• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК НАУКОВЕ ЗНАННЯ ПРО КУЛЬТУРУ

ЛЕКЦІЯ 1

1. Культурологія як науково-філософська дисципліна.

2. Категорії культурології.

3. Класичні й сучасні концепції культури.

1. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК НАУКОВО-ФІЛОСОФСЬКА ДИСЦИПЛІНА

Культурологія - інтегративне наукове знання, вивчає культуру як цілісну сис­тему.

Походження терміна «культурологія» пов'язане з працями американського антрополога Л.Уайта (1900-1975 рр.), що виділив культурологію, яка відмежувалася з антропології, як самостійну науку в комплексі соціальних наук.

Культурологія- це наука про розвиток куль­тури, її норми, традиції, соціальні інститути, технологічні процеси, системи оцінок тощо.

Об’єкт культурології- увесь світ штучних порядків (ре­чей, будівель, історичних подій, технологій діяльності, форм соціального життя.

Люди­на постає як суб'єкт культури, носій екзистенційних орієн­тирів і відповідних поведінкових настанов.

Предмет культурології- смисли буття людства (ціннісно-смисловий аспект культури), це процеси ґенези морфології культури, її структури, сутності та змісту, типології, ди­наміки й мови.

Метою культурології є розуміння культур. Завдання культурології:

· опанування смислового простору культури;

· аналіз історичних і національних феноменів культури;

· дослідження морфології та типології культур;

· вивчення культурних кодів і комунікацій;

· оволодіння досвідом ефективних соціокультурних прак­тик.

Культура як феномен розглядається і досліджується в межах таких дисциплін, як філософія, соціальна і культурна антропологія, соціологія, структурна лінгвістика, семіотика, психологія та ін.

Наука про культуру в світовій науковій традиції має ­кілька синонімічних назв: у США — культурна ан­тропологія, у Великій Британії - соціальна антропологія, у Франції — етнологія. Вітчизняна культурологія як наука про культуру є складовою світового розуміння антропології як пізнавальної програми цілісного вивчення людини в її взає­мозв'язках зі світом.

Виділяють також науки про культуру: етнологію, етнографію, соціологію культури як систематичні порівняльні науки про культури різних суспільств і різних періодів, що базуються на зборі та аналізі емпіричного мате­ріалу.

Філософія культури виступає методологією культурології як самостійної наукової дисципліни, оскільки забезпечує її пізнавальні орієнтири. Якщо філософія культури націлена на її розуміння як цілого (на рівні загального), то культурологія розглядає культуру в її конкретних формах (на рівні особли­вого) з опорою на фактичний матеріал.

Фундаментальна культурологія досліджує найбільш за­гальні закономірності ціннісно-смислового аспекту соціокультурного буття людства, а також формує її епістемологію як систему принципів, методологій і методів пізнання, система­тизації та аналізу культурних процесів.

Прикладна культуро­логія займається розробкою технологій практичної організації та регуляції культурних процесів у суспільстві. Пізнання сут­ності культури і виявлення законів і механізмів функціонування цілісної системи культури є важливим завданням те­орії культури. Динаміка культурних феноменів досліджуєть­ся історією культури.

Культурологія як наука використовує такі загальні принципи, як принцип історизму та принцип науковості: принцип історизмувимагає, щоб аналіз явищ був адекват­ним до часу їх виникнення, висновки визначались історичною прогресивністю їх розвитку, а не кон'юнктурними політичними мотивами окремих індивідів чи соціальних груп; принцип науковості включає достовірність емпіричного ма­теріалу, повторюваність у часі і просторі результатів досліджень, можливість повторної перевірки, застосовність і результативність висновків у реальній практиці.

До специфічних принципів культурології відносять принципи системності, інтегративності та рівноправності.Перший з них забезпечує аналіз явища як елемента більш складної систе­ми, що дозволяє виявити складні взаємозв'язки між елементами, детермінантне поле чи певний культурний коридор явища. Дру­гий принцип набув особливої ваги в період науково-технічної революції, коли стало зрозумілим, що явища однієї науки не бу­вають відособленими від явищ суміжних наук. Принцип рівно­правності передбачає рівність усіх відомих концепцій, теорій, прогнозів при проведенні культурологічного аналізу.

