Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Види й форми рефлексії наукового знання

Рефлексія - один з видів і навіть методів пізнання, головною особливістю якого є спрямованість на саме знання, на процес його одержання.

Можна сказати, що рефлексія є самопізнанням колективного або індивідуального суб'єкта. У першому випадку рефлексія здійснюється над объективированными формами знання і її умовно можна назвати об'єктивної, а в другому випадку — над знанням, невіддільним від індивідуального суб'єкта, і вона є суб'єктивною за своєю формою. Прикладом рефлексії над объективированным знанням є рефлексія над наукою, а прикладом суб'єктивної рефлексії може служити самоспостереження як прийом пізнання індивідом своїх власних психічних процесів.

Рефлексія являє собою єдність відбиття й перетворення об'єкта; застосування її в дослідженні приводить до творчої переробки самого досліджуваного предмета. «У результаті рефлексії її об'єкт - система знань - не тільки ставиться в нові відносини, але добудовується й перебудовується, тобто стає іншим, чим він був до процесу рефлексії... Настільки незвичайне відношення між пізнанням і зміною об'єкта пояснюється тим, що ми маємо в цьому випадку справа не з таким предметом, що існує незалежно від пізнання й свідомості, а з пізнавальним відтворенням самого пізнання й свідомості, тобто зі зверненням пізнання на самого себе» [Лекторський, 1980, с. 266].

Відносно самопізнання індивіда ця теза, що бере свій початок у гегелівському розумінні рефлексії, здається очевидним, але відносно объективированных систем знання він має безумовно евристичну цінність. В останньому випадку має місце не тільки вихід за межі існуючої системи знання, але й перетворення її за рахунок включення рефлектируемого знання в інший контекст, у нову систему відносин з іншими елементами знання. При цьому найважливішим механізмом збільшення знання є перетворення деякого неявного знання (сукупності передумов і допущень, що коштують «за спиною» тих або інших формулювань) у знання явне, прямо формулируемое. Такий перехід, зрозуміло, не залишається без наслідків для самого знання, він веде до його* уточнення, часто до відмови від деяких неявно, що приймалися передумов. Те, що раніше здавалося ясним, інтуїтивно зрозумілим і простим, у результаті рефлексії виявляється досить складним і нерідко проблематичним, а інший раз просто помилковим.

Винятково важливо зрозуміти, що щораз, коли відсуваються рамки неявного, нерефлексируемого знання за рахунок рефлексії, неминуче виникають нові неявні допущення, що імпліцитно є присутнім передумови. Отже, усяка рефлексія одночасно породжує нове неявне знання, що служить гарною ілюстрацією діалектичного характеру будь-якого акту пізнання. Це нове неявне знання, у свою чергу, може бути отрефлексировано й т.д. Але при цьому завжди необхідна деяка «значеннєва рамка», що виконує роль засобу рефлексирования, а сама при цьому не рефлексиру-ется. Осмислити її можна лише за допомогою іншої значеннєвої рамки, що у новому контексті буде залишатися нерефлексируемой. Межа такого руху визначається тими пізнавальними або практичними завданнями, які необхідно вирішити за допомогою нового знання.

Рефлексія є однієї з найбільш істотних іманентних рис науки, як, втім, і всякої розумної дії індивіда. Вона припускає не просто відображення в знанні реальності, але й свідомий контроль за ходом і умовами процесу пізнання.

Саме зародження науки пов'язане з переходом від дорефлективных подань повсякденної свідомості до наукових понять за допомогою рефлексивних процедур. Виділення емпіричної й теоретичної стадій розвитку науки також містить у собі в якості одного із критеріїв ступінь отрефлексированности, усвідомлення пізнавальних засобів. Подальший прогрес наукового пізнання полягає в усі більшому подоланні цієї інерції повсякденної нерефлективної свідомості стосовно концептуальних засобів.

Ріст саморефлективності науково-теоретичного мислення пов'язаний з ускладненням засобів пізнавальної діяльності, ростом кількості ланок посередників між верхніми поверхами теорії і її емпіричним базисом, що приводить до появи принципово нових компонентів у самій системі наукового знання: теоретичної рефлексії над логічною структурою й пізнавальним змістом тих концептуальних систем, які відображають об'єктивну реальність. Саме ці компоненти у своїй розвитий формі й становлять «тіло» методології як особливої галузі людського знання.

Рефлексія як форма теоретичної діяльності общественно-развитого людини, спрямована на осмислення своїх власних дій і їхніх законів, властива не тільки наукової діяльності. Вона зародилася й одержала найвищий розвиток у філософському знанні. І дотепер, незважаючи на появу рефлексії усередині самої науки, за філософією зберігається прерогатива забезпечення верхніх поверхів самосвідомості наукової діяльності.

Рефлексію над філософським знанням виконує, очевидно, сама філософія, володіючи в цьому змісті «саморефлектирующим властивістю».

