Лекція 1. Загальні подання про методологію науки

У словниках і енциклопедіях звичайно дається визначення методології як вчення про метод, під яким, у свою чергу, розуміється сукупність прийомів, способів, регулятивних принципів пізнавальної діяльності, що забезпечують їй «вірний шлях до мети», тобто до об'єктивного знання. Відповідність, згідність дії поставленої мети є те вихідне значення методу в широкому змісті - як «шляхи до мети», що нерідко затуляється розумінням його як характеристика операціональної сторони дії (спосіб, прийом і т.п.). Таке більше широке розуміння методу можна знайти, наприклад, у Філософській енциклопедії, де він визначається як «форма практичного й теоретичного освоєння дійсності, що виходить із закономірностей руху досліджуваного об'єкта» [Філософська енциклопедія, 1964, т. 3, с. 309].

Метод(у широкому розумінні) — шлях пізнання, що опирається на деяку сукупність раніше отриманих загальних знань (принципів).

Методологія— вчення про методи й принципи пізнання.

Можна виділити принаймні два розуміння методології, що розвиваються: 1) як представлене при рефлексії теорії пізнання розуміння методу в зазначеному широкому змісті й 2) як вчення про систему методів (у вузькому змісті), за допомогою яких у рамках тої або іншої науки в ході теоретичного або теоретико-емпіричного дослідження перевіряється правдоподібність (або істинність) теорії (або теоретичної гіпотези).

Таким чином, у методології психології повинне бути присутнім як загальфілософське подання про метод і зв'язок його із принципами пізнання, так і більш детально розроблювальне в методології науки (або в наукознавстві) розуміння методів як системи дослідницьких способів відносини до пізнаваної дійсності.

Метод (у вузькому змісті слова) являє собою реалізацію певного пізнавального відношення до досліджуваної дійсності, що направляє організацію дослідження й припускає використання відповідних прийомів і процедур дослідження.

Так, «пасивний» метод спостереження відрізняється від експериментального методу як «активного» тим, що при другому методі для перевірки каузальних гіпотез реалізується активне відношення - за допомогою втручання в досліджувані реалії. У психології друге розуміння методології припускає виділення системи методів, спрямованих на досягнення мети пізнання (і реконструкцій) психологічної реальності.

У загальній методології науки приймається положення, що метод перебуває в нерозривній єдності з теорією: будь-яка система об'єктивного знання може стати методом. По суті метод - це сама засвідчена практикою теорія, звернена до практики ж дослідження; будь-який закон науки, будучи пізнаним, виступає і як принцип, і як метод пізнання. У цьому змісті правомірно говорити про метод як теорії в дії.

Оскільки метод пов'язаний з використанням попередніх знань, методологія може підрозділятися на дві частини: вчення про вихідні основи (принципах) пізнання й вчення про способи й прийоми дослідження, що опираються на цій основі.

У вченні про вихідні основи пізнання аналізуються й оцінюються ті філософські подання й погляди, на які дослідник опирається в процесі пізнання. Отже, ця частина методології безпосередньо пов'язана з філософією, зі світоглядом, апріорним прийняттям деяких посилок. У вченні про способи й прийоми дослідження розглядаються загальні сторони приватних методів пізнання, що становлять загальну методику² дослідження.

У цьому визначенні зняті крайності розуміння методології як винятково філолофсько-світоглядної підстави пізнання

або тільки як набору технічних засобів, прийомів, процедур дослідження. Друга з названих точок зору властива вченим і філософам позитивістських орієнтації, які заперечують важливу роль світогляду в пізнанні.

Отже, говорячи про методологію,ми маємо на увазі особливу форму рефлексії, самосвідомості науки (особливий рід знання про наукове знання), що включає в себе аналіз передумов і підстав наукового пізнання (насамперед філолофсько-світоглядних), методів, способів організації пізнавальної діяльності; виявлення зовнішніх і внутрішніх детермінант процесу пізнання, його структури; критичну оцінку одержуваних наукою знань, визначення історично конкретних границь наукового пізнання при даному способі його організації [Юдин, 1978]. Стосовно до конкретної науки методологічний аналіз включає також відповіді на питання про предмет науки, у тому числі про критерії, що відмежовують її предмет від предмета суміжних з нею наук; про основні методи даної науки, про будову її концептуального апарата. До методології ставляться також аналіз використовуваних у науці пояснювальних принципів, її зв'язків з іншими науками, критична оцінка одержуваних результатів, загальна оцінка рівня й перспектив розвитку даної науки, і ряд інших питань.