Філософи кінця XIX — початку XX ст. досліджували питання історико-культурного розвитку, постійно уточ­нюючи коло саме філософської проблематики культури. Вже наприкінці XIX ст. починає формуватися дум­ка про необхідність виокремлення науки про культуру зі своїми спеціальними методами дослідження і своїм ба­ченням предмета. Однак, попри майже загальну згоду на­уковців, які займалися культурною проблематикою в ме­жах філософських дисциплін, щодо необхідності спеці­альної науки, їхнє бачення як предмета, так і методів дослідження іноді суттєво різнилося.

Представники неокантіанства Вільгельм Віндельбанд (1848—1915) та Генріх Ріккерт (1863—1936) протиставили природничі науки наукам історичним , або «науки про природу» — «наукам про культуру». Науки про природу (до яких неокантіанці відносили і соціологію) мають справу з загальним, повто­рюваним, закономірним, науки ж про культуру — з оди­ничними явищами і подіями в їх неповторності й винят­ковості. Культура має ціннісний характер, тому її пізнан­ня полягає у співвіднесенні явищ культури з певними цінностями. Ріккерт виділяє шість культурних сфер: логіка, естетика, містика, етика, еротика, релігія, яким відповідають певні типи цінностей, а саме: істина, краса, надособистісна святість, моральність, щастя, особистісна святість.

Представники «філософії життя» виступали проти ра­ціоналізму і методологізації в дослідженнях культури. Вільгельм Дільтей (1833—1911) вважав, що життя культу­ри не можна пояснити раціонально, його можна збагнути тільки шляхом «вживання», «співпереживання», «співпочування». Анрі Бергсон (1859—1941) поділяв культури на замкнуті, закриті, в яких життя визначається інстинкта­ми, і відкриті, засновані на духовності, що визначає їх прагнення до спілкування з іншими і подолання на­ціональних та державних меж. Існування цінностей у відкритих культурах підтримується закликами й особис­тими прикладами, тоді як у закритих культурах вони ма­ють примусовий характер.

«Філософія життя» мала певний вплив на «філософію існування», або, як її частіше називають, екзистенціалізм. Історичність людського існування для екзис­тенціалістів полягає в тому, що людина завжди відчуває себе, так би мовити, «закинутою» в певну ситуацію, з обставинами якої змушена рахуватись. Тобто її існування залежить не від обраних особисто, а наданих від народ­ження без можливості вибору належності до певного на­роду, походження, біологічних якостей і т. ін., що робить існування людини «буттям у світі», тобто в конкретному світі обставин.

Екзистенціаліст Мартін Хайдеггер (1889—1976) розгля­дав культуру XX ст. як безособовий світ, у якому всі події й думки анонімні, світ, у якому відчуження досягає крайньої межі і ніхто особисто нічого не вирішує, ні за що не відповідає. Людина в такому світі втрачає само­усвідомлення і здатність «відчувати» буття, втрачає вміння осягати «душу» речей, яка живе в мові. Мову Хайдеггер вважав «домом буття».

Ще в першій половині XX ст. у філософії поширю­ються ідеї щодо принципової конечності та навіть фак­тичної завершеності історії. Микола Бердяєв (1874—1948) уважав світ культури «об'єктивацією духу», в процесі якої розчиняється все особистісне, індивідуальне, обмежуєть­ся свобода і починає панувати необхідність. Він писав, що культура за своєю сутністю і релігійним смислом є ве­ликою невдачею. Тому смисл історії полягає у звільненні від об'єктивації, що означає кінець історії і перехід люди­ни у принципово інший світ. Повна ж реалізація смислу історії полягає в її закінченні.

Американський соціолог Пітирим Сорокін (1889— 1968) розглядав історію більш оптимістично, а саме як процес зміни систем цінностей. Він виділяв три типи культур: чуттєвий (у такій культурі переважає безпосе­реднє сприйняття дійсності), ідеаціональний (домінує раціоналізм) та ідеалістичний (переважає інтуїтивне пізнання). Вихід із кризи сучасної культури Сорокін ба­чив у переході до ідеалістичної культури.

2. КАТЕГОРІЇ КУЛЬТУРОЛОГІЇ

Категорії культурології ще не достатньо розроблені: представники різних культуроло­гічних шкіл використовують свої комплекси категорій.

