Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Правопорушення як суспільний феномен

Лекція 3.

Поруч із правослухняною поведінкою, в суспільстві, завжди буде притаманний її антипод - поведінка неправомірне, тобто та що суперечить нормам права й виявляється у правопорушення.

Правопорушення переступають інтереси, що зумовлюють право й тим самим заподіюють шкоди громадським і особистих інтересах, встановленому правопорядку. Це виявляється в негативних наслідки правопорушення, що становлять порушення правопорядку, дезорганізацію громадських відносин і водночас применшення, знищення блага, цінності, суб'єктивного права, обмеження користування ними, сором свободи поведінки інших суб’єктів [43, c.5] .

Слід зазначити, що ті чи інші концепції, а точніше, погляди на злочинність і правопорушення та їх причини висловлювалися ще давньогрецькими філософами та мислителями. Так Платон, наприклад, вважав одній з істотних причин злочинності - недостатнє виховання.

У період християнського Середньовіччя панувало таке уявлення, що - це протиправне порушення норм, встановлених державою, й гріх перед Богом. Державне ж покарання необхідно, оскільки цього хоче Бог. За таке розуміння сенсу покарання виступав і Хома Аквінський (1225-1274 рр.), і Мартін Лютер (1483-1546 рр.).

Зрозуміло, поки правопорушення розглядалося як гріх перед Богом про серйозні наукові роздуми про виникнення і запобігання злочинності нейшлося. Щоправда, Томас Мор (1478- 1535 рр.) у своїй книзі “Утопія” висунув думку, що економічні причини, злочинності закладено у самому суспільстві.

Т. Мор бачив можливість подолання в перебудові суспільства до соціалістичних засадах. Ж. Мельє, викриваючи злочинну діяльність значній своїй частині католицького духівництва, закликав до ліквідації товариства, заснованого на пануванні приватної власності. Причини злочинності вона бачила колись лише у нерівності людей, що породжує ниці почуття, й у існуванні паразитуючих елементів — багатих ледарів. Мореллі також думав, що людина стає злочинцем внаслідок неправильної організації суспільства, і вбачав джерело усіх бід у приватній власності. А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є стверджували, що злочинність коріниться у самій природі буржуазного суспільства, заснованого на експлуатації і пригніченні покупців, відзначали безрезультатність боротьби з злочинністю за допомогою лише кримінальних покарань. На подібних позиціях стояв й Р. Оуен. Для всіх соціалістів-утопістів характерно, що вони не звинувачували саму людину, що стала на злочинний шлях, а вбачали причини злочинного поведінки у порочній організації суспільства, заснованого на приватній власності і експлуатації людей.

Тільки ХVIII столітті людей відкрилися духовні і соціальні простори, необхідних здобуття права підійти реально до таких явищам, як отклоняющееся поведінку і преступность.

Значну увагу проблемі злочинності приділяли такі мислителі XVIII століття, як Беккаріа, Бентам, Вольтер, Гельвецій, Гольбах, Дідро, Локк, Монтеск'є та інші. Вони бачили причини злочинності у соціальній невлаштованості нашого суспільства та поганому вихованні громадян, і пропонували законодавцям пом'якшити репресії і приділяти більшої уваги попереджувальним мірам.

Такі самі ідеї розвивали Ж. П. Марат й О. М. Радищев. Марат намагався побачити витоки злочинності в порядках суспільства, що складається з “знехтуваних рабів і повелителів-панів”. А.М. Радищев також пов'язував характеристику стану злочинності із суспільною устроєм держави й з історичними змінами, що відбуваються у суспільстві [38, c.198].

Революційні демократи — А.І. Герцен, У.Р. Бєлінський, М.Р. Чернишевський, М.А. Добролюбов, Д.І. Писарєв — бачили причини злочинності у самій природі експлуататорського ладу. Так, А. І. Герцен думав, що злочинність як життя підпорядкована загальному закону причинності і пояснюється зовнішніми умовами життя людей. Він надавав, зокрема, велике значення економічному становищу населення, таким чинникам, як соціальну нерівність і бідність [6, c.28], і зазначав, що буржуазне суспільство нездатне ліквідувати ні причини, які породжують злочинність, ні їх самих.

Історія розвитку вчень про природу злочинності — це загалом історія боротьби двох напрямів. Представники однієї з них досліджували злочинність як «соціальне явище» представники іншого — як «біологічне». Відомі й спроби поєднання двох напрямів в один.

Отже, всі концепції про причини злочинності можна поділити на дві основні групи: соцілогічні і біосоціологічні. Але не слід виключати і третій підхід соціально-психологічний.

І. Соціологічні теорії причин злочинності. Ведучою теорією являється теорія науково-технічної революції як. комплексної причини злочинності в XX столітті. НТР визиває такі серйозні соціальні зміни, як індустріалізацію, урбанізацію, автомобілізацію, міграцію. Вони порушують традиційні форми сімейних зв'язків, релігії, культури, внаслідок чого відбуваються відчуження і знеособлення людини, придушення її індивідуальності. Концентрація населення в містах, розповсюдження загальної байдужості підвищують агресивність, егоїзм, індивідуалізм і емоційну нестриманість, що веде до злочинності.

Вчення Є. Сатерленда про диференціальні асоціації (різні зв'язки). Суть цієї теорії зводиться до того, що злочинцями не народжуються, а навчаються в процесі багатогранних контактів особи в мікрогрупах: в сім'ї, на вулиці, в профспілках і т.п. Домінування в таких групах антигромадських поглядів, установок і позицій веде до злочинності інших осіб і навпаки. Але ця теорія не пояснює походження злочинності, вона вважає що злочинність вічно присутня людському суспільству. Вона критикує біопсихіатричні фактори злочинності і ігнорує свободу волі людини.

Теорія соціальної дезорганізації (аномії). її суть: різний рівень багатства і бідності, велика соціальна нерівність ведуть до злочинності. Американський кримінолог Т.Є.Шур вважає США злочинним суспільством, оскільки воно нерівноправне суспільство. Соціальна єдність суспільства веде до нормального життя і зменшення злочинності.

Теорія багатофакторності (Кетле, Гере). До таких факторів відносять: фізичні, кліматичні, територіальні, психічні, антропологічні, соціальні. Барт нарахував більше 170 таких факторів, хоча і ця теорія не давала системного аналізу.

Класова теорія. її суть зводиться до того, що основною причиною злочинності є класова приналежність і майнова нерівність.

