Взаємодія лікарських речовин. Комбіновані ліки

Для лікування різних захворювань у клінічній практиці досить часто використовують одночасно (або по черзі) два і більше лікарських препаратів, які можуть вступати у взаємодію. При правильно підібраних поєднаннях ЛЗ ефективність комплексної фармакотерапії значно підвищується. В інших випадках взаємодія ліків може привести до небажаних, а іноді небезпечних наслідків.

Взаємодія (фізична, хімічна або фізико-хімічна) може мати місце на етапах приготування багатокомпонентних ліків в аптеці за прописами лікарів. Подібні взаємодії (несумісності) відносяться до розряду фармацевтичних і розглядуються в курсі технології лікарських форм. Взаємодія ЛЗ, що поступили в організм, називається фармакологічною.

Світова фармацевтична промисловість протягом останніх десятиліть накопичила великий досвід приготування багатокомпонентних ЛЗ, які проходять всебічну перевірку на сумісність всіх компонентів, що містяться у їх складі. Проте в клінічній практиці виникає ціла низка обставин, які необхідно враховувати у процесі лікування кожного хворого.

З клінічної точки зору виділяють фармакокінетичну і фармакодинамічну фази фармакологічної взаємодії ЛЗ.

Фармакокінетична взаємодія. Взаємодія ЛЗ може виявлятися в процесі їх всмоктування, метаболізму й екскреції. Всмоктування ЛЗ в шлунково-кишковому тракті (ШКТ) може залежати не лише від взаємодії ЛЗ між собою, але й з їжею, а також з секретом шлунка й кишок, залежить від рН середовища тощо. Зміни в швидкості всмоктування важливі в гострих ситуаціях, коли необхідно швидко отримати максимальний ефект.

Всмоктування ЛЗ з ШКТ може бути змінене іншими ліками, якщо вони взаємодіють з ЛЗ хімічно, змінюють кислотність вмісту шлунка, кишок, впливають на швидкість проходження вмісту травним трактом або змінюють його флору. Так, наприклад, тетрациклін при взаємодії з катіонами алюмінію, кальцію, заліза, магнію утворює комплекси, які практично не всмоктуються. Засоби, що впливають на перистальтику ШКТ (послаблюючі, антихолінестеразні, спазмолітики, холінолітики), змінюючи швидкість просування вмісту по ШКТ, впливають на всмоктування ЛЗ.

Підвищення або зниження кислотності ШКТ можуть привести до зміни йонізації молекул ЛЗ і їх всмоктування. Тому антацидні засоби|кошти|, збільшуючи йонізацію кислих ЛЗ, приводять до сповільнення їх всмоктування. До подібного результату приводить інгібування секреції шлункового соку ранітидином|. Зниження рН шлункового соку сприяє дисоціації основ, що також затрудняє їх всмоктування.

Необхідно враховувати зміну рН| шлункового соку в процесі| травлення (рН| до прийняття їжі – 7,3; під час травлення – 1,3-1,8). Великий вміст в їжі вітаміну К (капуста, шпинат тощо) знижує активність непрямих антикоагулянтів (неодикумарин, фенілін|), оскільки вітамін К є антагоністом останніх. Відомо, що етиловий спирт змінює всмоктування, метаболізм і фармакологічну активність похідних фенотіазину, антигістамінних, антигіпертензивних, антиангінальних, антикоагулянтів, снодійних ЛЗ.

Одночасне використання ЛЗ може привести до зміни| всмоктування одного з них не лише при ентеральному, але також і при парентеральному застосуванні. Наприклад, адреналін гальмує всмоктування новокаїну при інфільтраційній анестезії. Для пришвидшення всмоктування препаратів, які вводяться парентерально, використовують фермент гіалуронідазу.

Розподіл ЛЗрозпочинається з моменту їх надходження в кров. Багато ЛЗ вступають в оборотний зв’язок з білками плазми крові. При цьому слабкі основи швидше і міцніше зв’язуються з білками, а ЛЗ, що мають рН, менше 7,0, легко заміщаються іншими препаратами. Таким чином, можливе витіснення одного ЛЗ іншим. Наприклад, бутадіон і сульфаніламідні препарати здатні заміщати неодикумарин в його комплексі з білком і значно підвищувати антикоагулянтну дію останнього.

