Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК НАУКОВЕ ЗНАННЯ ПРО КУЛЬТУРУ

ЛЕКЦІЯ 1

1. Культурологія як науково-філософська дисципліна.

2. Категорії культурології.

3. Класичні й сучасні концепції культури.

1. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК НАУКОВО-ФІЛОСОФСЬКА ДИСЦИПЛІНА

Культурологія - інтегративне наукове знання, вивчає культуру як цілісну систему.

Походження терміна «культурологія» пов'язане з працями американського антрополога Л.Уайта (1900-1975 рр.), що виділив культурологію, яка відмежувалася з антропології, як самостійну науку в комплексі соціальних наук.

Культурологія- це наука про розвиток культури, її норми, традиції, соціальні інститути, технологічні процеси, системи оцінок тощо.

Об’єкт культурології- увесь світ штучних порядків (речей, будівель, історичних подій, технологій діяльності, форм соціального життя.

Людина постає як суб'єкт культури, носій екзистенційних орієнтирів і відповідних поведінкових настанов.

Предмет культурології- смисли буття людства (ціннісно-смисловий аспект культури), це процеси ґенези морфології культури, її структури, сутності та змісту, типології, динаміки й мови.

Метою культурології є розуміння культур. Завдання культурології:

· опанування смислового простору культури;

· аналіз історичних і національних феноменів культури;

· дослідження морфології та типології культур;

· вивчення культурних кодів і комунікацій;

· оволодіння досвідом ефективних соціокультурних практик.

Культура як феномен розглядається і досліджується в межах таких дисциплін, як філософія, соціальна і культурна антропологія, соціологія, структурна лінгвістика, семіотика, психологія та ін.

Наука про культуру в світовій науковій традиції має кілька синонімічних назв: у США — культурна антропологія, у Великій Британії - соціальна антропологія, у Франції — етнологія. Вітчизняна культурологія як наука про культуру є складовою світового розуміння антропології як пізнавальної програми цілісного вивчення людини в її взаємозв'язках зі світом.

Виділяють також науки про культуру: етнологію, етнографію, соціологію культури як систематичні порівняльні науки про культури різних суспільств і різних періодів, що базуються на зборі та аналізі емпіричного матеріалу.

Філософія культури виступає методологією культурології як самостійної наукової дисципліни, оскільки забезпечує її пізнавальні орієнтири. Якщо філософія культури націлена на її розуміння як цілого (на рівні загального), то культурологія розглядає культуру в її конкретних формах (на рівні особливого) з опорою на фактичний матеріал.

Фундаментальна культурологія досліджує найбільш загальні закономірності ціннісно-смислового аспекту соціокультурного буття людства, а також формує її епістемологію як систему принципів, методологій і методів пізнання, систематизації та аналізу культурних процесів.

Прикладна культурологія займається розробкою технологій практичної організації та регуляції культурних процесів у суспільстві. Пізнання сутності культури і виявлення законів і механізмів функціонування цілісної системи культури є важливим завданням теорії культури. Динаміка культурних феноменів досліджується історією культури.

Культурологія як наука використовує такі загальні принципи, як принцип історизму та принцип науковості: принцип історизмувимагає, щоб аналіз явищ був адекватним до часу їх виникнення, висновки визначались історичною прогресивністю їх розвитку, а не кон'юнктурними політичними мотивами окремих індивідів чи соціальних груп; принцип науковості включає достовірність емпіричного матеріалу, повторюваність у часі і просторі результатів досліджень, можливість повторної перевірки, застосовність і результативність висновків у реальній практиці.

До специфічних принципів культурології відносять принципи системності, інтегративності та рівноправності.Перший з них забезпечує аналіз явища як елемента більш складної системи, що дозволяє виявити складні взаємозв'язки між елементами, детермінантне поле чи певний культурний коридор явища. Другий принцип набув особливої ваги в період науково-технічної революції, коли стало зрозумілим, що явища однієї науки не бувають відособленими від явищ суміжних наук. Принцип рівноправності передбачає рівність усіх відомих концепцій, теорій, прогнозів при проведенні культурологічного аналізу.