До найбільш усталених культурологічних категорій мож­на зарахувати такі: культурні об'єкти (культурні риси, арте­факти, культурні системи і конфігурації), культурогенез, куль­турні властивості (функціональність, семантичність, комунікативність, універсальність, локальність), культурні смисли, ментальність, культурні тексти, знаки, символи, культурні норми (традиція, інновація, мода, стиль), міжкультурні взає­модії (запозичення, відторгнення, синтез).

Одним з найбільш використовуваних понять в культуроло­гії є поняття картини світу як вищої форми узагальнення, систематизації та інтеграції пізнавального досвіду людства. У спільнотах, що існують у схожих природно-кліматичних умо­вах або мають спільну історичну долю, формуються порівняно тотожні культури за способом життя, технологією господар­чої діяльності, системою цінностей. Цей культурний інварі­ант відображає характерні для певної спільноти уявлення про світ, схеми його розуміння і пояснення, що дає можливість виокремлювати наукові, позанаукові (релігійну, художню) й універсальну картини світу.

Універсальна картина світу розкриває всі сторони бага­тогранних відносин людини та світу, оскільки її предметом є культура як цілісна, динамічна і якісно визначена система. Універсальна картина світу розкривається одночасно як космологічна модель (уявлення про навколишній світ), як ан­тропологічна модель (уявлення про людину), як пізнавальна модель (способи пізнання світу). Взаємодія космологічного, антропологічного і пізнавального полягає у тому, що проект людини є концентрованим вираженням концепції світу, координати світомоделі утворюють простір реалізації потенцій лю­дини, а специфіка пізнавальних процесів визначає характер осмислення першого і другого.

Універсальна картина світу розгортається в системі куль­турних універсалій — категорій, що акумулюють соціокультурний досвід людства, і завдяки яким людина осмислює і переживає світ. Культурні універсалії виступають відображен­ням найбільш значущих для людини структурних характери­стик світу: природа, суспільство, добро, зло, життя, смерть, любов, краса, свобода, віра, чоловіче, жіноче тощо.

Серед основних чинників формування системи культурних універсалій виділяють: геопсихічний (пов'язаний з при­родним середовищем і способом виживання), геополітичний (вплив соціально-політичних факторів), культуроморфічний (вплив соціокультурних факторів, зокрема процес міжкультурної взаємодії), глибиннопсихологічний (взаємодія між колективним свідомим, несвідомим і підсвідомим, характер психічних процесів).

(Повномасштабне емпіричне описання картини світу проблематичне.)

Особливою категорією культурології є ментальність. Мен­тальність народжується з природних даних і соціально зумов­лених компонентів і розкриває картину світу, яка закріплює єдність культурної традиції певної спільноти. Ментальність як одна з форм адаптивної поведінки формується в глибинах підсвідомості, доводиться до ступеня автоматизму і реалізуєть­ся людиною майже механічно і нерефлективно. Ті чи інші типи ментальності можуть бути властиві певній культурній добі або соціальній групі як специфічний тип емоційної ре­акції на навколишній світ. Картина світу, закарбована у мен­тальності, - стійке утворення, що змінюється дуже повільно.

Генеза ментальності культурної системи, що виникає на певній території, передбачає появу факторів локалізації групи людей на цій території та стимуляції їхньої колективної взаємодії, накопичення досвіду спільної життє­діяльності, акумуляцію цього досвіду в ціннісних орієнтаціях, реалізацію домінуючих цінностей у рисах способу життя та картини світу, перетворення всіх їх у систему образів іден­тичності певної спільноти.

Феномен ментальності - саме та риса, яка об'єднує і дворянина, і селянина як представників одного ет­носу.

Важливою категорією культурології є категорія космосу в його протиставленні хаосу. Це протилежність усьому без­змістовному й безформному у світі та людині. Це універсаль­ний принцип буття, який організує його міру та зміст. Наро­дження космосу з хаосу, виявлення хаосу на тлі космосу, по­вернення хаосу як стану і нове відродження космосу в поліфонії буття, власне, і становить зміст культурного процесу. Базуючись на цих категоріях, основну ідею культури можна сформулювати як творення космосу і подолання хаосу в бутті.