Крім того, французький вчений Стансю називає 11 основних факторів злочинності: 1) дегуманізація людських законів в результаті НТР; 2) урбанізація — ріст великих міст; 3) індустріалізація; 4) конкуренція; 5) бідність і велика розкіш населення; 6) фрустрація — емоційне незадоволення потреб і інтересів багатьох людей; 7) страх перед новими хворобами; 8) нудьга і незайнятість; 9) алкоголізм; 10) етнічно-психологічна несумісність; 11) почуття неповноцінності в результаті багатьох факторів [1, c. 81].

II. Біосоціальні теорії причин злочинності

Серед цих теорій причин найбільш розповсюджені теорія небезпечного стану, фрейдистські (психоаналітичні) теорії, теорія психопатологічних причин, спадкові теорії, теорії конституціональної схильності, расові теорії.

Небезпечний стан — перманентна (змінююча) і іманентна (внутрішньо присутня) людині схильність до здійснення злочинів. Небезпечний стан — це явище не юриспруденції, а медицини.

Фрейдистські теорії злочинності отримали розповсюдження з початку XX століття під впливом лікаря-психіатра Зігмунда Фрейда. Суть цієї теорії полягає в тому, що людина з часу народження біологічно приречена на постійну жорстоку боротьбу антисоціальних глибинних інстинктів — агресивних, статевих, страху — з моральними установками особи.

Теорію 3. Фрейда та його послідовників, ще називають психоаналітичною. Фрейд розглядав злочин як вияв уроджених, глибоко закладених у психіці людини несвідомих інстинктів, і потягу, переважно сексуального характеру, і навіть страху смерті. Людина, в такий спосіб, виступав у відриві від умов свого соціального буття [70, c.7].

З цим пов'язаний комплекс неповноцінності, особливо часто цим пояснюють злочинність неповнолітніх. Особистість людини формується в дитячому віці, то відношення матері до сина і сина до матері (комплекс Едіпа), а також батька до дочки і навпаки (комплекс Електри) розглядаються роко-вим формуючим фактором, від якого людина не може позбавитися все своє життя [1, c. 82].

Теорія психопатологічних причин. Головна теза цієї теорії — злочинець завжди психопатична або розумово відстала особа.

Спадкові теорії — вважають причиною злочинності, яка передається по спадщині. Ця причина знаходиться в хромосомах, генетичному коді людини, яка має схильність до антисоціальної поведінки. Іноді її називають «теорія сімейного древа». Ця теорія практично не підтверджується, хоча в окремих випадках такі приклади можуть бути.

Чимала кількість прибічників має теорія спадкового нахилу до злочинів (П. Кінберг, П. Ланге, Є. Гейер, Ж. Пинатель, А. Штумпль і інші) Деякі їх — юристи, інші —медики. Вони вважають, що, оскільки з спадщині передаються багато психічних властивості, це характерне й для схильність до злочинів. Насправді такого зв'язку аналізуються біографії однояйцевих близнюків або в злочинців знаходиться додаткова хромосома.

Теорія конституціональної схильності (Е.Кречмер, нім, проф. медицини). Її суть полягає в тому, що між будовою тіла і психологічними рисами особи, особливо її характером, є прямий зв'язок. Чим більш рання злочинність, небезпечна і регулярна, тим значніша роль біологічних факторів. Це, по суті, антропологічна теорія.

Різновидом даної теорії є концепції конституционального нахилудо злочину. Німецькому психіатру Еге Кречмеру належить ідея про зв'язок між фізичної конституцією людини, психічним складом і типом поведінки. Він ділив за цими ознаками людей втричі типу, стверджуючи, наприклад, що атлетично складені люди може бути схильні до важким насильницьким преступлениям [1, c. 85].

Теорія ендокринного нахилу людини до злочину (Ді Тулліо, Р. Фунес та інші) зводиться до визнання основною причиною злочинного поведінки наявності аномалій в кайданах внутрішньої секреції.

Правові теорії. Їх суть полягає в тому, що окремі раси людей більш схильні до антисоціальної поведінки, ніж біла раса. Разом із тим на злочинність більш впливають соціально-економічні фактори, а також національність, відношення суду до підсудних тощо.

Існують і інші теорії і підходи до причин і умов злочинності. Деякі системні дослідження і висновки про причини антисоціальної поведінки були висказані ще Ш.Монтескьє і І.Бентамом, які пробували інтерпретувати правопорушення і, перш за все, злочинність з точки зору впливу на людину географічного середовища, клімату, стану здоров'я, а також деяких соціальних факторів. Чарльз Ломброзо висунув теорію «уродженого» злочинця, в якій на перший план поставив антропологічні, біологічні, психобіологічні фактори злочинності, а його послідовник Феррі Е. пробував поєднати антропологічні, фізичні і соціальні фактори антисоціальної поведінки в одну класифікацію. Існують також психологічні, правові і політичні підходи тощо.

Для більшості кримінологів немає доказів того, що біологічні фактори обумовлюють злочинність. В кожній расі є біологічно неповноцінні представники, які схильні до правопорушень.

Маркс, Енгельс, Ленін основну причину злочинності вбачали в соціальних умовах життя людей, які вшивали антисоціальну поведінку. Практикою західних країн у країнах колишнього СРСР доказано, основними причинами злочинності є кризові явища в економічній і політичній системі, Як підтверджує статистика, в колишніх соціалістичних державах, в тому числі в СРСР, рівень злочинності був значно нижчий, ніж в західних цивілізованих країнах. Розпад Радянського Союзу, перехід до нової економічної системи, кризові явища породили безліч причин і умов злочинності.

ІІІ Соціально-психологічних теорій злочинності

Центральним поняттям соціально-психологічних теорій злочинності є соціалізація, метою котрої служить адаптація і вживання індивіда в прийняті суспільстві норми.

На поведінку людини впливає його найближче та ширше соціальне оточення. Але й сама людина своїм поведінкою впливає це оточення, формуючи його. Людина зовсім на пасивний стосовно середовищі. Найбільш потужними за силою зв'язків групами у суспільстві є сім'я, школа, група однолітків, професійний колектив бо більшу частину часу людина проведе у цих групах і над ними соціалізується [1, c. 83].

Теорія навчання. Вона пояснює злочинну поведінку так: злочинцем може стати кожен людина. Природжених злочинців немає. Успадкувати можна лише спроможність до навчання. Ця “схильність” дозволяє засвоювати будь-які мислимі форми поведінки - як соціально прийнятні й злочинні. Першим цю теорію висунув Габріель Тард. Запропонував він три основні закономірності наслідувального навчання: - легше й найкраще переймають поведінка одне одного індивіди, перебувають у тісному контакті; - наслідування поширене у суспільстві, пронизує його від найбільш верхніх верств аж до нижчих: молодики наслідують дорослих, бідняки багатих і т.д.; - старе поведінка людини в цьому перекривається новим, що може або посилити старе, або повністю замінити его.