Філософи кінця XIX — початку XX ст. досліджували питання історико-культурного розвитку, постійно уточнюючи коло саме філософської проблематики культури. Вже наприкінці XIX ст. починає формуватися думка про необхідність виокремлення науки про культуру зі своїми спеціальними методами дослідження і своїм баченням предмета. Однак, попри майже загальну згоду науковців, які займалися культурною проблематикою в межах філософських дисциплін, щодо необхідності спеціальної науки, їхнє бачення як предмета, так і методів дослідження іноді суттєво різнилося.

Представники неокантіанства Вільгельм Віндельбанд (1848—1915) та Генріх Ріккерт (1863—1936) протиставили природничі науки наукам історичним , або «науки про природу» — «наукам про культуру». Науки про природу (до яких неокантіанці відносили і соціологію) мають справу з загальним, повторюваним, закономірним, науки ж про культуру — з одиничними явищами і подіями в їх неповторності й винятковості. Культура має ціннісний характер, тому її пізнання полягає у співвіднесенні явищ культури з певними цінностями. Ріккерт виділяє шість культурних сфер: логіка, естетика, містика, етика, еротика, релігія, яким відповідають певні типи цінностей, а саме: істина, краса, надособистісна святість, моральність, щастя, особистісна святість.

Представники «філософії життя» виступали проти раціоналізму і методологізації в дослідженнях культури. Вільгельм Дільтей (1833—1911) вважав, що життя культури не можна пояснити раціонально, його можна збагнути тільки шляхом «вживання», «співпереживання», «співпочування». Анрі Бергсон (1859—1941) поділяв культури на замкнуті, закриті, в яких життя визначається інстинктами, і відкриті, засновані на духовності, що визначає їх прагнення до спілкування з іншими і подолання національних та державних меж. Існування цінностей у відкритих культурах підтримується закликами й особистими прикладами, тоді як у закритих культурах вони мають примусовий характер.

«Філософія життя» мала певний вплив на «філософію існування», або, як її частіше називають, екзистенціалізм. Історичність людського існування для екзистенціалістів полягає в тому, що людина завжди відчуває себе, так би мовити, «закинутою» в певну ситуацію, з обставинами якої змушена рахуватись. Тобто її існування залежить не від обраних особисто, а наданих від народження без можливості вибору належності до певного народу, походження, біологічних якостей і т. ін., що робить існування людини «буттям у світі», тобто в конкретному світі обставин.

Екзистенціаліст Мартін Хайдеггер (1889—1976) розглядав культуру XX ст. як безособовий світ, у якому всі події й думки анонімні, світ, у якому відчуження досягає крайньої межі і ніхто особисто нічого не вирішує, ні за що не відповідає. Людина в такому світі втрачає самоусвідомлення і здатність «відчувати» буття, втрачає вміння осягати «душу» речей, яка живе в мові. Мову Хайдеггер вважав «домом буття».

Ще в першій половині XX ст. у філософії поширюються ідеї щодо принципової конечності та навіть фактичної завершеності історії. Микола Бердяєв (1874—1948) уважав світ культури «об'єктивацією духу», в процесі якої розчиняється все особистісне, індивідуальне, обмежується свобода і починає панувати необхідність. Він писав, що культура за своєю сутністю і релігійним смислом є великою невдачею. Тому смисл історії полягає у звільненні від об'єктивації, що означає кінець історії і перехід людини у принципово інший світ. Повна ж реалізація смислу історії полягає в її закінченні.

Американський соціолог Пітирим Сорокін (1889— 1968) розглядав історію більш оптимістично, а саме як процес зміни систем цінностей. Він виділяв три типи культур: чуттєвий (у такій культурі переважає безпосереднє сприйняття дійсності), ідеаціональний (домінує раціоналізм) та ідеалістичний (переважає інтуїтивне пізнання). Вихід із кризи сучасної культури Сорокін бачив у переході до ідеалістичної культури.

