Психоналітична культурологія Фройда

У книгу З.Фройда „Художник та фантазування”, яка вийшла друком 1995 р. в Москві, включені більшість праць, що стосуються психоаналітичного дослідження художньої творчості, біографій митців та окремих творів мистецтва. Вона дозволяє отримати досить вичерпне уявлення про цей бік досліджень Фройда, познайомитися з його аналізом творів Софокла, Шекспіра, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Гете, Достоєвського, Ібсена та інших видатних митців.

Мистецтво в аналізах Фройда постає як символ певного стану психіки, що потребує розшифрування, як вираження аффективних переживань, частіше за все пов’язаних з дитячою сексуальністю.Мистецькі твори для Фройда – передусім вияв несвідомого, яке потрібно усвідомити. Він виявився прихильником як раціонального так і емоційного сприйняття мистецтва, проблемою залишається тільки їх співвідношення.

Фройд виявився традиційним у своїх смаках. Парадоксально, що людина, яку низка напрямків мистецтва ХХ ст. оголосила предтечею чи пророком (наприклад, сюррреалізм), був шанувальником класики і не визнавав своїх зв’язків з модерністськими напрямками. Фройд шанував античне мистецтво та мистецтво доби Відродження – Гомер, Софокл, Шекспір, Сервантес, Гете, Мільтон, Гейне. Він виявився близьким до модернізму своєю критикою сучасної культури, своєю спробою дати більш динамічний та багатоплановий портрет людини, своїм аналізом тем яких раніше уникали (роль сексуальності, дитячого емоційного досвіду і т. п.), водночас він був погано знайомий з мистецтвом ХХ століття.

Потрібно також відзначити, що Фройд насамперед цікавився тими художниками, аналіз яких він міг використати для підтвердження власної теорії.

Психоаналітична культурологія спочатку була лише допоміжним інструментом у психоаналізі З.Фройда. перелом в бік „культурологізації” психоаналізу відбувся тільки на передодні першої світової війни, коли Фройд у своїй праці „Тотем і табу” (1913), що була написана у плідній творчій співпраці з К.Г.Юнгом, сформулював і обґрунтував відому програму аналітичної культурної редукціїза лінією „невротик-дитина-дикун”.

Культура у її розвитку та функціонуванні постала як первинна основа для клінічних інтерпретацій, та для теоретичних узагальнень.

У підґрунтя культурогенези Фройд поставив постать дикуна, якого тривожить неусвідомлене почуття провини, параноїка давнього віку, який проектує назовні жах амбівалентності народжуваного індивідуального психічного світу і позначений міфологічними образами шлях індивідуації.

Спираючись на наріжний камінь класичного психоаналізу – постулат про тотожність філо- та онтогенези душевного життя людини та людства, Фройд побудував свою пояснювальну модель культури як відчуженої від людини системи примусової індивідуації, об’єднуючої в одному акті як нормативні заборони (табу), так і рятівні проекції, які ритуально знімають страх та почуття провини, що провокуються цими заборонами.

Пізніше, у працях „Психологія мас та аналіз людського Я” (1921), „Майбутнє однієї ілюзії” (1927), „Невдоволеність культурою” (1929) та „Людина Мойсей і монотеїстична релігія” (1938) Фройд остаточно сформулював культурологію класичного психоаналізу, увівши в контекст обговорення соціальний аспект та розглядаючи психологію маси у якості аналога позаособової архаїчної свідомості, репресивної щодо індивідуальності, породжуючої колективні захисні проекції – ідеали, ілюзії та різні маніакальні „ізми”.

Фройд не лише використав глибоке знання історико-філософської традиції (особливо близькими йому є платонівське обґрунтування міфа, аристотелізоване Ф.Брентано картезіанство та кантівський метод критичної дедукції, навантажений метафорами А.Шопенгауера та Ф.Ніцше), але і запропонував власну оригінальну, хоча дещо і еклектичну, систему філософської культурології.