У навколишньому середовищі люди використовують три основні системи реагування - рефлекси, інстинкти і засвоєні реакції. Навчання (засвоєння) - найважливіша система реагування у процесі адаптованого поведінки людини. Його особистісне розвиток починається з запліднення яйцеклітини. У цьому активно взаємодіють генетичні компоненти обох батьків. Після народження, у застосовується соціальне середовище (тут новонароджені відрізняються один від одного - одні багато сплять, інші багато кричать тощо.). За тілесним народженням людини слід духовно-социальное становлення, тобто людина заново вчиться бути людиною. У процесі один подразник підміняється іншим.

За підсумками цього становища Г. Ю. Айзенком в 1977 році розроблена теорія за якою злочинна, антисоціальна поведінка є “природним” і посилюючим себе явишем вразі, коли вона приносить безпосереднє задоволення особистості, що поводиться належним чином. Власне ця теорія є биосоціальной, а по змісту психопаталогічною. Тому її кримінологи відносять її до психопатології.

Людська поведінка - це автоматичне, рефлекторне реагування, у його основі лежить активний процес, у якому на вирішальна роль належить мотиваціям, почуттєвого сприйняттю та складних розумовим процесам. Ця теорія розроблена Альбертом Бандурою (1979р.), в якій ввів облік процесів пізнання, які протікають у мозку між впливами подразника і реакцію на нього, тобто обліку сприйняттів, спогадів, уявлень, передчуттів і очікувань[1, c. 83]. .

Теорія диференціальної ассоціації. Ця теорія спочатку варта пояснення індивідуального злочинної поведінки. Дослідження у цій галузі проводили відомі науковці Кліффорд Шоу (1930р.), і Едвін Сазерленд (1939р.) Теорія включає у собі вісім основних постулатів:

1. Злочиннй поведінці навчаються, а не успадковують;

2. Злочинна поведінка засвоюється під час взаємодії з іншими людьми у процесі спілкування;

3. Найважливіше частина навчання карній поведінці відбувається в групах, що пов'язують своїх членів тісними особистими стосунками. Неособиста комунікація (тіла-, кіно- і відеофільмів, газет і журналів) грає у процесі засвоєння кримінальної поведінки менш значну роль;

4. Опанування кримінальною поведінкою включає у собі вивчення способів скоєння злочинів, які трапляються з складних, і простих, і навіть специфічних мотивів, потягу, виправдань й установок;

5. Розглядаючи закон в позитивному і негативному світлі, злочинці засвоюють особливу спрямованість мотивів та потягу. У першому суспільстві індивідуум контактує з людьми, які одностайно ставляться до норм закону, як до точно виконуваних правил життя, а іншому - опиняються у оточенні людей, котрі у своїх оцінках віддають перевагу порушенню законів;

6. Людина стає злочинцем, коли засвоювані нею визначення, сприятливі злочинності, переважують у свідомості зразки законослухняного поведінки;

7. Засвоєння злочинної поведінки необмежене лише процесом імітації, наслідування;

8. Хоча злочинність - це вислів загальних потреб та матеріальних цінностей, пояснювати його лише цими потребами і цінностями не можна, адже й незлочинна поведінка є також вираженням тих самих потреб і цінностей.

З цієї теорії (диференційованої асоціації) можна зробити такі висновки: - необхідно істотно поліпшити практику й умови виховання у ній, школі, професійному колективі і групах спільного проведення дозвілля; - не можна разом утримувати вперше засуджених разом із рецидивістами [1, c. 84].

Теорія стійкості. Її основоположник Уолтер Реклес (1961р.) поцікавився: ”Чому у великому місті підліток, попри високий рівень злочинності, не стає правопорушником?” На його думку відповідь ось у чому - соціальну стійкість особистості визначає зовнішній і, особливо, внутрішній контроль, що виражається у внутрішній стійкості. Її відрізняють п'ять ознак:

1. Самовиховання, тобто оцінка себе, немов особистості, залежить від здібності самоконтролю, насамперед у вмінні оцінити себе з боку, у яких велику роль грає повагу закону;

2. Цілеспрямованість виявляється у особистому бажання зробити соціально преємливу кар'єру. Люди, поставили собі довгострокову мету, зберігають імунітет, невразливість стосовно протиправності і злочинності;

3. Самоконтроль може бути ефективним тільки тоді ми, коли мета є цілком реалістичною. Нереальні бажання й прагнення досягти мети, лежачої поза засобів і можливостей, неминуче спричиняють порушення внутрішньої стійкості;

4. Стійкість - це властивість людини, що дозволяє їй немає віддаватися гніву чи розпачу безнадійності, коли вона не отримує те, що хотіла. Люди, чия мета опинилися поза межами їхньої досяжності, легко можуть піддаватися розчаруванню. Ті, хто схильний до правопорушень, мають імпульсивний, нетерплячий характер, тоді як законослухняним люд це властиво в набагато меншій мірі. Відсутність фантазії і нетерпимість викликають нудьгу, яка утрудняє реалістичне уявлення про минуле, сьогодення та майбутнє. Люди, схильні до злочинності, завжди у більшій степені нетерплячі, позбавлені фантазії і реалістичного погляду речей;

5. Характерною ознакою внутрішньої стійкості людини є ідентифікація до нових норм права. Ставлення правопорушників до закону характеризується його запереченням, ворожістю до правоохоронних органів і права.

Вчені, які дотримуються погляду теорії стійкості вважають, що задовільне самосприйняття (власне “Я”, “сверх-Я”) можна вважати чимось на кшталт соціально-психологічного “щеплення” проти злочинності.

Поняття “внутрішньої стійкості”, запроваджене Реклессом, кримінолог Гарі Ієнсен розклав на три складові: - ціннісне самовизначення; - здатність самоконтролю; - повагу загальноприйнятої моралі.

Він перевірив свою концепцію на понад чотирьох тисячах схильних і несхильних до правопорушень учнів і виявив, що злочинці розрізнялися між собою за всіма трьома характеристикам [1, c. 85].

Теорія соціальних зв’язків. Вчений Т. Хірші пояснює виникнення протиправності і злочинності ослабленням чи розривом зв'язків, які є в людини з суспільством чи з його групою. Він стверджує, що потенційних правопорушників, утримує страх перед можливою втратою значимих для них зв'язків з родичами, друзями, колегами, і т.д. Хірші доводить, що соціальні зв'язки будь-якої людини можна розділити на чотирі елемента:

- симпатію, відданість, прихильність; - ангажованість (зобов'язання), особиста; - використання зв'язків в корисливих цілях; - визнання морального гідності прийнятих правил. Ці чотири моменти, як неподільні один від одного, і перебувають у опосередкованому зв’язку [1, c. 86].

