізм резервних кредитів (як і механізм розширеного кредиту­вання) гарантує країні-члену, що вона зможе одержувати іноземну валюту від МВФ в обмін на національну відповід­но до угоди в будь-який час за умови дотримання країною вказаних обмежень. Подібна практика надання кредитів аналогічна відкриттю кредитної лінії. Головним призна­ченням кредитів "стенд-бай" є кредитування макроекономічних стабілізаційних програм країн-членів МВФ. Валю­та, надана Фондом як резервний кредит, видається певни­ми порціями (траншами) через установлені проміжки часу протягом дії строку угоди. Підставою для звернення країни до МВФ із проханням надати кредит в рамках системи роз­ширеного кредитування може бути серйозне порушення рівноваги платіжного балансу, викликане структурними розладами в галузі виробництва, торгівлі або цінового ме­ханізму. Угоди про розширені кредити здебільшого обме­жені строком у три роки (в окремих випадках — до чоти­рьох років).

3 метою розширення своїх кредитних можливостей МВФ практикує створення спеціальних фондів. Вони розрізня­ються за цілями, умовами і вартістю кредиту.

1. Фонд компенсаційного й непередбаченого кредитуван­ня призначений для кредитування країн-членів МВФ, у яких дефіцит платіжного балансу обумовлений зовнішні­ми, незалежними від них чинниками. Зокрема, це: стихій­ні лиха, непередбачене падіння світових цін, промисловий спад і введення протекціоністських обмежень у країнах -імпортерах, поява товарів-замінників тощо. Діяльність цього фонду має три напрямки:

— з 1963 р. кредитування (до ЗО % квоти) країн, особли­во експортерів сировини, валютні надходження яких ско­рочуються в результаті падіння світових цін на сировину;

— з 1981 р. кредитування (до 15 % квоти) країн-імпор-терів зерна, що мають проблеми у зв'язку зі зростанням світових цін на зерно;

— з 1988 р. компенсаційне фінансування непередбаче­них втрат для допомоги країнам, що зазнали впливу непе­редбачених зовнішніх чинників (до ЗО % квоти).

Крім того, країна має можливість звернутися до МВФ із проханням про виділення коштів у рахунок особливої кре­дитної частки (до 20 % квоти), що може бути використана за бажанням як додаток до кожного з перерахованих трьох видів кредитування.

2. У червні 1969 р. створений Фонд кредитування буфер­них (резервних) запасів для надання допомоги країнам, що беруть участь у створенні подібних запасів сировинних товарів відповідно до міжнародних угод, якщо це погіршує їхній платіжний баланс. Ліміт — ЗО % квоти.

3. З 1989 р. функціонує Фонд фінансової підтримки операцій, спрямованих на скорочення і обслуговування зов­нішнього боргу. При наданні резервних або розширених кредитів країнам-боржникам частина суми цих кредитів (до 25 %) може бути зарезервована з метою скорочення основного боргу.

4. У квітні 1993 р. МВФ заснував Фонд підтримки структурних перетворень. Цей фонд орієнтований на країни, що здійснюють перехід до ринкової економіки шляхом радикальних економічних і політичних реформ. Приводом для його використання може бути, по-перше, різке падіння надходжень від експорту внаслідок переходу до багатобічної, заснованої на ринкових цінах торгівлі, по-друге, значне і стійке збільшення вартості імпорту через світові ціни, особливо на енергоносії, і, по-третє, наявність обох цих явищ. Країни-члени можуть отримувати кошти в рамках "проміжного", або "перехідного" кредитування до 50 % їхньої квоти. Кредити надаються двома рівними част­ками по 50 % кожна з інтервалом у півроку.

Крім функціонуючих нині чотирьох спеціальних фондів МВФ періодично створює тимчасові кредитні фонди (на­приклад, нафтовий, довірчий, додаткового кредитування, розширеного доступу до ресурсів МВФ, структурної пере­будови тощо) з метою рішення гострих проблем міжнарод­них валютних відносин. Для їхнього формування залуча­ються позикові кошти з різних зовнішніх офіційних дже­рел.

Утворення додаткових спеціальних фондів у рамках МВФ шляхом запозичення ресурсів в інших країн-членів — це один із виявів процесу адаптації системи міждержав­ного кредитування й валютного регулювання до мінливих умов світової економіки. МВФ виконує роль посередника при перерозподілі позичкового капіталу від більш забезпе­чених країн-кредиторів до країн, що мають потребу в кре­дитах, водночас, впливаючи на економічну політику країн-позичальниць, він виступає як гарант повернення цих коштів.

Читайте також:

1. А) Відносини власності і форми господарювання в сільському господарстві
2. А) Структура економічних відносин.
3. Авоматизація водорозподілу регулювання за нижнім б'єфом з обмеженням рівнів верхнього б'єфі
4. Автоматизація водорозподілу з комбінованим регулюванням
5. Автоматизація водорозподілу регулювання зі сталими перепадами
6. Автоматизація водорозподілу регулюванням з перетікаючими об’ємами
7. Автоматизація водорозподілу регулюванням за верхнім б'єфом
8. Автоматизація водорозподілу регулюванням за нижнім б'єфом
9. Автоматичне регулювання витрати помпових станцій
10. Автоматичне регулювання.
11. Аграрні відносини
12. Аграрні відносини в Україні у ХVІ - перш. пол. ХVІІІст.

Переглядів: 682