2. КАТЕГОРІЇ КУЛЬТУРОЛОГІЇ

Категорії культурології ще не достатньо розроблені: представники різних культурологічних шкіл використовують свої комплекси категорій.

До найбільш усталених культурологічних категорій можна зарахувати такі: культурні об'єкти (культурні риси, артефакти, культурні системи і конфігурації), культурогенез, культурні властивості (функціональність, семантичність, комунікативність, універсальність, локальність), культурні смисли, ментальність, культурні тексти, знаки, символи, культурні норми (традиція, інновація, мода, стиль), міжкультурні взаємодії (запозичення, відторгнення, синтез).

Одним з найбільш використовуваних понять в культурології є поняття картини світу як вищої форми узагальнення, систематизації та інтеграції пізнавального досвіду людства. У спільнотах, що існують у схожих природно-кліматичних умовах або мають спільну історичну долю, формуються порівняно тотожні культури за способом життя, технологією господарчої діяльності, системою цінностей. Цей культурний інваріант відображає характерні для певної спільноти уявлення про світ, схеми його розуміння і пояснення, що дає можливість виокремлювати наукові, позанаукові (релігійну, художню) й універсальну картини світу.

Універсальна картина світу розкриває всі сторони багатогранних відносин людини та світу, оскільки її предметом є культура як цілісна, динамічна і якісно визначена система. Універсальна картина світу розкривається одночасно як космологічна модель (уявлення про навколишній світ), як антропологічна модель (уявлення про людину), як пізнавальна модель (способи пізнання світу). Взаємодія космологічного, антропологічного і пізнавального полягає у тому, що проект людини є концентрованим вираженням концепції світу, координати світомоделі утворюють простір реалізації потенцій людини, а специфіка пізнавальних процесів визначає характер осмислення першого і другого.

Універсальна картина світу розгортається в системі культурних універсалій — категорій, що акумулюють соціокультурний досвід людства, і завдяки яким людина осмислює і переживає світ. Культурні універсалії виступають відображенням найбільш значущих для людини структурних характеристик світу: природа, суспільство, добро, зло, життя, смерть, любов, краса, свобода, віра, чоловіче, жіноче тощо.

Серед основних чинників формування системи культурних універсалій виділяють: геопсихічний (пов'язаний з природним середовищем і способом виживання), геополітичний (вплив соціально-політичних факторів), культуроморфічний (вплив соціокультурних факторів, зокрема процес міжкультурної взаємодії), глибиннопсихологічний (взаємодія між колективним свідомим, несвідомим і підсвідомим, характер психічних процесів).

(Повномасштабне емпіричне описання картини світу проблематичне.)

Особливою категорією культурології є ментальність. Ментальність народжується з природних даних і соціально зумовлених компонентів і розкриває картину світу, яка закріплює єдність культурної традиції певної спільноти. Ментальність як одна з форм адаптивної поведінки формується в глибинах підсвідомості, доводиться до ступеня автоматизму і реалізується людиною майже механічно і нерефлективно. Ті чи інші типи ментальності можуть бути властиві певній культурній добі або соціальній групі як специфічний тип емоційної реакції на навколишній світ. Картина світу, закарбована у ментальності, - стійке утворення, що змінюється дуже повільно.

Генеза ментальності культурної системи, що виникає на певній території, передбачає появу факторів локалізації групи людей на цій території та стимуляції їхньої колективної взаємодії, накопичення досвіду спільної життєдіяльності, акумуляцію цього досвіду в ціннісних орієнтаціях, реалізацію домінуючих цінностей у рисах способу життя та картини світу, перетворення всіх їх у систему образів ідентичності певної спільноти.

Феномен ментальності - саме та риса, яка об'єднує і дворянина, і селянина як представників одного етносу.