Теорія незбіжних припущень. Слід звернути увагу, що вона поглинає у собі кілька з названих вище теорій, тобто комбінацію багатьох соціально- психологічних теорій (званих теоріями “середнього рівеня”). Її недосконалість у тому, що вона пояснює лише навмисні злочини і не пояснює злочинів, скоєних з необережності. Її автори бачать два різних шляхи виникнення злочинності. Перший вони пов'язують із теоріями навчання дітей і контролю (слабка й беспомічно-нерішуча втягнутість людей в суспільне життя, сильний вплив девіантних груп). І другий шлях - поєднання теорії навчання дітей і контролю з теорією випадкових структур (в дитинстві вона може виробити міцні зв'язки із традиційним соціальним строєм, і з часом, під час юності, ці соціальні зв'язку можуть зазнати “розмивання”. Та й після певного періоду часу позитивні соціальні зв'язку все-таки домінують. Рекомендації цієї теорії спрямовані на ослаблення зв'язків злочинців одне з одним й пожвавлення контактів правопорушників з соціально конформними людьми, і навіть розширення їх можливості засвоєння традиційних нормативних цінностей. Наприклад, зміцнювати зв'язки засуджених до позбавлення волі з родичами, священнослужителями, представниками різних громадських гуманітарних фондів, психологами тощо; надавати посильну допомога з боку держави після звільнення з місць позбавлення волі; компенсацію шкоди засуджений мав вважати частиною кримінального покарання (від цього виграють і злочинець, і жертва, й суспільство) та інші [1, c. 86].

Теорія інтеракції (теорія стигматизації). Ця теорія займається як вивченням осіб, офіційно кваліфікованих як злочинці, а й виявляє інтерес до процесів, у ході люди визначаються як злочинці.

Кримінолог Говард Беккер розробив модель девіантної чи злочинної кар'єри, у якій головну роль грає інтеракція:

Перша стадія - навмисно чи ненавмисно людина робить якесь не конформне дію (Поринаючи в свої фантазії, багато людей бачать себе в них здійснюючи протиправні дії...);

Друга стадія - під час якої людині, схильній до соціальної девіації, злочинна поведінка приносить задоволення;

На третій стадії одним з вирішальних кроків у процесі засвоєння зразків девіантної чи кримінальної поведінки є досвід арешту чи таврування людини, як злочинця.

І останнім, етапом - кроком до злочинної кар'єри є вступ людини у групу (банду) злочинців, тобто вона перетворюється на стадію своєї девіантної біографії. Цей крок дуже впливає на самооцінку людини її само сприйняття [1, c. 87].

Теорія стигматизації (таврування). Ця теорія дуже своєрідна. На думку автора Лемерта, саме соціальний контроль і породжує девіантність, що він, на свій чергу ділить на дві категорії: первинну і вторинну. Первинна девіація відбувається тоді, коли індивід починає укладати вказану йому соціальну роль. Вторинна девіація починається з соціальної реакції на девіантну поведінку. Ці реакції суспільства до факт девіації призводять до з того що декого починають вступати у відповідність до роллю, яку їм визначило суспільство. У людей, які пережили процес стигматизації, складаєть негативне уявлення про себе, що може спричинити наслідки їхньої поведінки у майбутньому.

Висновки цієї теорії повинні служити застереженням органів правосуддя, підкреслюючи негативні наслідки залучення деяких громадян, у сферу дії юридичної машини. Це особливо стосується неповнолітніх, психіка, яких ще не сформувалася, тому вони мають підвищену чутливість до нав'язаних соціальних ролей [1, c. 87].

Сучасні науковці виділяють чотири основні пiдходи до правопорушень:

1) теорiя аномії;

2) теорiя культуральної трансмiсiї;

3)теорiя конфлiкту;

4) та теорiя "ярликування" (labeling).

Теорія аномії та концепцiя структурної напруженості.Перше соцiологiчне пояснення вiдхилу дав Емiль Дюркгейм, який
запропонував теорiю аномiї. Слово "аномiя" буквально означає
"вiдсутнiсть норм", "вiдсутнiсть нормативностi". Цим термiном Дюркгейм
позначив ситуацiю, що складається для iндивiдiв та суспiльства, коли
соцiальнi норми стають взаємно суперечливими, втрачають яснiсть або
навiть (для деяких аспектiв соцiальної дiяльностi) взагалi зникають.
Дюркгейм звернув увагу, що такi ситуацiї складаються у часи криз
та радикальних соцiальних змiн, (наприклад, при спадi дiлової актив-
ностi та невпиннiй iнфляцiї), коли люди втрачають впевненiсть в тому,
що вiд них очикується, i коли їм важко формувати свої дiї в поняттях
узгоджених норм. У такi часи старi норми у поточних умовах не видають-
ся доречними, а норми, що тiльки виникають занадто двозначнi та ще не
досить ясно сформульованi, щоб забезпечити зрозумiлi та ефективнi нас-
танови для поведiнки. За цих обставин, вважав Дюркгейм, можна очикувати зростання масштабiв вiдхильної поведiнки. Перевiрку цiєї гiпотези вiн провiв шляхом аналiзу статистики самогубств, й показав, що у часи швидких економiчних спадiв та підйомів рiвень самогубств стає вище звичайного. Вiн це пояснював тим, що саме у часи швидких змiн вiдбуваються "порушення колективного порядку". Соцiальнi норми руйнуються та вiдбувається дезорiєнтацiя людей.

Хоча теорiя Дюркгейма пiддавалася критицi, основна iдея, а саме -
соцiальної дезорганізації, як принципу пояснення вiдхильної поведiнки, - вважається загальновизнаною i тепер.

Термiн соцiальна дезорганiзацiя позначає теж саме, що й аномiя
тобто такий стан суспiльства, коли цiнностi, норми та соцiальнi зв'язки стають хиткими, суперечливими або взагалi зникають. Це може вiдбуватися через змiшування рiзних расових та етнiчних або релiгiйних чи "iдеологiйних" груп (тобто груп з рiзними iдеологiями; iдеологiйний - це те, що належить до iдеологiї). Соцiальна дезорiєнтацiя спостерiгається також при високому рiвнi мiграцiї.

