Проблеми законності: історія досліджень

Зростання уваги фахівців до питань розбудови правової держави, громадянського суспільства, вдосконалення законодавства, дотримання законності в різних сферах суспільного життя пояснюється важливістю їх формування та необхідністю їх теоретичного осмислення та обґрунтування. Усвідомити ці проблеми, дати їм теоретичне обґрунтування – це завдання не тільки сьогодення, а й перспектива майбутнього. Без широкого порівняльного аналізу, переосмислення юридичної практики, без вивчення власного позитивного досвіду неможливо розвивати різні юридичні категорії, аналізувати їх вплив на різні явища суспільного життя. Важливе місце серед державно-правових категорій належить законності, як одного із принципів реалізації норм права. Законність являє собою складне політико-юридичне явище, яке має багатовікову історію та сягає своїм корінням в глибинні пласти політогенезу.

Ще за часів античності з’являються перші паростки даної ідеї. В давній Греції та античному Римі основною формою організації суспільства була громадська община, що являла собою релігійний союз сімей та племен. Громадяни, будучи членами сім’ї, фратрії, племені та громадської общини будували суспільні відносини на принципі „первісної демократії”, характерною особливістю якої є громадська рівність, виборність та підзвітність, встановлення строків повноважень, невтручання влади в майнові відносини, свобода слова, рівність всіх перед законом.

Теоретичне переосмислення ідеї законності пов’язані з іменами софістів, Сократа, Демокріта, Платона, Арістотеля, Ціцерона. За Демокрітом „людське суспільство – це продукт потреби і усвідомлення користі колективного життя людей, їх об’єктивно зумовленого та усвідомленого прагнення до спілкування один з одним, держава ж у вигляді таких наслідків виявлення як закони, війни, насилля, суд і таке інше, виникає як людська установка, як штучно створений людьми порядок, як результат умовної згоди”. Таким чином, згідно з його поглядами, закони носять природній характер, вони створюються людьми, відображаючи людську рівність перед законом від природи, а тому в змісті законів повинна бути передбачена ця природна рівність.

Платон в своєму творі „Держава” схиляється до думки про поєднання таких категорій як законне та справедливе, оскільки вони ґрунтуються на божественних засадах і кожен прийнятий в державі закон чи сформований звичай мають справедливу основу. Справедливу людину він порівнює зі справедливою державою, при цьому розглядає людську справедливість як гармонійне поєднання волі, розуму та почуттів. Підкреслюючи тотожність законного та справедливого, мислитель звертає увагу на державний устрій в якому діють справедливі закони, які поширюються і на правителів та встановлені заради загальної користі.

Ідея законності знайшла своє відображення і в творчості Арістотеля, який розробляв вчення про значення закону в суспільному житті, порівнював природне право та право встановлене волею людини, приділяв увагу необхідності правового характеру законів та законності. „При загальній участі всіх в управлінні державою верховенствувати повинен закон. Хто потребує влади закону, той потребує влади звіра, тому що пристрасть в людині є щось звіряче і дух гордості змінює навіть найкращих людей, коли вони управляють. А закон, навпаки, є безпристрасний розум”.

Закони Арістотель поділяв на приватні та загальні. До загальних законів мислитель відносить закони природи, які є обов’язковими для всіх, визнаються всіма народами. До приватних належать писані та неписані закони, прийняті кожним народом для власного користування.

Ряд положень арістотелівського вчення сприймає та трансформує подальша плеяда вчених. Представник еллінізму Епікур висловлює цікаві міркування щодо необхідності приведення діючого закону у відповідність з потребами суспільного розвитку. Діяльність суб’єктів права, їх спілкування повинні відповідати природним уявленням про справедливість. Основою справедливості спілкування повинен бути закон. Якщо закон заважає взаємному спілкуванню він вважається несправедливим.

Грецький політичний діяч Полібій під законністю розуміє дотримання звичаїв як простими громадянами, так і правителями. Постанови, які приймаються більшістю повинні мати законну силу та верховну владу.