Важливою категорією культурології є категорія космосу в його протиставленні хаосу. Це протилежність усьому беззмістовному й безформному у світі та людині. Це універсальний принцип буття, який організує його міру та зміст. Народження космосу з хаосу, виявлення хаосу на тлі космосу, повернення хаосу як стану і нове відродження космосу в поліфонії буття, власне, і становить зміст культурного процесу. Базуючись на цих категоріях, основну ідею культури можна сформулювати як творення космосу і подолання хаосу в бутті.

Метод культурології, за формулюванням М. Вебера, полягає в єдності розуміння і пояснення. Як система смислів з відповідною внутрішньою логікою, культура пізнається шляхом раціональної реконструкції культурно-історичного процесу. Водночас культура звернена до людської суб'єктності, тому потребує розуміння як цілісної інтуїтивно-смислової причетності дослідника до об'єкта пізнання. У культурології розуміння передує поясненню, направляє його і корегується ним. Отже, вищим досягненням культурологічного аналізу є повнота розуміння, що спирається на повноту пояснення.

3. КЛАСИЧНІ Й СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ КУЛЬТУРИ

Культурологія — порівняно молода наука. Оформлення її як специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов'язана з філософськими концепціями історії Дж. Віко, І. Гердера і Г. Гегеля. Вперше термін «культурологія» використав американський культурантрополог Л. Уайт. Більшість культурологів у розвитку культурології виділяють кілька основних теоретичних концепцій, або парадигм. Ними є такі домінуючі напрями: еволюціоністський, психологічний, соціологічний, функціоналістський, ігровий, теологічний, структуралістський.

1. Еволюціоністські теорії культури. Основні ідеї еволюціоністів полягають у встановленні лінійної спрямованості розвитку культури, у розрізненні соціокультурних феноменів за ступенем складності їхньої організації та можливості їх впорядкування за шкалою еволюції (від простого до складного).

Англійський соціолог Г. Спенсер (1820—1903) вважав, що суспільство розвивається під впливом зовнішніх (географічне середовище) і внутрішніх (фізична і психічна природа людини) факторів. У праці «Основи соціології» він уподібнював культуру організму, виділяючи в ній «харчувальну» систему (виробництво), «розподільчу» (торгівля), «регулятивну» (держава). Йому належить сама концепція еволюціонізму як послідовності незворотних змін культурних феноменів.

Англійський антрополог Е. Тейлор (1832—1917) запропонував одне з перших наукових визначень культури як сукупності знань, вірувань, мистецтва, моралі, законів, звичаїв, засвоєних людиною як членом суспільства. Таке розуміння культури ототожнює її з цивілізацією. У своєму дослідженні «Первісна культура» уподібнював розвиток культури розвитку природних явищ та біологічних видів і трактував прогрес культури як удосконалення релігійних вірувань і культів, появу нових знарядь праці, видів творчості.

Англійський етнограф Дж. Фрезер (1854—1945) визначав прогрес суспільства як послідовність стадій розумового розвитку людства (магія — релігія — наука). У дванадцятитомному дослідженні «Золота гілка» стверджував, що культурні зміни виникають внаслідок адаптації людей до оточення та здійснюються в напрямі диференціації та спеціалізації соціокультурних функцій.

Американський культурантрополог Л. Уайт (1900—1975) розумів культуру як спосіб оволодіння світом, перетворення й регулювання його процесів за допомогою символів. У книзі «Еволюція культури» виділив підсистеми культури: соціальну, технологічну, ідеологічну й поведінкову; усі ці компоненти культури вважав відображенням її матеріально-технічного базису.

У сучасній культурній антропології еволюціоністські ідеї залишаються найбільш впливовими.

2. Психологічні та соціологічні теорії культури. Психологічна теорія ґрунтується на ідеї психологічної зумовленості культуротворчості людства, її засадою є ствердження вирішальної ролі несвідомих імпульсів у поведінці людей, що становить суть психоаналітичної концепції З. Фрейда. Визнається провідна роль неусвідомлених і латентних моментів у формуванні культурних процесів.