Метод культурології, за формулюванням М. Вебера, поля­гає в єдності розуміння і пояснення. Як система смислів з відповідною внутрішньою логікою, культура пізнається шля­хом раціональної реконструкції культурно-історичного про­цесу. Водночас культура звернена до людської суб'єктності, тому потребує розуміння як цілісної інтуїтивно-смислової причетності дослідника до об'єкта пізнання. У культурології розуміння передує поясненню, направляє його і корегується ним. Отже, вищим досягненням культурологічного аналізу є повнота розуміння, що спирається на повноту пояснення.

3. КЛАСИЧНІ Й СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ КУЛЬТУРИ

Культурологія — порівняно молода наука. Оформлення її як специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов'язана з філософськими концепціями історії Дж. Віко, І. Гердера і Г. Гегеля. Вперше термін «культурологія» вико­ристав американський культурантрополог Л. Уайт. Більшість культурологів у розвитку культурології виділяють кілька основних теоретичних концепцій, або парадигм. Ними є такі доміную­чі напрями: еволюціоністський, психологічний, соціологіч­ний, функціоналістський, ігровий, теологічний, структуралі­стський.

1. Еволюціоністські теорії культури. Основні ідеї еволюціоністів полягають у встановленні лінійної спрямованості розвитку культури, у розрізненні соціокультурних феноменів за ступенем складності їхньої організації та можливості їх впорядкування за шкалою еволюції (від простого до складного).

Англійський соціолог Г. Спенсер (1820—1903) вважав, що суспільство розвивається під впливом зовнішніх (географічне середовище) і внутрішніх (фізична і психічна природа лю­дини) факторів. У праці «Основи соціології» він уподібнював культуру організму, виділяючи в ній «харчувальну» систему (виробництво), «розподільчу» (торгівля), «регулятивну» (держа­ва). Йому належить сама концепція еволюціонізму як по­слідовності незворотних змін культурних феноменів.

Англійський антрополог Е. Тейлор (1832—1917) запропо­нував одне з перших наукових визначень культури як сукуп­ності знань, вірувань, мистецтва, моралі, законів, звичаїв, засвоєних людиною як членом суспільства. Таке розуміння культури ототожнює її з цивілізацією. У своєму дослідженні «Первісна культура» уподібнював роз­виток культури розвитку природних явищ та біологічних видів і трактував прогрес культури як удосконалення релігійних вірувань і культів, появу нових знарядь праці, видів творчості.

Англійський етнограф Дж. Фрезер (1854—1945) визначав прогрес суспільства як послідовність стадій розумового роз­витку людства (магія — релігія — наука). У дванадцятитомному дослідженні «Золота гілка» стверджував, що куль­турні зміни виникають внаслідок адаптації людей до оточен­ня та здійснюються в напрямі диференціації та спеціалізації соціокультурних функцій.

Американський культурантрополог Л. Уайт (1900—1975) розумів культуру як спосіб оволодіння світом, перетворення й регулювання його процесів за допомогою символів. У книзі «Еволюція культури» виділив підсистеми куль­тури: соціальну, технологічну, ідеологічну й поведінкову; усі ці компоненти культури вважав відображенням її матеріально-технічного базису.

У сучасній культурній антропології еволюціоністські ідеї залишаються найбільш впливовими.

2. Психологічні та соціологічні теорії культури. Психологічна теорія ґрунтується на ідеї психологічної зумовленості культуротворчості людства, її засадою є ствер­дження вирішальної ролі несвідомих імпульсів у поведінці людей, що становить суть психоаналітичної концепції З. Фрейда. Визнається провідна роль неусвідомлених і латентних момен­тів у формуванні культурних процесів.

Австрійський психоневролог З. Фрейд (1856—1939) роз­глядав культуру як систему норм і заборон, що знімає психо­логічний конфлікт між устремліннями людини до індивіду­альної свободи і стримуючими ці устремління заради інтересів соціуму культурними нормами. Культура тлумачиться ним у роботі «Тотем і табу» як спосіб приборкання людської агресив­ності й деструктивності, пов'язаних із дією природного потя­гу до задоволення. Відповідно, прогрес культури не впливає на людину позитивно, навпаки, він «невротизує» особистість, негативно впливаючи на її психічне здоро­в'я. Сублімація як переключення частки статевої енергії на культуротворчість розглядається як її джерело.