Останніми роками встановлено, що різні препарати можуть змінювати зв'язування деяких ліків тканинами, наприклад, хінідин витісняє дигоксин з місць його зв'язування в тканинах, у тому числі з міокарда. При сумісному застосуванні ЛЗ можлива їх хімічна взаємодія.

Для неврології важливим є факт зміни проникності гематоенцефалічного бар’єру при поєднаному застосуванні ЛЗ. Так, кофеїн і еуфілін підвищують проникнення в спинномозкову рідину пеніцилінів.

Біотрансформація ЛЗзазвичай здійснюється у два етапи. На першому етапі ЛЗ перетворюються на метаболіти з різною активністю, а на другому етапі утворюються водорозчинні кон’югати, які легко виводяться з організму. Метаболізм ЛЗ здійснюється за допомогою мікросомних ферментів печінки, активність яких може змінюватися під впливом іншого препарату.

Серед препаратів, що беруть участь в біотрансформації інших ЛЗ, найбільш активними індукторами ферментів є фенобарбітал, дифеніл (фенітоїн), рифампіцин. Найяскравіше ефект взаємодії ЛЗ виявляється при комбінуванні антикоагулянтів з індукторами ферментів. Якщо, наприклад, хворий приймає антикоагулянт і одночасно фенобарбітал (як снодійний засіб), то пришвидшений метаболізм антикоагулянта змушує підвищувати його дозу. При відміні фенобарбіталу, не зменшуючи дозу антикоагулянта, метаболізм останнього сповільнюється, що може привести до кровотеч.

Відомо також, що індуктори ферментів мікросомного окиснення можуть прискорювати метаболізм ендогенних речовин. Так, фенобарбітал підвищує метаболізм вітамінів К і D, а також білірубіну. В останньому випадку це може бути використане при деяких захворюваннях печінки, жовтяниці новонароджених. Деякі ЛЗ здатні пригнічувати синтез і активність ферментів, які беруть участь в метаболізмі інших ліків, що приводить до уповільнення метаболізму останніх. Наприклад, ізоніазид пригнічує метаболізм дифенілу (фенітоїну), що сприяє прояву токсичної дії останнього.

Серед ЛЗ добре відомі інгібітори холінестерази, моноамінооксидази, фосфодистерази, ксантиноксидази, циклооксигенази й інших ферментів. Такі препарати, як тетурам, метронідазол, деякі антидіабетичні засоби несумісні з етанолом у зв’язку з порушенням окиснення останнього й утворення ацетальдегіду (інгібування ферменту альдегіддегідрогенази), що дозволило використовувати тетурам для лікування алкоголізму.

Екскреція ЛЗ і метаболітів з організму залежить певною мірою від їх взаємодії на стадії виділення, головним чином, нирками і печінкою. Теоретично можна передбачити, що ЛЗ, які виділяються переважно нирками, можуть блокувати елімінацію інших ЛЗ з близьким механізмом виділення шляхом пасивної дифузії або активного транспорту. Відомо, що тільки вільні (не зв’язані з білками) речовини фільтруються в клубочках нирок. Отже, конкуренція між ЛЗ за зв’язування з білками, безсумнівно, відіб’ється на швидкості екскреції ліків. Речовини, що впливають на процес секреції в нирках, можуть конкурентно пригнічувати активний транспорт інших ЛЗ.

Більшість ЛЗ є слабкими електролітами, і їх розчинність залежить від ступеня їх іонізації, обумовленої рН середовища. Підвищення рН сечі при застосуванні бікарбонату натрію або зниження цього показника при призначенні хлориду амонію може змінити швидкість і повноту виведення інших препаратів. Наприклад, залужнення сечі гідрокарбонатом натрію сприяє виведенню барбітуратів і саліцилатів, що використовується при отруєнні цими препаратами. Хлорид амонію й інші речовини, підкисляючи сечу хворих, що отримують сульфаніламіди, сприяють випаданню в осад останніх і ушкодженню‏ нирок.

Всі види фармакокінетичної взаємодії ліків мають спільну характерну рису – зміну біодоступності препарату, тобто кількості ЛЗ, що потрапляє в ділянку специфічного рецептора, або часу його знаходження в ділянці рецептора. Якщо зміна ефекту ЛЗ при їх комбінованому застосуванні не супроводжується порушенням їх біодоступності, то в цьому випадку найімовірніше, що механізм взаємодії цих речовин є фармакодинамічним.

Фармакодинамічний тип взаємодії ЛЗ базується на особливостях їх фармакодинаміки, тобто локалізації й механізму дії, маніфестації основних ефектів.