Австрійський психоневролог З. Фрейд (1856—1939) розглядав культуру як систему норм і заборон, що знімає психологічний конфлікт між устремліннями людини до індивідуальної свободи і стримуючими ці устремління заради інтересів соціуму культурними нормами. Культура тлумачиться ним у роботі «Тотем і табу» як спосіб приборкання людської агресивності й деструктивності, пов'язаних із дією природного потягу до задоволення. Відповідно, прогрес культури не впливає на людину позитивно, навпаки, він «невротизує» особистість, негативно впливаючи на її психічне здоров'я. Сублімація як переключення частки статевої енергії на культуротворчість розглядається як її джерело.

Швейцарський психолог К. Юнг (1875—1961) увів у науку поняття колективного несвідомого як загальнолюдського досвіду пам'яті про минуле, що є фундаментом формування психіки. Колективне несвідоме має культурне походження, проте успадковується біологічним шляхом. Воно зберігається у вигляді архетипів як його первісних структур. Архетипи становлять фундаментальні переживання людської психіки. Вони позбавлені предметності та є психічними смислами в чистому вигляді, що неусвідомлено організують і направляють життя людської душі. Колективне несвідоме в концентрованому вигляді зафіксоване у міфології, релігії і виявляє себе у художній творчості людини. У праці «Архетип і символ» К. Юнг стверджує, що культура веде не боротьбу, а діалог з несвідомим у намаганні зберегти цілісність людської особистості. Проте розвиток цивілізації та раціоналізація свідомості веде до втрати психічної рівноваги людини. Якщо свідомість не приймає досвід архетипів, то вони вторгаються в культуру в своїх примітивних і жорстоких формах. Символічне знання оберігає людину від зіткнення з колосальною руйнівною енергією колективного несвідомого.

Важливим моментом психологічної концепції є визнання особистості, її внутрішньо прихованих процесів, поведінкових і ціннісних стереотипів, взаємодії з оточенням, основним предметом культурного аналізу.

Соціологічна парадигма пройшла шлях від природничо-науково орієнтованої (механістичне розуміння соціальних процесів, підкорення людини та її культуротворчості дії зовнішніх соціальних сил) до центрованої аналізом суб'єктивних смислів культури (ідей, цінностей, вірувань), що визначають її об'єктивні явища, соціальні інститути.

Німецький соціолог М. Вебер (1864—1920) вивчав вплив ідей і уявлень на формування соціокультурних типів. Він обґрунтував тезу про рівнозначність економічних і світоглядних факторів в історичному процесі та застосував її у своїх працях «Протестантська етика і дух капіталізму», «Господарча етика світових релігій». М. Вебер розглядав релігію як один з найважливіших способів надання смислу соціокультурній діяльності людини, визначення системи цінностей і норм певної культури. Ним створений метод «ідеальних типів» як теоретичних конструкцій, отриманих в результаті акцентування і зв'язування феноменів, характерних для різних культур. Ідеальні типи не мають прямого аналогу в культурній дійсності, проте уможливлюють цілісне вивчення множинності культурних явищ.

Російський соціолог П. Сорокін (1889—1968) розумів культуру як систему значень — цінностей, за допомогою яких підтримується інтеграція суспільства. Він стверджував, що культура не є конгломератом елементів, а завжди пронизана одним принципом і виражає одну цінність. Відповідно, культурологічний аналіз має бути підкорений пріоритетному виявленню культурних цінностей. У роботі «Соціальна і культурна динаміка» виокремлює три типи культури: ідеаціональну, ідеалістичну і чуттєву. Ідеаціональний тип культури ґрунтується на єдиній реальності та цінності Бога, наближення до якого становить смисл людського життя. Чуттєва культура (її історія починається з Нового часу) визнає як єдину цінність сенсорно сприйнятий людиною світ. Вона позбавлена символізму і натуралістична. Ідеалістична культура має перехідний характер, оскільки поєднує в собі цінності перших двох (ренесансна, давньогрецька).