У класичному дослiдженнi Шоу та Маккей було виявлено, що рiвень правопорушень серед пiдлiток особливо високий в тих мiських районах, де високий рiвень плинності населення. Для населення таких районiв характерним є не тільки конфлiкт мiж культурними цiнностями (це призводить до вiдсутностi загальної сукупностi очікувань). Крiм того, виникають труднощi у зв'язку з контролем за дотриманням соцiальних стандартiв.

Суперечливi критерiї оцiнювання поведiнки людей та слабкий контроль у значнiй мiрi сприяє зростанню правопорушень. Що зараз спостерiгається у країнах, що звiльняються вiд соцiальних норм комунiстич-
ного тоталiтаризму.

Подальший розвиток теорiя Дюркгейма отримала у працях вiдомого
американського соцiолога Роберта Мертона. Мертон вважає, що причиною
вiдхилу (девiацiї) є розрив мiж цiлями суспiльства та соцiально прий-
нятними засобами їх досягнення. Мається на увазi така ситуацiя, коли у
бiльшостi випадкiв соцiально прийнятнi засоби не дають можливостi досягнути мети, що визначається цiннiстю культури. Мертон це пояснює на прикладi американського суспiльства. В Америцi бiльшiсть американцiв із захопленням ставляться до фінансового успiху - досягнення багатства є культурною метою. Соцiально прийнятнi засоби досягнення цiєї мети - це такi традицiйнi шляхи, як отримання вiдповiдної освiти та влаштування на роботу у торговельну або юридичну фiрму. Але й практика життя, й
спецiальнi дослiдження показують, що для бiльшостi населення цi шляхи
до багатства неможливi. Багато людей не можуть сплачувати за дiйсно
хорошу вищу освiту, а найперспективнiшi фiрми приймають на роботу
тiльки обмежену кiлькiсть фахiвцiв.

Мертон показав, що коли люди переконуються, що фiнансового успiху неможливо досягти соцiально схвальними засобами - вони можуть вдаватися до багатьох незаконних засобiв досягнення цiєї цiлi - наприклад,
зайнятися рекетом, торговлею наркотиками або спекуляцiєю на скачках.
Мертон iдентифiкував п'ять типiв реагування на дiлему цiлi та засобiв, чотири з яких є вiдхильними пристосуваннями до умов аномiї:

1. Перший - це конформiзм . Вiн iснує, коли люди приймають мету
матерiального успiху та культурно схваленi засоби її досягнення. Така
поведiнка є основою стабiльного суспiльства.

2. Друге - це iновацiя , коли люди швидко просуваються до культурно визначеної цiлi, в той час коли вони вiдмовляються вiд культурно
схвалених шляхiв її досягнення. Люди можуть вдаватися до пiдробки
чекiв, проституцiї, обдурювання, шахрайства, крадiжок, пограбувань,
привласнення чужих грошей або до їх вимагання та шантажу.

3. Третє - ритуалiзм. Цей шлях включає вiдмову вiд фiнансового
успiху або рiзке зниження його суб'єктивної значущостi. Але тут
зберiгається вiрнiсть соцiально схваленим засобам дiї. Наприклад,
кiнцева мета органiзацiї може бути недоречною для багатьох її службовцiв - чиновникiв, клеркiв. Замiсть цього вони культивують засоби
своєї дiяльностi, роблять фетiш з процедур управлiння та канцелярщини.

4. Четверте - це рiтритизм "вiдмова вiд суспiльства". На цьому
шляху люди вiдмовляються як вiд цiлей, що пропонує культура, так й вiд
схвалених суспiльством засобiв їх досягнення й не замiнюють їх новими
нормами. Алкоголiки, наркомани, бродяги й такi iншi - вони залишаються
у суспiльствi, але вони "не з ним".

5. П'яте - це повстання, бунтарство. Бунтарi вiдкидають цiлi та
засоби, що пропонує суспiльство та замiнюють їх для себе новими норма-
ми. Вони переносять свою лояльнiсть вiд iснуючого соцiального устрою
до нових груп з новими iдеологiями. Радикальнi соцiальнi рухи дають
хорошу iлюстрацiю цьго типу адаптацiї до соцiальної реальностi.

Способи iндивiдуальної адаптацiї стосуються не особистостi, а ро-
левої поведiнки. Таж сама особа - в залежностi вiд ситуацiї - може
вдаватися до того чи iншого шляху реагування.

Концепцiя Мертона має важливе значення перш за все тому, що вона
розглядає конформiзм та девiацiю в одному контекстi, в однiй системi
спiввiднесення, а не як непов'язані категорiї. Крiм того, ця концепцiя
показує, що вiдхил не обов'язково є продуктом абсолютно негативного
ставлення до загальновизнаних стандартiв, як часто припускали ранiше.
Так крадiй не заперечує соцiально схвалену мету досягнення соцiального
успiху. Вiн може ставитися до неї з такимо ж захопленням, як й молодий
службовець, що робить службову кар'єру. Чиновник, культивуючий риту-
алiзм, не вiдмовляється вiд загальновизнаних засобiв дiй, але доводить
їх виконання до абсурду. В цьому розумiннi - поведiнка i злодія i чиновника - девiантна, вiдхильна.

Теорiї структурної напруженостiпривертає увагу до тих процесiв, якими суспiльство породжує девiацiю, вiдхили. Цей пiдхiд дає пiдставу для оптимiстичного погляду на людську природу. Злодiї, з цiєї точки зору, здiйснюють злочини пiд суспiльним тиском i вони можуть притримуватись законiв, якщо дати їм шанс. Вирiшення проблеми злочинності, з цiєї точки зору полягає у реформуваннi суспiльства так, щоб наблизити його до iдеалiв демократiї та рiвноправностi.

Критики цього пiдходу мають досить пiдстав. Наприклад, якщо ця
теорiя коректна, правопорушнiсть має бути найбiльшою, коли дамагання
є високими, а очікування - низькими. Це характерно для
низчих соціальних класів, але правопорушення необов'язково концентруються у нижчих класах. Взаємозв'язок мiж соцiальною належнiстю та багатьма видами правопорушень дуже слабкий.

Бiльш того, Мертон виходить з того, що в американському
суспiльствi iснує консенсус щодо цiнностей та цiлей. Але критики зауважують, що американське суспiльство є плюралiстичним з досить великою кiлькiстю рiзних субкультур.

Є значна кiлькiсть прикладiв iснування мов би "вiдхильної" поведiнки, що можуть бути поясненi через непридатнiсть застосування до
них тих же самих норм, якi спрямовують поведiнку бiльшостi населення
США (наприклад, деякi норми iндiанцiв стосовно шлюбу).

