Багатоманітність і взаємодія культур

Національне та загальнолюдське в культурі.

Кожен народ створює свою особливу, неповторну культуру. Розмаїття культур є характерною особливістю розвитку сучасної цивілізації. Культури різних народів відрізняються між собою мовою, символами, нормами, способами спілкування та діяльності, художньо-чуттєвим відтворенням світу, міфологією і релігією, мораллю і правом тощо.

Проте головним фактором творення людського в людині є мова. Саме людська мова є основою загальнолюдського в розмаїтті культур. Але водночас це завжди мова певного народу, певного етносу, що закладає основи різноманітності, багатоманітності культур.

Культура дається людині через мову і в мові. Можна сказати навіть більше: лише завдяки мові як суспільно-історичному здобутку людина і стає людиною. Тому ще Сократ звертався до людини: "Заговори, щоб я тебе побачив".

Сутність людини міститься і виявляється в мові. Оволодіваючи мовою і мовлячи (розмовляючи) між собою і з собою, люди відкривають для себе світ свого людського буття.

Висловлену ще відомим німецьким мовознавцем і філософом Вільгельмом Гумбольдтом (1767-1835) думку про нерозривний зв'язок мови і людського способу буття у світі, мови і світогляду в Україні ґрунтовно розвивав видатний мовознавець і філософ Олександр Опанасович Потебня (1835-1891). При цьому він рішуче виступав проти мовної асиміляції, за збереження і розвиток усіх національних мов як найглибших "стихій" народного буття. З цих позицій О. Потебня рішуче засуджував колонізаторську, асиміляторську політику російського царизму та її провідників в Україні.

Глибокі думки стосовно національної мови як феномена культури обстоював відомий історик культури Іван Огіенко (1882-1972). У відомій праці "Українська культура" він наголошував, що мова – це наша національна ознака, в мові наша культура, ступінь нашої свідомості. Мова – це форма нашого життя, життя культурного і національного. Мова – це душа кожної нації, її святиня, її найцінніший скарб.

Дійсно, мова є "органом культури", безпосереднім буттям культури, що твориться кожною нацією. Отже, розмаїття, багатоманітність культур зумовлені тим, що мова як основний елемент культури є завжди мовою певної нації. У національній культурі (а безнаціональних культур немає) національні особливості виявляються не лише в мові, а і в інших чинниках:

• у побуті – форми розселення, особливості помешкань, досвід народних майстрів, переважаючі будівельні матеріали (дерево, камінь, цегла тощо). Спробуйте, наприклад, уявити собі карпатське село у степовій зоні чи степове село в Карпатах;

• у національній самобутності життєвого матеріалу, який відображається у творах духовної культури – історичні та природні умови; особливості розвитку нації; її побутові традиції та звичаї; особливості психології; виразові засоби, характерні для нації;

• у фольклорі з його самобутністю (у тому числі і в анекдотах, зокрема про свій чи чужий національний характер, психологію, традиції та звичаї тощо); у формах культури – в українців думи, у росіян – билини та частушки, у таджиків – рубаї тощо;

• у хореографи – порівняйте український гопак, білоруську лявоніху, російські танці, дагестанську лезгинку тощо;

• один і той самий жанр літератури – роман – в Україні інший, ніж у Німеччині, Франції, Англії чи Китаї; образи віршів М. Лєрмонтова, напрочуд конкретні, відрізняються від образів Т. Шевченка;

• гумор український, російський, французький та англійський – спробуйте порівняти;

• у піснях народів, що співзвучні патріотичним почуттям народу;

• у ставленні до смерті;

• в архітектурі як престижі нації та її сучасних проблемах – масове індустріальне будівництво, сучасний "модерн" тощо (згадайте надзвичайно популярний кінофільм "Іронія долі, або з легким паром").

Таким чином, у національній культурі відбивається насамперед спосіб світосприйняття народу, його світорозуміння, що особливо позначається на мистецтві та філософії.

Проте культура як спосіб людського буття все ж не може не мати загальнолюдських рис, притаманних усім націям, усім народам. Саме тому культури різних народів світу, незалежно від розселення їх, мають багато спільного: люди використовують однакові знаряддя праці, розмірковують приблизно над одними і тими ж проблемами, переживають навіть однакові чуттєві стани, сподіваються і закохуються, формують свої соціальні інституції, виховують дітей як люди. Вони майже однаково усвідомлюють велич космосу, межі свого існування, свою смертність, незахищеність перед загрозою катастроф, прагнуть спасіння і звільнення від страждань, спроектувати своє майбутнє.

Людство, очевидно, має деяку глибинну основу свого існування. Розмаїття культур розкриває її багатоманітність. Взаємодія між ними є способом збереження цілісності цивілізації як унікального витвору історії. Людство пройшло тисячолітніми тернистими шляхами зіткнення культур, кривавих воєн, людських жертв і нескінченних руйнацій матеріальних і духовних цінностей, перш ніж осягнути животворну силу "вічного миру" (І. Кант), "величі людини і людяності" (Т. Шевченко), "благоговіння перед життям" (А. Швейцер).