Російський соціолог М. Данилевський (1822—1885) у роботі «Росія і Європа» розробив концепцію локальних культурно-історичних типів, що послідовно проходять у своєму розвитку стадії народження, розквіту, занепаду і загибелі. Виділив 10 культурно-історичних типів: єгипетська культура, китайська, давньосемітська, індійська, іранська, єврейська, грецька, римська, аравійська, європейська. В основі філософії М. Данилевського лежить ідея заперечення єдності людства, єдиного прогресивного напряму його розвитку.

Німецький філософ Е. Фромм (1900—1980) здійснив спробу соціально-психологічної інтерпретації динаміки людської культури. Людська природа як сукупність універсальних потреб, що мають статус екзистенційних, оскільки виступають у вигляді устремлінь людського «я», реалізується залежно від соціальних умов. Соціальний характер тлумачиться ним у дослідженнях («Втеча від свободи», «Психоаналіз і релігія», «Мати чи бути») як ядро структури характеру, притаманне більшості членів цієї культури. Саме він робить людину типовим представником конкретної культури.

Німецький філософ О. Шпенглер (1880—1936) вважав, що культура є зовнішнім проявом внутрішнього складу душі народу. Розуміючи культуру як організм, він вважав, що кожна культура має свій темп розвитку, час життя і стадії від зародження через молодість, зрілість і старість до смерті. Життєвий цикл культури він визначав у 1000 років, після чого вона втрачає творчий потенціал розвитку і перероджується на цивілізацію як останню механістичну фазу культури. У праці «Занепад Європи» він виділяв 8 типів культур: єгипетську, індійську, вавілонську, «аполонійську» (античну), «магічну» (візантійсько-арабську), «фаустівську» (європейську) і культуру майя.

Соціологічна парадигма культурології заклала основи розуміння культур як сутнісних феноменів, існування яких задається системою категорій культурної свідомості.

Функціоналістська парадигма полягає в аналізі культури як системи, що складається зі структурних елементів, функціонально пов'язаних між собою, що виконують функції підтримки і збереження цілого культури. Культурологічний аналіз у такому випадку ґрунтується на виявленні функцій культурних елементів у їхній системі.

Англійський антрополог Б. Малиновський (1884—1942) пов'язував виникнення і розвиток соціокультурних інститутів із задоволенням людських потреб. Відмінність між культурами, таким чином, виявляється в різних способах задоволення органічних потреб індивіда. У «Науковій теорії культури» він стверджував, що всі суспільні явища необхідно досліджувати в контексті культури як цілісного феномена, проте вважав найбільш прийнятною для їхнього вивчення методологію природничих наук.

Американський соціолог Т. Парсонс (1902—1979) розглядав взаємодію і взаємозв'язок функціональних елементів культури як умову забезпечення розвитку й підтримання всієї системи. У дослідженні «Соціальна система» наголошував на необхідності аналітичного вивчення явищ культури як структурованих символічно значущих систем.

Сучасна наука надає перевагу розгляду функціоналізму не як теорії, а як загальнонаукового методу дослідження культури.

Теологічна парадигма культурології ґрунтується на систематизованих принципах релігійного віровчення, її принцип полягає в тому, що людська діяльність стає культурогенною в тій мірі, в якій її пронизує ідея Бога.

Російський філософ М. Бердяєв (1874—1948) вважав, що культура народилася з культу, отже, витоки її сакральні. Розглядаючи людину як творця культури, у дослідженні «Смисл історії» виявляє драматизм стосунків культури та людини. Прагнення до трансцендентного стримується символічними формами культури, що протистоять свободі особистості.

Німецький філософ К. Ясперс (1883—1969) створив концепцію «осьового часу», яка була намаганням виявити універсальний смисл культурної історії. За його визначенням, в період з 800 по 200 рр. до н. е. зроблено якісний ривок свідомості людства, що виразився одночасно у грецькій філософії, іудаїзмі, іранському зороастризмі, індійському буддизмі, китайських конфуціанстві та даосизмі, які слугують джерелом єдності культур Сходу і Заходу.