Швейцарський психолог К. Юнг (1875—1961) увів у науку поняття колективного несвідомого як загальнолюдського дос­віду пам'яті про минуле, що є фундаментом формування пси­хіки. Колективне несвідоме має культурне походження, про­те успадковується біологічним шляхом. Воно зберігається у вигляді архетипів як його первісних структур. Архетипи становлять фундаментальні переживання людської психіки. Вони позбавлені предметності та є психічними смислами в чистому вигляді, що неусвідомлено організують і направляють життя людської душі. Колективне несвідоме в концентрованому виг­ляді зафіксоване у міфології, релігії і виявляє себе у художній творчості людини. У праці «Архетип і символ» К. Юнг стверджує, що культура веде не боротьбу, а діалог з несвідомим у намаганні зберегти цілісність людської особистості. Проте розвиток цивілізації та раціоналізація свідомості веде до втрати психічної рівноваги людини. Якщо свідомість не приймає досвід архетипів, то вони вторгаються в культуру в своїх примітивних і жорстоких формах. Символічне знання оберігає людину від зіткнення з колосальною руйнівною енергією колективного несвідомого.

Важливим моментом психологічної концепції є визнання особистості, її внутрішньо прихованих процесів, поведінкових і ціннісних стереотипів, взаємодії з оточенням, основним предметом культурного аналізу.

Соціологічна парадигма пройшла шлях від природничо-науково орієнтованої (механістичне розуміння соціальних процесів, підкорення людини та її культуротворчості дії зовнішніх соціальних сил) до центрованої аналізом суб'єктив­них смислів культури (ідей, цінностей, вірувань), що визна­чають її об'єктивні явища, соціальні інститути.

Німецький соціолог М. Вебер (1864—1920) вивчав вплив ідей і уявлень на формування соціокультурних типів. Він об­ґрунтував тезу про рівнозначність економічних і світогляд­них факторів в історичному процесі та застосував її у своїх працях «Протестантська етика і дух капіталізму», «Господар­ча етика світових релігій». М. Вебер розглядав релігію як один з найважливіших способів надання смислу соціокультурній діяльності людини, визначення системи цінностей і норм пев­ної культури. Ним створений метод «ідеальних типів» як теоретичних конструкцій, отриманих в результаті акценту­вання і зв'язування феноменів, характерних для різних куль­тур. Ідеальні типи не мають прямого аналогу в культурній дійсності, проте уможливлюють цілісне вивчення множин­ності культурних явищ.

Російський соціолог П. Сорокін (1889—1968) розумів культу­ру як систему значень — цінностей, за допомогою яких підтри­мується інтеграція суспільства. Він стверджував, що культу­ра не є конгломератом елементів, а завжди пронизана одним принципом і виражає одну цінність. Відповідно, культуроло­гічний аналіз має бути підкорений пріоритетному виявленню культурних цінностей. У роботі «Соціальна і культурна динаміка» виокремлює три типи культури: ідеаціональну, ідеалістичну і чуттєву. Ідеаціональний тип культу­ри ґрунтується на єдиній реальності та цінності Бога, наближен­ня до якого становить смисл людського життя. Чуттєва культура (її історія починається з Нового часу) визнає як єдину цінність сенсорно сприйнятий людиною світ. Вона позбавле­на символізму і натуралістична. Ідеалістична культура має перехідний характер, оскільки поєднує в собі цінності пер­ших двох (ренесансна, давньогрецька).

Російський соціолог М. Данилевський (1822—1885) у ро­боті «Росія і Європа» розробив концепцію локальних культур­но-історичних типів, що послідовно проходять у своєму роз­витку стадії народження, розквіту, занепаду і загибелі. Виділив 10 культурно-історичних типів: єгипетська культу­ра, китайська, давньосемітська, індійська, іранська, єврейсь­ка, грецька, римська, аравійська, європейська. В основі філо­софії М. Данилевського лежить ідея заперечення єдності люд­ства, єдиного прогресивного напряму його розвитку.