З початку XX в. почалося різке розширення сфери рефлексії над наукою. Виникла принципово нова її форма - зовнішня, «неспецифічна» рефлексія, спрямована на вивчення соціальних умов і результатів процесу пізнання, зокрема питань про роль науки в суспільстві й відповідальності вчених за результати своєї діяльності. Що стосується тенденцій у розвитку специфічної, внут-ринаучной рефлексії, те, використовуючи термінологію П. П. Гайденко [Гайденко, 1969], її можна позначити як рух від онтологизма через гносеологизм до методологизму.

Онтологизм характеризується зосередженням на відношенні об'єкта й знання, в останньому виділяється тільки його об'єктивний зміст. Пізнання розглядається як поступальний рух на шляху до об'єктивної істини, і ціль рефлексії полягає в контролі за правильністю цього руху, у виділенні граничних підстав в об'єкті, відкриття яких і дає ту саму єдину, шукану істину. Такий тип рефлексії найбільш характерний для емпіризму й всієї класичної науки, про що буде сказано в наступних главах.

Під впливом німецької класичної філософії й у зв'язку з ускладненням об'єктів конкретних наук із середини XIX в. центром самосвідомості науки стає відношення «суб'єкт — об'єкт пізнання». Філософи починають шукати передумови й останні підстави наукового знання у формах організації пізнавальної діяльності, які впливають на зміст і логічну організацію знання. Цей тип рефлексії, умовно названий гносеологизмом, припускає множинність підстав пізнання й відносний характер істини. Про істинність знання тут можна судити по його адекватності завданню, даному способу оволодіння об'єктом, а не по його близькості до деякої абсолютної і єдиної істини, постулируемой онтологічною рефлексією. Цей вид наукової рефлексії характерний для некласичної стадії розвитку науки.

Для методологизма як найбільш характерного типу рефлексії сучасної науки (на її постнеоклассической стадії) характерна спрямованість на засоби пізнання в самому широкому змісті цього слова, які були нами перераховані вище під час обговорення термінів «методологія» і «метод». При цьому в прикладних і експериментальних дослідженнях розвиток методологизма приводить до того, що аналіз засобів пізнання поступово переростає в їхнє систематичне виробництво, а в деяких частинах - навіть у свого роду індустрію, оскільки індустріальними стають форми організації й характер наукової діяльності. Свідченням цього є зміна, вірніше, підвищення вимог до самого наукового результату, він повинен мати стандартизовану «інженерну» форму, тобто бути придатним для «стикування», «погоджування» і використання разом з іншими результатами в ході колективної наукової діяльності. Конструктивний характер здобуває рефлексія на рівні методологизма й у фундаментальних науках, де йде побудову ідеального об'єкта науки, моделі досліджуваної реальності. Важливим наслідком якісного розвитку самосвідомості науки є виникнення загальнонаукових концепцій і дисциплін, що виконують функцію рефлексирования певних сторін процесу пізнання в спеціальних науках.

 

1.4. Структура методологічного знання (рівні й підходи)

Якщо розглядати структуру методології науки «по вертикалі», то можна виділити наступні її рівні: 1) рівень філософської методології; 2) рівень конкретно-наукової методології; 3) рівень загальнонаукових принципів і форм дослідження; 4) рівень методики й техніки дослідження.

Філософська методологіямає форму філософського знання, що добувається за допомогою методів самої філософії, застосованих до аналізу процесу наукового пізнання. Розробка цього рівня методології здійснюється, як правило, професійними філософами й пов'язана з аналізом найбільш загальних принципів пізнання й категоріального ладу науки в цілому. Філософія виконує двояку методологічну роль: здійснює конструктивну критику наукового знання з погляду умов і границь його застосування, адекватності його методологічного фундаменту й загальних тенденцій його розвитку; дає світоглядну інтерпретацію результатів науки (у тому числі й методологічних результатах) з погляду тої або іншої картини миру.

Рівень загальнонаукових принципів і форм дослідженняодержав широкий розвиток в XX в., і цей факт визначив виділення методологічних досліджень у самостійну область сучасного наукового знання. До нього ставляться:

• змістовні загальнонаукові концепції типу теоретичної кібернетики як науки про керування, концепцію ноосфери В. И. Вернадського;

• універсальні концептуальні системи: тектология А. А. Богданова, загальна теорія систем Л. фон Берталанфи;

• властиво методологічні або логіко-методологічні концепції: структуралізм у мовознавстві й етнографії, структурно-функціональний аналіз у соціології, системний аналіз, логічний аналіз і ін.

Вони виконують функцію логічної організації й формалізації спеціально-наукового змісту. До концепцій останнього типу ставиться й ряд розділів математики.

Загальнонауковий характер концепцій цього рівня методологічного аналізу відбиває їхню міждисциплінарну природу, тобто вони відносно байдужні до конкретних типів предметного змісту, оскільки спрямовані на виділення загальних рис процесу наукового пізнання в його розвинених формах. Саме в цьому складається їхня методологічна функція стосовно конкретно-наукового знання.