Римський державний діяч Ціцерон звертав увагу на досягнення гармонії в питаннях права між вільними індивідами. Природне право він вважає найвищим законом в порівнянні з писаними законами. Людські закони повинні відповідати основним вимогам законності та справедливості. Законність та право встановлюються природою, а не людськими веліннями. Під природою він розуміє весь навколишній світ, форми людського буття та спілкування, вона має божественний початок, їй притаманні розум та законовідповідність. Закони, які встановлюються в державі не повинні порушувати порядок у природі, а повинні відповідати існуючому державному устрою, звичаям та традиціям, які склалися історично в даного народу. Під поняттям народ він розумів об’єднання багатьох людей пов’язаних між собою згодою в питаннях права. „Під дію законів повинні підпадати всі. Природне право виникає раніше писаного закону, а тому держава в своїй діяльності обмежена правом”.

Вчення античних мислителів про природне право, про втілення принципу законності в суспільному житті знайшло своє відображення та було модифіковано в творчості мислителів епохи Середньовіччя та Нового часу. Фактично весь цей період займала феодальна формація. Еволюція соціально-економічних та політичних систем включала в себе три великі історичні етапи. Перший – ранньофеодальний відносився до кінця V ст. - середина XI ст.; другий – період повного розквіту феодалізму (середина XI - початок XV ст.); третій – пізнє середньовіччя (XV - XVI ст.) – криза та розпад феодалізму та формування паростків капіталістичних відносин. Помітною віхою в розвитку політико-правової ідеології було вчення Гіппонського єпископа Аврелія Августина. У своєму творі „О граде божиєм” зупиняючись на визначенні держави у Ціцерона, Августин доводить, що союз людей тільки тоді базується на праві, коли співвідноситься зі справедливістю.

Першим серед середньовічних філософів Західної Європи Фома Аквінський розвиває християнську доктрину про державу, він вбачає ціль держави в тому, щоб надати людині необхідних засобів існування, створити основу для морального та розумового розвитку, які в свою чергу повинні допомагати державі в духовному вихованні християнина. В своїй діяльності людина повинна керуватися розумом, що робить можливим її існування в політичній спільності. Мислитель вже розпізнає добропорядного громадянина та добропорядну людину. Становлення державності мислителем ототожнюється із створенням богом навколишнього світу. Монарх в такій державі порівнюється із богом на землі, який керує державою, встановлює певні порядки та закони. Закон використовується для пояснення різних явищ та має певну ієрархічну будову на вершині якої знаходиться віковічний закон – загальні принципи божественного розуму. Природні закони є відображенням віковічного закону в свідомості людини. Людський закон виступає творінням рук людських, носить мінливий характер в залежності від особливостей держави.

Зародившись ще в античну епоху, ідея законності зазнала суттєвих змін в епоху Середньовіччя та Нового часу. Первісне суспільство в умовах „природного стану” було неполітичним. В ньому не існувало „політичних законів”, поведінка людей визначалась їх природними потребами, інтересами та цілями. Регулятором відносин між людьми служили природні закони. В рабовласницькому та феодальному суспільстві ідея дотримання законності мала характер беззаперечного підкорення волі правителів та базувалась на силовому авторитеті правителів. В період розвитку буржуазних відносин визріває та формується ідея рівності всіх перед законом, тобто принцип законності поступово перетворюється в загальнообов’язковий принцип діяльності всіх суб’єктів суспільних відносин.

В творчості Ж. Бодена, Т. Гоббса, Дж. Локка стержневим питанням є необхідність формування єдиної суверенної держави, в якій чільне місце належить принципу єдиного та рівного для всіх права. Через суспільний договір людина із стану природного переходить у стан громадянський. З’являються нові можливості, які формують цю людину - право власності, громадянська свобода, моральна свобода, обмежена тільки загальною волею.

Це був новий зріз розвитку людства, епоха створення людей ідеального суспільного устрою, де панували б розум, свобода, справедливість.

Як вважав Руссо, „загубивши свою природну свободу люди, боячись втратити свої природні права, уклали суспільний договір, який зміг би забезпечити таку форму асоціації, завдяки якій кожен, об’єднуючись з усіма, підкоряється, одначе, самому собі та залишається вільним”.