Німецький філософ Е. Фромм (1900—1980) здійснив спро­бу соціально-психологічної інтерпретації динаміки людської культури. Людська природа як сукупність універсальних по­треб, що мають статус екзистенційних, оскільки виступають у вигляді устремлінь людського «я», реалізується залежно від соціальних умов. Соціальний характер тлумачиться ним у дослідженнях («Втеча від свободи», «Психоаналіз і релігія», «Мати чи бути») як ядро структури характеру, притаманне більшості членів цієї культури. Саме він робить людину типо­вим представником конкретної культури.

Німецький філософ О. Шпенглер (1880—1936) вважав, що культура є зовнішнім проявом внутрішнього складу душі на­роду. Розуміючи культуру як організм, він вважав, що кожна культура має свій темп розвитку, час життя і стадії від заро­дження через молодість, зрілість і старість до смерті. Життє­вий цикл культури він визначав у 1000 років, після чого вона втрачає творчий потенціал розвитку і перероджується на ци­вілізацію як останню механістичну фазу культури. У праці «Занепад Європи» він виділяв 8 типів культур: єгипетсь­ку, індійську, вавілонську, «аполонійську» (античну), «магіч­ну» (візантійсько-арабську), «фаустівську» (європейську) і культуру майя.

Соціологічна парадигма культурології заклала основи ро­зуміння культур як сутнісних феноменів, існування яких за­дається системою категорій культурної свідомості.

Функціоналістська парадигма полягає в аналізі культури як системи, що складається зі структурних елементів, функціонально пов'язаних між собою, що виконують функції під­тримки і збереження цілого культури. Культурологічний ана­ліз у такому випадку ґрунтується на виявленні функцій куль­турних елементів у їхній системі.

Англійський антрополог Б. Малиновський (1884—1942) пов'язував виникнення і розвиток соціокультурних інститутів із задоволенням людських потреб. Відмінність між культура­ми, таким чином, виявляється в різних способах задоволення органічних потреб індивіда. У «Науковій теорії культури» він стверджував, що всі суспільні явища необхідно досл­іджувати в контексті культури як цілісного феномена, проте вважав найбільш прийнятною для їхнього вивчення методоло­гію природничих наук.

Американський соціолог Т. Парсонс (1902—1979) розгля­дав взаємодію і взаємозв'язок функціональних елементів куль­тури як умову забезпечення розвитку й підтримання всієї системи. У дослідженні «Соціальна система» наго­лошував на необхідності аналітичного вивчення явищ культури як структурованих символічно значущих систем.

Сучасна наука надає перевагу розгляду функціоналізму не як теорії, а як загальнонаукового методу дослідження культури.

Теологічна парадигма культурології ґрунтується на систе­матизованих принципах релігійного віровчення, її принцип полягає в тому, що людська діяльність стає культурогенною в тій мірі, в якій її пронизує ідея Бога.

Російський філософ М. Бердяєв (1874—1948) вважав, що культура народилася з культу, отже, витоки її сакральні. Розглядаючи людину як творця культури, у дослідженні «Смисл історії» виявляє драматизм стосунків культури та людини. Прагнення до трансцендентного стримується символічними формами культури, що протистоять свободі особи­стості.

Німецький філософ К. Ясперс (1883—1969) створив кон­цепцію «осьового часу», яка була намаганням виявити універ­сальний смисл культурної історії. За його визначенням, в період з 800 по 200 рр. до н. е. зроблено якісний ривок свідомості людства, що виразився одночасно у грецькій філософії, іудаїзмі, іранському зороастризмі, індійському буддизмі, ки­тайських конфуціанстві та даосизмі, які слугують джерелом єдності культур Сходу і Заходу.

Англійський соціолог А. Тойнбі (1889—1975) розглядає культури як одну з багатьох сходинок на шляху реалізації людиною свого божественного покликання. У дванадцятитомній праці «Вивчення історії» вбачає прогрес людства у духовному вдосконаленні та сходженні до синкретичної релігії. Він розкрив діалогічну сутність розвитку культури у своїй концепції «Виклику і Відповіді». Перешкода сприй­мається творчим началом як Виклик, Відповіддю на який стає акт культуротворчості. А. Тойнбі визначає розвиток культу­ри як серію Відповідей, що дає людський дух на Виклик при­роди і суспільства. При цьому можливі різні Відповіді на один і той самий Виклик, відповідно можливі різні варіанти куль­турного розвитку. Ідеї А. Тойнбі поклали кінець абсолютному пануванню концепції суспільно-економічних формацій кла­сичного еволюціонізму, яка поступилась місцем сучасним концепціям нелінійності, дискретності та альтернативності соціокультурного розвитку.