Перш ніж розглянути будова й функції методології в науковому пізнанні, необхідно обговорити співвідношення поняття методології із близькими йому поняттями рефлексії, філософії, світогляду, наукознавства.

1.2. Співвідношення понять «наука», «філософія» і «світогляд»

Питання співвідношення філософії й науки, їхня специфіка широко обговорюються в сучасній філософській літературі. У західній філософії існують дві тенденції в рішенні питання про співвідношення філософії й науки. З одного боку, такі иррационалистические концепції, як екзистенціалізм, філософія життя, філософська антропологія, повністю відкидають значення науки для формування філософського світогляду й навіть розглядають її як ворожу людині силу. З іншого боку, неопозитивізм (насамперед сциентизм) визнає властиво наукове пізнання вищою культурною цінністю, здатної без інших форм суспільної свідомості забезпечити орієнтацію людини у світі. Відповідно до другої крапки зору, філософія повинна відкинути світоглядні аспекти й ціннісні підходи, виступаючи при цьому лише у функції логіки й методології _науки. І в тім і в іншому випадку заперечується внутрішній взаємозв'язок, що росте зацікавленість науки й світогляду друг у другу.

фундаментальна особливість, що відрізняє філософське знаннявід всіх інших видів знання, полягає в тому, що «філософія специфічно теоретичними засобами (і ця обставина визначає її глибоку спільність із наукою) виконує світоглядну функцію» [Юдин, 1978, с. 82].

З наведених висловлень видно, що головне питання, що встає при розгляді співвідношення філософії й науки, стосується світоглядних аспектів філософського й конкретно-наукового знання, оскільки останнє також несе високе світоглядне навантаження. Всупереч тенденції, що була раніше, ототожнювати філософію й світогляд у філософській літературі усе більш послідовно проводиться розходження філософії й світогляду. Це розходження треба й з визначення світогляду, даного у Філософській енциклопедії.

Світогляд— узагальнена система поглядів людини на мир у цілому, на своє власне місце в ньому, розуміння й емоційна оцінка людиною змісту його діяльності й доль людства, сукупність наукових, філософських, політичних, правових, моральних, релігійних, эстетических переконань і ідеалів людей.

Відношення людини до миру нескінченно різноманітно. Це й обумовлює різні аспекти усвідомлення людиною себе у світі, різні грані єдиного світогляду. Саме відношення людини до миру становить специфіку світогляду на відміну від інших систем знання, тобто воно містить у собі не просте знання про світ самому по собі й не просто про людину безвідносно до миру. Основне світоглядне питання — це і є питання про те, яке відношення людини до об'єктивної реальності й у якому відношенні вона перебуває до людини. Будь-яке інше питання є світоглядним остільки, оскільки він пов'язаний з відношенням такого роду, є конкретизацією основного питання філософії. У той же час без знання Двох мирів, що співвідносяться, будь-яка розмова про їхнє відношення стає беззмістовним.

Зі сказаного ясно, що світоглядний аспект може мати будь-яке знання, у тому числі й конкретно^-наукове.

Світоглядне значення можуть придбати й здобувають не тільки епохальні відкриття, але й будь-які факти науки, знання, включаючи повсякденне знання й навіть знання-омана. Не можна провести чортові між знаннями мировоззренчески беззмістовними й знаннями мировоззренчески коштовними. Але будь-які знання, у тому числі й факти науки, не стають автоматично фактом світогляду особистості, групи людей або класу. Для придбання цієї останньої якості потрібна особлива робота, виконувана - свідомо або неусвідомлено - носієм світогляду. Суть її полягає в тому, щоб спроектувати отриманий наукою результат на свій внутрішній мир, додати йому не тільки об'єктивне, але й обов'язково суб'єктивне значення.