Фройд підмінив проблему смерті тотожною їй за суттю проблемою народження. Змушений у 1924 р., задля збереження єдності психоаналітичного руху розірвати стосунки зі своїм найближчим учнем Отто Ранком, він повністю і органічно увів у свою теоретичну систему головні положення його праці „Травма народження”; радикалізувавши їх Фройд стверджував, що кожна етапна подія, кожна катастрофічна ломка нашого життєвого світу є „вбивство” нашої самості та утворення певного пласта несвідомого.

Поняття „смерть” та „народження” при цьому справді зливаються, а завдання філософської культурології у межах класичного психоаналізу може бути позначене як дослідження трьох важливих етапів народження-смерті субстанційної системи „людина-культура”.

1.Культура народжується разом з першою пралюдиною як система його фобійних проекцій, що функціонально розпадаються на зібрання провокуючих заборон та набір нав’язливих ритуалів символічного їх порушення.

У ході історичного процесу індивідуації, у міру „виламування” (такого, що калічить, але солодкого, тому, що пов’язаного з індивідуальною сексуальністю) людини з родового моноліту, становлення індивідуальної волі та свідомості скелет базових заповідей культури обростав м’ясом міфологічних проекцій, образів, ідеалів, з кров’ю витісняючи колективну, родову передсвідомість, перетворюючи її у первинне філогенетичне несвідоме, примітивна людина проектує на світ культури, який їй протистоїть, свій страх покари за первородний гріх втечі з раю першопочаткової безособовості.

2.Культура повертається своєю продуктивною стороною, виступаючи в якості відпрацьованої віками програми олюднення, символічного ряду „давніх спокус”, приманок індивідуації. Вона породжує в полі пам’яті дитини прадавні, архетипні переживання за допомогою їх символічного реального чи фантазійного повторення у період раннього дитинства – у казках, іграх, сновидіннях.

3.Культура виявляє себе виключно репресивною; її метою є захист суспільства від вільного індивіда, який відкинув і біологічні, і масовидні регулятори, а засобом – тотальна фрустрація, перегонка свободи у почуття провини та очікування кари, яке штовхає індивіда або до знеособленості масовидних ідентефікацій, або – до аутоагресивної невротичності, або – до агресії, спрямованої на зовні, що посилює культурний тиск та ускладнює ситуацію. Культура консолідується у якості ворога будь-яких проявів людської індивідуальності.

Характеристикою даного етапу психічного розвитку людини та людства є всезагальна невротичність, а культурним символом – поява у полі свідомості особистості поняття смерті (своєрідної квінтесенції тотальної ворожості культурного оточення) і філософії як форми раціоналізації танатофобії.

Усвідомлення описаного трагічного протистояння особистості та культури неодноразово у історії людської цивілізації породжувало контркультурні програми „великої відмови” та „повернення до природного стану”. Психоаналітична культурологія також налаштована достатньо критично, але її критика не є такою радикальною. Вона виокремлює наступні принципи підходу до єдиного, хоча і суперечливого, феномена культури.

Принцип історичності, використовуючи методологію „сполучених судин” за аналогією лінії „дикун-дитина-невротик”, фактично і породив аналітичну культурологію, як теоретичну систему. Заповнити білі плями, які стосуються найбільш ранніх етапів входження людини в режим примусового окультурення, вдалося виключно завдяки паралелям з сфери антропогенези, оскільки єдине поле пам’яті немовляти, яке не розрізняє реальні події, фантазії та сновидіння, навіть при знятті інфантильної амнезії не дає підстав для однозначних інтерпретацій.

Принцип критицизму дозволяє поставити питання про адекватність компенсацій та обґрунтованість культурних заборон. Людина є справді єдиною живою істотою, яка приречена на першопочаткову і нічим не стримувану у ній самій агресивність. Але вона спровокована на агресію абсолютно особливим завданням – індивідуацією, виходом з первинної маси, яке і робить її людиною, на відміну від дитини чи дикуна.

Культурний розвиток полягав у тому, щоб однаково і провокувати, і обмежувати процес психологічного звільнення шляхом формування заборон на пориви індивідуації (Танатос), починаючи з відмови від задоволення першопочаткових форм звільнення від кайданів роду: інцесту та кровожадності.