3. Структуралістська та ігрова концепції культури. Ігрова концепція культурологічної думки розглядає гру як основу виникнення і функціонування культури. Гра визнається культурною універсалією.

Голландський історик Й. Хейзинг у книзі «Ноmo ludens» розглядає гру як спонтанну, самодостатню, не орієнтовану на досягнення практичної мети діяльність. Вона є джерелом, внутрішнім змістом і рушійною силою культури. Культуро-творчий потенціал гри Й. Хейзинга пов'язує з продуктивністю людської уяви: перш ніж створити щось матеріальне, людина має «програти» цей процес у голові. Культура виникає у формі гри, вона первісне розігрується. Проте, зазначає автор, у сучас­ному світі гра, сповнена естетичними і творчими елементами, перетворюється на сурогат ігрової діяльності — спорт.

Іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет (1883—1955) у ро­боті «Дегуманізація мистецтва» тлумачить гру як засіб спасіння культури від «повстання мас». Гра в його концепції про­тиставляється буденності, утилітаризму буття натовпу. Життя еліти — носія культуротворчості — він зосереджує саме у сфері ігрової діяльності. Духовній еліті X. Ортега-і-Гассет протиста­вив масове суспільство і масову культуру, орієнтовану на виробництво і споживання примітивних норм і цінностей.

Швейцарський письменник Г. Гессе (1877—1962) у романі «Гра в бісер» надає логічного завершення філософській традиції ігрового тлумачення культурних процесів. Гра в бісер у його романі — це гра з усіма смислами і всіма цінностями світової культури. Майстер, який володіє грою в бісер, може відтвори­ти і прожити весь духовний зміст світової культури. Цим автор розкриває сутність гри як культурного явища, що має здатність відтворення множинності смислових ситуацій людської жит­тєдіяльності: звертає увагу на те, що абсолютизація гри призводить до руйнування цілісності людського буття, чим заперечує можливості елітарних шляхів спасіння культури.

Структуралістська парадигма культурології виникла на шляху поширення методів сучасного мовознавства та семіо­тики. Структуралізм формувався як антитеза екзистенціальній спрямованості культурології: базується на та­ких уявленнях: культура є сукупністю знакових систем і культурних текстів; існують неусвідомлені універсальні інварі­антні психічні структури, що визначають реакцію людини на оточення; культурна динаміка визнається як рух не самих цих структур, а їх конфігурацій.

Французький антрополог К. Леві-Строс (1908—1990) розро­бив структуральний метод для дослідження формальних струк­тур людської ментальності. В аналізі культурних елементів традиційних суспільств як мов культури («Міфологіка», «Пер­вісне мислення») він намагався виявити такі, що повторюються («бінарні опозиції», «медіатори»). Тим самим відтворити систему символів, що змістовно відображують структуру культури в усій її багатоманітності. Досліджуючи особливості архаїчного мислення, К.Леві- Строс робить висновок про наявність у ньому універсалій людської психіки, що доводить принципову тотожність його логічного потенціалу мисленню сучасної людини. Відповідним є його розуміння культури як результату намаган­ня і здатності людини позначити середовище свого існування.

Естонський вчений Ю. Лотман («Структура художнього тексту») застосовував методи вивчення мови для дослідження творів мистецтва як знакових систем. Він зміг реалізувати пізнавальні можливості семіотичного підходу шляхом тлума­чення значень і смислів окремих культурних феноменів за допомогою їхньої внутрішньої будови і зв'язку з соціокуль-турним контекстом існування.

Французький філософ Ж. Дерріда визнається основополож­ником постструктуралізму. Йому належить ідея універсаль­ного прийому освоєння культурного тексту — деконструкція-реконструкція. Деконструкція Ж. Дерріда проголошує есте­тику хаосу: артефакти культури трактуються як метафори, що набувають смислу в грі зміщених значень. Відповідно, смисл культури вбачається ним не в раціональній впорядко­ваності, а в невпорядкованості хаосу. Тому і реальна дійсність, на його думку, ще один культурний текст.

