Політика індустріалізації.

Індустріалізація – це система заходів спрямованих на прискорений розвиток перш за все важкої промисловості з метою технічного переозброєння СРСР і зміцнення його обороноздатності.

Причинами політики індустріалізації були:

1) потреба в технічній модернізації економіки СРСР;

2) необхідність зміцнення оборони країни;

3) створення матеріально-технічної бази самодостатньої економіки СРСР в умовах капіталістичного оточення;

4) потреба у формуванні технічної бази кооперації села;

5) прагнення змінити соціально-класову структуру СРСР у бік збільшення чисельності пролетаріату.

Політика індустріалізації була ухвалена грудневим 1925 р. ХІV з’їздом ВКП (б). Її метою було перетворення СРСР з аграрної в аграрно-індустріальну країну. Політика індуcтріалізації ділилась на декілька етапів, цими етапами виступали так званні п’ятирічки:

І етап: 1926 р. – жовтень 1928 р. – це початок індустріалізації і підготовка до форсованої індустріалізації. Цей етап характеризувався значним зростанням капіталовкладень в реконструкцію і будівництво промислових підприємств;

ІІ етап: жовтень 1928 р. – 1932 р. (перша п’ятирічка). У цей час форсовано розвивається важка промисловість, надзвичайно високими темпами відбувається розвиток промисловості (20-22% на рік). Перехід до форсованої індустріалізації було здійснено наприкінці 1929 р. Основні капіталовкладення першої п’ятирічки спрямовувалися в металургію, машинобудування та енергетику. Наприклад, 1931 р. відкрито ХТЗ, а 1932 р. введено в дію Дніпрогес. Перша п’ятирічка не була виконана;

ІІІ етап: 1933-1937 рр. (друга п’ятирічка). У цей період продовжується реалізація попереднього плану розвитку і форсована індустріалізація. Однак зменшувалися темпи розвитку економіки (13-14% на рік). Під час п’ятирічки радянське керівництво широко запроваджувало позаекономічні методи стимулювання праці (соціалістичне змагання, займи тощо). Це мало до повної міри компенсувати зниження темпів економічного зростання;

ІV етап: 1938-1941 рр. (третя п’ятирічка). Вона характеризувалась суттєвим спадом в економіці, який почався з 1937 р. Економіка не могла витримати таких темпів, до того ж бракувало коштів на модернізацію й будівництво нових підприємств. Економічну кризу поглибили і політичні прорахунки сталінського керівництва, його відверті злочинні дії (масові репресії міністрів, директорів фабрик та заводів, інженерів, робітників, селян, творчої інтелігенції, військових; насадження в країні атмосфери страху і доносів тощо)

Значення політики індустріалізації полягає в тому, що країна з аграрної перетворилася на аграрно-індустріальну. СРСР в основному забезпечував себе необхідною промисловою продукцією. У такий спосіб він унезалежнював себе від продукції капіталістичних країн. Було ліквідовано безробіття. Водночас, індустріалізація мала і негативні прояви: зниження життєвого рівня людей, зростання інфляцій, карткова система, хронічний брак коштів на індустріалізацію, структурний дисбаланс в промисловості на користь підприємств групи А.

3. Насильницька колективізація розпочалася у 1927 р. після відповідного рішення ХV-го з’їзду ВКП (б).

Причинами колективізації можна вважати такі:

1) нестача хліба в країні в умовах форсованої індустріалізації;

2) в умовах тоталітарної держави колгоспами було легше керувати, ніж самостійними селянськими господарствами;

3) ідеологічно-класовий підхід комуністичної влади до розв’язання соціально-економічних питань передбачав поступову ліквідацію селянина-власника, як дрібного буржуя в селі.

Політика колективізації поділена на декілька етапів, вони співпадають з п’ятирічками: І етап – перша п’ятирічка. Згідно з планами радянського керівництва колективізація мала б закінчитися у серпні 1932 р., а 1929 р. став роком «суцільної колективізації». У 1932 р. комуністична влада видала закон про охорону державної власності, яким переслідувалися селяни, що підбирали на колгоспних ланах колоски.

ЦК КП(б)У розгорнула соціалістичне змагання по достроковій колективізації українського села. Її планували завершити восени 1930 р. На кінець п’ятирічки в Україні було колективізовано 70 % селянських господарств.

ІІ етап – друга п’ятирічка. У цей період було завершено колективізацію в Україні, яка сягала понад 90% селянських господарств.

У 1935 р. було ухвалено «Статут колгоспів», а також проведено реорганізацію організаційно-господарської структури колгоспів.

Колективізація супроводжувалася пограбуванням селян, насильницьким вилученням коштів, знищенням селян як класу

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Методичні рекомендації	\|	Складання та розвиток тоталітарних принципів організації державного і суспільно життя в УРСР в 20-х – 30-х рр. ХХ ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.