Багатство і розмаїття культур народів світу є свідченням багатогранності вияву людського як такого. Культурні досягнення народів не суперечать одне одному, а навпаки – поповнюють скарбницю загальнолюдської культури все новими й новими надбаннями. Взаємообмін культурними надбаннями народів світу є могутнім джерелом їхнього розвитку, інтеграції світової цілісності.

Активізація зазначених процесів у другій половині XX – на початку XXI ст. стикається з не менш активними процесами розвитку національної свідомості, національних почуттів багатьох народів у різних регіонах світу. Усвідомлюючи свою самобутність, ці народи прагнуть до самостійності, до створення незалежних держав, відродження національних культур. Ця ситуація породжує цілий комплекс суперечностей, однак, рано чи пізно, всі вони будуть подолані здоровим людським глуздом і наполегливою працею. Національне аж ніяк не суперечить загальнолюдському, а навпаки – воно є його особливим виявом і входить до системи загальнолюдських надбань цивілізації.

Потрібно мати на увазі, що перебільшення чи абсолютизація значення національного не тільки не сприяє зміцненню світової єдності, а й руйнує її. А водночас вона руйнує і саму національну культуру, бо ізоляція від загальнолюдської культури не приносила користі жодному з народів світу. Дуже слушно щодо цього радив, звертаючись до українців, великий Т. Шевченко: "...і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь". Бо якщо культура замикається сама в собі і прагне увічнити застарілі форми життя, від кидаючи будь-який обмін і порівняння, тоді вона стає безплідною і рухається до занепаду. Лише в процесі порівняння поглядів, думок, міркувань народжуються нові конструктивні підходи, розширюється горизонт глибшого усвідомлення власної позиції, визначаються її місце та роль у контексті загальноцивіліза-ційного розвитку людства.

Нині Україна переживає складний період своєї історії. Проголошенням незалежності вона на повний голос виявила і свій намір іти шляхом демократичного розвитку, шляхом цивілізованості й загальнолюдської культури. Незалежність є також актом глибокої поваги і шани українців до своєї національної культури, волевиявленням до її відродження та розвитку і водночас прагненням увійти в загаль-ноцивілізаційний процес розвитку людства.

Історичний шлях розвитку української культури – це шлях страждань і боротьби, дивовижного терпіння і внутрішнього нездоланного прагнення до свободи та незалежності. Фактично від татаро-монгольської навали і донині українська культура витримувала на собі політичний, ідеологічний, економічний, моральний тиск з боку держав, у "співдружність" з якими кидала український народ його історична доля. Що характерно, своєрідна та унікальна українська культура майже завжди гармонійно вписувалась у культурне середовище іншого народу, жила і функціонувала в ньому, не втрачаючи власної цілісності та якісної історико-ти-пологічної визначеності, щедро ділилася власними культурними надбаннями, розвивалась і квітла, спадкоємно переймаючи від інших культур все життєдайне, людяне, гуманне.

Духовною основою національної культури є самосвідомість нації, упредметнена в її святинях, у національній символіці, у звичаях, обрядах і ритуалах; її духовні почуття (національні, моральні, естетичні, громадські, родинні та ін.). Ці почуття та предмети їх (як от: рідний край, рідні ріки, ліси, гори, образи національного епосу, дум, ідеали мужності, добра, чоловічої та жіночої краси, народна поетична символіка, мелодійний лад музики тощо) формують своєрідне для даного народу бачення світу, світосприйняття і світовідчуття, нарешті його світогляд. У своїй результативній формі цей світогляд кристалізується в народній мудрості.

Сьогодні зрозуміло практично кожному: без культури, поза культурою ні про яке оновлення суспільства не може бути й мови. Саме тому розвиток культури має розглядатися у статусі найвищих пріоритетів. Суспільно-історичний досвід людства свідчить, що "некультурна істота" не може користуватися надбаннями цивілізації, не може створювати щось таке, що оцінювалося б як загальнолюдське надбання. Спроби побудувати справедливе суспільство поза загальноцивілі-заційними надбаннями людства також приречені на невдачу. Тому висновок зі сказаного може бути тільки такий: потрібно освоювати загальнокультурні надбання сучасної цивілізації, культуру в усіх ЇЇ формах і проявах — мистецтво і науку, філософію і релігію, моральну і правову духовність, свята і обряди, загальнолюдське в них і національне – все, що формує мудрість, любов, віру, справді людяне в людині, розвиваючи творчість на засадах високих гуманістичних цінностей та пріоритетів.

Що стосується України, то відродження і розвиток культури, зростання її людинотворчого потенціалу є необхідною умовою повернення країни до загальноцивілізаційних засад суспільно-історичного розвитку людства.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Спадкоємність, традиції і новаторство в культурі	\|	Культура особистості

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.