Концепцiя культурального передавання. Протягом тридцятих рокiв ХХ столiття соцiологи Чикагського унiверситету були вражеi концентрацiєю високих показників пiдлiткових правопорушень у деяких районах Чикаго. Вони здiйснили декiлька серiй дослiджень та знайшли, що у певних округах показники правопорушень були стабiльними, не дивлячись на те, що етнiчний склад змiнювався. Соцiологи прийшли до висновку, що вiдхильна та злочинна поведiнка передається вiд одного поколiння до iншого через субкультуру округів.

З цiєї точки зору виглядає досить природним те, що молодь, яка
живе у районах з високим рiвнем злочинностi, набуває правопорушного
стилю життя. Бiльш того, коли новi етнiчнi групи оселюються у такому
районi, їх дiти навчаються правопорушним (делiквентним) формам по-
ведiнки вiд тих, якi там вже є. Отже, як стверджували Чикагськi соцiологи, пiдлiтки стають правопорушниками тому, що спiлкуються та товаришують з юнаками, якi вже є правопорушниками.

Спираючись на цi висновки, Едвiн Сатерленд (Edvin Satherland) -
наприкiнцi 3-х рокiв розробив концепцiю диференцiйованого зв'язку.

Сатерленд висловив думку, що люди стають вiдхильними тiєю мiрою, якою вони входять у оточення, де вiдхильнi iдеї, мотивацiї i вмiння
розглядаються як сприятливi. Там вони можуть навчатися, наприклад, тому, як використовувати та здобувати забороненi наркотики, як здiйснювати гомосексуальнi контакти, або як красти та продавати крадене.
Чим ранiше, чим частiше, чим iнтенсивнiшi й чим тривалiшi контакти мають люди з таким оточенням, тим iмовiрнiше, що цi люди також стануть вiдхильними. I в цих контактах люди бiльше уплутаються у вiдхильну поведiнку, утягуються до неї, нiж просто наслiдують їй. Вiдхильнiй
поведiнцi не тiльки навчаються - їй навчають. Тому пiдхiд, запропонований Сатерлендом, зосереджується на двох питаннях: що вивчають та вiд
кого навчаються.

Пізніше, у сімедисятих роках, Рональд Ейкерс, застосував формулювання Сатерленда як принципи зумовлення низки форм вiдхильної поведiнки. Ейкерс показав, що поведiнку людини у вiдхильному або
невiдхильному напрямках формують тi винагородження та покарання, що
вона отримує у своїх зв'язках з iншими людьми. Концепцiя диференцiйованого зв'язку дає науково розроблену версiю
старовинному вислову "з яким пристаєш, таким сам стаєш" або "з ким по-
ведешся, вiд того й наберешся". Коли батьки змiнюють мiсце проживання,
щоб забрати свого сина як кажуть американцi "геть вiд поганих друзiв",
вони фактично застосовують принцип диференцiйованого зв'язку.
До речi, з цiєї концепцiї виходить, що ув'язнення може бути
суспiльно шкiдливим для молодi, коли вона ув'язнюється разом з
досвiдченими злочинцями.

Iнший представник чикагської школи Вальтер Мiллєр, побудував свої дослiдження, виходячи з того, що у плюралiстичному суспiльствi з багатьма субкультурами соцiальнi групи вiдрiзняються одна вiд одної за їх цiнностями та нормами. Вiн дослiджував протиправну активнiсть пiдлiткiв з нижчого соціального класу. Вiн показав, що їх поведiнку можно розглядати не як вiдхил, не як девiацiю, а як конформiзм до тих культурних форм, що
вони переважають.

Культура нижчого класу, на погляд Мiллера, надає високої цiнностi
шести "головним справам":

1) вона вiтає сутички з полiцейськими, iз шкiльною
адмiнiстрацiєю, з мунiципальними iнспекторами та iншими агентами
офiцiйних iнституцiй суспiльства;

2) вона високо оцiнює здiбностi до фiзичних бiйок та вмiння
"приймати їх";

3) високо оцiнюється вмiння перехитрити та обдурити iнших;

4) вона цiнує пошук гострих почуттiв, ризикування, гру з небезпекою;

5) вона дає вiру у долю, у те, що бiльшiсть життєвих подiй є поза
контролем будь-кого, що вони залежать лише вiд випадку та фортуни;

6) високо цiнується також самостiйнiсть та незалежнiсть - потяг
до свободи вiд будь-якого зовнiшнього контролю та примусової влади.

Хоча не всi цi цiнностi обов'язково спрямовують до правопорушної
поведiнки, але їх поєднання створює ситуацiї, у яких протиправна поведiнка стає досить iмовiрною.

Концепцiя культурального передавання показує, що соцiально несхвальна поведiнка може формуватися у таких самих процесах соцiалiзацiї, як й соцiально схвальнi форми поведiнки. У цьому аспектi цей пiдхiд є корисним iнструментом для розумiння, чому девiацiя є рiзною у рiзних соцiальних групах та у рiзних суспiльствах.

Але цей пiдхiд є непридатним для з'ясування тих форм вiдхильної
поведiнки, в яких анi її технiка, анi вiдповiдне ставлення не набувається вiд iнших девiантiв. Прикладом таких форм вiдхилу є порушення
фiнансової довiри, пiдробка чекiв, випадковi та ситуативнi злочини,
непрофесiйнi крадiжки у магазинах, а також так званi "злочини пристрастi", якi люди вчинюють у станi афекту.

Крiм того, девiанти та недевiанти часто виростають в одному й тому ж оточеннi, в одних обставинах. Не всi люди, що мають перед собою з
дитинства зразки кримiнальної поведiнки, стають злочинцями. Та навпаки. Двi людини можуть зiткатися з однаковими зразками поведiнки, але
сприймати їх по рiзному. I це дає рiзнi наслiдки.

Прихiльники теорiї культурального передавання пiдкреслюють, що
люди рiзних субкультур поводяться по-рiзному, тому що вони соцiалiзувались у традицiях, що орiєнтуються на рiзнi цiнностi та норми.

Кофлiкцiонiстськi концепцiї вiдхилу. Зараз у Сполучених Штатах об'єднання споживачiв та екологiв стверджують, що справжнiми злочинцями є керiвництво корпорацiй, чиї фiрми отруюють людей та забруднюють навколишнє середовище. А активiсти общин говорять, що дiйсними злочинцями мiських центрiв є землевласники, що живуть далеко вiд цих центрiв, та жадiбнi власники магазинiв, що разорюють мешканцiв центрiв.