Якщо взаємодія ЛЗ здійснюється на рівні рецепторів, то вона в основному стосується агоністів і антагоністів різних типів рецепторів. При цьому одна речовина може підсилювати або ослабляти дію іншої.

Посилення ефекту взаємодіючих речовин називають синергізмом. Він може виявлятися простою сумацією ефектів кожного з компонентів (адитивний синергізм) або потенціюванням ефектів. При потенційованому синергізмі введення двох речовин дає сильніший ефект, ніж при адитивному синергізмі (наприклад, нейролептики потенціюють дію наркозних засобів).

Синергізм може бути прямим (обидві речовини діють на одні й ті ж структури) або непрямий (різна локалізація дії речовин).

Під антагонізмом між ЛЗ розуміють здатність однієї речовини в тому або іншому ступені зменшувати ефекти іншої. За аналогією з синергізмом виділяють прямий і непрямий антагонізм.

Виділяють ще так званий синергоантагонізм, при якому одні ефекти комбінованих речовин посилюються, а інші ослабляються. Наприклад, на фоні β-адреноблокатора стимулююча дія адреналіну на β-адренорецептори зменшується, а на α-адренорецептори посилюється.

Можлива взаємодія ЛЗ на рівні медіатора. Наприклад, взаємодія резерпіну й інгібіторів моноамінооксидази (МАО). Резерпін вивільняє катехоламіни, які руйнуються ферментом МАО, що приводить до виснаження їх запасів. Інгібітори МАО, пригнічуючи руйнування катехоламінів, збільшують їх концентрацію, що може привести до підвищення артеріального тиску. Прикладом подібного типу взаємодії може служити антагонізм між атропіном та інгібіторами холінестерази.

Взаємодія на різних рівнях регуляції може мати місце при незалежному один від одного впливі ЛЗ на різні органи і тканини, що утворюють частину фізіологічної системи. Так, сумісне застосування серцевих глікозидів, вазодилататорів і діуретиків у хворих з хронічною серцевою недостатністю є прикладом комплексної дії на різні ланки регуляції системи кровообігу. Широке розповсюдження в антигіпертензивній терапії отримало комплексне застосування міолітиків, адреноблокаторів і діуретиків.

Явище синергізму між ЛЗ широко використовується у фармакотерапії, оскільки це дозволяє ослабити побічні явища за рахунок зменшення доз взаємодіючих синергістів. Однак надмірно виражений синергізм між ЛЗ може спричиняти токсичний ефект. Явища антагонізму між ЛЗ широко використовуються в токсикології.

При передозуванні або гострому отруєнні ЛЗ використовується також хімічна і фізико-хімічна взаємодія ЛЗ в середовищах організму. Наприклад, протаміну сульфат інактивує гепарин, комплексоутворюючі речовини (трилон Б, тетацин-кальцій, ЕДТА, α-пеніциламін) зв’язують солі різних металів.

Теоретично різні аспекти взаємодії ліків не завжди можна науково обгрунтувати. Наприклад, підвищення чутливості міокарда до адреналіну під час циклопропанового і фторотанового наркозу веде до небезпечних наслідків.

Якщо несумісність ЛЗ не доведена, доцільніше призначати їх всередину з невеликою (до 1 год) перервою. Вводити в одному шприці декілька ЛЗ можна лише після проведення спеціальних досліджень.

Комбіновані лікарські засоби використовують для підвищення терапевтичного ефекту, скорочення терміну лікування і запобігання ускладненням. При цьому, враховуючи різні механізми дії кожної зі складових цього засобу, потенціюється фармакодинамічний ефект невеликими (мінімальними) дозами двох чи трьох препаратів, при тому уникається виникнення побічних ефектів. Хворим на артеріальну гіпертензію в одну лікарську форму (таблетку) включають інгібітор ангіотензинперетворюючого фактора (АПФ) - еналаприл й сечогінний препарат (гідрохлортіазид). Такою комбінацією знижується артеріальний тиск і залишається без змін рівень калію в крові, який би відчутно знизився при застосуванні одного салуретика. Аналогічний синергізм є між антагоністом кальцію й інгібіторами АПФ тощо.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Анатомо-фізіологічні особливості організму людини різних вікових періодів, які впливають на фармакокінетику й фармакодинаміку ЛП.	\|	Побічна дія лікарських засобів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.