Для зміцнення своїх заборон культура була змушена опиратися на протилежний Танатосу первинний потяг – об’єднуючий людей у смутку за втраченим материнським лоном Ерос. „Для цього, зазначає Фройд, на службу залучаються методи ідентифікації та загальмовування за ціллю любовних потягів”, тобто масоутворення. Але черпаючи енергію Еросу на цілі взаємоідентифікації членів маси, культура непомітно проскакує точку оптимуму і не тільки окремого індивіда ставить у нестерпне положення, але може згубити і весь людський рід.

Принцип амбівалентності вчить нас примирятися з культурою, не дозволяючи відхилятися від формули Б.Спінози: „Не плакати, не сміятися, а розуміти”. Так, культура виключно репресивна, її важкий тягар тисне на нас постійно, вимагаючи приносити у жертву найбільш природні бажання і навіть думки. Але саме цей провокуючий тиск, стимулюючий активацію архетипних прафантазій з родового пласта „ВОНО” та їх афективне витіснення у сферу особистого несвідомого, заряджає нас життєвою енергетикою, нарцистично перехоплюючи яку ми рухаємося шляхом індивідуації, особистісного саморозвитку.

Головним тут є правильно враховувати свої сили і брати посильну ношу, цьому нас вчить принцип елітарності.

Фройд негативно оцінював культурну роль християнства за висунення абсолютно нездійсненних моральних імперативів, наприклад, „Возлюби ближнього як самого себе”, які породжують тотальне почуття провини та нав’язливі масовидні форми його ритуального зняття, які абсолютно перекривають режим індивідуації. Міцність сучасної йому культури Фройд вбачав передусім в універсальності, провокаціності її заборон, які штовхають на болісний шлях особистісного саморозвитку всіх людей, незалежно від їх індивідуальної схильності. Принцип елітарності передбачає, що кожен сам собі вибирає моральні імперативи та міру агресивності проти них, а невротичним є тільки той, для кого ноша протидії культурі є непосильною. Проте індивідуальний саморозвиток, тим більше вдалий, не є самоціллю.

Завданням сучасної людини – допомогти масі невдах, які шукають розради у інфантильних регресіях та масових ілюзіях. Більшості з них культура не дала шансу на завершену індивідуації, і таку культуру належить змінити. Таким є зміст принципу терапії культури. Фройд розробив універсальну методологію контролю за мірою репресивності культури, яку назвав „метапсихологією”.

Метапсихологія, яка стала концептуальним підґрунтям фройдівської ідеї „терапії культурних спільнот”, прагнула провести ревізію всіх проективних форм сучасної культури, методом ретроспективної контрпроекції знайти їх психологічне коріння (в індивідуації, а потім в масовій психології), і – зробити висновок стосовно того, які культурні утворення реально детермінують особистісні форми реагування, а які вже відмерли і в якості штучних нашарувань на живому дереві культури лише довільно калічать життєвий світ людини, насичуючи його непродуктивними фобіями.

Особливі сподівання Фройд пов’язував з принципом бісексуальності. Лише гармонійна єдність жіночої та чоловічої іпостасей нашого світу психіки, душі кожної людини, спільне реагування Еросу та Танатосу, агресивності та пасивної стійкості, особистісного ризику та стабільності постійного зв’язку з родом, вважав він, може порятувати людей від взаємного знищення.

Культура, яка мучить нас як отруєний хітон кентавра Несса, була дарована, за Фройдом, жінкою – саме вона штовхала перших культурних героїв на подвиг „чоловічого розбігу” індивідуації, жінка ж як іпостась душі кожного з нас, просякнута не Танатосом, а життєдайним Еросом, дозволить зняти надмірну репресивність культури, відновити тотальність людської індивідуальності, самості.

З. Фройд убачає джерела мистецтва у фантазії, за допомогою якої син, відмовившись від намірів стати заступником батька у реальному житті, ставить себе на його місце в уяві, намагаючись таким чином задовольнити свої несвідомі потяги.