Французький дослідник М. Фуко застосував метод струк­туралізму для аналізу науки у своїх роботах «Слова і речі», «Археологія знання». Він стверджує, що культура стає належ­ною суб'єктові шляхом самопізнання, трансцендентальної рефлексії. Аналітика категорій культури є тотожною аналі­тиці категорій суб'єктивності. М. Фуко пов'язує культуроло­гічний аналіз з інтерпретацією, підкреслюючи її безкінечність і незавершеність. Інтерпретація не може бути завершеною, оскільки їй піддається не знак як річ, а як наявна інтерпре­тація інших знаків. Тому основним у процесі інтерпретації виступає сам інтерпретатор.

Французький філософ Ж. Лакан відводить головну роль у психіці людини символічному, що є сукупністю соціальних норм і заборон. Символічне персоніфікується постаттю Іншо­го, або Батька, і за його допомогою освоюється впорядкованість культури. Людина у Ж. Лакана є перехрестям символічних структур, порожниною, що заповнюється культурним змістом. Отже, несвідомі структури й механізми (у Ж. Лакана - «ма­шина») повністю володіють людською свідомістю.

Французький дослідник Р. Варт обґрунтовував можливість опису культурної ситуації на основі лінгвістичних засобів ме­тамови. Він вибудовує світогляд сучасної людини навколо мов­них структур. Р. Варт визначає культурний текст як нелі­нійний багатовимірний простір, де поєднуються і дискутують одне з одним різні види письма. Тексту культури завжди притаманна множинність смислів як цитат, що відсилає до мно­жинності культурних джерел («Смерть Автора»).

Представлені культурологічні парадигми не заперечують одна одну, а взаємодіють: кожна з них є окремим зрізом суперечної, але цілісної і відкритої системи культури людства, яка набуває своєї повноти лише у взаємовпливі та взаємодоповненні.

Представлені культурологічні парадигми вплинули на роз­виток української культурологічної думки. Вітчизняна класична література завжди була уваж­ною до культурних універсалій буття свого народу, сприяючи формуванню національної свідомості. У творах Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, Лесі Українки відображено глибоке проникнення в українську душу. Важливим виявом національного самопізнання стало дослідження М.Костомарова «Книга буття українського народу», нарис І. Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу». Наукове вивчен­ня проблеми українських культурних універсалій активізу­вали вчені-українознавці, що гуртувались навколо Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, очолюваного М.Грушевським, - Ф. Вовк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Возняк, С.Томашівський. Заглибленням у світоглядні цінності української культури стали розвідки Я.Яреми «Українська ду­ховність в її культурно-історичних виявах», І. Мірчука «Го­ловні риси українського світогляду в українській культурі», Д. Донцова «Дух нашої давнини», О.Кульчицького «Світовід­чування українця», М.Шлемкевича «Душа і пісня», Є. Маланюка «Нариси з історії нашої культури», І. Огієнка «Україн­ська культура», їх традиції продовжують розвивати сучасні українські культурологи В. Горський, О. Забужко, С.Кримський, А. Макаров, Ю. Павленко, М. Попович, В. Скуратівський, які зараховують українську традицію до світового загаль­нокультурного простору, віднаходячи в цьому діалозі непов­торну значущість вітчизняної духовності.

Читайте також:

1. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
2. Агностик, суб’єкт пізнання, субстанція
3. Аксіологія права у структурі філософсько-правового знання. Соціальна цінність права.
4. Антропологія права в структурі філософсько-правового знання.
5. Артефакти культури. Знання, цінності і регулятиви як три основних види смислів культури.
6. В основу визначення витрат певного періоду покладено можливість одночасного визнання доходу, для отримання якого вони здійснені, і навпаки.
7. Видатки на фізичну культуру і спорт
8. Види й форми рефлексії наукового знання
9. Визнання витрат
10. Визнання витрат
11. Визнання господарських договорів недійсними і неукладеними
12. Визнання громадянина безвісно відсутнім і оголошення громадянина померлим.

Переглядів: 1258