Англійський соціолог А. Тойнбі (1889—1975) розглядає культури як одну з багатьох сходинок на шляху реалізації людиною свого божественного покликання. У дванадцятитомній праці «Вивчення історії» вбачає прогрес людства у духовному вдосконаленні та сходженні до синкретичної релігії. Він розкрив діалогічну сутність розвитку культури у своїй концепції «Виклику і Відповіді». Перешкода сприймається творчим началом як Виклик, Відповіддю на який стає акт культуротворчості. А. Тойнбі визначає розвиток культури як серію Відповідей, що дає людський дух на Виклик природи і суспільства. При цьому можливі різні Відповіді на один і той самий Виклик, відповідно можливі різні варіанти культурного розвитку. Ідеї А. Тойнбі поклали кінець абсолютному пануванню концепції суспільно-економічних формацій класичного еволюціонізму, яка поступилась місцем сучасним концепціям нелінійності, дискретності та альтернативності соціокультурного розвитку.

3. Структуралістська та ігрова концепції культури. Ігрова концепція культурологічної думки розглядає гру як основу виникнення і функціонування культури. Гра визнається культурною універсалією.

Голландський історик Й. Хейзинг у книзі «Ноmo ludens» розглядає гру як спонтанну, самодостатню, не орієнтовану на досягнення практичної мети діяльність. Вона є джерелом, внутрішнім змістом і рушійною силою культури. Культуро-творчий потенціал гри Й. Хейзинга пов'язує з продуктивністю людської уяви: перш ніж створити щось матеріальне, людина має «програти» цей процес у голові. Культура виникає у формі гри, вона первісне розігрується. Проте, зазначає автор, у сучасному світі гра, сповнена естетичними і творчими елементами, перетворюється на сурогат ігрової діяльності — спорт.

Іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет (1883—1955) у роботі «Дегуманізація мистецтва» тлумачить гру як засіб спасіння культури від «повстання мас». Гра в його концепції протиставляється буденності, утилітаризму буття натовпу. Життя еліти — носія культуротворчості — він зосереджує саме у сфері ігрової діяльності. Духовній еліті X. Ортега-і-Гассет протиставив масове суспільство і масову культуру, орієнтовану на виробництво і споживання примітивних норм і цінностей.

Швейцарський письменник Г. Гессе (1877—1962) у романі «Гра в бісер» надає логічного завершення філософській традиції ігрового тлумачення культурних процесів. Гра в бісер у його романі — це гра з усіма смислами і всіма цінностями світової культури. Майстер, який володіє грою в бісер, може відтворити і прожити весь духовний зміст світової культури. Цим автор розкриває сутність гри як культурного явища, що має здатність відтворення множинності смислових ситуацій людської життєдіяльності: звертає увагу на те, що абсолютизація гри призводить до руйнування цілісності людського буття, чим заперечує можливості елітарних шляхів спасіння культури.

Структуралістська парадигма культурології виникла на шляху поширення методів сучасного мовознавства та семіотики. Структуралізм формувався як антитеза екзистенціальній спрямованості культурології: базується на таких уявленнях: культура є сукупністю знакових систем і культурних текстів; існують неусвідомлені універсальні інваріантні психічні структури, що визначають реакцію людини на оточення; культурна динаміка визнається як рух не самих цих структур, а їх конфігурацій.

Французький антрополог К. Леві-Строс (1908—1990) розробив структуральний метод для дослідження формальних структур людської ментальності. В аналізі культурних елементів традиційних суспільств як мов культури («Міфологіка», «Первісне мислення») він намагався виявити такі, що повторюються («бінарні опозиції», «медіатори»). Тим самим відтворити систему символів, що змістовно відображують структуру культури в усій її багатоманітності. Досліджуючи особливості архаїчного мислення, К.Леві- Строс робить висновок про наявність у ньому універсалій людської психіки, що доводить принципову тотожність його логічного потенціалу мисленню сучасної людини. Відповідним є його розуміння культури як результату намагання і здатності людини позначити середовище свого існування.