Наступний рівень — рівень конкретно-наукової методології— застосуємо до обмеженого класу об'єктів і пізнавальних ситуацій, специфічних для даної області знання. Звичайно випливають із нього рекомендації носять виражений дисциплінарний характер. Розробку цього рівня методологічного аналізу здійснюють як методологи науки, так і теоретики відповідних областей знання (друге, очевидно, зустрічається частіше). Можна сказати, що на цьому «ровне (іноді називаному приватної, або спеціальної, методологією) певний спосіб пізнання адаптується для більше вузької сфе-рь1 знання. Але ця «адаптація» відбувається аж ніяк не механічно й здійснюється не тільки за рахунок руху «зверху долілиць», рух також повинне йти від самого предмета даної науки.

Як правило, філолофсько-методологічні принципи не прямо співвідносяться із принципами, формулируемыми на рівні спеціально-наукової методології, вони колись переломлюються, конкретизуються на рівні загальнонаукових принципів і концепцій.

Рівень методики й техніки дослідженнянайбільше близько примикає до дослідницької практики. Він зв'язаний, наприклад, з описом способів, конкретних прийомів одержання релевантної інформації, вимог до процесу збору емпіричних даних, у тому числі проведення експерименту й методів обробки експериментальних даних, обліку погрішностей. Регламентації й рекомендації цього рівня найбільше тісно зв'язані зі специфікою досліджуваного об'єкта й конкретних завдань дослідження, тобто методологічне знання тут є найбільш спеціалізованим. Воно покликано забезпечити однаковість і вірогідність вихідному даному, підлягаючому Теоретичному осмисленню й інтерпретації на рівні частнонаучных теорій.

Одна з важливих функцій диференціації рівнів методологічного знання полягає в подоланні помилок двоякого роду:

1)переоцінка міри спільності знань більше низьких рівнів; спроба додати їм філософське й світоглядне звучання (часто зустрічається філософська інтерпретація методології структуралізму, системного підходу й інших загальнонаукових концепцій);

2)безпосередній перенос положень і закономірностей, сформульованих на більше високому рівні узагальнень без переломлення, конкретизації їх на матеріалі приватних областей знання; наприклад, іноді робиться висновок про конкретні шляхи розвитку того або іншого об'єкта на основі застосування до нього закону від рицания заперечення й т.п.

Крім диференціації методологічного знання по рівнях усе більше вираженим стає процес консолідації його по змістовних підставах навколо домінуючих методологічних принципів і навіть світоглядних установок. Цей процес приводить до формування більш-менш виражених методологічних підходів і навіть методологічних теорій. За ними коштують особливі методологічні орієнтації. Багато хто з них будуються по дихотомічному принципі й протистоять один одному (діалектичний і метафізичний, аналітичний і синтетичний, атомістичний і холистический (цілісний), якісний і кількісний, енергетичний і інформаційний, алгоритмічний і евристичний).

Поняття підходу застосовне до різних рівнів методологічного аналізу, але найчастіше такі підходи охоплюють два верхніх рівні - філософську й загальнонаукову методології. Тому для виконання ними конструктивної функції в спеціальних науках необхідне «переплавлення» цих підходів для того, щоб вони перестали бути зовнішніми стосовно тої або іншої дисципліни, а були имманентно пов'язані з її предметом і сформованої в ній системою понять. Простий факт прогресивності й очевидної корисності того або іншого підходу не гарантує успішності його застосування. Якщо приватна наука не підготовлена «знизу» для застосування, наприклад, системного підходу, то не відбувається, образно говорячи, «зачеплення» між матеріалом приватної науки й концептуальним апаратом цього підходу, а простої накладення його «зверху» не забезпечує змістовного просування.

Той або інший підхід не завжди здійснюється в явній і рефлекти-руемой формі. Більшість сформульованих у сучасній методології підходів з'явилися результатом ретроспективного виділення й усвідомлення постфактум того принципу, що був реалізований у найбільш успішних конкретно-наукових дослідженнях. Поряд із цим спостерігаються випадки прямого переносу методологічних підходів і наукових категорій з однієї науки в іншу. Наприклад, поняття поля в гештальтпсихології, у тому числі й теорія поля К. Левина, несе на собі явні сліди фізичної теорії поля..

 


Читайте також:

  1. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
  2. А/. Форми здійснення народовладдя та види виборчих систем.
  3. Автоматизовані форми та системи обліку.
  4. Агностик, суб’єкт пізнання, субстанція
  5. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
  6. Акредитив та його форми
  7. Аксіологія права у структурі філософсько-правового знання. Соціальна цінність права.
  8. Активні форми участі територіальної громади у вирішенні питань ММС
  9. Антропологія права в структурі філософсько-правового знання.
  10. Артефакти культури. Знання, цінності і регулятиви як три основних види смислів культури.
  11. Банківський контроль та нагляд: форми та мета здійснення. Пруденційний нагляд: поняття, органи та мета проведення.
  12. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.




Переглядів: 3840

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Лекція 1. Загальні подання про методологію науки | Дескриптивна й нормативна функції методологічного знання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.009 сек.