Той, у кого уява була розвинена більше, став першим, хто зміг таким чином задовольнити свої несвідомі потяги, став першим поетом, який зміг висловити свої несвідомі потяги в такій міфічній формі, завдяки якій вони стали не асоціальними, а перетворилися у засіб самозадоволення як і уяві самого поета, так і у фантастичних картинах інших людей. Сила поетичної уяви, яка здатна захопити маси у фантастичний, уявний світ, набуває, як стверджує Фройд, великого значення тому, що в її основі – почуття афективної прихильності до батька.

Отже, фантазія та мистецька творчість мають функцію домінування несвідомих потягів людини. Таке розуміння причин виникнення мистецтва позначається і на психологічній концепції художньої творчості, і на конкретному аналізі окремих творів мистецтва. В обох випадках пропонується психологічна процедура розшифрування „мови” несвідомого, яка у символічній формі набуває самостійності у фантазіях, міфах, казках, снах, творах мистецтва.

Таким чином, Фройд розглядає мистецтво як своєрідний засіб примирення опозиційних принципів „реальності” та „задоволення” через витіснення зі свідомості людини соціально неприйнятних імпульсів.

Воно сприяє усуненню реальних конфліктів у житті людини та підтримці психічної рівноваги. За своїм смислом така терапія нагадує „катарсис” Аристотеля, але якщо в останнього засобом духовного очищення може бути лише трагедія, то основоположник психоаналізу бачить у цьому специфіку всього мистецтва.

Основною функцією мистецтва він вважає компенсацію незадоволеності митця реальністю. Але не лише митця, а і людей, які сприймають мистецтво, оскільки в процесі прилучення до краси художніх творів вони залучаються у ілюзорне задоволення своїх несвідомих бажань, які приховані і від оточуючих, і від самих себе. Мистецтво виконує функцію компенсації. Але компенсація не є основною і тим більше єдиною функцією мистецтва.

Компенсуюча функція мистецтва, стає основною лише тоді, коли художня творчість перетворюється в ремесло для виконанню соціального замовлення, яке не відповідає внутрішнім потребам митця, а твори мистецтва – у масову продукцію, розраховану на такого споживача, який внутрішньо налаштований на розвагу.

Звертаючись до проблематики мистецтва, Фройд намагається розкрити суть художньої, передусім, літературної творчості. Перші кроки такого типу духовної діяльності людини, на думку Фрейда, слід шукати вже у дітей. Як поет, так і дитина можуть створити свій власний світ, який зовсім не вміщується у межі щоденних уявлень людини, яка не має поетичної уяви. Дитина в процесі гри перебудовує існуючий світ за власним смаком, причому ставиться до плоду своєї фантазії дуже серйозно. Саме так і поет завдяки творчій уяві не тільки створює у мистецтві новий світ, але і часто вірить у його існування. Фрейд підмічає цей факт. Але, пройшовши крізь призму його психологічного мислення, він отримує тлумачення, начебто в основі як дитячих ігор і фантазій, так і поетичної творчості лежать приховані несвідомі бажання, переважно сексуального характеру.

Правда Фройд був змушений визнати, що психоаналіз не завжди може проникнути в механізм творчої роботи особистості. На його думку, здатність до сублімації, яка лежить в основі виникнення фантазій, у тому числі і художніх, не підлягає глибинному психоаналітичному розчленуванню. Це означає, що „психоаналізу недоступна і суть художньої творчості”. Розглядаючи мотиви поетичної творчості, Фройд одночасно ставить питання про психологічний вплив мистецьких творів на людину. Він підмічає той факт, що справжню насолоду від сприйняття творів мистецтва, зокрема, від поезії, людина отримує незалежно від того, чи є джерелом цієї насолоди приємні чи неприємні значення.

Фройд вважає, що такого результату поет досягає через переведення своїх несвідомих бажань у символічні форми, які вже не викликають обурення не реальної особистості, як це могло б статися при відкритому зображенні несвідомого: поет пом’якшує характер егоїстичних та сексуальних потягів, затушовує їх та надає у формі поетичних фантазій, викликає у людей естетичну насолоду.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Проблема амбівалентності культури	\|	В психоаналітичному розумінні справжня насолода від поетичного твору досягається тому що в душі кожної людини містяться несвідомі потяги, аналогічні тим, які властиві поету.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.021 сек.