Різні види знання відрізняються по своїй потенційній здатності здобувати світоглядний статус. Дані науки завдяки своїй об'єктивності й прямому впливу на спосіб життя людей починають здобувати все більшу світоглядну силу, незважаючи на происходящий час від часу сплеск інтересу до иррационалистическим концепцій. Тією чи іншою мірою експлікація світоглядного потенціалу наукового знання здійснюється в рамках самої науки, особливо чітко й навіть із необхідністю вона повинна бути присутнім у суспільних і гуманітарних науках, але тільки філософія є безпосередньо й властиво світоглядною наукою, спеціальним завданням якої є аналіз сукупного змісту світогляду, розкриття його загальної основи й виклад його у вигляді узагальненої логічної системи. Здійснюючи це завдання, воно тим самим виступає як основа світогляду, як найбільш концентроване й узагальнене, теоретично оформлене вираження світогляду.

Філософія утворить серцевину світоглядної системи, є теоретичною формою світогляду, його загальнометодологічним ядром.

Отже, світогляд містить у собі не тільки загальфілософські, але й частки положення, у тому числі формулируемые частками науками. Більше того, і це особливо важливо підкреслити для психолога, світогляд опирається на всю духовну культуру й усмоктує в себе, синтезує в собі відбиття всіх форм і аспектів суспільного буття крізь призму основного світоглядного питання про відношення людини до миру.

Філософія— вищий рівень свідомо отрефлексированного й теоретично оформленого світогляду, викладеного в систематичній формі.

При цьому ті або інші історично сформовані форми світогляду можуть не мати філософськи оформленого завершення. Світогляд і його теоретичне ядро - філософія, виконуючи обще-методологічну функцію в психологічному дослідженні, вносять великий вклад у забезпечення об'єктивності й науковості одержуваних у ньому результатів.

Розглянувши коротко питання про співвідношення світогляду й філософії й визначивши філософію як теоретичну форму світогляду, необхідно відзначити, що філософія розкриває й найбільш загальні закони розвитку природи й суспільства. При цьому філософія опирається не тільки на науку, але й на всю сукупність духовної культури; вона використовує свої специфічні методи, що не зводяться до спеціально-наукових методів дослідження (приклад такого методу - рефлексія).

Принципова відмінність філософії від будь-якої науки зводиться до розходження самих об'єктів приватних наук і філософії. Філософія має своїм специфічним об'єктом не просто дійсність, освоєну в інших формах свідомості; вона зіставляє тип орієнтації, що задається наукою, і всі інші типи орієнтації. Тому філософія і є самосвідомістю культури й ще ширше - епохи в цілому, а не однієї тільки науки. Філософія як теоретично оформлений світогляд опирається на всю сукупність суспільної практики, у якій наука є лише однієї з форм кристалізації людського досвіду. Саме асиміляція філософією всього багатства людського досвіду дозволяє їй задавати орієнтири самій науці й навіть часто виконувати змістовно евристичну функцію. Не зайво згадати, як часто наука «перевідкривала» на конкретному матеріалі ті істини, які були відомі філософії у вигляді більше абстрактних формулювань на сторіччя раніше, яку роль зіграло знання філософії при здійсненні наукових відкриттів в області такої точної науки, як фізика (А. Эйнштейн, Н. Бор).

Розглянемо також співвідношення понять «філософія», «методологія» і «наукознавство». Іноді можна зустрітися із твердженням, що методологія - це і є сукупність філософських питань даної науки. Дійсно, будучи формою рефлексії над науковим знанням, методологія науки тісно пов'язана з філософією. Варто мати на увазі, однак, що крім філософського рівня методологічний аналіз науки містить у собі й ряд інших рівнів, або поверхів.

Наукознавство— дисципліна, що вивчає організаційну специфіку наукової діяльності і її інститутів, що здійснює комплексний аналіз наукової праці, діяльності по виробництву наукових знань.

До її ведення ставляться питання структурних одиниць науки (дисциплінарна будова науки, організація міждисциплінарних досліджень); фактори, що впливають на ефективність роботи наукових колективів; способи оцінки цієї ефективності й багато інших питань із області соціології й соціальної психології науки, наукометрии й ін.

Ряд питань, досліджуваних наукознавством, має безумовний методологічний статус, але вони носять характер так званої зовнішньої, неспецифічної рефлексії над наукою, стосуються в основному соціально-організаційних проблем і не входять у предмет справжнього курсу (соціологія науки, психологія науки, психологія вченого, етичні проблеми наукової діяльності).