Естонський вчений Ю. Лотман («Структура художнього тексту») застосовував методи вивчення мови для дослідження творів мистецтва як знакових систем. Він зміг реалізувати пізнавальні можливості семіотичного підходу шляхом тлумачення значень і смислів окремих культурних феноменів за допомогою їхньої внутрішньої будови і зв'язку з соціокуль-турним контекстом існування.

Французький філософ Ж. Дерріда визнається основоположником постструктуралізму. Йому належить ідея універсального прийому освоєння культурного тексту — деконструкція-реконструкція. Деконструкція Ж. Дерріда проголошує естетику хаосу: артефакти культури трактуються як метафори, що набувають смислу в грі зміщених значень. Відповідно, смисл культури вбачається ним не в раціональній впорядкованості, а в невпорядкованості хаосу. Тому і реальна дійсність, на його думку, ще один культурний текст.

Французький дослідник М. Фуко застосував метод структуралізму для аналізу науки у своїх роботах «Слова і речі», «Археологія знання». Він стверджує, що культура стає належною суб'єктові шляхом самопізнання, трансцендентальної рефлексії. Аналітика категорій культури є тотожною аналітиці категорій суб'єктивності. М. Фуко пов'язує культурологічний аналіз з інтерпретацією, підкреслюючи її безкінечність і незавершеність. Інтерпретація не може бути завершеною, оскільки їй піддається не знак як річ, а як наявна інтерпретація інших знаків. Тому основним у процесі інтерпретації виступає сам інтерпретатор.

Французький філософ Ж. Лакан відводить головну роль у психіці людини символічному, що є сукупністю соціальних норм і заборон. Символічне персоніфікується постаттю Іншого, або Батька, і за його допомогою освоюється впорядкованість культури. Людина у Ж. Лакана є перехрестям символічних структур, порожниною, що заповнюється культурним змістом. Отже, несвідомі структури й механізми (у Ж. Лакана - «машина») повністю володіють людською свідомістю.

Французький дослідник Р. Варт обґрунтовував можливість опису культурної ситуації на основі лінгвістичних засобів метамови. Він вибудовує світогляд сучасної людини навколо мовних структур. Р. Варт визначає культурний текст як нелінійний багатовимірний простір, де поєднуються і дискутують одне з одним різні види письма. Тексту культури завжди притаманна множинність смислів як цитат, що відсилає до множинності культурних джерел («Смерть Автора»).

Представлені культурологічні парадигми не заперечують одна одну, а взаємодіють: кожна з них є окремим зрізом суперечної, але цілісної і відкритої системи культури людства, яка набуває своєї повноти лише у взаємовпливі та взаємодоповненні.

Представлені культурологічні парадигми вплинули на розвиток української культурологічної думки. Вітчизняна класична література завжди була уважною до культурних універсалій буття свого народу, сприяючи формуванню національної свідомості. У творах Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, Лесі Українки відображено глибоке проникнення в українську душу. Важливим виявом національного самопізнання стало дослідження М.Костомарова «Книга буття українського народу», нарис І. Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу». Наукове вивчення проблеми українських культурних універсалій активізували вчені-українознавці, що гуртувались навколо Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, очолюваного М.Грушевським, - Ф. Вовк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Возняк, С.Томашівський. Заглибленням у світоглядні цінності української культури стали розвідки Я.Яреми «Українська духовність в її культурно-історичних виявах», І. Мірчука «Головні риси українського світогляду в українській культурі», Д. Донцова «Дух нашої давнини», О.Кульчицького «Світовідчування українця», М.Шлемкевича «Душа і пісня», Є. Маланюка «Нариси з історії нашої культури», І. Огієнка «Українська культура», їх традиції продовжують розвивати сучасні українські культурологи В. Горський, О. Забужко, С.Кримський, А. Макаров, Ю. Павленко, М. Попович, В. Скуратівський, які зараховують українську традицію до світового загальнокультурного простору, віднаходячи в цьому діалозі неповторну значущість вітчизняної духовності.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	На початку XXI ст. структура освіти в Україні така.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.