Конфлiкцiонiсти звертають увагу на те, що iнтереси основних
соцiальних груп - класiв, статей, расових та етнiчних груп, бiзнесових
органiзацiй, профспiлок - часто протирiчать однi одним. Й тому
кофлiкцiонiсти говорять, що деякi мають з цього користь та
зиск, а iншi - шкоду та втрати i навiть тавруються як девiанти - правопорушники.

В останнi десятирiччя кофлiкцiонiстський пiдхiд дав багато нових
напрямкiв, але його корiння, як ми вже згадували, прослiджуються у
марксистськiй традицiї. У вiдповiдностi з ортодоксальним марксизмом
правлячий клас капiталiстiв експлуатує та обкрадає маси, але уникає
покарання за свої злочини. Жертви капiталiстичного гноблення (з точки
зору марксизму) у своїй боротьбi за виживання доходять до таких
вчинкiв, якi правлячий клас розцiнює як злочиннi.

Iншi форми вiдхилу - алкоголiзм, наркоманiя, сiмейне насильство,
сексуальна аморальнiсть, проституцiя - розглядаються як наслiдки
соцiального устрою, заснованого на безпринципному прагненнi до прибут-
ку та на пiдкореннi бiдних, жiнок, чорних та iнших меншин.
Розумовi та емоцiйнi проблеми є загальними, тому що при такому
соцiальному устрої люди стають вiдчуженими один вiд одного та вiд себе
самих. Це вiдчуження, у кiнцевому рахунку, випливає iз вiдокремлення
людей вiд тих засобiв, якими вони створюють свої засоби iснування, засоби до життя.

Сучасний конфлікціоністський пiдхiд до девiацiї був розроблений
головним чином у сімедисятих роках американським соцiологом Рiчардом Квiннi. Він вважає, що капiталiстична правнича система робить протиправною таку поведiнку, що є наступальною по вiдношенню до можновладцiв та загрожує їх привiлеям i власностi. Навiть звичайна вульгарна поведiнка - азартнi iгри, недозволений секс, пияцтво, неробство, гультяйство, прогули - загрожують iнтересам можновладцiв своїм викликом
щодо основних капiталiстичних цiнностей, таких як врiвноваженiсть,
особиста вiдповiдальнiсть, вiдстрочене винагородження, стараннiсть,
працьовитiсть, працелюбнiсть.

Квiннi стверджує, що капiталiзм здiйснює злочини панування: "Одне з протирiчь капiталiзму, - пише вiн, - полягає в тому, що його закони мають порушуватись саме для того, щоб зберегти iснуючу систему". До цих злочинiв належать тi, що здiйснюються корпорацiями - вiд фiксування високих цiн до забруднення навколишнього середовища.

Крiм того є злочини керiвництва, що здiйснюються офiцiйними особами.

На вiдмiну вiд цього, бiльшiсть випадкiв кримiнальної поведiнки
звичайних людей або грабiжницькi злочини - пограбу-
вання, крадiжки, торгiвля наркотиками i таке iнше - це, за Квiннi, виникає з потреби виживання в умовах капiталiстичного соцiального устрою.

А злочини проти особистостi - вбивство, насильство, згвалтування - вони здiйснюються тими, хто вже понiвечений умовами капiталiзму.

I є ще особливi злочини опору, в якi утягуються робiтники, коли починають сачкувати та здiйснювати акти саботажу проти своїх роботодавцiв.

Конфлiкцiонiстський пiдхiд спонукав соцiологiв дослiджувати, як
створення та виконання законiв контролюється можновладцями. Багато
соцiологiв звернули увагу, що злочини визначаються переважно в
термiнах провини проти власностi (крадiжка, пограбування, вандалiзм i
таке iнше) в той час, як корпоративним злочинам - злочинам, що вчиня-
ються фiрмами та iншими бiзнесовими органiзацiями - не надається такого наголосу.

На це у серединi вісьмедисятих рокiв звернув увагу вiдомий соцiолог Джеймс Кулмен. Вiн пiдкреслив також, що в той час, коли покаранням за злочини проти власностi є ув'язнення, найбiльш поширеною формою покарання за корпоративнi злочини є грошовi штрафи.

Вважається, що цей пiдхiд висвiчує чимало реальних процесiв
девiацiї. Очевидно, що закони створюються та застосовуються групами,
що мають владу. В цьому розумiннi закони не є нейтральними, вони виражають iнтереси певних соцiальних груп та їх цiнностi.

Багато конфлiкцiонiстських формулювань щодо вiдхилу, злочинностi та соцiального контролю потребують уточнення. Наприклад, перевiрка
твердження, що безробiття спонукає до злочинностi, привела до супереч-
ливих результатiв. Багато чого залежить вiд типу злочинiв, яким займалися дослiдники, а також вiд того, на яких саме наслiдках безробiття
вони бiльше зосереджувалися - на мотивацiї до злочинiв чи на можливостях їх вчинити.

Концепцiя "ярликування" (Labeling). Чимало соцiологiв дослiджували той процес, через який деякi люди визначаються як "девiанти", "порушники" i починають думати про самих себе як порушникiв i притримуватись норм вiдхильної поведiнки, робити, так би мовити, "кар'єру порушника" ("девiанта"). Цей пiдхiд розглядається як рiзновид знакового iнтеракцiонiзму. Вiн сформувався за останнi роки саме завдяки тому, що поставив у центрi своєї уваги по-перше те, хто саме оцiнює поведiнку людей з точки зору вiдхилу, а по-друге, яким чином оточення поводиться з людиною пiсля того, як їй начiплюється ярлик "девiанта" ("порушника"). На початку 60-х рокiв американський соцiолог Говард Беккер запропонував концепцiю, багато у чому протилежну тим поясненням девiацiї, якi панували на той час i якi спиралися на так звану "медичну модель". У вiдповiдностi до неї людина, що визначалась як "порушник", "девiант", вважалася у деякому розумiннi як "хворий".

Тобто головна причина її визнання порушником припускалася існуючою тiльки в самiй ций людинi. Формування тих критерiїв, за якими людина визначалась як девiантна, залишалось поза увагою дослiдникiв.
Такi пiдходи, як зауважив Говард Беккер не враховували, зокрема,
полiтичнi аспекти девiацiї. Сам же Беккер прийшов до висновку, що
насправдi девiацiя багато в чому зумовлена здатнiстю впливових груп
суспiльства (вiн мав на увазi законодавцiв, судей, лiкарiв i таких
iнших) нав'язувати iншим певнi стандарти поведінки. Вiн стверджував, що соцiальнi групи створюють девiацiю, оскiльки вони складають правила, порушення яких вважається девiацiєю. Крiм того, вони нав'язують цi правила певним людям, яким "начiплюються ярлики" аутсайдерiв. З цiєї точки зору девiацiя визначається не якiстю вчинка, який здiйснює людина, а скорiш наслiдками застосування іншими людьми правил та санкцiй проти "порушника".