В новий час природно-правові та договірні теорії були неоднорідними, часто суперечними та, навіть, протилежними одна одній по змісту. Але в деяких аспектах вони мали і спільні риси, що зумовлювалось революційністю епохи, яка стала об’єктом дослідження соціально-політичних вчень.

Ідея юридичної обмеженості влади, формальне розуміння законів, природних прав, панування закону у всіх сферах державного життя, розмежування законів та адміністративних розпоряджень в рамках відповідності розпоряджень закону була притаманна творчості видатного політичного мислителя Англії періоду буржуазних революцій Дж. Локку. В його ідеях мав місце один із важливих принципів законності – подолання всесилля королівської влади та обґрунтування державного правління, яке повинно відповідати природі людини. Щоб запобігти зосередженню влади в одних руках, прийняттю законів на свою користь, мислитель вводить принцип розподілу влади. Законодавча влада є священною, так як їй надано право видавати закони, виконавча та федеральна підпорядковані і базуються на законодавчій.

Визначний крок у розвиток ідеї законності було зроблено видатним політичним мислителем епохи французького просвітництва Ш.Л.Монтеск’є, будучи представником теорії суспільного договору, мислитель угоду між народом та правителем трактує як акт прийняття основних законів держави, які регулюють відносини між ними. Таким чином, мислитель обґрунтовує ідею правління законів, а не людей. Вихідним положенням його теорії є гарантування безпеки громадян від зловживання з боку влади та забезпечення їх індивідуальною свободою. „Свобода – є право робити все, що дозволено законами, якби громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було б свободи, бо те ж саме могли б робити інші громадяни”. Щоб мати таку свободу, необхідно таке правління, при якому громадяни не могли б боятися одне одного. Отже, для забезпечення свободи необхідно ясність, стислість та простота законів. Монтеск’є розмежовує закони громадянські, що регламентують неполітичні недержавні відносини та державні (політичні) закони, що регулюють політичні права та свободи.

Концепція індивідуалізму, яка ставила питання про свободу особистості та була розроблена Дж. Локком, Т. Гоббсом, Ж.Ж. Руссо з другої половини XVIII століття стали підлягати перегляду, що знайшло відображення в політико-правовій думці, представленій І.Кантом, А.Фергюсоном, С.Пуфендорфом.

Значно поглибив уявлення про законність І. Кант, приділяючи увагу правовому устрою, за якого особа повинна бути захищеною від свавілля та беззаконня, право базується на розумі та свободі, громадянин має право не коритися іншому законові крім того, на який він дав свою згоду, народ має право на опір правителю тільки у випадку нехтування його прав Людина повинна створювати все власними силами і відповідати за створення; зіткнення людських інтересів, необхідність їх захисту є спонукальною причиною самовдосконалення людини. Людина повинна створювати все власними силами і відповідати за створення; зіткнення людських інтересів, необхідність їх захисту є спонукальною причиною самовдосконалення людини.

Прикладом нового підходу до формування ідеї законності може бути робота Т. Пейна „Права человека”. Мислитель вважає, що рівні, вільні індивіди наділені невід’ємними правами та передують державі. Держава є законною або цивілізованою за умови наявності конституційне зафіксованої згоди всіх індивідів на її утворення та при наявності представницьких механізмів реалізації влади. Уряд виражає інтереси більшості, він не наділений правом змінювати Конституцію. Проблема законності складна та багатогранна. Аналіз політико-правових вчень минулого дав можливість акцентувати увагу на даній проблемі та привернути погляди вчених для її подальшого вивчення та висвітлення.

Ідея законності знайшла своє відображення в „Філософії права” Гегеля. Він вважав, що правовою основою громадянського суспільства є рівність людей, як суб’єктів права, забезпечення та охорона їх прав від правопорушень, авторитетність суду.

Специфіка сучасних тенденцій розвитку України свідчить, що процес формування громадянського суспільства та правової держави проходить паралельно, під взаємним впливом та контролем. Важливе місце в процесі реформуванню суспільного життя та формуванні основних рис майбутньої організації суспільства, в процесі реалізації норм права належить теоретичному переосмисленню такої категорії як „ законність”.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття, особливості, структурні елементи правопорядку	\|	Поняття та сфери прояву законності.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.047 сек.