Концепцiя Беккера та близькi до неї пiдходи Едвiна Лемерта та Кая
Ерiксона отримали назву теорiї ярликування, тому що вони пояснюють вiдхильну поведiнку в термiнах правоздатностi впливових груп начiплювати ярлики "девiантiв", "порушникiв" представникам менш впливових соцiальних груп. Вони звернули увагу на те, що з людиною можуть поводиться так, мов би вона порушила деяке правило (навiть якщо це не вiдповiдає дiйсностi) тiльки тому, що iншi люди стверджують, що це правило було порушено. Беккер мабуть першим висловив думку, що "прийняття рiшення про девiантнiсть або недевiантнiсть певного вчинку лише частково зумовлено характером цього вчинку, тобто з порушенням деякого правила, а частково зумовлено тим, як цей вчинок оцiнюється iншими.

Бiльшiсть людей порушує деякi правила соцiального життя. Пiдлiтки
iнодi палять цигарки. Адмiнiстратори бiзнесових органiзацiй iнодi завищують рахунки. Деякi люди вступають у гомосексуальнi контакти. Досить велика частка одружених чоловiкiв та жiнок
вступають у позашлюбнi сексуальнi зв'язки. Оточуючi досить часто дивляться на такi вчинки крiзь пальцi i людина, що порушує у цих вчинках
певнi норми, у такiй ситуацiї, як правило не вважає себе порушником,
"девiантом". Едвiн Лемерт назвав цей тип поведiнки первинною
девiацiєю. Вона визначається як така поведiнка, що порушує тi чи iншi
соцiальнi норми, але проходить непомiченою агентами соцiального контролю.

Але ситуацiя змiнюється, коли хтось з близьких, керiвник або
службовець виявляє цi вчинки i надає їм розголосу. Досить часто це
призводить до вторинної девiацiї. Так Лемерт назвав девiантну поведiнку, що адаптується до реакцiї оточуючого середовища та пристосовується до цiєї реакцiї.

Справа в тому, що коли людинi начiплюється ярлик девiанта, спочатку оточуючi починають з ним поводиться, як з девiантом, а з часом i
сама така людина досить часто починає поводитись вiдповiдно до цiєї
ролi. Бiльш того, нерiдко людина починає спочатку iншим, а потiм й сама собi так би мовити "пояснювати" свої вiдхильнi вчинки тим, що вона
"така" (висловами типу: "та я ж алкоголiк" або - "то я ж розпусниця",
"та я ж наркоман" i таке iнше).

Багато аспектiв таких подiй пояснює саме теорiя ярликування, тоб-
то концепцiя, що описує процес формування нового ставлення до людей,
яких вважають девiантами.

Але теорiя ярликування пiддається також i критицi. Соцiологи
звертають увагу на те, що ця теорiя зовсiм мало дає для розумiння того, що її засновники назвали первинною девiацiєю. Не пояснює ця теорiя
й те, чому саме тi чи iншi правила стають визначальними для "ярликування". Крiм того, звертається також увага на те, що прихильники цiєї
концепцiї перебiльшують пасивнiсть девiантiв та їх нездатнiсть боротися з правлячими класами.

Взагалi треба зауважити, що жодна iз соцiологiчних концепцiй, якi
ми розглянули, не дає повного пояснення вiдхильної (девiантної) по-
ведiнки, хоча кожна з них висвiтлює важливi джерела девiацiї. Вiдхиль-
на поведiнка має багато форм i ми мусимо пiдходити до кожної форми з
урахуванням тих специфiчних факторiв, що до неї причетнi.
Особливо це стосується вивчення кримiнальної поведiнки, що особливо поширена у сучасних iндустрiальних суспiльствах.

Таким чином, можна сказати, що існують різні причини і умови злочинності і правопорушень — як соціальні, так і біологічні, психологічні, ідеологічні, економічні і політичні та інші причини і умови.

Правопорушення є суспільним феноменом й має певні соціальні корені і причини. До найвагоміших із них слід віднести: зростання у неповній сім'ї; проблеми взаємовідношень із батьками і насилля у сім'ї; педагогічна занедбаність і соціальне сирітство; негативні соціально-економічні процеси у державі та низька соціонормативна культура суспільства; дефіцит емоційного контакту з батьками; висока особистісна тривожність, невпевненість у собі та низька самооцінка; нездатність індивіда встановити адекватний контакт з оточуючим середовищем; вживання психоактивних речовин тощо [18, c.328].

Злочинність – негативне соціально-правове явище, що існує в суспільстві, має свої закономірності, кількісні та якісні характеристики, несе негативні для суспільства та людей наслідки та вимагає спеціальних державних та громадських заходів контролю над ним [70, c.8].

За статистичними даними на сьогодні злочинність неповнолітніх має таку структуру: злочини, пов’язані з наркотиками – 2,8 %; хуліганство – 6,2 %; крадіжки – 70,5 %; злочини проти життя та здоров’я – 2,1 %; інше – 9,4 % [8, c.31].

Злочинність серед молоді все більше набуває групового характеру. Питома вага злочинів, учинених групами, становить понад 70 %. Щодня підлітки в Україні вчиняють понад 100 злочинів, у тому числі одне вбивство або злочин із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, одне зґвалтування, два-три розбійні напади, вісім пограбувань, сімдесят крадіжок приватного та державного майна. Щороку до позбавлення волі засуджується близько 4,5 тисяч підлітків [8, c.32].

Найчастіші мотиви правопорушень: жадання пригод, чогось особливого, прагнення до демонстрації сміливості; до авторитету серед друзів; помста та озлобленість; наслідування інших тощо; підвищений інтерес до грошей, спиртного, статевого життя; імпульсивність, емоційність. Найхарактерніші риси: неврівноваженість (56 %); безпринципність (19 %), зневажливе ставлення до людей (85 %), а також індивідуалізм, егоїзм, грубість, нечесність [12, с.27].

Таким чином, антисоціальна поведінка неповнолітніх зумовлена впливом багатьох факторів, серед яких провідними є наступні: несприятливі соціальні умови, а особливо сімейні; індивідуальні особливості особистості підлітка; безпосередній вплив ровесників чи дорослих людей, референтних груп; соціальна не контрольованість [70, c.6].

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Правопорушення як актуальна соціальна проблема	\|	Соціальні проблеми протиправної поведінки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.